8. Яків та Віра у Києві

Улас Самчук

Другого ранку, вже о сьомій, сливе затемна, під легкий, але колючий східний вітер із сухими сніжинками, Яків, у товаристві Вайза і його співробітниці Наді Яковлевої, сидів у автомашині, що брала курс на Київ.

Шоферував сам Вайз, дорога Рівне – Київ вгиналася від тягаря машин, що котилися сюди й туди день і ніч без перерви. Їх французька простора, легка і вигідна “сітроєнка” нагадувала балерину на сцені якогось гігантського театру. Вона легко брала кілометри, містечка, села, хутори, мов шпиці в колесі, мигали телеграфні стовпи, мов стрічка на вітрі, маяла перед нею дорога.

Корець, Новоград-Волинський, опівдні Житомир. Ріка Тетерів. Яків переживає. Це для нього подія. Місто-історія, місто-міф, місто-туга, місто, що до нього нема доріг, – і враз воно стає реальною, конкретною, досяжною дійсністю. Ще година, ще кілька горбів, і це вже не буде Кий, Щек і Хорив із своєю сестрою Либіддю, а – брук і цегла.

Присмерком, промчавшись долиною, пересікши ще одну річку, минувши зліва непомітне містечко, автомашина вривається у високий сосновий, із стрілчастими, довгими деревами ліс, що зветься Святошин, а там і сам Київ.

Машина пролетіла довгим, широким, безлюдним бульваром, заваленою руїнами долиною, завернула на узгірок вправо і нарешті, по восьми годинах бігу, зупинилась.

Нога Якова ступила вперше на цю землю о четвертій годині тридцять п’ять хвилин вечора, вже цілком затемнена, без неба, без світла. Падав сніг. Вайз і Надія не бачили Якова ще таким. Він був безмовний і, здавалось, молився.

– Майоре! Приїхали! – викрикнула Надія. Він схаменувся, машина стояла перед великим, сірим п’ятиповерховим будинком. Широкими мармуровими сходами піднялися на другий поверх, увійшли у високі двері пишного, як видалось Якову, мешкання – і радісне, бурхливе вітання.

– О, пан майор! Чув, чув! Дуже раді! Будьте як дома! – зустрів Якова молодий, високий “зондерфюрер”, що назвав себе Кюцнером, і запровадив його до просторої кімнати з фотелями й столиками з куривом. – Сідайте! Куріть! Що п’єте?

– А ви тут буйно влаштувалися, – сказав Вайз, випиваючи з холоду чарку горілки.

– Лігво Суслова! Ен-Ка-Ве-Де!

– О!

– Глянь лиш сюди! – і Кюцнер відкрив одну з шаф.

– А! Музей!

– Його власна шуба! А це ось портрет! А це фото жінки, а це син… А тут ордени! А тут течка з особистими документами. А ось! Бачиш? Знаряддя, що ним стріляли в потилицю, ха-ха-ха!

– Браво! Хвалю! Шкода, що нема самого Суслова!

– Чорт з Сусловим! Досить, що маємо його лігво! Липки. Дільниця багачів і чекістів.

– Є тут і фон Лянге?

– Розуміється! Другі двері від входу!

– Вона також?

– Є!

– Був у тебе Франц?

– І Франц, і Баєр, і Кубелко.

– То ти вже знаєш?

– Абсолютно!

Яків мовчав, курив, попивав під цигарку горілку, перекидався окремими словами із зніяковілою Надею, що настовбурчено сиділа у глибокому фотелі, розглядав кімнату з її сірими стінами, з “фюрером”, що висів у позолоченій рамі, з якої недавно витягли Сталіна, іноді слухав уривки мови Вайза, що її не зовсім розумів, а взагалі почував себе не в своїй тарілці, аж до часу, коли високі двері рвучко, ніби їх рвонула буря, відчинилися і в їх обрамленні появилась огорнена в біле манто, мов цариця, Віра Ясна у товаристві незмінного Лянге і двох офіцерів ес-ес.

Вайз і всі інші зірвалися з своїх місць. Яків швидко наслідував їх приклад. Злива усмішок, цілування ручки, оклики. Ясна свіжа, бадьора, сяюча. Вайз вирівнявся на весь свій гігантський зріст і відрапортував:

– Шановна, ясна пані! Ось тут він! – і вказав на Якова. – Передаю! Прошу розписатись!

– А! Майор! Рада вас бачити! Як вам Київ? – загомоніла Ясна.

