1. Поїздка містом

Улас Самчук

Крізь дощ, сніг, вітер та перевірки, наш Фіат вривається в околиці Святошина. Це вже Київ. Неділя, 26 жовтня, рік Божий 1941. Ще не так пізно, але небо заложене хмарами і подоба вечора вражаюча.

Здовж шосе, в обох напрямках, біжать військові самоходи, назустріч до останньої зупинки підтягається трамвай, наближається поліційна година, помітний поспіх.

Ми спішимо також. Зрештою, ми ось «дома», – Брест-Литовська 78-86 – на досяг руки [це так званий «Будинок спеціалістів», сучасна адреса – . – М. Ж.]. Минаємо справа збомбардоване літовище, вигорілий завод «Більшовик», зліва минаємо Кінофабрику і ось далі наша мета: велика, на п’ять поверхів, в мороці вечора, будівля з високим заїздом на гранчастих колонах.

Повертаємо до ліва, в’їжджаємо до широкого подвір’я і гасимо мотор. Котра це година? Пів до п’ятої. Витискаємось з тісної машини і розправляємо засиджені ноги. Нас четверо, – Степан Скрипник, його син Ярослав, шофер Трифон Ярмолюк і я. Темно, мовчазно, безлюдно. Перед нами велика неосвітлена будова з трьома входами. Котрий з них маємо вибрати? На щастя, навернувся якийсь добродій і проблема рішена: просто, середні двері, третій поверх.

Електрики ще не було, сходи освітлені якимсь каганцем, видимість квола. Наш приїзд не був попереджений, застанемо чи не застанемо господаря дома? Але ось ми вже перед його дверима і на сумніви нема часу. На наше стукання вони відчинилися і в них невиразна постать. Чи Іван Петрович дома? – А де ж він, як не дома, має бути, – чуємо його радісний голос. Залишалось тільки кинутись в обійми і міцно розчоломкатись.

Ми нанесли повно руху, гармидеру та всіляких вантажів. Господиня дому, Надія Пилипівна ледве може нас розмістити і враження, ніби ми рідня, яка довго не бачилась і ось тепер нагло зійшлася.

І добре, що Іван Петрович видатний режисер кінофабрик, а тому і мешкання його видатне відповідно. Чотири кімнати з цілою кухнею на одну родину, за совєтських гараздів, це щось з фантазії. І ми, що нагрянули такою ордою, маємо де зміститися. І єдина прикрість: електрики не пущено, її надолужують свічки, огрівання також ще не діє, температура синхронна з тією, що й надворі.

Одначе, не в цьому істина. Ми в Києві. У наших друзів. А тому нам, і тепло, і ясно… І невловиме відчуття надзвичайного пафосу. Хочеться всіх обняти, казати гарні слова. На тлі суворої дійсності така радісна дія повного щастям серця.

Хотілося багато питати, багато казати… Все бачити. Надія Пилипівна турбується вечерою, виходять на кін наші волинські харчові міхи і в мить ока великий стіл їдальні застеляється білою скатертиною і заставляється питтям та їжею. І коли ми підносили перші чарки за «зустріч в Києві», ми відчули, що це вже нарешті не лишень побожні бажання, а дійсність, до якої можна торкнутися пальцями. Десятиліттями ми виношували цю тугу, багато випилось за неї тостів, безконечно надіялось і ось воно є.

Вечеря тягнулася, чарки дзвеніли, мова не вгавала. Почуття наповнялось і переливалось. А коли це скінчилося, ми перейшли до кабінету Івана Петровича, щоб надозвіллю погуторити.

Іван Кавалерідзе не лишень режисер кіна, а також скульптор. Він весь у цьому пластичному мистецтві. Але нас тоді цікавило не лишень його мистецтво, а все, що бачили наші очі. Ми вперше потрапили за залізну заслону одного життя, десятиліттями хороненого від зовнішнього світу і тому все нас тут провокує цікавістю. Люди, їх стиль життя, їх речі, їх манери. Ось, над робочим столом цього кабінету, кут фотографій. Оригінальне фото Шаляпіна в ролі колдуна з опери «Русалка» з власноручним його підписом. Знімка Горького з таким же підписом. Листівка зі зображенням Гр. Сковороди в позі мандрівника з ціпком і торбою. Листівка з портрету Шевченка роботи Репіна. Фотографії різних знайомих. Все це зібрано в одному куті, при чому Шаляпіну й Горькому визначено там найвигідніше місце і ми схильні думати, що це зроблено не випадково. У цьому філософському поєднанні ідей і духа, гарантія «старшого брата» вважалася невід’ємною вимогою побутової моралі.

