3. Літературні справи

Улас Самчук

Наступний день – середа. Третій день мого Києва. Туманно щось, як в Лондоні. Я вийшов рано з обіцянкою вернутися вечором сюди назад і в моїй програмі було зайти до кабінету Івана Петровича, а опісля податися ген аж на Бульварно-Кудрявську, де під знаходиться редакція київського щоденника «Українське слово», а ще опісля зайти на засідання Української національної ради в будові Академії наук на Володимирівській і закінчити цю одиссею зустріччю з Багазієм в його уряді міської управи.

У відділі культури і мистецтва, як звичайно, багато відвідувачів, між якими найбільше мельпомени, богеми, олімпійців. Акторів, які прагнуть виступати, письменників, які хотіли б друкуватися, художників, які хотіли б показатися. Мене знайомили з ними на всі боки, багатьом з них здавалося, що я приїхав «зі заходу», а це значило з владою, а тому я можу їм чимось помогти. А я не міг їм пояснити, що я сам тут нелегально і сполягати на мою поміч годі. Але ми говорили про різні інші можливості – творчі, видавничі, організаційні. Робилися великі плани, обговорювалися великі проблеми і все це забрало ввесь час до самого обіду.

На обід ми пішли з Іваном Петровичем знов до міської управи. По дорозі ми повернули вбік до скверу Шевченка, щоб глянути на його пам’ятник роботи відомого М. Манізера. Туман тривав далі, у сквері було безлюдно, пам’ятник стояв в тумані на тлі безлистих дерев, ніби гравюра старовинних видань. Бронзова постать мандрівника, що йшов задумано з плащем під лівою рукою. Як скульптор, Іван Петрович, знаходив пам’ятник невдалим. Банальний задум, сокирне виконання. Однак, для мене в цій постаті і в такому виконанні було багато змісту. Пригадувались лубкові, ярмаркові малюнки Кобзаря, інколи з кобзою, що їх вішали по селянських хатах поруч з іконами, які вражали своєю чистотою мислі і нагадували щось з фігурок Будди, або образків святого Антонія з кривавим серцем на грудях. З точки погляду популюс популяріс, це є найближче їх серцю зображення, бо воно безпосереднє і не вибагливе.

Одначе в цьому випадку, можливо, Іван Петрович мав рацію. Можливо, тут перед цією будовою, ця статуя могла б виглядати трохи менше «соц-реалістично», щось ближче з «духом заходу», але це гостро суперечило б з генеральним наставлениям доби та її діалектики. А такого тут не могло бути.

І коли ми так дивилися на той монумент з віддалі, з-за туману несподівано вийшло дві тітки одягнуті в бахматі куртки з великими хустками на головах.

– А это хто такой? – чуємо досить несподіване питання одної з них відомим волапюком.

– Это какой-то украинский писатель, – чуємо на це відповідь. Тітки ще глянули на пам’ятник і пішли своєю дорогою.

Ми переглянулись і посміхнулись.

– Бачиш? – казав Іван Петрович. – У нас ще й такий «народ» зберігається.

– Не дуже тому дивуюся, – відповів на це я.

Розмова між нами на цю тему не тривала довго, але відгуки цієї сцени залишились у мене назавжди. Тут стільки Шевченка, а все-таки «какой-то украинский писатель». З уст української міщанки. Це зветься русифікація maid in Moscow. Анатомія цього явища феноменальна.

Але чому ж все-таки цей монумент тут поставлено? І навіть на місці, де стояв пам’ятник цареві Миколі І, який запроторив поета на десять років солдатом за Урал із забороною писати і малювати.

Це зроблено 1939 року. Передбачалася війна. За діалектикою Леніна, в таких випадках, «коли вони хочуть мови, дайте їм десять мов». Ордени й пам’ятники в цьому просторі були найдешевшим милом для замилювання очей противників. Вони знають, що Україна все ще не ті тітки з тим волапюком і її інколи треба зацицькати. Шевченко для цього найкращий цукерок. І вони розсипаються ним дуже щедро. Навіть до пересади.

Ось насупроти монументальна будова з іонічним фасадом на восьми колонах, на якій колись був напис: «Киевскиій университет св. Владимира». А тепер там написано: «Київський державний університет ім. Т. Шевченка». Дуже зворушливо. Чего б хотіти кращого? Лишень в тому університеті, того імени так мало знайдете Шевченка. В мові, дусі, в ідеї. Зате там багато Миколи І. В мові, в дусі, в ідеї.

Тут повно Шевченка. Сквер його імени, бульвар його імени, опера його імени, район його імени. «Нас тьми і тьми», як казав Блок.

Але як мало «нас» на вулицях, де ніхто не говорить мовою того «писателя». І в цьому вся суть.

Когда

Октябрь орудийных бурь по улицам

кровью лился,

я знаю, в Москве решали судьбу

и Киевов,

и Тифлисов, –

злорадствував цинік В. Маяковський.

На цю тему я написав статтю «Народ чи чернь», яку помістив в «Українському слові» (9.II) і яка викликала широку реакцію в Києві і була бурхливо дискутована по всій Україні.

По обіді направляюся відвідати редакцію «Українського слова», яке виходило на вулиці Бульварно-Кудрявській в будові колишнього «Комуніста» і «Советской Украины», щоденно тиражем 40-45 тисяч. Його матриці передавали також до Борисполя, Таращі, Білої Церкви і Житомира, що цей тираж майже подвоювало. Його організовано зараз по приході німців до Києва людьми Ольжича з допомогою такого Гейнриха Геккеля, а тому та газета мала цілком українське обличчя. Її редактором був Іван Рогач, а до редакції входили Юрій Таркович, Петро Олійник, Орест Чемеринський, Михайло Ситник, Яковенко, Швидкий, Дніпров, Рева, Михальський з цілим рядом кореспондентів Києва і провінції.