– До ваших послуг, пані! – відповів Яків. – Києва ще не бачив.

– То ще побачите, – відповіла Якову і одразу звернулась до офіцерів: – Так де ж ваш славний “айнтопф”?

– Там! – вказав Кюцнер на широкі розсувні двері, що саме розсувалися, відкриваючи простір із столом, що виблискував білістю, порцеляною, кришталем.

– Комплімент! – викрикнула Ясна, і її очі сяяли. З’явились нові постаті – офіцери і їх дами. Той же Кюцнер запросив до столу, і товариство рушило. Сідали за картками. Яків знайшов свою картку побіч картки Ясної, був схвильовано вдоволений. На столі пишались риба, кав’яр, віденські ковбаски, шинка і чисельні, різних розмірів та кольорів, пляшки.

– “Айнтопф”, треба признати, вдався, – сказала Ясна до свого сусіда зліва, полковника летунства, що назвав себе Мільхом. – Моя заслуга, – звернулась після до Якова по-російськи, пояснюючи слово “айнтопф”.

– Моє вам признання, – відповів Яків з посмішкою. Кюцнер підносив тости, усі випивали, починало ясніти. Дами загорілись першими, офіцери взяли тоном вище. Яків переживав момент, що видався йому якимсь незвичайним, своєрідним сном, що вже снився йому колись десь і що опісля ставав туманною нереальністю. Робилось гамірно, всі обличчя то якось зливалися, то знову розсипалися, голоси й звуки мішалися у бурхливу метелицю.

– А ви що? Язик проковтнули? – враз почув Яків зовсім близько біля себе, і в ту мить до його затуманеної свідомості дійшло відчуття величезного, глибинного вдоволення. Таж він у Києві! Таж біля нього найкраща жінка! Таж він у центрі уваги!

– Мало випив, – відповів він з виразною лукавістю, що видалась йому зайвою, але він нічого кращого не міг в цей час сказати.

– А? Мало? Кюцнер! – гукнула Ясна в туман, і з нього виринув високий, стрункий старшина з величезною пляшкою… – Налий тому геркулесові!

– О! Охоче! – сказав Кюцнер, налив склянку. – За Дермань! – підняла свою чарку Ясна.

Яків підняв свою.

– Звідки ви знаєте Дермань? – спитав опісля Яків, дивлячись гостро на Ясну.

– Як звідки? Ви стільки мені про нього говорили! Чого киснете? За такий момент я інколи могла б віддати життя! – вирвалось у Ясної несподівано, що видалось Якову дуже щирим… Він глянув на неї уважно.

– Ей, ви! – продовжувала вона. – Задубілий! Рухайтесь, рухайтесь! Темпо! Життя! Що ви там у тому Рівному? До рейху, чула, збираєтесь? Не вигорить, не пустимо! Ви нам тут потрібні! Чого до рейху, чого там не бачили? Тут Київ, тут Дніпро, тут Рівне, тут Дермань, а він… до рейху! В раби закортіло, остом, на смалець!..

Його правиця непомітно простяглась до столу, і згорнена в кулак долоня з притиском лягла на скатерть.

– Не люблю, як втручаються в мої справи… – сказав він понурим тоном.

– Ніхто вас не буде питати, – додала Ясна.

– Побачимо!

– Це мені подобається! Я тут за вами затужила, – раптом змінила вона тему.

– За мною? Чому?

– Мабуть, є причина.

– Не змушуйте мене на наївність.

– Знаю, знаю…

– У вас тут все золото Навої…

– Не все золото, що блищить, – швидко перебила його Ясна. – Нерозумний. Невже ви не можете допустити, що в житті існують моменти, що їх ніяким золотом не оціниш? Ви такого не переживали? Не вичували, що з вами сонце, весь світ, сила, що ви виняток, що ви центр, що біля вас і у вас пекуче щастя, якого не вискажеш ніякою піснею? Га? Га? Чи ви вже забули нашу розмову у Рівному?

– Чому так раптом зникли? – запитав швидко Яків.

– Прийшлось! А ви, бачу, за цей час дуже змінилися! Що сталося?

– Обман зору.

– Ой, не обман, у мене око гостре. Чи не вкусила вас яка муха?

– Можливо. У вас тут також досить весело.

– Чи не хотіли б переїхати сюди?

– Що маю тут робити?

– Щось знайдемо.

– Не думаю, щоб тут було затишніше, ніж там.

– А що сталося?