А поза тим все тут позначене печаттю духа доби. Дивуєшся, наприклад, яким чином потрапила до кабінету режисера і скульптора канапа, обтягнута дешевою клейонкою з височезною пласкою спинкою, оздобленою зверху смужкою кривого дзеркала, ультра вульгарного стилю совєтської фабрикації. Або ось ті два, збиті з дерев’яних планок на подобу крісел, предмети для сидження. Сідаючи на них, вони погрозливо гойдалися з попередженням, що їх сполегливість не гарантована. А до того, вони гемонсько кпилися з вас своїм обарвленням. Засаднича їх барва ясно-брунатного відтинку своєвільно поплямлена білими плямами, так ніби їх побризкано вапном і нас попереджено, що це не було примхою їх виробництва, а наслідком таємничих процесів совєтської барви, яка самочинно почала ці витівки без якої будь раціональної для цього потреби.

Все тут, не виключаючи і самої будови, викликало контроверзи. Вікна зроблені з зеленкавого кривого скла, двері відмовлялися зачинятися, рури давали іржаво-брудну воду, помости попачилися і покреслились щілинами. Не дивлячись на те, що воно недавно збудоване і пропаговане, як зразок совєтського житлового люксусу.

І ось ми могли ввесь той люксус бачити і ним насолоджуватися. Війна додала до того своїх оздоб. Ми сиділи при містерійному світлі свічок, ми пили чай, на нас зимові одяги. Ми погомоніли і ми сміялися. І не могли вийти з дива, що ось ми переїхали всього 318 кілометрів дороги і потрапили на зовсім іншу планету, недавно віддалену від нас не меншою віддаллю, як від Землі Місяць.

І при тому, як завжди, біг час. Наша планета також оберталася… Великий висячий годинник з гирями в їдальні вибивав щось, як дванадцяту, коли ми вирішили розходитись. Мешкання Надії Пилипівни обернулося в пансіон. Я дістаю окрему кімнату зі свіжим білим дерев’яним ліжком і щільно завішеним вікном.

Отже надобраніч! Завтра новий день, на якого ми спрагло чекаємо.

Перша ніч у Києві. Холодна, темна, заборонена. Брест-Литовською дорогою гудуть машини. Що це за така епоха? Може це вертаються готи, гуни, монголи? Добраніч. Нема відповіді. Наступний день – понеділок. Прокидаюся. Вікно завішене. Нічого не видно. Я лежу вже з розкритими очима, мені тепло і приємно, десь за стіною б’є годинник. Сім разів. Ов! так вже скоро день, а я все ще в ліжку. Таке марнування дорогого київського часу. Але який це був смачний перший київський сон. Спалось, ніби з маківкою. На жаль, нічого не снилося і я не знатиму, що мене тут чекає. Бувало в Празі мені раз-у-раз снилося, що я в Києві, але ніколи не так, як не сталося тепер, а тому не слід дуже перейматися снами.

Мене ось цікавить, де це я знаходжуся, а тому шукаю свічки на нічному столику, а коли вона загорілася, з темноти, як стій, виступив просто зі стіни перед мною портрет Шевченка. – Здоров, батьку! Приємно зустрітися. Як завжди, він насуплений і я знаю чого. Мовляв, «нема на світі України, немає другого Дніпра, а ви претеся на чужину, шукати доброго добра». Я це знаю, батьку, але інколи приходиться побувати і за «Оралом». Така вже наша, вибач, доля. Оглядаюсь довкруги. Ось справа старовинна шафка з книгами, а на ній ще старовинніший глобус. Кілька стільців і під ногами витертий килимок.

А за дверима, чую, також вже рухаються. Степан Іванович, чую, скаржиться на свої ноги, з якими він ввесь час має клопіт, а він же з сином збирається їхати до родинної Полтави. Не дуже їм заздрощу в такий час.

Ще якась півгодинка і наш пансіон на повному ходу. Голяться, миються, чепуряться. Надія Пилипівна накриває стіл, появляється сніданок. Варена київська картопля, волинське сало, масло та хліб і до всього нейтральний чай, що пахне малинами.

А по сніданку збираємось на прощу, Трифон йде розгрівати Фіата, а ми одягаємося. На мені сіре зимове пальто, штани-рейтузи кольору хакі і чоботи з високими халявами… І сірий фетровий капелюх. Решта, приблизно, не гірше визброєні і вимарш готовий.