На початку в Києві не було цілої друкарні, яка б могла друкувати щоденну газету, а тому її перші числа друкувалися в Житомирі, але дуже скоро було відремонтовано друкарню «Пролетарської правди» і вже з початком жовтня «Українське слово» друкувалося в Києві.

Зустріч з Рогачем – ентузіастична, він був у своєму великому кабінеті за роботою, мав якусь нараду із співробітниками, але одразу всіх їх відпустив і ми залишились самі. Як завжди, живий, бадьорий, вимовний… Невеликого росту з пенсне на носі вродливого лиця. Його редакційний стіл широкий, його кабінет просторий, він урядував патетично на тлі підручної бібліотеки передньої стіни, на якій демонстративно красувався також великий тризуб.

Почали з газети. Добре, велике діло. Газета не розходиться, а її розхапують. Її наклад далеко не вдовольняє вимог Києва. Умови праці напружені. Забагато «темних сил», «невиразних типів», майстрів підлабузництва і майстрів провокації. Німці це використовують. «Діли і пануй» – їх мотто.

Рогач чується тут, ніби в облозі, для нього це нове і складне становище, він би хотів його збутися і пропонує мені переїхати сюди і обійняти це діло. Він же не редактор і не журналіст, а політик, а тут треба редактора з гострим пером, солідним авторитетом і доброю орієнтацією в справах.

На що я відповів, що таких кваліфікацій мені також бракує, я не редактор, а письменник, до того я зайнятий в Рівному, а тут треба людей місцевих, які б чулися тут вдома, а ми люди з заходу на таке не надаємося. Крім цього, вже по кількох днях мого тут перебування, я зрозумів, що нам тут не місце. Німці не будуть нас тут толерувати. Ми тут надто виразні і надто інші. І для них – це зайві. Єдине, що я можу зробити для газети, це написати до неї ряд статтей і нічого більше.

Опісля ми обійшли всі відділи видавництва, познайомилися з багатьма співробітниками, побували в адміністрації, навідали друкарню. Все виглядало гаразд, друкарня мала шість лінотипів, працівників пропорційно було три рази більше, ніж у нас, на все були графіки, кожний знав своє місце, субординація повна.

І забагато бюрократії. Редакторів, директорів, секретарів, касирів, їх заступників. Титули й підтитули зберігалися скрупульозно, панбратство не толерувалося. Від відвідувачів вимагалося ряд зголошень, починаючи від низу, де при вході чатував окремий дежурний при столику з телефоном і ген аж до секретарки кожного відповідального урядовця.

Увесь цей порядок від совєтів, бо всі тут ті працівники, за вийнятком верхівки, залишилися також від совєтів. Урядовою мовою була українська, але урядова «чернь» все ще говорила «на языке», а тому в деяких мієцях можна було бачити упімнення: «Розмовляти по-українськи». Щось, як за Скрипника, за що той поплатився головою. І що не минуло також Рогача.

В атмосфері відчувався холодок і стримання. Співробітництво з цими людьми не обіцяло приязні. Ідеальний клімат для інтриг і донощицтва. Що для наших простолінійних і щирих ідеалістів із заходу значило смертельну небезпеку. Разюча протилежність до тих умов, які ми мали в Рівному.

Іван Рогач – палкий патріот-ідеаліст, невтомний, динамічний діяч, у той час тридцяти двох років, селянський син, уродженець невеликого містечка Великого Березного на річці Уж під самою границею Словаччини… З освітою Богословської академії в Пряшеві, яку він закінчив 1937 року, але якої він у своїй кар’єрі не використав, а віддався політичній роботі, якою захоплювався ще зі шкільної лавки і яку широко розгорнув під час боротьби Закарпаття за свою незалежність. Року 1938, за один публічний виступ, його було арештовано чехами, він деякий час просидів в ужгородській в’язниці, а коли того ж року Закарпаття стало автономною територією, його було випущено і він виявляв багато чинності, спочатку в Ужгороді, а опісля в Хусті, як промовець, як член Українського національного об’єднання, як співробітник газети «Нова свобода», як генеральний секретар Карпатської Січі і нарешті, як особистий секретар прем’єра першої влади Карпатської України Августина Волошина.

Пригадую також, що мені довелося деякий час урядувати з ним разом в канцелярії УНО, де я мав функцію культурного референта, а його було перенесено туди на становище ділового секретаря. Головою УНО був брат міністра Юліяна Ревая – Федір, його заступником Андрій Ворон. Ми працювали з Рогачем в одному приміщенні і я мав нагоду бачити зблизька того динамічного ентузіаста в його щоденній роботі. Я подивляв його швидкість рішень, рішучість виконання постанов, резолютність в складних справах. За кожний один день він міг полагодити багато різних справ в дуже хаотичних умовах урядування.

Пригадую наші розмови на теми біжучої політики, наші пропагандивні поїздки в терен, наші промови на урочистостях. Багато зустрічей пригадується з цим діячем, ген аж до недавніх зустрічей минулого літа [1940] у Львові, де він очолював допомоговий комітет для поворотців з еміграції, а також останню нашу зустріч, коли він, переїздом до Києва, затримався було на кілька днів у Рівному, як мій гість.

І тепер ця наша зустріч тут… У Києві. У цій будові «Комуніста». За цим широким редакційним столом. Ми провели з ним тоді пару годин, я дістав запрошення бути їх співробітником і користатися їх їдальнею. Яка була в Києві чи не найкращою.

