2. Кінофабрика

Улас Самчук

Другий день нашого Києва – вівторок. Замурзане, сіре небо з погрозою дощу чи снігу, температура плюс 5-7 Цельсія. Рано на загальній нараді вирішено зробити інвазію на кіно-студію. Ми жили епохою Голлівуду і ця справа особливо нас цікавила… Дарма що Київська Кіно-студія, офіційно зветься Кіно-фабрикою, а тому там годі сподіватися Голлівуду. Розташовано її на цьому ж Брест-Литовському шосе під номером 110 [сучасна адреса – . – М. Ж.] ще за часів НЕП-у, починаючи 1926 роком за проекцією архітектора з прикметним прізвищем Рикова в стилі «голої функціональної архітектури» і будовано роками ген аж до війни, хоча вже в грудні 1927 року, там випущено перший дитячий фільм з одеситською назвою «Ванька і Месник» за сценарієм Лукова й Мухи, режисерії А. Лундіна.

З того часу фабрика фабрикувала велику кількість фабрикатів відомого стандарту для вимог пропаганди, «досягнень великого Жовтня», до яких мистецтво додавалось щось, як забарвлення для лімонаду. І головним магом цього пігменту був Олександер Довженко… Вийнятково обдарований майстер широкого засягу – режисер, маляр, письменник, який був безнадійно змарнований навалою найвульгарнішої тенденційності, накинутої згори, під тягарем якої нівечились усі намагання втримати цю фабрикацію на рівні якогось артизму.

Він почав було експериментувати з певними філософськими темами імажиністичного типу («Земля» 1930), щоб одразу перейти на агітку «Арсенал» для зрівноваження ідеалістичних тенденцій культу Землі, недопустимих в царстві культу діалектичного матеріалізму. За що йому чимало дісталося від непомильних цадиків тієї віри.

Йому безоглядно накидали теми («Щорс»), його безконечно змушували переробляти сценарії («Звенигора»).

«В сценарії, – писав він про це пізніше, маючи на увазі «Звенигора», – було багато чортовиння і явно націоналістичних тенденцій, тому я переробив його процентів на дев’яносто, наслідком чого його автори демонстративно зняли свої імена».

Отже, мінялось, краялось, виверталось, вилазилось зі шкури, щоб догодити богам і в наслідку виходило, як згадує про це в своїх спогадах С. Ейзенштейн: «Ніхто нічого не може зрозуміти, а зветься «Звенигора».

Не творилося органічно, логічно, творчо, а бабралось, зшивалося грубими нитками тенденції з такою дозою агітки, від якої робилося млосно навіть найзадубілішим партійникам.

Пізніше, на всесоюзній творчій нараді в Москві 1935 року, Довженко намагається таку свою «творчість» пояснити:

«В «Арсеналі», в умовах тодішньої української обстановки, я виступав насамперед, як політичний боєць. Я поставив собі дві мети: в «Арсеналі» буду громити український націоналізм і шовінізм з одного боку, – буду поетом і співцем робітничого класу України, який зробив соціалістичну революцію – з другого. Ці два завдання за тих умов ів той час були для мене найважливішими. Ось чому годі, не володіючи теоретичними обгрунтованнями своїх формальних шукань, прийомів, я не рідко працював, як працює боєць у бою, – не дбаючи про те, чи за правилами рубання рубає він ворога, а чи не за правилами». [Цитую за І. Корнієнком, «Українське радянське кіномистецтво».]

Отже, як казав Гоголь, – «катай валяй ліш би гарячо». Побільше дьогтю, бляхи, істерики… Щоб вийшло «сім кіп брехоньок, або пуд гречаної вовни».Слава Богу, що робилося це не для українського народу, а тільки для «робітничого класу, який зробив соціалістичну революцію»… Читай – «голі кабацкой» під командою різних Муравйових.

За таких же умов «тодішньої української обстановки», працював ще змарнований талант кіномистецтва і скульптури, родовитий полтавець з дуже не полтавським прізвищем – Іван Кавалерідзе. Патріот високого наснаження з романтичною біографією на подобу того «Мцирі», що його оспівував Лєрмонтов.

За споминами бандуриста з Полтавщини Мусія Олексієнка, що їх переказав А. Височенко в календарі «Відродження» (Буенос Айрес, 1961), предків Кавалерідзе мав привезти з Кавказу і оселити в своєму селі Блотниці біля Ромен відомий приятель Шевченка, граф Яків де-Бальмонт [тобто де Бальмен – М. Ж.], який брав участь у загарбницькій війні на Кавказі минулого [19] століття, але офіційний біограф митця А. Німенко каже, що

«в середині минулого [19] століття, після Кавказької війни, генерал Ладанський перевіз у свій маєток на Полтавщину кілька родин грузинів… Серед цих грузинів був і Васо Кавалерідзе, або Василь, як його кликали полтавські землероби. Син Васа – Петро одружився з вродливою українкою Калиною Кухаренко і з цього подружжя, 14 квітня 1887 року, народився майбутній відомий скульптор і кінодіяч Іван Петрович Кавалерідзе». [А. Німенко, «Кавалерідзе – скульптор, Київ, 1967.]

