4. Байковий цвинтар. Лавра

Улас Самчук

Наші мандрівки з Танею по Києву невтомно продовжувались. Так у неділю рано, 2 листопада, ми вибрались ген на Байкове кладовище, навідати могили дорогих нам людей. Погода цих днів була змінлива. Раз вітряно, раз туманно. Сьогодні тихо і сумрачно. Небо погрожує мокрим. До Байкового узгір’я ніякого доїзду тепер не існує. Даремно намагалися знайти візника. Отож почимчикували пішки. Саксаганською, Васильківською, повернули в якусь бічну вуличку і добрели до річки Либедь (… «і сестра їх Либедь») з її дерев’яним мостиком… А далі навпростець, попід пригірок стежкою до мурів кладовища, які місцями повалилися і творили прориви… А там дорогою, що пересікає пригірок і дійшли до брами із сторожівкою по правому боці.

Було тут тихо і безлюдно. Нашим бажанням знайти когось, хто б допоміг нам розібратися з топографією місця. Повертаємо до сторожівки. Це невелика, занедбана споруда, якої вікна запорошені, а двері мовчазно закриті. На наше застукання вони все-таки відчинилися і в них появився чолов’яга в фуфайці із шапкою-вушаткою на голові. Ми привіталися і пояснили, що нам потрібно. Чолов’яга охоче погодився нам помогти.

Кладовище було неймовірно занедбане, хаотично сплановане, багато знищених могил, загороди і хрести похилені. На деяких могилах стояли стовпчики з п’ятикутними зірками, а коли додати, що. це був час війни, по стежках лежали купи кінських кізяків, а до всього осінь, засохле бадилля бурянів, опале листя – картина занедбання була вражаюча.

Мимовільно пригадувались такі місця в країнах Європи Заходу. Прекрасні, свіжі цвинтарі Німеччини, багатющі мистецтвом кладовища Парижа, а особливо Риму, привітливі і пишні Ольшани Праги хоч би Личаків Львова. Граніт, мармур, скульптура, квітники, чистота.

Натомість, наш пантеон на Байковій Горі може бути зразком страхітливої вбогості й безладдя. Ми проходили головною, середньою алеєю, де знаходяться найкращі могили, але й тут вражала безстилевість, анархія, а головне бруд. Купи кінського гною, обгризені дерева.

– Що це таке? – питався я провідника.

– А! – відповів він байдуже. – Вони ж тут тримали тисячі коней. Отак здовж були конов’язі.

Хто це «вони»? Турки, татари? Зайві питання. Нащадки кінноти Будьоного. які не знайшли кращого місця для схованки перед літаками, як це місце вічного спокою предків. А коли б їх так збомбили – яка шкода. То ж і так мертві. Але вони були певні, що німці не подумають, що таке щось можливе. І чому б не використати такої слабості їх цивілізації.

Філософія переконлива вистачально, а тому яке диво ті провалені гроби, поломані хрести, засохлі бур’яни.

– Знаете, – казав наш провідник. – Не было времени за мёртвых думать. Никто не думал и за живых.

Але ось там бачимо щось відраднішого. Поруч два постаменти і вже здалека видно, кому вони присвячені. Марія Констянтинівна Заньковецька і . Листя, гній, занедбання, але пам’ятники в порядку. Мир їх вічній пам’яті! Як добре, що вони і тут разом. Скільки часу прожили вони поєднані своїм мистецтвом, скільки дарували людям гарного, доброго, потрібного… А Україні посилення й надії. Хотілося б не забути цього моменту, в чому помагає мені мій фотоапарат.

Наміряємось продовжувати нашу мандрівку вверх далі, але нас затримує провідник.

– Там он могила Нечуя-Левицького, – показує він рукою вниз в місце, густо заставлене залізними огорожами і не менш густо заросле бур’яном.

Спочатку годі було її помітити, але згодом помітив. Невеличка, мало помітна, за залізною огорожею із залізним хрестиком, на якому виднілась біла табличка з чорним написом: «Письменник Іван Нечуй-Левицький». Який залишив по собі невмирущих бабів Параску й Палажку, старосвітських батюшок та матушок, та Кайдаша, та багато інших живих портретів живої нашої дійсності. Так мало приділено йому тут місця, а ще менше уваги. Він помер 15 квітня 1918 року, коли в Києві була українська влада, але саме тоді всі були зайняті політикою і навіть мало хто помітив, що десь там умирав півзабутий, немічний, вісімдесятлітній класик української прози, якого поховано на державний кошт, але з дуже непомітною церемонією. У такому дуже непомітному місці.