А після цього, нарешті відвідини Ольжича з його Українською національною радою, яка містилася в одному з кабінетів Української академії наук. Свого часу я дістав був запрошення бути її членом, а тому моїм обов’язком було бодай формально нав’язати з нею контакти.

Рада відбувала якесь засідання, на залі було пара десятків незнаних мені людей. Моє прибуття внесло деяке замішання. Ольжич представив мене голові ради професору Величківському і всім решті присутнім, голова сказав кілька привітальних слів, я відповів йому подякою, а після зайняв місце збоку, прислухаючись до наради, що була в ходу.

Говорилося про поширення Ради на провінції, саме виступав представник від Поділля, який інформував про її діяльність в тому просторі. Говорилося незалежною мовою, було враження, що ми психологічно готові перебрати на себе кожне завдання державного ладу, думалось, що така Рада буде зосередженням незалежних політичних аспірацій країни на випадок потреби. Поки що, це була свого роду репетиція майбутнього парламентарного представництва народу.

І, як сказано, майстром цього підприємства був Ольжич. Він виглядав тоді досить не показно, до його скромної манери поведінки, додалась ще й втома. Був худий, недбало голений, не конче дбало одягнений. Говорив притишено короткими реченнями. Але не нарікав і не тратив оптимізму. Як і завжди, мав друзів і жив у родині Василя та Євдокії Скорупських на вулиці Толстого . На цій же вулиці, під числом 10 мешкання 3, жив Рогач [сучасний довідник зазначає, що І. Рогач жив у будинку по . – М. Ж.], а кілька будинків далі, мешкання 56, жила Олена Теліга.

Отже, ця вулиця, бувша Караваєвська, була пристановищем групи революціонерів українського спротиву. Чи були вони тут вдома? Або краще: чи почувалися вони тут вдома? За моїми спостереженнями, вони тут не чулися вдома. Цей світ не був для них створений, не дивлячись на ввесь їх риторичний героїзм. Вони були аж дуже «западники» з певними твердими уявленнями про певні етично-моральні засади своєї поведінки. Тожто тут домінували стихії демонічної революції, яку міг хіба розуміти Достоєвський. «Бачите, це точнісінько, як наша Росія. Це біси, які виходять з хворого і входять до свиней» («Біси»).

Для такого ще незайманого поета-революціонера Олега, сина ліричного поета Олеся Кандиби, народженого 8 липня 1907 року в ситій столиці Волинської губернії – Житомирі і вихованого в ситій атмосфері ідилійного слов’янофільства Масарикової Праги, з її побожним гаслом «правда звітєжі», цей київський клімат, створений Дзержинським, Менжинським та іншими єжовими, не міг сприяти. Не тому, що лицар Ольжич не міг його зрозуміти. Чимало наших поетів благословляли моторошну природу такого клімату, для багатьох з них навіть клімат інквізиції творив своєрідний наркоз болючого опоєння. Святий Августин, а для інших, святий Ленін, були однаково носіями віри в певні правди і їх конфронтація з рештою світу однаково захоплювала фанатиків і мальконтентів. І поети могли це розуміти, а між ними міг бути також Ольжич.

Він не заперечував ані диктатури, ані навіть тиранії. Він міг одверто проповідувати своє кредо, що «геній історіотворчого чину нації втілюється у провідну одиницю, постать Богом данного Стерника» («Сонце слави»), що значило, що в його уяві ці явища гармонійно вкладалися в ритм і порядок «сонця слави» великого життя. Він вірив в революцію, як єдиний засіб, спроможний збурити небажаний лад під мудрим диригентством «Богом данного Стерника».

Але тут у Києві Ольжич зустрів інший маєстат революції у всій її автентичній красі і силі. Революцію брутальну, безоглядну, брудну, темну. Перефразовуючи поета О. Стефановича, який бачив Ольжича, як: «Одвага. Непохитність. Чистота», («Ольжич»), а тут довкруги плазунство, заздрість, зрада. Сурогати чеснот, що їх годі ототожнити з чеснотою, одвагою, непохитністю. Це місце не для лицарів чистих серцем. Для юродивих, страстотерпців, інквізиторів, гільотиністів, чекістів. Там от побіч з печерами преподобних угодників Антонія й Феодосія, які могли угодничати в норах і кормитися шкоринками хліба, посипаних попелом для спасіння людей від зла, там стоїть також Маріїнський палац, у якому інші угодники розстрілювали тисячі людей знов таки для спасіння людства від зла.

Диктатура різних кліматів того самого серця. З якою лицар Ольжич, як легендарний Юрій на баскому коні, не міг дати собі ради. Клімат його серця має свої широти і він не поєднальний з тутешніми паралелями. Він бачив маси, що їх роками, як сміття, згортали з вулиць і товаровими вагонами вивозили на смітники Сибіру. Були це люди? Народ? А чи перегар пристрастей одержимих?

Ці питання зводили Ольжича на роздоріжжя. Такого він, здавалось, не сподівався від революції. Він чув, що в Києві зле, але він побачив, що в Києві макабрично. Одначе де вихід? Перед ним три дороги: – поїдеш просто – будеш убит, поїдеш вправо – будеш багат, поїдеш вліво – будеш женат. Яку вибере Ольжич?

Дорога пряма і одверта,

І твердо іде легіон.

Там мертвих немає, де жертва

Здобутий в огні бастіон.

З філософією:

Не вступлюсь! Туди, на бій розпучливий,

Безголовим впасти на коня!

Сім голів я маю надокучливий,

Та єдине серце маю я.