На цей раз наш примхливий Фіат мусить вмістити нас п’ятеро, бо з нами їде також Іван Петрович у ролі чичероне. Наповняємо його, як валізу, і витискаємось на вулицю. Перед нами Київ. Широка, проста, мощена каменем магістраль, яка могла б і вражати, коли б надати їй трохи буржуазного вигляду. А так, все тут ультра-пролетарське. Ошуміле, занедбане, недороблене. Одначе, наші голови не встигають повертатися на всі боки. Пущені в хід всі мотори уваги. Минали зоопарк, парк імені Пушкіна, славну київську політехніку. І знаменну Шулявку, що дала назву «шулявським босякам», за що уподобилась назви пролетарської і дістати титул Жовтня. Похилі деревляні будиночки царського часу, які за епохи Сталіна зовсім погрузли в землю.

Одначе, ця не конче столична понорама швидко минає, останнім її відблиском лишається «Євбаз» і нарешті в’їжджаємо до знаменного, топольового бульвару Шевченка. Це є екватор Києва, від якого до права й до ліва розлягається його гегемонія. Тоді його топольова алея була лиш в зародку, бо перед війною її було вирубано і засаджено молодими деревцями. При в’їзді до нього все ще лежали купи наповнених піском мішків, нагадуючи нам, що тут все-таки хтось думав боронитися…

Звідсіль починалось справжнє місто. В обох напрямках гасали військові машини, хідники заповнені пішоходами. Ми не відставали від загального темпа, швидко минали ботанічний город, пересікали вулицю Володимира, залишали сквер Шевченка і врізалися у Хрещатий яр.

Господи Боже! На що він був тоді подібний. Гори руїн і звалищ. Помпея над самим Дніпром. І сталося це щойно місяць перед тим… 19 вересня німці взяли Київ без бою… Розташували свій штаб у Гранд-готелі, а комендатуру примістили в будові магазину «Новий світ» на вулиці Прорізній. Але п’ять днів пізніше обидві ці інституції несподівано зірвалися в повітря. До цього додалися інші вибухи, почались пожежі і по часі ввесь Хрещатик уявляв геєнну огнену. Пожежне устатковання міста було знищене, а тому вогонь шалів безконтрольно. Німці обсадили загрожені місця, літаками доставляли пожежні кишки, воду помпували з Дніпра, але це було мало і пізно. Хрещатик обернувся в звалища грузів. Руді, іржаві, сірі і бурі кольори творили картину мертвеччини, серед якої прочищено стежку для людей і машин.

Ми поволі пробиралися тією стежкою в напрямку Думської площі з її прикметною будовою «Думи», тобто радниці, з якої від 1878 року управлялося Києвом. Багато знаменних подій відбулося в мурах цієї будови, а мені пригадалися оповідання одного приятеля з Праги, бувшого козака полку Чорних запорожців, Кирієвського. В годинах полудніх 31 серпня 1919 року тут зударились відділи 1-го куреня 8-ї бригади УГА та відділ Чорних запорожців з відділом денікінського генерала Штасельберга за владу над цією будовою. З її балкону звисав трьохкольоровий царський прапор і запорожці захотіли змінити його на жовто-синій.

– Ми підсадили козака на балкон, зірвали той прапор, кинули його коням під ноги, а на його місце розгорнули наш український, – оповідав Кирієвський. І за це зчинилася між противниками бійка, яка скінчилася безвислідно, бо з півночі надійшли інші «єдінонєдєлімци» і вивісили там свій прапор червоного кольору.

Тепер та будова стояла між руїнами мрячно, мовчазно, порожньо. Казали, що вона також підмінована, а тому її обминали.

Їдемо далі. Ось справа ще одна знаменність… Пам’ятковий будинок «Купецького зібрання», перейменований на філармонію, з його славною аудиторією, в якій подвизалися найкращі імена музичного світу. Він був тепер залишений і мовчазний. Минаємо його без зупинки, їдемо далі і повертаємо на широку і довгу магістраль – «бувшу» Олександрівську, за совєтів Кірова.

Всі вулиці Києва того часу мали назви «бувших» і «теперішніх», що їх києвляни завжди пам’ятали. Говорити про вулицю Леніна, а не згадати Фундуклея, вважалося зрадою минулого. Розповідали анекдот про одного єврея, який стояв біля кондуктора трамваю і на кожний виклик вулиці, додавав «бувшая». Кондукторові це надокучило і він сердито відповів:

– Замолчишь ты там, еврей, бывшая жидовская морда!