– Засадничого нічого. Почали показувати барву, і це все.

– О! О! У мене склалося враження, що… ваше населення, в разі чого… могло б…

– Чи дозволите запросити вас на танець? – змінив він нагло мову, зачувши музику в сусідній кімнаті.

Інші також, не дочекавшись кінця вечері, вставали, сусідня найбільша кімната наповнювалась танцюючими парами, ставало тісно. І коли Яків відчув біля себе ту жінку, у ньому знов прокинулось те саме дивне почуття виняткової близькості, ніжності, рідності, що його вже хвилювало там, у Рівному, як розмовляв з нею. Зовсім відрухово він пригорнув її на одну мить і разом відчув такий же її відрух. Хвилину обоє мовчали, були, здається, розгублені. Ясна отямилась перша.

– Танцюйте, – проговорила вона, – про що думаєте?

– Власне, ні про що, – відповів він збентежено.

– Ви чимось невдоволені?

– Не можу сказати – ні.

– Чим саме?

– Уявіть – не знаю.

– Навіть приблизно?

– У мене враження, ніби я сплю, і все це лише сниться…

– Правда? Така нереальність! Але не думайте, що це Київ, думайте, що це Марсель, Сан-Франціско…

– Я там не був.

– Але є то осяжніші поняття? Ні?

– Здається, так! Я часто думав: це не місто, принаймні для мене не місто, а лише поняття, звук. Інколи це було фантазією, коли здавалось – ріка Дніпро тече у примарному царстві, в історії, в просторі буття, десь там під нами чи над нами у неосяжних глибинах і висотах…

– Чи не хотіли б ви сісти отам? – перервала Ясна і вказала на порожній фотель, що стояв у малій кімнаті за дверима під картиною музейного типу, Куїнджі чи щось подібне…

– Охоче!

Лишили танець і розмістились у фотелях.

– Продовжуйте вашу думку, – сказала Ясна. – Хочете, завтра покажу вам Київ?

– Ви його знаєте?

– Знаю.

– З плану, з вікна авто?

– О, ні! Уявіть, ні… Я ж не німка…

– А хто?

– Довга, марудна історія… Людина… Жінка.

– Є між тим якась різниця?

– Тобто?

– Між людиною й жінкою?

– Кожна стать має свої прерогативи.

– А що тут робите?

– Фатальне питання!

– Щось дуже фатальне?

– Щось таке, як і цей ваш сон.

– Що, вам також не віриться?

– Лише коли поверну ґудзик радіоапарата. Війна. Все це війна. І в цей час, коли ми тут танцюємо, на землі сім мільйонів озброєних людей…

– Думаю, більше.

– Неважна цифра. Мільйони й мільйони. І ні ви, ні я – не є сон. На жаль, ні. Нам судилося родитись в такий шалений час, що… часто не віриш.

– Я ніколи не робив собі ілюзій…

– Але все-таки не віриш до кінця… І не такого сподівалися…

– Десь від тридцять третього року… Якраз такого.

– Чому?.

– Це довга тема.

– Але цікава.

– Не для цього місця.

– Скажете іншим разом?

– Можливо. Хоч тепер філософія не держиться логіки.

– Буря.

– Так.

– То скажіть от що: чому ви хочете кидати вашу землю?

– Щоб бачити її здалека.

– Це не той час.

– Справа погляду.

– Ваш погляд?

– Можливо… Не знаю… Можливо, помиляюсь, але… однак…

– Однак?

– Мабуть, як ви сказали… фатальний.

– Але ж це війна! І ви вояк! І патріот. Ви ось у Києві, і все це ваше.

– Що ваше?

– Все!

– Ви смієтесь… Це дуже поважна справа… Може, ви над цим не задумувались…

– Ваших предків – значить, ваше… Тисяча літ ваше, і враз лишаєте. Кому? І для чого? Для Марселя? Сан-Франціско? Позбутись ґрунту предків? Злякались? Чого? Яків Балаба з Дерманя, нащадок, як ви кажете, легендарних запорожців, що вгрузали і вгрузали в цю землю віками – душею, тілом, кров’ю, потом, що боронили її шаблями, орали її плугом, їли її хліб, грілися її огнем… і ви хочете саме тепер залишити, і то добровільно, без бою, без спротиву, без жертви… Ви просто хочете втекти, дезертувати… Боїтесь, що ваш корабель тоне, і не хочете бути капітаном, що гине разом з кораблем, а хочете бути щуром, що тікає першим… Але корабель ваш, дорогий мій, не тоне, і тікати нема куди і нема потреби… Забуваєте, що за цю землю велися й ведуться бої не перші і не вперше – віки, тисячоліття, за свободу, за честь, за право, за мову, та традиції, за святині, за дітей, за жінок… Во врем’я люте, трудне, врем’я огню, напасти… Ви мусите бути тут! Тут! Де горить огонь, що все гоїть, де потрібна мужня сила, – битись, змагатись, боротись! Ви боїтесь? Скажіть: боїтесь? Не вірю! Ні, я не вірю!

