5. Вечеринка у зондерфюрера Вайза

Улас Самчук

По деякому часі зондерфюрер Вайз з військової пропаганди запросив Якова на приватну вечірку-прийняття. Вайз, до речі, мешкав у колишньому мешканні Рівки, що в будинку Бачинських. Яків і Вайз по-своєму приятелі. Вони також по-своєму мають між собою чимало спільного. Передусім Вайз не є наці, він проти раси, він не затруєний ідеологією, не захоплюється швидкими перемогами на фронтах, не квапиться на легку трофейну наживу. Він, нарешті, перший пробував перечити Райхскомісаріатові в його різних, наглих і нерозумних, розпорядженнях. Він казав до Якова:

– Ну що зробиш? Закрутилась голова. Захворіли!

Одначе Вайз був добрим німцем і добрим вояком. Мав повні руки різної праці. Йому підлягали культура, освіта, церква на всю Україну. І разом він любив гарні речі, добре вино, вибране товариство. Поет, естет, філософ, ентузіаст в одній особі кремезного, незграбного, ведмежого вигляду.

Його відповідальником і своєрідним двійником був, незважаючи на малий зріст, капітан-публіцист, знавець азійських справ – Пшор.

Цього гарного морозного вечора, на початку грудня (саме вчора японці розгромили американський флот в Перл Гарборі), у неділю, Вайз несподівано заїхав за Яковом урядовою машиною “сітроен” – французького трофейного походження. Застав Якова неприготованим, під час голення, і був бурхливо здивований, як він казав, фешенебельним мешканням у стилі якогось графа Вронського. Така руїна – і таке… У-у-у-м! Килими, канапа, картини, книжки – і все справжнє! І Шприндзя, що саме робила порядки, з виглядом нумідійської рабині… У-у-у-м! У-у-у-м! – мугикав Вайз, розглядаючи картину польського маляра Коссака, що на ній була зображена арабська пастушка з вазою на плечі і козою біля стрункої нагої, бронзового кольору, ноги. А книжки! Грейвес, Мічел, Аллен…

– Слухай! – сказав захоплено Вайз (були “на ти” – недавно випили брудершафт). – То ти живеш мов толстовський граф. Нумідійка там, нумідійка тут. Говорите ви по-німецьки? – звернувся Вайз до Шприндзі.

– Я жидівка, – несподівано відповіла Шприндзя, і якраз по-німецьки. Вайз злегка збентежився.

– А! – вирвалось у нього, і він одвернувся. – Між іншим, – звернувся він до Якова, що саме скінчив голитись, – до Рівного прибув знаєш хто?

– Не можу знати, – відповів Яків.

– Сам! Найбільший! Кох!

– З приводу? – запитав коротко Яків.

– Нових, очевидно, подій… Що ти скажеш?

– Відносно?

– Ну… вчорашнього… Перл Гарбору?

– В кожному разі, нема причини… радіти…

– А по-моєму, є.

– Себто?

– Вияснилась нарешті остаточно ситуація. Знаємо, де стоїмо. Тож колосально, ні? Як ви зветесь? – звернувся Вайз до Шприндзі і, коли та себе демонстративно назвала, повторив: – Шприндзя? Цікаве ім’я… Скорше, скорше, майоре, на нас же чекають…

Яків, наспівуючи басом “Лілі Марлен”, витерся і сказав урочисто:

– Готов! Їдемо! – і пізніше, коли вони сиділи у знаній Вайзовій машині, спитав: – Я трішки, так би мовити, здивований – який такий дідько змусив тебе шукати мене у цій Помпеї?

– Е! Таємниця! – сказав Вайз, натискаючи на газ.

– Себто? Знаєш же, що…

– Думаю, що без одного чарівного уряду тут не обійдеться, – перебив його Вайз. – Ти мені скажи краще, де це ти роздобув таку Шприндзю, і, може б, ти мені щось подібне роздобув?

– Це також таємниця… По-друге – не володію даром постачання. Я улан, рубака, пияк, гайдамака – знаєш, що це таке?

Як випхались з руїн на головну вулицю, що її вдруге перейменували з Герінга на Німецьку, бо для Герінга така вулиця видалась замалою, і хотіли поспішити, бо вже й так спізнилися, на звороті до вулиці Тополевої мусили зупинитися. І не лише зупинитися, але й таки постояти на місці. Перед ними у сірій гущі вечора одноманітною, мовчазною масою пливли лави полонених. Минали хвилини – п’ять, десять… Вайз нервувався, намагався повернути назад, але це також нелегко було зробити.

– А мене ж там ждуть! – бурчав він. Ззаду почувся брязкіт розбитого скла, зчинився крик. З сусідніх машин почали вискакувати люди в уніформах.

– Грім побий ясний! – кричав один з них. – Де вони набрали стільки того гною? Я спішу! Стій! Стій! Зупиніть! Мусимо проїхати!

Конвоїри почали зупиняти колону, колона стала, на бруку зробилась прогалина, на якій лишилось людське тіло.