І хоча совєтські біографи дуже часто жертвують правдою на користь певної діалектики, однак на цей раз хай буде «як пан каже».

Головне, що Іван Кавалерідзе, мистець високої міри, кіномистецтвом займався на самому його початку ще до Першої світової війни, але режисером став в кінці двадцятих років, випускаючи картину «Злива», виробництва одеської кіно-фабрики ВУФКУ. «Офорти до історії гайдамаччини», як її формально названо з небезпечним ідеологічним наладованням, за яке було дуже легко потрапити в геєнну огнену тодішнього інферно за всілякі збочення, між якими невідповідне трактовання імперіалізму Москви відігравало роль рішаючу. Що було виразно вказано офіційним жаргоном, що

«у «Зливі» впадало у вічі штучне об’єднання гайдамаччини кінця першої половини XVIII століття [треба – 1768 р. М. Ж.] з «гайдамаччиною» XX ст., без урахування конкретних історичних умов, ототожнення ватажка селянського повстання Івана Гонти з водіями куркульської маси, із заклятим ворогом українського народу Петлюрою. Механічне перенесення «національних традицій» на новий грунт привело до хиб, що посилюються схематизмом, яким позначено трактування постатей Максима Залізняка й Івана Гонти.

І. Кавалерідзе не вдалося реалістично відтворити на екрані сторінки боротьби українського селянства проти поміщиків, панства, показати прагнення українського народу до єднання з братнім російським народом, в якого він знаходив підтримку, захист у роки найжорстокішої боротьби своїх і чужих гнобителів». (І. С. Корнієнко).

Ясно і виразно. Коментарів не треба. Це був клімат, в якому приходилось працювати українському митцеві. Грубе перекручування правди в користь завойовника. Стати свідомим брехуном проти себе самого й фальсифікатором історії на користь вигадок і наклепів. Пониження і самонищення до краю.

Кавалерідзе вперто цькували… Не помогло йому і творення такого «Перекопу», де «бійці Червоної армії штурмують Перекоп, відкидають Врангеля за межі нашої країни, селяни засівають завойовану землю, робітники розбирають будинки на паливо для доменних печей» (А. Жуков і Г. Жуков)… Ця прилизана мелодрама виглядала здалека смішною, нікого вона не переконувала, реабілітації не принесла, а тому він лишає «політику» і переходить до традиційної малоросійщини з «Наталкою Полтавкою» і «Запорожцем за Дунаєм», проти яких не мали застереження ані цензори царизму.

Війна застає Кавалерідзе в Жаб’єму на Карпатах, де він заповзявся було звеличити фільмом українського Робін Гуда, опришка Довбуша («Пісня про Довбуша»), але це підприємство було перешкоджене самим Гітлером, чому він і опинився по цьому боці барикади останньої великої війни.

Залишаючи Жаб’є на другий день війни, він потрапляє зі своєю групою в німецький полон і по дорозі до Києва зупиняється в Рівному.

Тут ми з ним і зустрілися вперше. А оце в Києві зустрілися вдруге. І навіть ось на терені його улюбленого кіноцарства. Це великий павільйон, оточений молодим садом, що його, як кажуть, садив сам Довженко, обнесений доброю мурованою огорожею, що ними в советах любуються, з ритуальною брамою, у якій стояв ритуальний вартовик. Тепер фабрика не працювала, але варта стояла далі. І коли ми під’їхали, вартовик радісно нас привітав і з виразною приємністю вказав нам напрямок далі. Для нього така поява видатного режисера в товаристві невідомих людей, могла багато значити… Може навіть урухомлення фабрики, на що чекали багато сотень людей, які дошкульно цього потребували.

Загальний вигляд цієї побудови робив враження, приємно вражали молоді яблуні й груші (казали, що була ще й пасіка), що вказувало, що тут, крім боротьби за лінії, могли займатися навіть потрібним ділом. Головний, центральний павільйон мав три поверхи, з боків до нього примикали менші прибудови, а ззаду за ним стояло три бетонові сейфи для збереження продукції.

Маючи такого провідника, як Іван Петрович, який знав це господарство, як свою кишеню, ми мали можливість оглянути багато. Обійшли всі приміщення, включно до сейфів. Все тут лежало ладом. В головному ж павільйоні все розкидане. Здавалося, тут ось щойно працювали і враз все кинули. Традиційна солом’яна хатка, мабуть, з «Наталки Полтавки», стояла в ліричній задумі. Валялися, чи не з «Богдана Хмельницького», декорації козацької бутафорії. Столи, риштування, прожектори, лаштунки. Кожна річ застигло мовчала. Уявлялися люди… Їх голоси, їх мова. Там он криниця, з якої Наталка брала воду і співала «Віють вітри». А там бої… Гетьман… Козацтво. Гармати. Ми стояли в цьому царстві уяви глибоко вражені. Це ж домен Довженка, Савченка. Де вони тепер? Травматичне почуття суму.