Коли б цей монолог Яків почув у театрі, або вичитав у патріотичній книжці для недільного читання, або його виголосив один із його товаришів з Дерманя, що начитався брошур, видаваних націоналістами, він би не був ані здивований, ані вражений. Але це він почув у такому місці і з таких уст – в крутежі між алькоголем, між “Кетхен”, між німецькими офіцерами гітлерівського Третього Рейху, між жіночими торсами, що гнулись, мов лози під натиском бурхливого вітру, між співом і реготом, що, здавалось, належить дияволам… І з уст яскраво заогнених карміном, виразно грішних, пожадливих, отруйних…

– Майн Гот, майн Гот! – почули вони над собою виразно п’яний голос Вайза, що стояв під руку з Надею, біле волосся якої, здавалось, горіло від рефлектора фотографа. Вайз, весь червоний, мов китайський ліхтар, з чарою червоного французького вина в руці, вигукував: – Ура! Наш майор! Браво! Прийшов, побачив, переміг!

У цей час підскочив фотограф і, вибухнувши магнієм, усіх засліпив. А коли Яків міг знов бачити – ні Вайза, ні Наді вже не було.

“Кетхен” також скінчилась, танець урвався раптом на півноті, довкруги все зароїлося в хаосі несподіванки, потягнулось до столу… Появилась знов таця з чарками, пили навстоячки, без бажання, п’яніли на місці, і кожному здавалось, що він зривається і летить… Над усім стояв видимий і невидимий туман, а в тому тумані хтось, здається Кюцнер, проголошував патетично, ніби на кпини, тост за “фюрера”, і хтось із жінок, здається Надя, фальшивим голосом, із страшним акцентом затягав “Лілі Марлен”, а Вайз, ще фальшивіше, намагався помагати.

– Чекай! Одного разу я у тебе з’явлюся, – почув Яків зовсім біля себе, так ніби той голос був звернений до нього. Голос жіночий, кокетливий, хтивий.

– Чому одного разу? Чому така неточність? Тепер! Зараз! – відповів бистрий, настирливий чоловічий голос.

– Ха-ха-ха! Що скаже ваша…

– Тихо! Ви прекрасна, чарівна! Я завтра їду на фронт! Хтось затягнув басом “Волгу”, йому помогли. Червоні, здорові, мужні обличчя в уніформах сіро-синьої барви, з орлами, з гачкуватими хрестами, з усієї сили тягнули, мов волзькі бурлаки, пісню, слів якої не розуміли, але яка нагадувала їм, що й вони тепер є частиною звуків, що в тій пісні бушують. З цього ж приводу один з юрби, якого Яків не знав, з дуже плеканим, делікатним обличчям у пенсне, підійшов до Якова і п’яним, загикуватим голосом, розливаючи в руці горілку і витираючи раз по раз хустинкою губи, що заливались слиною, заговорив:

– Ей! Майоре! Пісня! Га? Прекрасна! Волга! Ех, дай нам ту Волгу… Не знав Бог, кому давати… Помилився… Три тисячі кілометрів такої води… Майн лібер! Коли б ми так взялись до неї… ми б у ній десять Америк втопили. Так! Десять! – Він гикав, попивав з чарки, заточувався. – Але нічого, – продовжував, – ми ту хибу направимо. Волга, Волга, мать родная! – затягнув він і відразу урвав, бо далі не знав слів. – Ви з Рівного? – спитав Якова.

– З Рівного, – відповів той неохоче.

– Ну, як там? Ми там також бували… Діра. Плюнути нема де. Але ми чуємо, що там хочуть робити повстання.

– Я такого не чув, – відповів Яків.