Його кредо ясне, сумнівів не може бути. Його дорога – просто. Які тут «сім голів», коли приказує «єдине серце».

Ми з ним були протилежно різні. Анатомія моєї духовості мала одну голову й одно серце… При тому їх головний штаб знаходився в посудині черепа, якому вони були підпорядковані. Одначе ми з ним ніколи не розходились в поглядах і навіть не сперечалися. І між усіма моїми близькими колегами пера, тільки з ним ми були «на ти».

Ця наша зустріч під кровом Академії наук в атмосфері символічної Національної ради була для мене не лишень символічною, але й незабутньою.

Після Ольжича я зайшов до Багазія в його високому уряді, де мене почастовано вечерею і де ми ще раз перебрали ряд важливих для нас справ. Тут також довідався, що мої друзі подорожі – Скрипники, відправилися в далеку дорогу до Полтави… На цілий тиждень.

І мені нічого не залишилося, як їх чекати. І заперечень не було. Не дивлячись на все, я любив Києв і дорвавшись до нього, хотілося його по можливості більше, довше, глибше. Болілось його болями, не раз приходилось цілувати його рани, але його покалічення не викликало у мене істерики, а іноді, я навіть підроблявся до його тону і це помагало мені знайти з ним контакт. Здавалося, що я був удома.

І яка несподівана ласка: Київ дарував мені найбільшу глорію мого серця. Якою вишуканою привілегією було для мене, коли після цілоденної метушні на вулицях міста, опинитись вечором в затишній квартирі Тані з її сином Толею, сидіти з ними за столом, за чашкою чаю і довірливо розмовляти про пезію Бодлера, фільми Довженка, або слухати звучання трудолюбивого, захриплого патефону з його зворушливим намаганням дати нам щось, щоб нас розрадило. Романси «Не говорите мне о нём», або «А там в Чікаго», не дивлячись на всю їх екстравагантність, напевно звучатимуть в моїх ухах на все життя.

Наступного дня у четвер, від години десятої рано, ми вже разом з Танею вирядились у мандри по Києву. Відвідали наперед Івана Петровича в його уряді і поговорили на його улюблену тему.

– Слухай, Уласе Олексієвичу, – казав він сугестивно своїм глухим патетичним голосом. – Я переглянув твою «Волинь»… (я подарував йому її другий том, бо решти не було під рукою). Ти сам не знаєш, що це за книга. Такого села і такого мужика наша література ще не нотувала. Не мужик, а князь. І от ми давай положимо його на фільм. А Тетяна Федорівна його нам змонтує. Я вже маю його в уяві… Зо всією обсадою… Бракує хіба самого Матвія, але ми його знайдемо. Це брила родючої землі з її соками, її запахом, її розумом і її устами… Яка так і проситься втілення в живий образ екрану. Що ти на це, Власе Олексієвичу? . .

– Приваблива мрія, – залишалося мені сказати.

– А що, як ми обернемо її в дійсність, – говорив він далі.

– Мене б це тільки тішило, – казав я.

– Так в чому справа? – нетерпеливився він.

Він сидів, мов на гарячому. Нетерпеливився, говорив, заохочував. І ввесь час про це думав. Та намагався всіх поривати за собою, а особливо мене. Тому і малював ті привабливі можливості фільмування «Волині». Що я дуже добре розумів.

Залишилось тільки питання: як? Як це перевести в життя. На це не було відповіді.

Того самого дня, ми з Танею обідали в їдальні «Українського слова» в товаристві Рогача та нашої чарівної Олени Теліги, яка чекала на нас внизу в почекальні, одягнута у знаний мені сірий, з темними смужками, костюм, у якому вона переходила «наш» Сян. Трохи змарніла, але незмінно жива й бадьора.

– І що це, Уласе, не бачу вас цілими днями? Його там розхапують, а ми тут сидимо, дивись і мовчи. Ходім! Там вже чекає Рогач.

Опісля ми сиділи за одним столом всі разом, як це бувало у нас в Рівному, лишень на столі не було так само, як у Рівному. Обіди тут були скромні, але добре, щоб були хоч такі. Велика внизу їдальня була переповнена працівниками видавництва і це було чи не найбільшим їх досягненням, маючи на увазі харчові умови Києва. Олена могла при цьому казати:

– Не так, як в Рівному, але… Можна видержати. Одначе… Рівне. Хто може це забути. Завжди про це згадуєм…

– Дякую, – відповідав я з ноткою докору.

– Но, но, но! Згадуємо Рівне не тільки з-за цього… Це ж ціла епопея. Як не кажіть… Такий дивний шлях… І та Сян-річка. Пригадуєте «наш» Львів? Ту вулицю Тарнавського… А що робить наша мамка Ганна Антонівна? Таких курчат, як вона готовила, – пошукати.

– Згадує вас і чекає в гості, – відповідав я.

– І ми приїдемо! Таню! На Різдво! На ялинку! Пришліть тільки транспорт.

Олена була в настрою, сміялися, згадували. А коли скінчився обід – попрощалися з Рогачем і разом з Оленою відійшли. Була можлива погода, появилося сонце. Випадково нам трапився візник, якого ми негайно окупували і поїхали здовж Володимирівською ген аж до університету. Там висіли, пройшлися побіля університету, перейшли до скверу Шевченка, там під його пам’ятником згадували «наш перехід Сяну», щоб дійти ось сюди, Олена задекламувала свого вірша «Поворот», у якому до найменших деталів було передбачено цю нашу дорогу багато років наперед…

Згадували наших друзів, а між ними пригадали Чирського…

– А! Чирський. Скажіть! Де Чирський! О, той Чирський!