Ще гіршої долі зазнала . Це був лишень горбик свіжо насипаної землі. І ніяке диво. За совєтською кваліфікацією вартостей людських, Кониський належав до категорії «буржуазних націоналістів» і навіть, здається, реакціонерів, його ім’я не дуже приязно згадувалось в історії нашого письменства, а тому й його могила була забута і майже зрівняна з землею. І щойно тепер хтось відшукав її місце і насипав той свіжий горбик землі, над яким не було навіть напису. При чому, як зазначив наш провідник, ті люди не були навіть певні, чи це могила Кониського. І щойно по довших розслідах було встановлено, що там поховано невтомного культурного, громадського і політичного діяча, поета і письменника пошевченківської доби відродження.

Блажен, хто на громаду звик робить.

Хто брата темного навчає,

У хату темну вносить світ…

Блажен, хто щирими сльозами

Чужу оплакує біду…

Блажен, хто серцем незлобивий,

Хто приязно живе з людьми.

Так. Це не годилося з ГПУ, Че-Ка, Сталіном. Для Кониського, далебі, з ними не по дорозі. Тут же на цій алеї здалека видно . Гранітний нагробник, чотирьохкутний п’єдестал і погруддя композитора з бронзи. Хочеться пригадати його бурхливий, драматичний і разом величний похорон 12 листопада 1912 року з оповідань його близького учасника Олександра Кошиця:

«…в день похоронів, – згадує Кошиць, – я із студентським хором стояв коло Володимирівського собору, чекаючи виносу тіла, і коли жалібний похід рушив од собору, то виявилось, що ввесь величезний натовп, що йшов поперед домовини, складався з різних хорів. Спереду студентського хору, який один мав у своєму складі більше 200 людей, йшов хор Комерційного Інституту, теж біля 200. Далі перед ним був якийсь аматорський хор, а спереду церковний, здається, Надєждінського, потім хор Яциневича. З-заду нас був хор курсисток, далі хор Політехнічного Інституту, хор школи Лисенка, знов якихось аматорів, а ще далі низка церковних хорів без назв.

Коли проходили побіля університету, з вбстибюля почали нас фотографувати на фільму кінематографа. Хоч царські посіпаки швидко звідтіля зняли той кінематограф, але студентський хор все-таки встиг попасти на фільм.

У було дане розпорядження, щоб оркестр під керівництвом мого помішника Верховинця-Костіва помістився у верхньому фойє, вікна якого виходили на Велику Васильківську вулицю, кудою мав пройти жалібний похід, і зустрів нас Жалібним маршем Лисенка, написаним до драми «Дорошенко». На приказ поліції цей театр було замкнено.

Але коло театру вистроїлась вся театральна трупа на чолі з М. К. Садовським і от, коли хори і жалібний похід наближався до театру, я побачив, як Садовський дав рукою сигнал у вікна театру і звідти понеслись звуки маршу. Зараз на це пристав з поліцією кинулись до театру, але… «ключі були невідомо в кого». Вони почали кричати знизу на вікна, але музиканти нагорі грали і тих криків не чули. Тоді кинулись до Садовського, щоб він припинив музику. Микола Карпович почав махати рукою, але так виразно «грайте далі», що оркестр замовк аж тоді, коли пройшло половина походу і під театр піднесли домовину та почали читати Євангелію. За це потім Садовського тягнули на поліцію, але він викрутився тим, що в театрі йшла проба оркестру на «Дорошенка», що він намагався спинити музику і що театр було замкнено на розпорядження тієї ж поліції.

Всякі промови над домовиною були поліцією заборонені. Успів сказати слово лише о. Остап Нижаківський та й то, здається, як священик. Яму засипали, одспівали вічну пам’ять і рушили з кладовища, а з ними і ті сонми поліціянтів та шпиків, що проводили востаннє небіжчика до гробу разом з публікою»…

Отак то було на нашій славній Україні.

Трохи далі від цієї могили під горбиком, кілька могилок родини Грінченків, а між ними також і . І єдине, що тут вражало, це бур’ян. Високий, уродистий, сухий і навіть не столочений, дарма що тут гостювало стільки козацьких коней.

Ми не змогли віддати данину всім визначним нашим покійникам, але ось, дійшовши до церкви, що стоїть серед кладовища, наш провідник вказав нам особливу за залізною огороженю з високим гранітовим постаментом, на якому висічено велику бороду з частиною голови. Здалека видно, хто це такий.

Михайло Грушевський. Голова першого незалежного українського парламенту Центральної Ради. Томи історії України-Руси і томи її письменства, які він залишив нам у спадщину, дали незрушимі підстави для постання Української народної республіки не в меншій мірі, як «Кобзар» Шевченка. Могила зараз тут біля церкви на видному місці і як добре, що його саме тут поховано.