Отже, ми виїхали на бувшу Олександрівську, тоді вже також бувшу Кірова, бо нові завойовники встигли вже перезвати її, здається, на Варяжську. Бо існує така мода… Щоб понизити завойованих, та підкреслити свою пиху переможців, вони накидають своїм жертвам не милі їм назви, де тільки можуть. І класичним таким нахабством звучить тут ім’я Кірова.

Чому присвоєно тому далекому чужинцеві назву однієї з головних вулиць головного міста країни, до якої той не мав ніякого відношення. Хіба лиш за те, що коли його, як казали, з наказу Сталіна, замордовано в Ленінграді, то в Києві з цього приводу ліквідовано 28 найвидатніших представників української культури, які ледве знали, що такий Кіров існує. Історія напевно не помириться з такою логікою і одного разу вимагатиме справедливості.

І взагалі, ця прекрасна, щедро декорована парками та багата політичною символікою, вулиця викликала багато міркувань. Починаючи від тієї масивної, під грецький стиль з восьми колонами, будови Музею українського мистецтва і ген аж до пам’ятного Арсеналу, все тут насичене крикливими протиріччями доби, умов і приречення.

Ось справа на пагорбку дебела побудова з колонадою під стиль соц-реалізму епохи Сталіна, за проекцією архітектів Фоміна та Абросімова, яка носить назву Ради народніх комісарів (тепер міністрів) УРСР, але кому це може бути таємницею, що це ніщо інше, як адміністративна філіялка уряду Москви. Або отам далі, зліва… Верховна Рада Української PCP. Могутня будова, також з колонами, архітектури Заболотного… Але тут вже навіть совєтський довідник «Соціалістичний Київ» розуміє, що без коментарів таке годі збагнути. Бо яка тут рада? Та ще й верховна… Та ще й у Києві… Де за всіх радить і думає одна непомильна голова – «батько народів», «великий і мудрий», «сонце Кремля»… А тому провідник пояснює, що «в цій будові працює» (не радить) Президія Верховної Ради УРСР, тут відбуваються її сесії, різні з’їзди передовиків промисловості, сільського господарства, транспорту, культури і навіть науки. І тоді нам це зрозуміло.

Але все-таки сама по собі будова цікава. Вона нагадує іншу Раду, звану Центральною, що нею керував ментор нашої історії, славетний «дід Чорномор» Михайло Грушевський. Де то було змайстровано Четвертий універсал. А з цим пригадується і той перший легіон київських гімназистів, які числом три сотні, 27 січня 1918 року, вирушили з піснями під станцію Крути на Чернігівщині, щоб боронити ту Раду і той Універсал, проти навали матросів Балтійськогофлоту. Їх там усіх було змасакровано. І поховано отам внизу біля могили Аскольда, де тепер розбито парк і по їх могилах прогулюються закохані пари.

Але дарма. Все-таки не будь тієї Центральної, не будь Грушевського, не будь тих юних спартанців з їх жертвою крові, не було б тут і тих фасадних будов, ані цих «урядів». Поставлених тут для замилення очей, але не для замилені правди.

А після цього, наше товариство повернуло в бік парку і спинилося перед ще одним вражаючим об’єктом архітектури Києва. Обернутий в музей Маріїнський палац. Філігранний шматок пізнього барокко, побудови 1747 року, за проектом відомого архітектора часів Петра III і Катерини II В. Растреллі [фактична помилка У. С. Растреллі був дуже поважаним за імператриці Єлизавети, а пістя її смерті попав у немилість. – М. Ж.]. До року 1819 його верхня частина була дерев’яна і вона була знищена пожежою, деякий час була пусткою, але від 1838 року, там було приміщено курортну залю такого Акціонерного товариства мінеральних вод і щойно від 1870 року її було знов відбудовано на два поверхи під стиль Растреллі архітектором Маєвським для потреб царської родини, коли вона інколи перебувала в Києві.

Одначе історія цієї будови на цьому далеко не скінчена. Наприклад, на ній приміщено меморіальну таблицю такого змісту:

«У цьому будинку в жовтні 1917 року містився Київський Комітет більшовицької партії, який керував підготовкою збройного повстання робітників і солдатів м. Києва».