Я пояснив, що він тепер у своєму Кам’янці, куди він дійшов туди з останніх своїх сил.

– Пригадуєте його вірш? Про Кам’янець? Він читав нам… в Кракові, – казала Олена [«Кам’янцеві на Поділлю» із збірки «Емаль» М. Чирського.]

Хоч у п’янім сні поплисти!

Діткнутись устами скель…

О, моє місто кам’янисте,

Таке далеке і близьке!

Готовий скочить просто з мосту

В обійми любих Карвасар,

Зложить заїждженії кості

Під скелі, де Новий бульвар.

Кам’янець мій славний і рідний,

Я не можу, я не хочу забуть,

Всю любов, на яку лиш здібний,

Шлю тобі в зарослу путь.

Крізь іржавий скрегіт фіртки

І крізь сад мовчазний, як цвинтар:

– Тут жили – чи живуть Чирські?

Мати зна – чи не зна, що то син?

Шарудить під ногами давнє,

Жовте листя давньої осені…

До колишнього, ясного травня

Рвуся думками безголосими…

Вона захоплено оповідала Тані про «наш» Краків, про Чирського, про його захоплення театром…

– Його мрією було дійти до Кам’янця і там «зложити заїжджені кості». І він дійшов. Дослівно через смерть… З такими людьми ми переможемо… З такою вірою і такою любов’ю. Дивіться на той пам’ятник! Чи не казав він колись: «Бо серце холоне, як подумаю, що може мене похоронять на чужині, – і ці думи зо мною сховають»! Те саме! То ж отут колись стояв пам’ятник Миколі Палкіну. А що тепер? Ще прийде черга і на нас! Ще прийде! Я вірю! Я твердо вірю!… А що ви тепер пишете? – несподівано звернулась вона до мене.

– Нічого особливого. Статті, – відповів я.

– А треба особливого. Про Київ. Москалі хотіли б його змосковщити… Німці збурити… Бо вони знають, що коли він вже тут стояв золотоверхий, ні Москви, ні Берліну не було ще й помину. Заздрість. Люта заздрість! Але Київ вічний. Його облягали, його громили, його бурили… А він поставав, як Сфінкс з попелу… І буде вічно.

Олена могла інколи захоплюватись і це їй дуже личило. Її голос міг вриватися, інколи на пів слові, але її мова була сильна і логічна.

Після ми повернули вниз і пішли хідником вулиці Толстого. Розмовляли далі. Теми мінялися. Згадували Маланюка, якого Олена любила передражнювати… «Але ж ви знаєте… Медку. Привезіть медку».

Так ми йшли вниз вулицею в напрямку Бесарабки. По дорозі вступили до якогось армянського погребця, де можна було чогось випити, що барвою нагадувало каву і з’їсти щось, що смакувало цукровими буряками…

А там ми мандрували далі вниз, добралися до базару, званого «Толкучкою», де закутані у великі теплі хустки перекупки продавали на штуки картоплю, на грами масло, на наперстки олію, на склянки сіль та пшоно і, маючи в’язку карбованців, тут можна було ще сперечатися з паном голодом… Лихо тільки, що карбованці не всі мали і щоб їх надолужити, кияни звикли зносити своє «барахло», дуже часто рештки одягів, які розцінювались тут на вагу золота. Ціни тут ввесь час мінялися, переважно зростали вверх, а за того часу одна картоплина коштувала карбованця, пачка цигарок «Труд» 20 карбованців, склянка соли 15, кілограм масла, якщо він якимсь чудом сюди потрапв, навіть пів тисячу.

Розуміється, що набуті скарби забирали хто як міг, ніяких обгорткових засобів не полагалося… Ми забирали накуплене до поли, до кишень, до жіночих торбин, або несли просто в руках. В кожному разі, ми залишали це місце рогу щедрості не з порожніми руками, були вдоволені і Олена, сміючись, пригадувала, як то різнилися колись базари у Варшаві, де вона ходила на закупи. Це наводило на незручні порівняння з дійсністю і разом розпачливу філософію про химерне життя.

Далі побували також ще раз на Хрещатику. Звалище, кладовище, смерть. А хроніка казала, що ось тут вперше, ще 1804 року, під числом 2, було споруджено театр, тут уперше загомоніло кіно (Шанцера), бувало в Празі наша добра приятелька, расова киянка Наталія Дорошенко, захоплено оповідала, які то смачні «пирожные» їлося у Семадені, яке то морожене ласувалося у «Маркіз»-а. І гляньте, що з того всього зроблено тепер.

Зрештою, казав мені одного разу на це Кавалерідзе:

– А, знаєш… Шкода. Розуміється. Але за останній час Хрещатик зійшов і так на клоччя. І добре, що його збурено. Побудуємо кращий.

І так ми мандрували, і мандрували. Багато днів. Переважно з Танею. Одного разу ми опинилися перед хаткою з трьома вікнами і брамою на Хрещатинському провулку , яка ввійшла в історію тільки тому, що одного разу, 1846 року, її власник винайняв одну кімнатку молодому панові, що прибув з Петербургу, який звався Шевченко, Тарас Григорович.

І, здавалося, що з цієї хатки все почалося. Вона мовчить, але по всьому видно, що вона знає багато. З цієї хвіртки щодня виходив, або входив до неї молодий добродій невисокого росту в сюртуці з великою течкою під пахвою. Це майбутній наш апостол і пророк Тарас Шевченко, який тоді в Києві пристає до Кирило-Методіївців, знакомиться з Костомаровим, вишукує київську древність, малює краєвиди, виїжджає на розкопки Перепетівської могили біля Фастова.