– Хай! Хай роблять. Буде більше м’яса. Добре для нас зроблять діло, у боях якось легше і чесніше… А щоб полонених голодом… Ні! Я проти! Краще б напхав їх хлібом і – на фронт. За одну ковбасу вони рознесли б усього Сталіна на шматочки. Але то не мій табак… Гут фергнюген! – І, намагаючись втримати рівновагу, ніби йдучи по линві, він розчинився в просторі… Ясна, що не брала участі в розмові, а лише недбало слухала, зиркнула на Якова. Він мовчав.

Танець ішов далі, далі пили, далі кричали, зривались і затихали “Лілі Марлен”, “Катюша”, “Кетхен”. Минала ніч, надходив ранок, другий день, інша дата у вічності.

Десь коло п’ятої години Яків лягав у ліжко в одному з мешкань цього ж будинку, а коло одинадцятої він уже пив чай у Віри Ясної, в її великому, розкішно обставленому мешканні з килимами, дзеркалами, картинами. Після чаю Ясна мчала Якова своїм “опелем” до міста, керуючи машиною сама, вправно, механічно. Яків був здивований її знанням міста. Знала не лише Хрещатик, що весь лежав у руїнах, Володимирову гору, Софію чи Печорське, але й Собачу Тропу, і Єврейський, і Лук’янівку, і Товкучку, і Сінний, і Байків цвинтар. Знала діри, що в них тулилися колись безпритульні, знала загорнених у лахміття жінок, що продавали на Товкучці жалюгідні купки картоплин, мак у склянках, старі цвяхи, знала їх мову, їх звички.

– Ей! Єреміїхо! Ви все ще тут? – спитала вона стару, замотану від ніг до голови ганчір’ям, згорблену істоту з скриньочкою в руках, на якій лежало кілька іржавих цвяхів, кілька старих ґудзиків, запальник від гасової лампи, і при тому поклала на скриньку пачечку папірців з головою Леніна, ігноруючи цвяхи й ґудзики.

Здивована Єреміїха підняла замотану голову, подивилася порожнім, сірим поглядом на дивовижну з’яву у пишному каракулі і сказала тихим, змерзлим голосом:

– Голубонько! Хто ви така? Скажіть ім’я… Хай спом’яну у своїх молитвах.

– Віра, – відповіла з’ява і одразу зникла, бо ж тут сиділо їх таких замотаних багато, весь базар.

Віра раз у раз до когось підходила, щось клала, і їй казали: “Голубонько! Хто ви така?” – тим тріпотливим голосом, болючо-щирим, насиченим незмірної глибини трагікою, без меж і кінця виповненим нуждою й горем.

Яків і Віра деякий час стояли на горі імені того князя, що його простий, чавунний пам’ятник з хрестом, здається, виріс з віків над розлогою рікою, яка була тепер частинно під льодом, з її безмежним небом, холодним сонцем, безкраїм лівим берегом, що розгортався, і тікав, і зникав від зору за сіруватим обрієм.

Стояли ніби у храмі, дивились у далечінь, обоє рельєфно-виразні на тлі простору, що видавався їм не лише теперішнім, але й колишнім і майбутнім.

Згодом вони стояли у глибині іншого, цим разом Софіївського храму, що його відімкнув на бажання Віри ще не старий, в ошумілому кожушку добродій із старомодними окулярами на сухому носі. Добродій одразу почав пояснювати, що собор був заложений 1037 року князем Ярославом Мудрим, на тому місці, де рік перед тим його рать розгромила печенігів, що це місце знаходилось тоді поза мурами міста і звалося “полем вні граду” і лише пізніше стало центральним не лише для міста, але й для всього простору у цій частині планети…

Що в початках собор був центром культури, освіти, книжництва, тут писались перші літописи, тут постала перша бібліотека всієї Руси. Був це величний п’ятинефний храм, оточений двома рядами відкритих галерій, і завершувався він тринадцятьма позолоченими банями. Cтіни храму були оздоблені мозаїчними фресками і картинами, особливо цікавою є ось та мозаїка центральної абсиди головної бані. А тут ось в центральній нефі портретне зображення членів родини Ярослава Мудрого, а там у підземеллях храму і до наших днів збереглися і покояться святі останки тієї великої людини, що закінчила своє земне буття року Божого 1054-го.

Ще згодом – Аскольдова могила. Золоті ворота, музей Шевченка, Історичний музей. Сторінка за сторінкою – і все минулість. Історія. Книга буття. Пам’ятники. “Думи мої, думи мої…”

О п’ятій Яків з Вірою обідали у військовому казино, а о восьмій Якова попросили на розмову. Офіцери ес-ес. На вилогах їхніх мундирів людські черепи. Один із них, що назвав себе Шульце, запропонував Якову взяти на себе команду над українським відділом поліції на терені цього міста. Його завдання – поборювати місцевий націоналізм.