Ми стоїмо в задумі. Так багато виринає тих різних думок та згадок, пов’язаних з цією титанічною постаттю незломного, вічно творчого, невгасимо горючого духа. Останні роки свого життя він прожив у дуже ворожому оточенні переможних своїх противників і помер 1934 року в час найбільшого переслідування української справи за дуже невиразних і комплікованих умов.

Нам треба йти далі. До речі погода нам сприяла, небо трохи випогодилося й інколи визирало сонце… У алеях появились люди, які спішили до церкви. Ми захотіли також зайти туди, звідки було чути спів. Заходимо до того невеликого дому молитви, в якому зібралося чимало людей… Переважно жінок і переважно старшого віку. Спереді перед іконостасом стояв чоловік у звичайному одязі, який вичитував тексти богослуження, а всі присутні його слухали, час від часу хрестилися і зривалися дружнім гармонійним співом. На голих стінах дому висіло кілька дешевої якості іконок, а перед старим почорнілим іконостасом стояло два свічники, густо заставлені свічками.

Це були, мабуть, рештки переслідуваної релігійної громади Києва, найвірніші її послідовники, для яких всі ці церковні ритуали мали велике духове значення. На їхніх обличчях виднілось розчулення, захоплення, святобливість. Здавалось, це спраглі води мандрівники пустині, які нарешті добралися до джерела, де вони можуть вдовольнити свою спрагу.

При цьому поставало питання: чи зможуть ще ці залишки спрагнених віри предків відродити знов велич і силу своєї церкви? Якийсь голос підсказував, що за певних умов, це ще можливе. Містично-релігійна сила слов’янських народів була завжди велика. Позбавлені філософсько-математичного дару пізнання, вся їх увага зосередилась на пункті віри. Ленін хотів був зневажити цей нахил клеймом «опіум», не віддаючи собі справи, що і сам він зі своїм «матеріалізмом» ніщо інше, як віра, тобто «опіум». Нічого там не бралося матеріалістнчно, математично, спокійно, а догматично, патетично з надривом й істерією. І сам його «мавзолей» на Червоній площі Москви, не мавзолей, а чорний камінь Мекки і саркофаг божества, в жертву якого принесено багато крові і багато страждань.

Коли б цим людям повернути Христову Церкву з її поезією, легендами, «умилением», вони охоче залишили б комсомольські барабани та червоні кутки і перейшли б під покров ангелів і архангелів з їх вівтарями.

Ми пробули тут деякий час і вийшли. За цей час наш провідник відійшов також, але наша мандрівка в цьому царстві тіней ще не скінчилася. Тут покоїться ще одна первозванна жриця нашої поезії, яка була не лишень уродженою українкою, але захотіла, щоб цей речівник став визначенням її в літературі. Коли їй було дев’ять років, вона, живучи в глибоко провінційному селі Колодяжне на Волині, сердечно віршувала:

Зосталась тільки надія одна:

Надія вернутись ще раз на Вкраїну,

Поглянуть іще раз на рідну країну.

Поглянуть іще раз на синій Дніпро –

Там жити, чи вмерти – мені все одно.

[Насправді поезія написана в Луцьку в 1880 р. В Колодяжному Леся Україна жила від 1882 року. – М. Ж.]

Вибухові нотки її запального патріотизму – «Сторононько рідна! коханий мій краю!» «Україно! плачу слізьми за тобою», повторяються в її віршах з безпосередньою послідовністю і їй не лишалося нічого іншого, як поставити цей виклик на щиті свого шляхетського роду, відверто, безкомпровісово й демонстративно. А тому Леся не Косач, а Українка.

Вона померла на Кавказі 1 серпня 1913 року, але похована в Києві 13 серпня, як свідчить учасник її похорону, Дмитро Дорошенко, за таких умов:

«За походом ішли лави поліції, пішої і на конях. Вінці було заборонено нести і їх поскладали на катафалк з труною. Кілька разів гурт молоді намагався співати «Святий Боже», або «Вічну пам’ять», але поліція зараз же спів припиняла. Заборонено було й промови над могилою. Ховали Лесю Українку на Байковому кладовищі, але не так званому новому, де вже спочивали Лисенко, Грінченко та інші видатні наші люди, а на старому; пояснювано це тим, що сама Леся виявила бажання бути похованою поруч з батьком, що помер кілька років перед тим»… [Дмитро Дорошенко «Мої спомини про давнє-минуле», Вінніпег, 1949.]