Одначе і це ще не все. До цієї таблиці всепам’ятаючі совєти забули додати ще одну таблицю з не менш пам’ятного 1918 року, коли до Києва на короткий час, вперше вдерлися знаменні ватаги знаменного Муравйова. Один із свідків цієї події оповідає про це так:

«Під час цієї першої окупації російських большовиків у Києві, місто наче змінило своє обличчя, живий і веселий Київ став понурим і мовчазним. Розвалені і напівзруйновані під час артилерійського обстрілу будинки і згарища пожарів виглядали, як відкриті рани… У більшості будинків, навіть на Хрещатику, вікна були наглухо забиті дошками. На вулицях, на яких раніше бурхливим потоком пересувалася юрба людей, було тепер порожньо. Де-не-де промайнула постать когось з киян, що швидко десь зникала. Не було руху трамваїв, а порожніми вулицями інколи з гуркотом пролітали великі тягарові машини з червоногвардійцями.

В Маріїнському парку, де стояв самітній царський палац, урядував штаб Муравйова і ЧК під проводом завжди п’яного чекіста Пулуянова. Сюди звозили червоногвардійці арештованих і тут же в Маріїнському парку їх розстрілювали. Число жертв большевицького терору ніколи не було усталене, але воно сягало на підставі наших обрахунків щонайменше 5-6 тисяч».

До цього той же свідок додає:

«Ці банди російських большовиків, які пришли з півночі на Україну, мали якусь звірячу ненависть до українців. Вони плюндрували місто так як може плюндрувати і грабувати дикий завойовник, якому пощастило захопити чужу власність»… [Микола Ковалевський, «При джерелах боротьби».]

Отже, той ажурний, елегантний палацик бачив багато на своєму віку і можна собі уявити, скільки глибинних людських трагедій відогралося в його пишних стінах. Коли ми його оглядали, він виглядав скромно, пригнічено, мовчазно й ніби засормлено. Його тиньк місцями лупився, його оздоби відпадали, але все-таки свого царського маєстату він не затратив. І коли б теперішні архітектури Києва дотримувались законів його естетики в модерних формах, він би багато прислужився для збагачення краси цього виняткового міста. Гармонія цілості, рівновага форми, почуття міри. Це не будова, а букет квітів, залишений на морозі химерних кліматів цього простору.

Тут ми трохи задержались, але під тиском часу, ми все-таки залишаємо цей сувенір будівництва, направляємось далі парком і по часі перед нами виринає… Годі повірити! То ж це він, Дніпро! Далі далі внизу перед нашим зором. Широчінь, велич, далеч. Зупиняємось німо захоплені, бо нема слів, щоб це сказати. Нарешті, нарешті… Стільки років мріялось, снилось, тужилось і ось він живий і справжній перед очима… Той… той Славута – оспіваний, звеличений, вікопомний… Предревній шлях «варяг на греки», життєносна течія до Синього моря, колиска вольної волі лицарства козацького, незупинна вісь, довкруги якої обертається планета долі народу.

І навіть божество… Побіч Вітра-вітрила, Сонця-трисвітлого – Дід-Славута… Трансцедентний, невловимий для розуму чар, що простягнувся здовж по залитій сонцем землі україно-руського роду і племени.

О, ті славетні Кий, Щек та Хорив! Вони не помилилися, вибираючи для свого городу це місце… І можуть сміливо ставати до змагу за першенство вибору навіть з такими братами, як Рем та Ромул… Що вибрали місце для Вічного Риму.

Наближався час обіду, нам треба вертатися назад, по дорозі завертаємо ще «на Липки» – осідок «власть імущих», пануючих, упривилейованих, домени генерал-губернатора, державного банку, тінистих вулиць, вибагливих особняків. За влади Леніна-Троцького-Сталіна, пристановище комісарів, Че-КА, ГПУ, «тюрподів». Вулиці осквернено прозвами чекістів Дзержинського, Менжинського, Карлів, Роз та Фріців, що їх найостанніші завойовники почали негайно обзивати Берлінською, Райхсвера, Піонірен, Готен…

Швидко минаємо те царство загарбників і поневолювачів землі нашої і бувшою Інститутською прямуємо вниз до Хрещатика з наміром його пересікти, проїхати вверх та «кинути оком» на Андріївський собор. До речі, єдиний пам’ятковий об’єкт, не підмінований загарбниками, можливо тому, що він побудований не князями і не гетьманами, а вже царями. І тим самим, його історичність не входить в колізію з вимогами їх інтересів. Одначе, це є ще одна перлина будівництва цього міста в стилі пізнього барокко, спроектована Варфоломеєм Растреллі і споруджена в роках 1747-53 на найвищому взгір’ю Київських висот з разючими краєвидами на далекий лівий беріг, де то за древньої Русі починалося безконечне царство безконечних наїздників. Можливо, на цьому місці не раз простоював той чи інший володар Русі, вдивляючись в далечінь за рухами ворожих орд, які не раз облягали місто і які розбивались об його мури та зникали назавжди.