Він жив тут десять місяців, пізнав Київ до глибин і, як сказано, від цієї хатки почалося те лихо, що довело його до Орської фортеці солдатом номер 191.

Від нього часу Шевченко почав думати категоріями віків – минулого й майбутнього («, думи мої, лихо мені з вами») [ця поезія надрукована в 1840 р., далеко раніше за 1846 р. – М. Ж.]. Так, лихо. Бо це значило пізнання, свідомість і зударення з дійсністю. Його сучасник В. Аскоченський згадує, як це виглядало:

«Днів через кілька забрів я якось на узгір’я Михайлівської гори, позад монастиря, звідки відкривається чудовий краєвид на все Задніпров’я. Над крутим обривом гори я побачив Шевченка; він сидів на землі, обіпершись обома руками і дивився, як кажуть німці, dahin. Він так поринув у споглядання чогось, що навіть не помітив, як я підійшов до нього»…

Так. Це почалося від цієї хатинки. Було над чим думати. «На нашій не своїй землі». Від того часу проминуло щось понад століття, а ситуація не змінилась багато. Дарма що змінились її розміри і форми.

Ось, здається, зараз після того будиночку на «Козиному болоті» (так звалося колись те місце), з його багатою меморіальиою дошкою, ми мандруємо на вулицю Леніна, де стоїть будова на сім поверхів з назвою «» – тобто, «робітників літератури». Здавалося б, що від часу тієї хатинки до цієї будови на землі мусіло стати багато, щоб тут виріс аж такий будинок з такою назвою. Це вже навіть не будинок, це вже казарма, заповідник, музей. Скільки треба буде меморіальних дощок, щоб відзначити всіх його мешканців [нині цих дощок 27. – М. Ж.]. Поети, письменники, академіки, орденоносці, делегати рад і навіть міністри.

Тепер цей будинок стоїть порожній і мені дуже хотілося заглянути до нього, щоб бачити його з середини, але для цього чомусь не хватило у мене відваги. Хтось би міг подумати, що я заглядаю до чийогось житла без його згоди. Але я все-таки шкодував пізніше, що цієї нагоди не було використанно. Просто, щоб це знати ще краще, щоб це бачити. У такий час.

Будинок залишено ще влітку цього самого року і один з його мешканців, Аркадій Любченко (квартира 22), мальовничо нам про це розкаже:

«Знаменна дата! Рівно рік тому (1.07.41), ось саме у цей час (о 9 год. ранку), цей двір «Роліта» збуджено гудів, сповнений надзвичайного хвилювання і метушні. Виїздили письменники. Перший день офіційної евакуації, хоч від сусідів цю справу приховували. Автобус прибував і відбував, транспортуючи «добровільних утікачів» на двірець. Ще зночі виїхали «найвельможніші». Тичина, Панч, Рильський, Городской, Рибак, Гофштейн, Твардова – більшість «аристократичного» нового крила будинку.

Бачу: стоїть автобус в заїзді і до нього вантажать валізи і вузли. Зазирнув у марш до ліфту, а там Копиленко пре колосального клунка, загорнутого в килим, аж піт біднязі виступив.

– А ти ще не вантажишся? – турбується.

– Ні, а що?

– Ну, то слідуючим заїздом… З наступною партією через годину-півтори поїдеш.

– Добре, добре.

Сердега, він і не підозрівав, що я зовсім не поспішаю, навпаки, міркую, як би то довше залишитися в Києві. Він преться до автобуса, пре перед себе клунок, а там вже сидить Смілянська з дитиною і ще хтось з жінок і дітей. Він просить їх негайно вийти і зробити місце для клунка. Вони вагаються, відмовляються. Він силоміць витискає звідти дітей. Зчиняється крик, лайка, скандал. На Копиленка всі обурюються.

У дворі никають бліді, розгублені жиди, страшенно стурбовані, що їх не всіх вивозять у першу чергу. З’являється несподівано Бажан у військовій уніформі, який разом з Корнійчуком верховодить тепер у спілці. Жиди обліплюють його з такою настирливістю і гамором, що він ледве від них виривається, але вони не відстають, а біжать за ним. Переслідуваний і затурканий, він опиняється аж на другому кінці двору і, помітивши мене, простує до мене, ніби до дошки рятунку. Я одвожу його далі набік і кажу, що я не маю бажання зараз їхати, хоч і належу до сьогоднішнього списку; мовляв, взагалі не поділяю цієї панічної втечі й хочу лишитися разом з ним у Києві, а як доведеться, то й його захищати. Він насторожено блимає короткозорими очима і каже:

– Ну, як хочеш…, але май на увазі, що потім буде тяжче виїхати.

– Нічого, – кажу, – як буде всім, так буде і мені». [А. Любченко «Щоденник». Видання «Нові дні», Торонто, 1951.]

І вони виїхали. І Любченко також. Але по дорозі він вирвався з транспорту і залишився в Харкові. Чому? Цей самий автор в цьому щоденнику (21.08.42) і про це нам скаже:

«Тепер увійшов я до будинку (Спілки письменників) і аж не віриться, що тут уже нема того пригнічуючого кодла. Нагорі в залі слухав доповідь проф. Оглоблина – «Хто автор Історії Русів». Сидів, споглядав на голі стіни, на ті ж, що й були. Стільці, той самий балкон. Скільки пережито в цій залі! Скільки сумнівів, поривань, затаєних бажань, глибоких образ, кричущої неправди. Яке знущання було над людьми, а надійною зокрема.