– Комунізмом займуться інші люди, і він нам тепер не страшний, – сказав Шульце. – 3 ним ми вже впоралися. Нам страшний націоналізм. На заході, на сході, на кожному місці. З західних теренів цього краю проривається сюди небезпечна хвиля, і ми мусимо її спаралізувати. І то в корені. З місця. Нам цікаво, що думав Ленін, як учив: пролетар батьківщини не має. Інтернаціонал.

Шульце довго, плутано, марудно пояснює справу, описує образово, що це має бути за відділ, як він має діяти, і закінчує свою мову тим, що обіцяє Якову новий орден заслуги, що його саме тепер ухвалює міністерство для Сходу, для тих, що заслужилися для Рейху.

Яків слухав, мовчав, шукав відповіді, а після лише сказав, що він до такого діла ледве чи надається, що він ніколи не займався поліційними функціями, що він лише звичайний вояк-кіннотник, малограмотний у політиці, незацікавлений ідеологіями, дуже, по суті, пасивний і по-баб’ячому жалісливий. Що роль Дзержинського чи іншого Ягоди йому найменше пасує і що він воліє залишитися тим, чим є тепер, – вишкільним інструктором батальйону в Рівному. Більшого він не бажає.

– Прийняли ви їх пропозиції? – спитала пізніше, десь коло одинадцятої години, Віра, що, здавалось, спеціально чекала на Якова у своєму прекрасному мешканні.

– Ні, – спокійно відповів Яків.

– А чому?

– А тому, що це не по моїй лінії.

– Наївний! Не по його лінії. Що значить? По моїй, не по моїй… Чи не розумієте, що ви тут потрібні? Якраз по “вашій” лінії тут потрібні люди, близькі до цієї справи.

– Якої справи?

– Ах! Що за… З вами будуть люди, вам допоможуть… – виразно сердилась Віра, і очі її нервозно блищали. Яків посміхнувся.

– Я ще подумаю.

– Ви мене зрозуміли? – спитала швидко Віра з легким збентеженням.

– Здається, так, – сказав спокійно Яків.

– Пан Шульце – ділова людина, він міг би вам помогти, ви зробили б кар’єру, вас би підвищено, вас би нагородили, ви стали б видатною, широкого мірила людиною, а не маленьким провінційним інструктором у якомусь імпровізованому поліційному батальйоні. Не майор, а… генерал! Герой республіки! Месник за народні кривди! Яків Балаба! – вирвалось у Віри спонтанічно, з притиском, на що Яків підняв голову і глянув питально.

– Я розумію… Я розумію, – відповів він все-таки спокійно.

– І погоджуєтесь?

– Можливо… Побачу… Поїду до Рівного, там побачу…

– Але не до рейху! Ні, ні! Викиньте з голови! І ще одно: не подумайте цю нашу розмову якось переплутати, це було б рішуче нездорово. Кажу вам це щиро, з найбільшої дружби…

– Я не з тих, що дуже плутають, – сказав Яків. – Я вам дам знати. Пізніше. За місяць… два. Це ж не спішно. Ми ще побачимось, познайомимось ближче, прицінимось. А тепер до побачення, Віро… Як вас по батькові?

– Все одно… Іванівна.

– Віро Іванівно! Дякую! Дуже дякую! Мушу признатися: ви незвичайна. Я ще, направду, нічого подібного в спідниці не зустрічав. І ще одно, може, дуже недоречне признання. Віро Іванівно! Признаюсь: люблю вас. Чую до вас ніжність, рідність, близькість… І щирість. Що ви мені повірили. І коли ми стояли у тому храмі – це, може, сентимент, але, повірте мені, перед тим чорним, старим вівтарем мені здавалось, що я стою з якимсь приреченням. Клянусь вам – це дуже дивно, і я не мусив вам, якраз вам, якраз тут про таке ось казати. Даруйте мені, вибачте мені!

– Но, но, но! – говорила вона швидко, а уста її помітно дрижали. – Ідіть! Ідіть! Добраніч! Я ще буду вас бачити!

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Чого не гоїть огонь: роман. – Нью-Йорк: Видавництво «Вісник» – ООЧСУ, 1959 р., с. 77 – 90.