А літопись глаголе, що ці гори мав благословити сам апостол Андрій Первозванний, який

«поідє по Дніпру горі, і по приключаю придє і ста под горами на березі. Заутра встав і рече к сущим з ним учеником: «видите лі гори сія? яко на сих горах восияєт благодать Божья, імать град велик биті, і церкви многи Бог воздвигнута імать»…

І тому на згадку про цю легенду тут поставлено цей храм з ім’ям апостола.

І є це далебі варта уваги побудова. Його архітектура вишукано струнка, легка, пронизана світлом, прекрасно допасована до терену. В час, коли ми її оглядали, вона була занедбана, полущена і покрита риштуванням. Нам поясняли, що те риштування ніколи не здіймалося, ту церкву все намагалися відновити, але барви совєтського виробу мали таку властивість, що після кожного обновлення одразу лущились і будова виглядала гірше, ніж перед тим…

Випадково навинулось двоє людей, видно причетних до церкви і нам пощастило навіть оглянути її в середині. І один з них був священиком з Волині і навіть знайомий Степана Скрипника. Степан Іванович завжди живо цікавився церковними справами і між ними одразу зав’язалась довга розмова на цю тему. Тоді ще годі було передбачувати, що в скорому часу він сам стане видатним церковним достойником в сані єпископа і обере цю церкву за свою катедру.

В середині вона була тоді сливе порожня, на стінах кілька дешевих, мабуть, недавно повішених образків, іконостас, видно, також був замінений і вся колишня багата його обстановка була кудись вивезена. Та не дивлячись на це, у церкві вже відправлялись інколи богослужения і робилися заходи, щоб їх утривалити на постійно.

А після цього наше товариство їде до міської управи… на обід. Ми дістали запрошення через Кавалерідзе від голови міської управи Данила Багазія [помилка У. С.: Багазія звали Володимир Пантелеймонович. – М. Ж.]. Що нам було дуже вгод, бо з ресторанами у цей час було тут туго. Їхали Володимирівською, попри Золоті ворота, попри Софію, Академію наук, Центральну раду до бульвару Шевченка, де на розі стоїть велика будова, в якій приміщено Міську управу, а тому також і їдальню для її працівників.

І враз потрапляємо в саму гущу киевлян. Кілька просторих кімнат, густо заставлених столиками і заповнених людьми. Переважно урядовці… Але й люди інших професій. Наукових, літературних, технічних, медичних. З виразними ознаками ними пережитого. Люди, які перейшли смугу совєтського терору, довготривалої нужди побуту, носили на собі видимі сліди доби. Зникла свіжість, відвертість, певність. Здавалося, що вони тільки що вийшли з довголітнього ув’язнення.

Іван Петрович знайомив нас на всі боки, саме наше походження («западнікі») багатьох інтригувало. Ми зовнішньо відрізнялися і було помітно, що ті люди зголоднілі на свіжі людські появи. Знайшлися і такі, які вже чули про мене, як письменника, хоча рідко хто з них щось з мого читали.

А також тут чекали на нас наші друзі з минулого, а між ними також Олена Теліга.

Ми розсталися з нею десять днів тому в Рівному досить холодно, але наша зустріч в Києві була дуже гаряча. Ми тиснулись в обіймах, ніби не бачились вічність, а це значило згадку про наш перехід Сяну, де ми божилися, що до Києва прийдемо разом. Дослівно так не сталося, хоча наше гасло «зустрітися в Києві» було здійснене.

Посипались запити. Завжди була елегантна, свіжа, плекана, вона тут чимало з того стратила, але настрій мала той самий. Живий, бадьорий, визивний. Бракувало їй тут рівенської кухні. З харчами тут не гаразд, а до того безліч небезпек. Німецьке гестапо, совєтське енкаведе, терористи такі, терористи інші. Українські активісти під обстрілом тих, других і третіх, а тому будь на сторожі.

Але наших західних троянців вже тут чимало. Ольжич, Рогач, Штуль, Ірлявський, Олійник, Чемеринський і кілька десятків інших. Збирають людей, формують організацію, видають газети. Ольжич управляє політикою. Його Національна рада з деякими надіями на повторення Центральної ради, вже пущена в рух і засідає вона в приміщенні Академії наук. І мене там, як її члена, вже чекають також.