– Ей, ти там! Прибери! – кричав хтось по-російськи. Кілька з полонених кинулись були прибирати, але й самі попадали на брук. Крик, метушня. Вайз з Яковом також вилізли із своїх машин і почали помагати очищати вулицю. По якомусь часі вона була вільна, і машини пішли.

Вдома на Вайза чекали, гості вже зібралися, на нього накинулись за неточність, він перепрошував.

– Ля герр комм а ля repp! – казав він. Але настрій і порядок швидко встановлено, столи застелено, їжу і пиття подано.

За довгим, білим, багатим і повним столом розкіш і квіт молодих, здорових, веселих людей. Згори з п’ятилампового світильника ллється злива яскравого, м’якого світла. Яків був здивований, побачивши ту саму Віру Ясну, що нею був збентежений минулими днями. Вона, в своїй бронзового відблиску атласній сукні, дуже модній і дуже визивній, з великим ззаду вирізом, горіла своєрідною силою жіночого чару і весело та легко вела розмову з тим же своїм каваліром, полковником-лікарем, що назвав себе фон Лянге і що був до того графом і мав навіть монокль у лівому оці, як це графові й належиться. Біля неї, з лівого боку, сидів той самий лейтенант ес-есів, що назвав себе, якщо Яків дочув як слід, Шульце. І було тут багато інших військових кавалірів і невійськових дам, що гамірно сиділи, досить тісно, довкруги стола, їли, запивали, брязкали посудом, гомоніли, перемовлялися через стіл, залицялися і сміялися. Сміялися багато, часто, весело. “По-руски”, як казав Вайз. Без стриму і церемоній, щиро і сердечно, аж брали завидки.

Яків, як приятель господаря, зайняв крайнє, властиво заднє місце, біля дверей до другої кімнати, і помагав господареві та його служниці Ясі: відкорковував пляшки, наливав тим, що вагалися самі наливати.

Опісля, коли це все скінчилося, гості встали і зайняли, кожний по вподобі і можливості, місця у трьох невеликих кімнатах. Яків весь час слідкував за Вірою Ясною. Робив це дискретно, обережно, між іншим. А вона, коли встала з-за стола, пішла до передньої кімнати і зайняла затишне місце між великою шафою з книжками і гарячою грубкою в стіні. Над нею висіла невеличка, вузька, довга картинка з якоюсь банальною німфою над банальним ставком з кучерявою пінією чи чимсь подібним. Біля неї вмостились, розуміється, фон Лянге і Шульц, а до того ще двоє, між ними й капітаном Пшор. Вони щось там далі барвисте гомоніли, час від часу вибухаючи сміхом.

Гості ходили, гули, сміялися, крутилися. А одного разу Вайз взяв Якова під руку і підвів просто до Ясної.

– Маєте вашого Балабу, мадам, – промовив він до Ясної тоном, ніби вони вже на цю тему розмовляли.

– А! То ви? – сказала вона по-німецьки. – Я зараз! – і продовжувала свою мову, щось про Росію. – То, панове, – казала вона, – можна на ці речі різно, як хочете, як можете, дивитися, але скажу вам, що такої Росії, як ви читали у Толстого чи Тургенєва, давно нема. Ні такого товариства, ні таких порядків, ні того навіть духу. Є, панове, так званий народ – це люди, багато людей, маси, руки, голови, освічені, неосвічені… А щодо культури, естетики, то як хто на це дивиться. Тієї культури, що ви знаєте в Берліні, Відні, Парижі, Римі, – тієї там, навіть у Москві, очевидно, ледве чи знайдете. Революція, п’ятирічки, ударні бригади і труднощі – це їх культура, але чи ця тема, панове, може вас сьогодні дійсно так цікавити? Не думаю, мене, наприклад, признаюсь, більше цікавить… Пам’ятаю! Італія! Бароне, – звернулась вона до фон Лянге, – пригадуєте нашу зустріч з контесою Сімпсон? В “Екслянаді”! На Рів’єрі! І дійсно, що за жінка – не красуня, але тон, шарм, – блискуча! За таку корона імперії недорога ціна, чи не так, бароне?

– Для мене – задорога, – озвався барон.

– Ну, ви ж відомий, – засміялась Віра і звернулась до Пшора: – Питаєте причину моєї зустрічі з Сімпсон? Цікавість. Звичайна цікавість. Як тисяча інших зустрічей, наприклад, у Парижі, з паном Ко… Ко… Ко… Як його? Той відомий маляр, футурист…

– Може, Пікассо? – запитав швидко Пшор.

– Капітане! Не смійтесь! І з Пікассо… знайома. Були там разом з цим ось бароном, що сидить біля вас справа…

– І він вам, розуміється, сподобався…

– Мені подобається все неестетичне…

– Причому тут естетика… Модерне малярство…

– Чого тільки модерне? Зрештою, не все одно? Кожна річ набридає, а естетика, коли вона завжди та сама, – в першу чергу, і все це, розуміється, відносне, чи не так, пане Балаба? – звернулась вона вперше до Якова, зовсім несподівано і визивно, аж той був заскочений.