Але я зумів в собі все затаїти, нічим не прозрадитись. Важко ж як було. Боже, як важко! Де тільки я, такий хворий, набрав тих сил? Не диво, що нерви геть опали. Сидів і хвилинами, здавалось, що там при столі президії Корнійчук, або Рибак чи Бажан, Іван Ле, Петро Панч, Усенко… І конче, конче запити, або ущіпливі натяки, що ось я вже сім років нічого не пишу, одмовчуюсь.

– Коли ж то товариш Любченко знайде дар слова?

– Я ж мовчав вперто. І ждав! І радів, що ось почнеться та війна, що аж тепер нарешті я розв’яжусь із тими горлохватами».

Про такі настрої і такі переживання писав не один Любченко. Ось автор жидівського роду, Артур Кестлер згадує: («Невидиме писання»)

«Я був, – каже він, – комуніст, але пізнав життя Росії жахливо пригнічуючим. І лишень тоді, коли переді мною виникла можливість його покинути, я признався собі, яким дійсно воно було гнітючим. Сірість вулиць, безнадійна обношеність і вбогість, понура помпезність всього сказаного й писаного, всенасичуюча атмосфера якоїсь реформаторської школи… Безконечне вмовляння, стереотипна одноманітність і однотипність всіх і всього, вічне звеличування «старшого брата», око якого скрізь вас переслідує. Всеобіймаюча понурість індустріалізованого Ніндерталю».

Не всі, як Любченко чи Кестлер мали можливість вирватись з того круга на захід. Інші шукали звільнення іншими дорогами. Поет Є. Євтушенко, у своїй «Автобіографії» повідомляє:

«…виняткового таланту письменник А. Фадеєв застрелився з партизанського револьвера, хороненого від часу війни».

Такими ж засобами покінчили і Єсенін, і Хвильовий і навіть Маяковський. А тих, що їх вивезено і знищено на Сибірі – годі й назвати. А тому, до краю розчарований їх співвітчизняк і втікач В. Тарзіс у книзі «Палата номер 7», дерзко і брутально робить висновок:

«Совєтське громадянство – це смітник, що отруює своїм смородом ввесь цивілізований світ».

Що можемо до цього додати? Перед нами порожній будинок «інженерів людських душ» того світу. Вони виїхали.

Залишається інтригуюче питання, куди виїхали. Наприклад, де обертається наймаєстатичніший Тичина? Щоденник Любченка (13.07.42) і про це знає:

«Позавчора, в суботу, – каже він, – був у мене Х-о. Він розповів про Уфу, де він встиг побувати і звідти, різними комбінаціями, все-таки вислизнути… Отже – Уфа. Був він у Тичини, який жив тоді в малесенькій прохідній кімнатці: двоє ліжок для нього і Ліди, а мати Лідина – на долівці. Обіцяли йому кращу і теплішу кімнату, але на неї виявив претензію якийсь актор, вимагалось звести рішучий бій і Тичина махнув рукою. Казав, що збирається писати мемуари. Він улаштував при Башкірській академії Панча, Копиленка, Яновського, Рибака, Гофштейна…»

Отже, Тичина в Уфі і збирається писати мемуари. Було б цікаво, що він скаже, наприклад, про Уфу. І, взагалі, про себе… Чи міг би він сказати хоч би щось таке, як це згадує про нього його земляк Всеволод Приходько? [Газета «Українські вісті», Ульм. 10.12.1967.]

«Наше знайомство (з П. Тичиною) почалось так: Один з родичів поета попрохав мене занести йому листа. Павло Григорович жив годі в Харкові, у будинку «Слово». Листа, звичайно, можна було послати й поштою, але той родич надіявся, що я привезу йому також відповідь. А з тим, може щось і грошей, на пересилку яких поштою знаний поет міг не знайти часу, а то й просто забути.

Розрахунок виявився правильним. Павло Григорович уважно прочитав листа, тут же написав коротку відповідь і вклав до конверта певну суму… Далі, покінчивши, так би мовити, з офіційними справами, я перейшов до особистого. Довідавшись, що я час від часу теж пишу, поет запросив мене на збори письменників, що тоді частенько відбувалися в будинку редакції «Вісті», здається, на Сумській чи майдані Тевелева»…

Отже, знайомство зав’язалося, зустрічі продовжувались, місце дії переноситься з Харкова до Києва, автора спогадів приймають до Спілки Письменників України. І

«завдяки цьому, – читаємо далі, – я мав можливість частіше бувати у Павла Григоровича, бачити його внутрішнє життя не лишень, як письменника, але й як людини.

Спочатку про поетову родину. Павло Григорович народився в селі Піски, Басанського району на Чернігівщині (27 січня 1891 р.). Батько його був сільським дяком, обтяжений великою родиною, яка звичайно не голодувала, але й не жила багато. Єдиною можливістю дати дітям освіту була духовна семінарія в Чернігові; де для членів родин духовного стану, навчання було безплатне, а до того там ще існував інтернат. Тим-то не диво, що всі сини Григорія Тичини потрапили до цього навчального закладу. А синів було трьох і стільки й дочок.

Старший брат Павла Григоровича – Іван закінчив семинарію, його висвятили на священика і призначили на парафію до цього ж рідного його села Піски. В середині двадцятих років [1920-х], коли почався наступ на церкву і духівництво, Іван Тичина демонстративно зрікся сану. Про його зречення було у всіх безвірницьких газетах і в обласній пресі.