Виявилось, що ми потрапили тут у справжній вир найрізноманітнішої діяльності. Літератори, актори, кіномайстри, видавці, фінансисти, господарники. І навіть політики. Не всі вірили, що можна буде робити якусь політику, але всі прагнули «щось робити» і в тому «щось» було не мало конкретного. От хоч би налагодити видавничий рух. Країна голодна на справжню українську книгу, журнал, газету. Десятиліттями кормили її пропагандою. Необхідно видати нові підручники, відновити театр, кіно-студію, кооперацію, банки. Як це було в Рівному, так і тут, я дістав ряд запрошень на засідання. Всі сходились, радились, планували. Хотілось щось робити, хотілось багато зробити.

І багато було зроблено. Місто ж було мертве і тут, диви, сливе за ніч налагоджено водопроводи, засвітилося світло, урухомлено трамвай, пущено огрівання. А треба пам’ятати, що багато з того було знищено цілковито. Наприклад, таблицю телефонної централі було витягнуто з Дніпра і приміщено назад на її місце, де нею орудували ошубкані в фуфайки круглолиці молодці в розсміяними очима.

Взагалі ж це місто за останнє чверть століття дійшло до краю. Революція, голоди, черги, нічні арешти, вивози, екзекуції, а тепер ось нова окупація… І все це разом витворило клімат повного занепаду. Сірі, обвітрені будови, занедбані вулиці, зім’яті, втомлені обличчя людей. І хоча тут щось будувалося, одначе все то виглядало гірше, ніж старі будови. І тоді ми ще не могли знати, що його чекало повне знищення. Головна команда німецького фюрера видала було розпорядження за числом 34 з 12 серпня 1941 року такого змісту:

«Атака на саме місто Київ має бути стримана. Є пропозиція знищити місто запальними бомбами і гарматним огнем, як тільки засоби постачання на це дозволять» [Hitler’s War Directives 1939-1944. Blitzkrieg to Defeat. Edited by H. R. Trevor-Roper.].

Але засоби постачання на це не дозволили і місто лишилося жити. Кволо, півмертво, жасько. Головне контрабандою. Кияни вдавалися на село і там шукали порятунку… Міняли все що могли на харчі, але що було міняти? За всі ті минулі дісятиліття безконечно щось мінялося. Люди жили з останніх решток… Довіз харчів перешкоджено, о п’ятій годині закривалися вулиці. Довгі вечори у холодних, голодних, тісних житлах. Місто виглядало німо, темно, гробово.

У такий час нам прийшлось бачити Київ.

І мусіли достосовуватись до його норм. Біля п’ятої години ми вже були вдома. До речі, саме тоді засвітилась електрика і почали гріти радіатори центрального огрівання. На квартирі Івана Петровича було ясно, тепло і рухливо. Готувалися до прийняття голови міста, який обіцяв приїхати й познайомитись з нами.

Головою міста у той час був Данило Багазій [помилково, треба – Володимир. – М. Ж.], за професією учитель, який обняв це становище, можливо, не зовсім до цього готовий, але виконував його цілком добре. Ми цікавилися цією зустріччю і біля сьомої години він прибув зо своїм заступником. Приємне знайомство і радісне вітання. В їдальні вже чекав накритий стіл і почалася вечеря.

З першого ж погляду Багазій робив враження солідної ділової людини. Високого росту, міцної комплекції, правильних рис обличчя, віком понад сорок років. На мою думку, ідеальний представник класичного киянина, дарма що його біографії ми не мали можливості знати. І дуже шкода. Ця постать заслуговує більшої уваги, ніж побіжна епізодична згадка. Але тоді ми жили гарячими моментами і на більшу увагу не збувало часу. Ми сиділи поруч за столом, де багато говорилося про різні справи суспільно-політичного порядку, але нічого особистого.

У ті початкові місяці несподіваного «визволення» багато думалось про відновлення української державності, навіть проти волі «визволителів», як що тільки буде для цього якась нагода. Ми ще могли думати про різні розвитки війни, не виключаючи і такого, як це сталося 1917 року. А були і такі, що вірили навіть в Гітлера, портрети якого появилися з маркою «визволитель»… Хоча ця ілюзія тривала дуже коротко. Найреальнішою була думка, що народ України здобуде свою державність засобами внутрішньої організації всіх ділянок життя на чолі з Національною радою, щоб бути готовою, коли постане для цього можливість. В цьому аспекті формувались також організації військового, або паравійськового характеру, навіть під виглядом поліційних відділів.