При цьому в різних місцях будови зустрічалися різні люди. Іван Петрович зо всіма на «ти». Вони приходили сюди, дарма, що ніхто від них не вимагав цього. Надіялись, що ось-ось знов щось почнеться і їм не хотілося переривати тяглості дії.

Фабрика мала все: апаратуру, запаси плівки, паперу, хімікалій, лабораторії, режисерів, монтажистів, акторів. Не було лиш дозволу працювати. І не багато надій, що такий дозвіл вона коли-будь дістане.

Бо ось там, наприклад, у технічних майстернях, розпаношились німецькі вояки. Вони прийшли, нікого не питаючи і не сказали, що вони там роблять. Вони завойовники і це їх єдине виправдання.

Ми пробули тут день до полудня, а коли залишали це місце, небо випогодилось, глянуло мляво осіннє сонце. Їхали назад до міста, там заїхали знов до міської управи і знов обід. По обіді наше товариство розбрелося. Степан Іванович мав ще тут свої справи, Іван Петрович відправився до свого уряду, а я, залучившись аж двома провідниками, подався відвідати фортецю, у якій таборували залоги літературного фронту – Спілки українських радянських письменників на чолі з їх фельдмаршалом О. Корнійчуком.

Було це на вулиці Підвальній, поблизу Золотих воріт. Чималий двоповерховий особняк з просторим двором і прибудівками для служби. Увесь зайнятий кабінетами, редакціями, столами, стільцями, і навіть баром. Пристановище виняткових поетів, виняткової доби, які тут збиралися, зустрічалися, засідали. І яких раз-у-раз кудись забирали, звідки більшість з них не верталася.

Ось уявім собі становище такого ліричного, як пастух із сопілкою, поліського поета, який робив революцію, належав до Че-Ка, який старанно і сердито пише вірш «Чекіст», присвячений «Предтечі Білорусі т. Ротенбергові» з такими ось грізними зойками:

«В той час, як город

Задасть «хропака», –

Стоїть на дорозі

Червоне Чека.

Гудуть телефони,

Випльовує Юз,

Дозорець червоний

В пітьму вгруз.

Око «Сексота»

Штилет для Ка-ер,

Здригнувсь при роботі

Бандит і ес-ер.

З отруйним шипінням

Ховається гад,

Бо зна:

Не дрімає

Варта Рад…

[Moвa про Дмитра Фальківського, розстріляного н Києві з приводу вбивства Кірова в Ленінграді, в грудні 1934 року.]

Цього зачумленого голопуцька з його садистичною філософією, який навіть слово «сексот» пише з великої літери, одного разу нагло забирає адороване ним «че-ка» і разстрілює за те, що десь там провокатор Сталіна стріляє конкурента Сталіна. Годі вигадати суворішої кари для такого звеличника катів власного народу, як це зробило його улюблене «че-ка».

Приблизно, це було стандартом свідомості більшості музослужителів, організованих під крівлею цієї будови. Наївне переплутання наївних фраз, забарвлених червоною барвою з величезними, для них непосильними завданнями і комплексами того часу і того простору, в яких вони віршували свої ура-вірші, присвячені різним ротенбергам, було їх професією і сенсом їх існування. За це їх плекалося. І за найменше порушення цієї норми – стрілялося і вкидалося до якихось ям.

Само їх урядове приміщення на вулиці Підвальній виглядало не найгірше, цілий ряд кабінетів, більша загальна зала, бібліотека, чепурні царського часу меблі, добрі картини, непогані килими. Розповідали, що інколи тут могло бути весело, особливо внизу, де було приміщено бар, розмальований полтавською орнаментикою і де мені показували «столик Максима Рильського», біля якого він годинами просиджував мовчазно за стопкою запіканки.

Але тепер все тут розкидане шкереберть. Меблі перевернуті, картини, що висіли на стінах, валялися на помості… Деякі з них попробивані ножами… Бібліотека, що містилася вгорі, розкидана. Купи «Киевской старины» в переміжку з халтурою різних сталінів, валялися під ногами. І подбали про цей лад воїни «великого третього райху», які отаборились отам на подвір’ю в редакціях «Радянської літератури», «Літературної газети» на правах вандалів надлюдської раси.

Маленький, округлий, у шапці вушатці і старомодних окулярах управдом цього підприємства, приймаючи мене за якесь начальство, звернувся до мене, щоб я щось зробив «с етімі нємцамі», які все тут нищать. Я спробував це зробити. Пішов на подвір’я, знайшов молоденького лейтенанта також в окулярах, представився йому, як український письменник і редактор газети, пояснив мою тут присутність і запитав, чи не міг би він якось вплинути на вояків, щоб вони тут нічого не нищили. На моє здивування, лейтенант мені це обіцяв, я йому подякував і передав висліди моєї місії управдомові.