Значно гіршою випала доля його іншого брата – Євгена. Він також закінчив семинарію і був висвячений на священика та призначений на парафію до Вінницької області. Але згодом, на початку совєтської влади, його висвячено ще й на єпископа… Та незабаром після того, єпископа Тичину заарештовано і разом з іншими церковними достойниками, вислано на Соловки, де й загубились його сліди. Про Євгена Тичину ані Іван, ані Павло Григоровичі ніколи не згадували [більшість відомостей про помилкові. – М. Ж.].

Старша їх сестра Євфросинія багато років жила у Павла Григоровича в ролі його господині. Вона вела його нескладне господарство, приносила з їдальні письменників обід, а головне – оберігала його спокій, призвичаївшись до всіх його великих і малих примх.

Середня і молодша сестри були одружені і працювали учительками на селі. Особливо трагічну долю мала наймолодша сестра Марія. Вона мала шестеро дітей, працювала в глухому селі на Чернігівщині, як учителька, її чоловік був гіркий п’яниця і родина страшенно бідувала.

Найстарший її син Іван («Ваня») наслухався розмов про славного свого дядька… А було це у відомі голодні роки в Україні. Отож, Ваня вирізав з читанки «До світла», що її тоді вживали в українських школах, портрет Павла Тичини, пішов на залізничу станцію, заліз-під вагон і таким чином доїхав до Харкова.

Там він підійшов до міліціонера, показав портрет дядька і просив показати йому до нього дорогу. За пів години Ваня був у Павла Григоровича. Поява напіводягненого, брудного та голодного небожа привела поета до відчаю. Він сказав Євфросинії його обмити, нагодувати, купив йому одяг, пальто, черевики, а вечором провів його до мене з проханням відвезти малого додому.

Не знаю, що було написано в супроводному листі цього мандрівника, але знаю, цього малого зухвальця примусили перепросити листом славетного дядька за спричинені йому клопоти. Лист кінчався запевненням: «…я, нижче підписаний Ваня, обіцяю Вам, дядьку Павле, більше ніколи до Вас не приїздити»… З цим листом я повернувся до Харкова.

Але треба сказати, що Ваня своєї урочистої обіцянки не дотримався, він опісля не раз, знову і знову, приїздив до Харкова, а згодом до Києва, аж поки не добився, що його примістили в одному інтернаті, де платив за нього його славний дядько.

Родина поета була для нього постійним тягарем і не лишень в матеріальному розумінні. Вона нагадувала йому про страшну дійсність на селі і це було для нього значно гіршим, ніж постійні грошові видатки».

І для завершення цього портрету Тичини, як гуманіста, додамо ще кілька зарисовок цього ж автора, про поета, як індивідуальність.

«Коли був Сталін, – зазначає Приходько, – Павло Тичина вихваляв його. Останніми роками місце Сталіна посів Ленін. Для Тичини тематика була засобом, щоб його твори побачили світ, а вже досвідчений читач, за тією заслоною, мусів пізнати справжнє його слово і відчути те, що хотів поет сказати.

Треба сказати, що за часів другої світової війни Тичина не користався повагою в колах українських радянських письменників, як людина. Причиною цього була, звичайно, в першу чергу заздрість його інших колег, на жаль у ті часи там досить поширена, що і спричинило брак ближчих і дружніших між ними стосунків. За вдачею він був індивідуаліст. За винятком двох єврейських письменників – Іцика Фефера і Григорія Полянкера, я не назвав би жодної особи, яка б могла зватись його приятелем. Було багато його прихильників, але в розмовах і стосунках з ними, Павло Григорович постійно дотримувався певної дистанції.

Проте, не меншою мірою йому шкодило вихваляння влади, як також її керівників в Україні… І брак розуміння сумної дійсності!. Що такі закиди мали і мають свої підстави, ніхто, хто знав Тичину особисто, не може заперечити, але мало хто завдав собі труду проаналізувати причини такого його поступовання.

Перша з них – його соцпоходження. Він був сином служителя релігійного культу. Далі, його участь з Хвильовим та Блакитним у літературних об’єднаннях та близьке знайомство із такими заслуженими, згодом «буржуазними націоналістами», як Скрипник, Любченко і багато інших… Все це над ним тяжіло і примушувало його бути особливо обережним.

З другого боку, ледве хто з українських письменників УРСР того часу, мав такі здібності пристосуватись до обставин і мати добрі стосунки з власть імущими, як Тичина.

У приватних розмовах він любив посилатися на важливі знайомства і говорити про них у третій особі множини: «Петро Павлович казали», «Микита Сергійович прийшли». Можливо це була певна манера мови, але також можливо, що це був засіб щось цим здобути. Одно безсумнівне: Тичина мав здібності! такі знайомства заводити, як також у відповідний час їх позбутися»…

Стільки взяли ми у Всеволода Приходька. Думаючи, що у своїх мемуарах Павло Тичина левде чи міг би таке сказати. А це, на нашу думку, те головне в його житті. Там так люблять згадувати про «бідний народ» та його страждання, але цього «бідного народу» там напевно не згадають. Тичина мав спроможність пролізти крізь вухо голки сталінських вівісекцій, здобути іконостас орденів, копу титулів, але він не міг сказати правди про голодуюче село, долю своєї сестри, або згадати знищеного свого брата. На тлі цього блюзнірсько звучать такі його слова:

Та нехай собі як знають,

Божеволіють, конають,

– Нам своє робить.

Як не легко буде йому виправдати це перед судом майбутнього.

Таке ось навівав на мене той будинок на вулиці Леніна. І взагалі, він виглядав для мене осоружно. Не архітектурою, а своїм духом. Тюрма. Питомник кастрованих. Символ уярмлення українського творчого слова.

Подається за виданням: Самчук У. На коні вороному. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1990 р., с. 33 – 50.