Подібні думки не були чужими для тодішнього голови міста Києва, хоча він не належав до людей рожево-оптимістичних. Для оптимізму не було тоді місця. Він щодня зударявся з представниками окупації у час їх найбільших тріумфів і міг бачити їх дійсні наміри. Не було й мови про будь-які політичні концепції завойованим, натомість було дуже помітно, що їх завданням було здобути «раум» (простір), очистити його від місцевого населення, або обернути його у якесь дивовижне рабство на взір часів далекого минулого. З цими намірами творились труднощі з постачанням харчів, виморювалось полонених, касувалося шкільництво…

Для голови міста Києва всі ці проблеми не були таємницею. Він їх дуже добре знав і розумів. І мав сізіфове завдання з ними боротися. І в багатьох випадках їм щось вдавалося зробити. Місто жило, деякі райони навіть зуміли роздобути харчі, організувались публічні харчівні, налагоджувалась санітарна справа, підвезено опалу. Голова міста дуже охоче ділився з нами відомостями про ці справи.

Говорили також і про нашу українську політику. Головне, «мельниківці-бандерівці». Під цим оглядом голова Києва був досить грамотний, він почав свою кар’єру співпрацею з мельниківцями, але по суті ці поділи між західніми українцями не казали йому нічого мудрого, ані для розуму, ані для серця. Знані наші витівки незрілої політики. Після усіх тих вівісекцій нас зісталося і так горстка активних людей, а тут ще це самознищення. Для ворога це чисте золото, особливо на цьому терені, де гуляло необмежено стільки провокацій.

Між нами був завзятий ентузіаст кіно-майстерності Кавалерідзе і тому ця тема займала також чимало уваги. Говорилося про необхідність урухомити кіно-студію, де все чекає на прашо: люди, приміщення, апаратура, матеріал. Залишилося тільки пустити в рух діло, чим був переповнений наш пан-господар.

А при цьому не забуто й про літературу. Чи можливо тепер тут щось творити, видавати? Хотілося б змінити трохи атмосферу творчості, тематику, дух, наставления. Щоб було тут більше національного не лишень «за формою», але й «за змістом». Забагато тут Горького, «соц-реалізму», «старшого брата».

Голова міста Києва переконаний, що все це можливе, що ці справи аж ніяк для них не чужі і це вже наша справа, як ми їх потрапимо розв’язати. А головне, буде залежати від наших господарів. До цього часу, вони ще не прозрадили своїх намірів в цьому напрямку і ми, хіба, можемо догадуватися, що вони не дуже сприяючі. Особливо, коли б ми захотіли творити літературу за духом і стилем націоналізму, їм більше підходило б щось таке «совєтське», ні рак, ні риба, де б Москву замінено Берліном, а «геніального батька народів» – «геніальним фюрером-визволителем». А щодо Горького та «старшого брата»… Задовго ми в тій юшці квасились, щоб можна так скоро від неї збавитись. З цим боролися люди двадцято-тридцятих років… Але натиск був гвалтовний і вибору не було. Денаціоналізація – страшна язва. Вона роз’їдає не лишень мову. Вона паралізує саму субстанцію людини: її свідомість. А без свідомості, це лиш порожня форма, без змісту.

Данило Багазій [помилково, треба – Володимир. – М. Ж.], на мою думку, був людиною далеко не буденною. Шкодую, що я не маю про нього більше даних, але і з того короткого нашого знайомства тоді в Києві я міг винести враження, що він належав до особистостей самобутньої постави і рівня. Вибраний примірник слов’янського, можливо полянського кореня, з ясним, чітким, реальним поглядом на речі і явища, з оригінальною самостійною свідомістю свого місця під сонцем. І мені здавалося, що його не було аж надто паралізовано чужинецькою ідеологією марксизму, і він міг думати прагматично та мати відвагу рішати справи за вимогами й потребами реального, конкретного життя.

Таких індивідуальностей у нас не було багато, але інколи вони траплялися. І можливо, саме за це він поплатився життям. Для німців, які хотіли бачити тут повно безголов’я, поява розумної, ясної голови не була бажаним явищем, а тому вони без надуми вирішили його позбутися.

Але в моїй пам’яті його світлий образ зберігся на все життя.

Подається за виданням: Самчук У. На коні вороному. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1990 р., с. 5 – 18.