Після цього ми всі разом почали наводити тут порядки. Розставляти меблі, вішати картини, вкладати книги. Чомусь хотілось вірити, що ця будова служитиме далі пристановищем для нашої організованої літератури, одначе ця ілюзія дуже скоро розвіялась. Німці заявили, що вона була колись власністю німецького консулату, а тому вона мусить бути повернута назад власникам. Сперечатися з ними тоді не було можливості.

Після оглядин Спілки письменників, я мав намір зайти до відділу культури і мистецтва міста Києва, на бульварі Шевченка число 10, що нею управляв тоді Іван Кавалерідзе, де мала відбутись нарада в справі відновлення Київської кіно-студії на базі приватного підприємства акційного типу… У якому я мав би взяти активну участь. Ідея мене цікавила, а тому я пообіцяв там бути.

Погода була добра, я мав трохи вільного часу, а тому я вирішив пройтися до бульвару Шевченка пішки. І без провідників. Щоб побути сам на сам на грунті, де родилась історія мого народу… З якого виросла імперія з величезними вирами проблем, а в тому самого Києва, які мучать цілі покоління живого народу своєю хворобливою подобою.

Починаючи від цієї вулиці Підвальної з залишками звалищ, що мають назву «Золотих воріт», все тут насичене гострим диханням діяння предків з далеких часів Володимира, Ярослава, Ізяслава. Які залишили тут межі своїх городів і вартості свого духа.

На цьому місці схрестилось багато течій історії, але всі вони відійшли в небуття, поросли дерном непам’яті, залишаючи по собі один фатальний комплекс проблем, замкнений трикутником Київ-Варшава-Москва в їх фамілійній розгрі за спадщину Києва на шахівниці діянь слов’янського племені, за титул «старшого брата».

Далебі, морочливий вузол Гордія. Який почався, можливо, з тієї билини, що повідає про такого Іллю, сина Івановича, уроженця села Качарова біля Мурома на Смоленщині [Карачарова; Муром – у Владимирській області. Фактичні помилки У. С. – М. Ж.], який тридцять три годи «сидів сиднем», не володіючи ногами, аж то враз почув в собі «силу-силенну», бо довідався, що десь там, за горами, за долами, за дрімучими лісами є град Київ, а на його престолі сидить князь .Володимир Красне Сонечко. І пустився той Ілля в путь-дорогу, щоб богатирства зазнать і свою силу-силушку показать. З напрямком через «Грязи чёрные, березы проклятые, у славного Левинадова [Леванидова – М. Ж.] и у речки Смородинки»… Де на семи дубах засів Соловей-розбійник, який заложив дорогу до Русі Київської.

І він прибув до Києва, і першим, чим здивував князя Володимира, це своїм твердженням, що він виїхав з Мурома напередодні і за той час по дорозі розбив банду розбійників, звільнив Чернігів від «несметной сили» татарської й переміг Солов’я-Розбійника, якого прив’язав до свого сідла і привіз до Києва.

Князь йому не повірив. І з цього почався конфлікт. На придворний пир князя запрошено всіх богатирів, за вийнятком Іллі. З брехунами тут не хочуть мати діла.

Але Ілля розгнівався вельми. Він збирає київську «голь кабацкую», збиває стрілами «маковки золоченыя церков Божиих», продає їх лихварям, поїть збіранину голотську і веде її на терем князя. Перестрашений князь годен миритися, висилає свого дядька богатиря Добриню на переговори з напасником і мир осягнуто. Інакше, той мав намір «наряжено натянуть тугой лук разрывчатый, а класть стрелочки каленыя, стрелять в гридню во столовую, убить тебя, князя Владимира».

Але щоб позбутися нахабного гостя, іншим разом князь улаштовує пир, але вже нікого з богатирів не запрошує. Одначе Ілля з’являється на пир непрошений. Розгніваний князь каже закопати його живцем в підземелля, заморити голодом, але в остаточному Ілля все перемагає і билина триюмфально проголошує:

«Ай же старый казак Илья Муромец,

Твоё местечко было да ведь пониже всех!

Тепер местечко за столом повыше всех!

Тут кормили его яствушкой сахарнею,

А й поили питьецом медвяныим…»

Цю тактику Іллі Муромського, застосували всі богатирі Московщини, починаючи «великим государем Михаилом Феодоровичем» і кінчаючи «гением человечества Владимиром Ільичом»… Коли їм приходилось мати діло з Києвом.

Але Києва не було скорено. На сторожі його правди стоїть Свята Софія, яка своїм віком і своєю подобою належить до сонму найстарших святинь Європи окциденту [sic].

Побудовано її на тому місці, де мало воїнство Ярослава Мудрого розбити орди половецьких [печенізьких – М. Ж.] напасників на знак того, що це місце на землі зайняте і ніякі сили не зможуть цього змінити. Софію руйновано, плюндровано, але вона стоїть незрушимо на тому самому місці, де її поставлено дев’ять століть перед цим… Що її Ярослав Мудрий «всякой красотой украсил і золотом, і серебром, і каменем дорогим», щоб вона була «дивной і славной всім окружнім странам і другая такая не отищется во всем полунощі земном от Востока до Запада».