– Не мого мозку діло, – відповів він швидко.

– А от капітан Пшор усе знає, – провадила Ясна тим самим тоном, – чи не так, капітане? – в голосі її звучала жартівлива іронія.

– Ви, очевидно, панна… – почав був злегка подразнений Пшор, але Ясна його перебила:

– Пшор! Ви скоро зажадаєте піддати мене лікарській експертизі!

Присутні зареготали.

– Ви вже вдруге не дали мені скінчити думки.

– Недокінчені думки, як і недокінчена любов, завжди загадковіші, – відповіла Ясна.

– І взагалі лишімо думки і займімось цікавішими справами, – озвався Вайз.

– Прошу! – У сусідній, більшій, де перед тим вечеряли, кімнаті зазвучало танго, і Вайз попросив Ясну на танець.

Яків зустрівся із своєю землячкою з Дерманя, що вчилася десь у Віденському університеті, а тепер була перекладачкою в новозаснованій німецькій фірмі “Кнор і Шенке” чи щось подібне. Землячку звали Орою, хоча з дому вона була Одаркою. Була добре одягнена, мала бурхливе волосся і яскраво мальовані уста.

– О! Одарка! – зрадів Яків. – Я вас спочатку не пізнав. Добре виглядаєте…

– А я вас пізнала одразу… – відповіла Ора. – Дякую за комплімент.

– Чого ж комплімент? Направду ви чудово виглядаєте, вас, здається, не було вдома останнім часом?

– Я ж була в Холмі. Так би мовити, на еміграції…

– А де ваш брат?

– Котрий? У мене ж їх – знаєте…

– Максим.

– На Холмщині…

– Він, здається, був…

– Так, священик… Він там і тепер на парафії…

– А той, другий?..

– Василь?

– Так.

– Також був священиком… І також на Холмщині… Але його вбили.

– Хто?

– Армія крайова…

– А ви, значить, тут?

– Тут, знаєте… Ет… Жити можна… Головне – картки на… Зрештою, ви знаєте. Чи не краще піти і нам? – Вона показала на кімнату, де танцювали.

Танцювали всі, було тісно, світло притемнили, мелодія звучала м’яко і лоскітливе. Яків часто поглядав на Вайза і Ясну, два рази наштовхнувся на них, сміявся з Пшора, що танцював з секретаркою канцелярії цивільної поліції, на голову вищою від себе. Не танцював, здається, один доктор фон Лянге, що сидів у глибокому фотелі передньої кімнати і курив довгу, дуже міцну вірджинську сигару.

Яків не мав шансів запросити на танець Ясну, забагато було біля неї претендентів, але десь біля третього танцю вона запросила його сама на фокстрот “Кетхен”, що було для нього другою несподіванкою, якої він не міг навіть заховати. Якось так дивно, незвично почав перепрошувати, що він, о либонь, мужик з Дерманя… Є тут таке село, а там, мовляв, мало танцюють фокстротів…

– Але ж ви були, здається, як не помиляюсь… Щось мені таке казали… В армії Жечі Посполитої, а там, як відомо…

– Зовсім не те, – боронився Яків… – Я трохи затяжкий, хоча танцювати дійсно любив і люблю.

– Нічого. Ви прекрасно танцюєте, не кокетуйте зі мною даремно, це небезпечно, я діва гарячого темпераменту і мене легко збити з пантелику… Прекрасно говорите по-німецьки, звідки?

– Можна сказати, нізвідки… Просто. “Ми все учілісь понемногу, чєму-нібудь і как-нібудь” – казав, здається, Пушкін.

– Бачу, ви не такий уже мужик, – відповіла на це Ясна і глянула йому у вічі. Це було більш-менш під світлом, і Яків затямив цей погляд з якоюсь винятковою, майже фотографічною виразністю. Карі, великі, ясні, глибокі, напружені і разом свавільно-агресивні очі, залиті, як йому видалось, трагічним смутком. Таких жіночих очей Яків ще не бачив, вони видались йому дуже свідомими й дуже розумними.

Після цього йому забракло мови, його думка почала швидко мішатися, мов дим, заколочений рвучким вітром, і до кінця танцю вони промовчали. А потім її кудись покликали, вона швидко одягнулась, швидко зникла, і на цьому сцена урвалась.

До кінця вечора, тобто до третьої ночі, лише пили й кричали, гадаючи, що співають. Військові уніформи впереміш із жіночими сукнями. Невеликий дерев’яний будинок із своїми великими затемненими вікнами нагадував корабель божевільних, що несеться на хвилях якогось дикого, рвучкого водоспаду.

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Чого не гоїть огонь: роман. – Нью-Йорк: Видавництво «Вісник» – ООЧСУ, 1959 р., с. 46 – 53.