Перед Софією знаменна площа, на якій видніє монумент з граніту і бронзи – вершника на баскому коні в козацькій киреї з простягнутою на північ рукою. «Богдану Хмельницькому – единая неделимая Россия», свого часу було там написано. Його поставлено за проектом М. Микешина, на зібрані громадські фонди 1888 року. Його було відлито з бронзи ще дев’ять років перед тим, але довгий час не було дозволу влади на відслонення. Не дивлячись на всі Переяслави, на всі «воссоединения» і на всю «неделимость».

Бо воно й справді. Поставити на такій площі таке бронзове більмо «единой неделимой» було драстичною провокацією. Як гам не кажи, а той гетьман з тією булавою, навіть скерованою на Москву, одіозне явище. Він так гармонійно входить в орбіту цієї Софії, його тут вкопано, як вказівний стовп на шляху історії, що кожне серце, кожного «неделимца» мусить кривавитись на вигляд такого наглядного визову історії Москви. Бо той вершник на тій скелі виразно вказує, що його діло не завершене. Його кінь зупинився нагло над прірвою і та булава вказує, де лежить причина його невдачі.

І врешті-решт це себе виправдало.

«А тим часом у Києві, – згадує про ці справи М. ІІІаповал, – у неділю 2 квітня (1917), зібралася перша українська маніфестація. На Бибіковському бульварі з ранку почали сходитися українські організації з прапорами і транспарантами. Ставали одні за другими…

Люди лаштувалися в похід і нарешті рушили по Хрещатику. Як глянеш згори – скільки сягне око – колихаються українські жовто-блакитні прапори і переливаються срібними блисками під чудовим весняним сонцем. Ці нові кольори гак принадно сяяли і пливли в повітрі, ніби казкові птахи. На більшості плакатів портрети Шевченка. Червоні написи: Хай живе вільна Україна! Народ воскрес! Земля і воля!

На чолі походу українська театральна група Миколи Садовського в історичних убраннях. Сам старий Садовський [їхав] попереду на коні в одязі гетьмана Богдана Хмельницького, ніби на театральній сцені. Весело і соняшно, а сльози течуть по обличчях від нечуванної радості, що ніби музикою грала в повітрі. І справді, військові оркестри гриміли українськими маршами. А в поході йде сто тисяч люда – робітники, військовики, інтелігенція – все, що було в Києві українського, вийшло на вулицю… Але найдивніше: в поході йдуть військові з’єднання зі зброєю, з гарматами й кулеметами, пішки й на конях… Радісно, гостро радісно – озброєні прості люди виявили себе національно і пішли під прапором Шевченка.

Члени Центральної Ради, на чолі зі старим Михайлом Грушевським, раділи, йдучи в гущі свого народу, який не забув свого імени, який виявив свою волю. Пройшовши Хрещатиком, похід повернув вгору помимо Михайлівського монастиря на площу Богдана Хмельницького, де перед старою Софією чавунний [бронзовий – М. Ж.] гетьман на баському коні вказує булавою народові його шлях боротьби. Десятки тисяч люду, до самого вечора слухали промови українських політиків. Увесь Київ був переповнений цією маніфестцією»…

Отже, то діялось на цій площі під цим пам’ятником. І чи то тільки 2 квітня? 17-21 квітня тут маніфестував свою волю Перший український національний конгрес, 8-21 травня Перший український військовий з’їзд, на початку червня Перший всеукраїнський селянський з’їзд, з цілим рядом інших з’їздів аж до вікопомної дати 22 січня 1918 року, коли на цій площі, під дзвони древньої Софії було проголошено: «Від нині земля Українського народу, стає самостійною суверенною державою Українського народу». А рік пізніше, на цій самій площі, проголошено злуку всіх земель України в єдину територіальну і політичну цілість.

Отже, на цій площі, під цим пам’ятником, перед цією Софією формально, фактично і юридично з волі народу завершено проголошення й оформлення самостійної й суверенної держави української. І як же мені було не зупинитися на тому місці і не поклонитися його вічній славі і пам’яті.

І взагалі, ця вулиця Володимира була насичена духом, флюїдами, історією, спогадами, дорогими для українського серця і розуму. От хоч би та опера, де відбувалося стільки всіляких пам’ятних подій, а то знов Всеукраїнська академія наук, а головне той будинок, знаний нам з тисячів різних знимок лагідного, затишного, класично-академічного типу, побудований за проектом архітектора П. Альошина в роках 1911-13 з початковим призначенням для Педагогічного музею, в якому відбувалися далеко не спокійні і не конче лагідні революційні дії у вигляді першого свобідного революційного парламенту українського народу під назвою Центральної Ради, започаткованої в перших місяцях революції 1917 року.

Починаючи 19-тим березнем того року, тут почалося дійство, що привело до вислову IV Універсалу, що його було схвалено і що його одного разу буде здійснено. І не важно, хто тепер у тій будові оселився. Філіалка московського музею Леніна? Тим гірше для його централі. Багато Ленінів відійшло до музеїв, але народи жили і живуть. Не конче рахуючись з вимогами Ленінів. Скільки це років минуло від ери Володимира з його тризубом до ери Центральної ради з її тризубом? Дев’ять століть? Пам’ятаймо, що наша епоха рухається не волами, а джетами [jet, реактивний літак, якого ще не було в 1941 р. – М. Ж.] і її століття скорчились до років і місяців…

Для мене особисто цей день на вулиці Володимира був також епохою. Осінній, воєнний, трудний, але незабутній. Гарячий епізод моєї легенди, виплеканої на полях Дерманя, на шляхах Європи, на вулицях Праги, Берліну, Парижу. І ось я в самому її вирі. Недосяжність – досягнута. Багато заборонених границь, багато накинутих світоуявлень, багато забобонів. Все перейдено, передумано, зважено, вибрано і ось ми маємо власну, незалежну подобу Божу, навіть серед цих джунглів злоби, можемо чутися суверенно розумом, духом, серцем. З абсолютним переконанням своєї правоти і незломною вірою, що ми сюди вернемось в ореолі перемоги й слави.

Тим часом треба квапитись на нараду в міській управі. У великому кабінеті Івана Петровича зібралося з тузин людей, зайнятих обговоренням справи кіновиробництва. Багато приємних нових знайомств. Переважно кияни, переважно ділові люди. Командував Іван Петрович. Він мав готовий план роботи і саме над цим велася дискусія. Мені, як людині новій, прийшлося забрати також слово. Я не був аж таким оптимістом щодо наших загальних умов, але це не значить, що мусимо на щось чекати. Чекати нема часу. Мусимо кувати, поки залізо гаряче. І брати все в свої руки. Думки, що їх я висловлював постійно у промовах, статтях, розмовах. І було видно, що подібні думки не є чужими і тут у цій кімнаті. Було приємно бачити обличчя людей, зайнятих ділом і було видно, що ті люди можуть робити діло.

Ця нарада тривала годинами і в наслідок її намічено навіть певний план роботи і створено певне керівництво і при цьому не забуто й мене. Мені пропоновано мистецьке керівництво, на що я годився і було б все гаразд, коли б за нами як тінь, не тягнулась змора нової окупації… Яка мала злочинні наміри до всіх наших аспірацій. Але поки що була війна і все, що діялось, було в її руках. Кувалось залізо, поки воно гаряче…

Після цієї наради я нарешті можу відвідати Тетяну Прахову… Отам на досяг руки, в домі працівників кіно-фабрики на розі вулиць Кузнечної й Саксаганського. Ми розсталися з нею в Рівному з надією «зустрітись у Києві».

Дуже по-своєму, не конче за нашою згодою, снується інколи мереживо нашого життя, правдоподібно виконуючи якусь незнану вищу волю. Такі явища, як війни, сприяють химерним вигадкам долі. Міняються не лишень границі держав, але й основи родин, подруж, зобов’язань.

У моєму випадку виглядало це особливо дивно, щось як вигадка примхливого роману. Ось хилилося до вечора, мені б треба співати «сонце низенько, спішу до тебе, моє серденько», радіти щастям зустрічі, але тут наближалася поліційна година, порожніли вулиці, закривались брами. І діялось це у сквері Шевченка насупроти університету його ж імені, прямуючи вниз Кузнечною вулицею попри ажурний будинок відомого колись Терещенка з метою дістатися до того незакінченого будинку на розі , мешкання 19, куди я встигаю добігти саме тоді, коли управдом збирався замикати вхідні двері.

Без особливих формальностей вриваюся до будинку і швидко піднімаюся по слабо освітлених сходах, студіюючи цидулки дверей, аж поки не помітив клаптик паперу з ручним написом: «А. Прахов».

Зустріч з Танею хвилююча, бентежлива, містерійна. Вона жила з юнаком сином і займала дві просторі кімнати чималого мешкання, що його виповняло чотири родини. Її чоловік, Адріян, був мобілізований, а її чотирьохлітню дочку, Іринку, сестри вивезли на схід і від них не було ніяких відомостей. Повернувшись з карпатської експедиції, вона знайшла свою квартиру незайманою, але поза тим її життя було зруйноване. Все втрачене, ніяких засобів на прожиття. Її юнак-син Анатолій, якого вона застала вдома, рятувався, як міг, міняючи якісь рештки одягів на харчі, а тим часом наближалася зима і їх становище виглядало розпачливо.

І єдине, що їх рятувало від розпуки, це їх стоїчне, сливе фаталістичне відношення до життя, витворене умовами совєтського побуту взагалі. Тягарі хронічних злиднів загартували їх витривалість, а тому ніяких нарікань, ніякої паніки.

Ціле їх життя було борюканням за хліб щоденний, не було оглядів «на чорний день», всі дні були однаково чорні, ніяких запасів не робилося. Таня працювала на кіно-фабриці з титулом помічника режисера по монтажу, з платнею 700 карбованців, з чого відтягалося третину на всілякі зайоми, а решти хватало лишень на харчі. Разом з чоловіком, який діставав таку ж платню, як звукооператор, вони ледве давали собі раду з помешканням та харчами, а на одяги та взуття приходилось «комбінувати», що не давалося легко.

Відповідно до цього виглядало їх житло, офіційно «жилплоща». Після їх одруження, вони роками жили у батьків, де займали пів-кімнати, розділеної килимом, що звисав від стелі. По кількох роках, вони дістали дві кімнати в новому домі з кухнею для чотирьох родин. Білені вапном стіни, кілька картин з колекції Прахова, з обстановкою із залишок їх діда, відомого професора мистецтвознавства Адріяна Прахова. Старовина, тяжка, різблена канапа, такий же фотель, конторка із скляною шафкою, дитяче ліжко, пара інших ліжок і витоптаний килим Добротні, Абрамцевського типу, шматки меблювання, музейної антики, що їх змушено виконувати роль меблів мешкання молодого подружжя.

Та й сама ця будова, в якій вони жили, мала несамовиту, гідну пера Едгарта По, історію. Будували її шумно, довго, трагічно з ініціативи кінофабрики… Роки напруженого чекання, боротьби, інтриг, надій і коли, здавалось, діло доходило закінчення, його раптом припинено на останньому слові. Паніка. Що сталося? Не хватило електричних проводів і ванн. Катастрофа розмірів нечуваних. Така кількість розторошених надій. Тож приходиться чекати далі і хто зна, як довго… Після тих безконечних трьох років минулого.

І несподівано, до цього нещастя чомусь втручається армія. Київська воєнна округа зо всією її мілітарною потугою.

Існувало, мовляв, якесь таке розпорядження якоїсь високої інстанції, на підставі якого недокінчені вчасно мешканеві будови міста відходили під зарядження армії для потреб її службовців. І виходило, що будова кіно-фабрики дуже добре для цього підходила… І всемогутня армія негайно з цього скористалася. Зароїлося від військових уніформ, знайшлися фатальні електричні проводи і славетні ванни, робота почалася, закінчення наближалося.

На кіно-фабриці плач і риданіє.

Але вони там не думали здаватися без бою, армія-неармія. Питання лиш, до кого вдатися за потугою. До самої Москви – розуміється. До маршала оборони, легендарного Ворошилова. Висилається туди посольство і очолює його також найвищий – Довженко. Подія значення всесоюзного.

У Москві сказали: «надо выяснить» і чекати рішення. Чекання тривало, будову викінчено, час заселення наближається, напруження між армією і кіно-студією високо-вольтажне. Слідкували одні за одними, щоб хтось з них не вселився нелегально першим і не закріпив за собою право на місце. Щоб мати це на оці, кінофабрика винаймає насупроти будови кімнату, садить там дежурного з телефоном, який день і ніч слідкує за ходом подій.

Але в остаточному переміг не грізний бог війни Марс, а глузлива покровителька лицедійства Мельпомена. З самого центру прийшло розпорядження віддати будинок кіно-митцям. На кіно-фабриці торжествують. Ще кілька напружених зусиль і молоді Прахови дістають цілі дві кімнати з центральним огріванням і навіть з балконом на вулицю Кузнечну. Подія значення епохального. Щастя, якого ніколи не будуть розуміти працівники буржуазного Голлівуду з їх віллами та їх купальними басейнами.

Правда, в тій квартирі ще не діяло огрівання, це було в грудні, температура була вулична, а до того там приміщено ще три родини, але це вже такі дрібниці, про які не слід і згадувати. Тим більше, що все це були люди свої, близькі, інтелігентні. Ось зараз за стіною мешкала відома декораторка кіно-фабрики Юнія Григорівна Меєр зі своїм чоловіком інженером будівництва, далі за ними займали кімнату подружжя Крижанівські, ще далі, в найменшій кімнаті оселився помічник режисера X зі своєю жінкою, тещею і маленькою донечкою.

Розуміється, що убиральня і ванна були для всіх спільні, так само і кухня. Кожна господиня мала свій кутик, свій столик, свій примус. Там пахло міцно нафтою, було багато шуму, одначе чи багато господинь Сов-Союзу могли похвалитися хоч такими розкошами. Ось така, наприклад, Юнія Григорівна, крім свого примуса, мала також греца, на якому можна варити не лишень борщ, але й пекти пиріжки… та інші ласощі.

А взагалі обивателі цього простору жили між собою приязно. Вставали раненько, заводили примуси, пили чай, одягалися і зникали. А приходили вечором – розходились по своїх жил-площах, намагались рідше зустрічатися, говорити стишено і навіть сварилися пів голосом. Коли в кімнаті режисера К. щось грюкотіло, всі знали, що там проходить шквал чергового подружнього зударення на грунті ревнощів, але це було за стіною і ніхто до того не думав втручатися. Тим більше, що сварилися вони без слів, на мигах, пошепки.

І життя йшло з року в рік мирно. Не бракувало тут ані радіоапаратів, ані патефонів, виконувалось спів і музику, приходили гості, велись розмови, розкладалося пульку, танцювалося танго.

І треба бачити тих людей зблизька. Така ось делікатна, філігранна з великими карими очима Таня з її талантами акторства, сцени, фільмомонтажу… Зі знанням літератури, малярства, музики… З великим стажем співробітництва з такими майстрами кіномистецтва, як Довженко, Кавалерідзе, Савченко, Луков.

Її гардероба складається з трьох старих суконок, двох пар розтоптаних черевик, трьох пар дрянної білизни і старого заношеного пальта. Ніяких бальових суконь, ніяких дорогоцінностей.

До того, Таня не мала ні батька, ні матері. Мати померла, коли їй було три роки, а батька забрали з перших років совєтської влади за те, що він був колись прокурором і ніколи його не вернули. Він десь жив, але контактів з ним не було. Щоб могли жити, його діти не сміли з ним навіть листуватися, а в своїх анкетах «соцпоходження» визначали словом «дочка служащого».

Свої юні роки Таня провела в Лубнах на Полтавщині, їх було три сестри – Тетяна, Марія й Іна. Вони жили там під опікою бабці Марії Коцюбинської. Вона закінчила там середню освіту, звідтіль 1924 року виїхала до Києва, закінчила Театральний технікум, почала там свою фільмову кар’єру у фільмах Чардиніна, 1930 року у фільмі «Земля» Довженка, «Трансбалт» Білинського. Рік пізніше вона перейшла на монтаж фільму і в цій ролі залишилася до кінця.

І прийшла враз війна. І ось ми опинилися тут разом. За стінами будинку ніч, поліційна година, мертві вулиці… Завішені вікна, замкнені двері. Ми сидимо маленькою родиною за одним столом передньої кімнати, перед кожним з нас чайова тарілочка смаженої картоплі і чашка забарвленої під чай рідини. Це така їх вечеря, а вже завтра вони не матимуть ані такої.

Але ми не тратимо присутності духа, маємо піднесений настрій, говоримо про літературу, мистецтво і навіть політику. І ми чуємось дивно близькими, ніби ми прожили разом ціле життя. Мені здається, що я дома, що ось це моя жінка і мій син і що я перед ними чимсь зобов’язаний.

І навіть ось той чорнявий, стрункий юнак Толя непомітно вдоволений. Він мене спостерігає, бо це вперше доводиться йому бачити у цій квартирі людину з іншого «буржуазного світу», яка до всього розмовляє з ним українською мовою. І він дуже дивується, що його власна мама, яку він так добре знає, несподівано заговорила також тією мовою. Звідкіля вона її знає? А! Кіно-фабрика! Українская! І мені здавалося, що той хлопець вперше довідується, що він у Києві, що це столиця УРСР, що на вулицях українські написи, що кінофабрика «українская». А одного разу він навіть сам ходив до української школи…

Але він все це забув. Він читав Пушкіна, Єсєніна, Толстого, Бальзака, Гюго… І він це знає. Він добре знає Маяковського. Але він не чув нічого про Тичину, Бажана, Сосюру… О! Він ще щось чув! Шевченко! Пам’ятник перед університетом. І Богдан Хмельницький. Також пам’ятник. Але в його світоуявленні немає для цього місця. Він весь Росія. І навіть не СССР. І цікаво, звідки таке уявлення? У стільки років? Здавалось, що це не юнак Толя, син матері, яка працює на українській кіно-фабриці, а офіцер Денікіна.

Цікаво, дуже цікаво. Для мене це студія. Далебі з цим слід розібратися.

А одного з наступних днів, коли лій сиділи отак за столом і так розмовляли і коли Таня щось перечила синові, він подивився на неї з виразом здивування й іронічно запитав:

– Мама! А может быть ты на самом деле украинка?

– Так, Толю, написано в моєму паспорті, – відповіла спокійно хмати.

О, так. Цього він також не помітив. А воно й справді… Але ж у них тут у цій квартирі ніколи таких питань не порушували. І справді ж чому?

А поза цим, Толя чудовий хлопець. Вихований, розвинутий, чемний… Готовий завжди до помочі іншим. Чекаючи вдома на матір, він пожертвував останнього свого светра, щоб роздобути картоплі… Його поведінка чемна, він не сперечається… Він намагається знайти якусь роботу, зацікавився ідеєю бути кольпортером нашої газети в Києві.

А тому, що була поліційна година, я мусів залишитися тут на ніч. І спати на Абрамцівській канапі та дивитися на картину демонічного ангела з гіпнотичними очима роботи Врубеля, що висіла на протилежній стіні.

Подається за виданням: Самчук У. На коні вороному. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1990 р., с. 18 – 33.