Згадують також, що російська преса Києва на чолі з таким незабутнім україножером, як «Киевлянин», виписували з цього приводу на українців різні плюгавства, що дуже гарно характеризує людей тієї імперіальної лицарськості з їх «високою» культурою.

За наших відвідин ця частина Байкова була найстаранніше занедбана. Море високого, сухого бур’яну вкривало простір і в ньому безслідно тонули могили наших предків. Лишень над могилою Лесі демонстративно й визивно повзносився з бур’яну пам’ятник з високим бюстом, ніби хотів з цієї висоти сказати:

Усе відкрито в нас тюремним ключарам;

Не нам, обірваним невільникам, казати

Речення гордеє: мій дім – мій храм!

Продираємося крізь той праліс сухої рослинності до самого постаменту нашої Касандри і зупиняємося в побожному здивуванні. Таня питає, чи я міг би проказати щось з її творчості і мені пригадувалось ще з часів школи популярне у нас її Contra spem spero (Сподіватися без надії), що ми декламували його на патріотичних імпрезах і вписували до альбомів поезії.

Тож тепера весна золота.

Після її слів ми деякий час стояли мовчазно. Для нас це не була «весна золота». Хмари знов затягнули небо, повіяло вітром, сухе бадилля хиталося й шелестіло. Це була осінь. Одначе… Так. Ми погоджувались з Лесею сприймати тягарі життя, як не з «веселою піснею», то в кожному разі не з «плачем й голосінням».

З цим, трохи елегійним настроєм ми лишали могилу Лесі і ціле це кладовище. Година обідня. Ми трохи втомлені… Але ми ще не вертаємось додому. За нашим планом, ми намірені ще дістатися ген аж до Арсеналу і на Печерськ, – це далебі чималий шмат дороги… Йдемо вниз і опісля простуємо передмістям вузькими [вулицями] із старими, вгрузлими в землю хатками, які стоять в цій безнадійній позі, мабуть від часів царя Гороха.

В одному місці полонила нашу увагу така сценка: немощеним хідником, з байдужим виглядом, йшла закутана у велику хустку жінка, а за нею у віддалі яких десяти кроків, повільно, з почуттям власної гідності, ступав маленький, років шести, хлопчик, закутаний у бахматий одяг з-піднесеним і підв’язаним хусткою коміром, який ніс під пахвою багато більшу за нього мітлу вверх метелищем, держак якої тягнувся за ним по землі. Його шапка, яка проковтнула мало не всю його голову і та мітла надавали йому вигляду гномика з казки, а та жінка спереду, що час від часу оглядалася і кликала, щоб той йшов скорше, мала вигляд таємничої звідниці, яка заманює кудись маленького мандрівця… Який, одначе, ніяк на це не зважав і незалежно прямував своєю дорогою.

Ми прямували також своєю дорогою… В напрямку Арсеналу. Хотілося бачити місце, яке увійшло в українську історію, як перше поле перших зударень військової сили молодої української республіки з окупантськими залогами Московщини, які в січні 1918 р., намагались робите повстання проти української влади під проводом П’ятакова. Москалів було 8 до 10 тисяч, бої точились від 16 по 23 січня, українські сили складалися з відділів чорноморських моряків, вільного козацтва, буковинсько-галицьких частин, а головну позицію займав тут знаний Слобідський корпус, яким командував і особисто вів до бою Симон Петлюра.

Москалів було розбито, Арсенал взято. Кажуть, що в тих часописах, у яких повідомлялося про здушення повстання, повідомлялося також, що Центральні держави в Бересті, визнали Українську народну республіку як самостійну державу.

Тепер тут було порожньо і тихо, старі цегляні мури фортеці таємничо мовчали… Ми пройшли до Печерська і повернули в напрямку Лаври…

Старовинна, з XI віку, фортеця християнства нашого краю, яку заснували ченці-схимники Антоній і Феодосій, мощі яких мають хоронитися там і до днів наших. Князь Святослав наділяв монастир багатими дарунками і сам розміряв своїм варяжським поясом фундаменти Успенського собору. Тут також жив, працював і був похований великий літописець Нестор, автор «Повести временных лет».

Вражаючий пам’ятник древності, краси й культури. Дивлячись на нього, серце наповнялось почуттям гордості. Але яке було наше переживання, коли одного вечора, коли ми сиділи вдома за закритими дверима і вікнами, ми почули здалека сильний зрив. Другого дня стало відомо, що Лавру зірвано. Від розпуки німіло серце. Святиня, яка простояла десять віків, мала бути зруйнована на наших очах. Ще пізніше ми довідались, що зірвано не цілу Лавру, а лишень її дорогоцінний Успенський собор.

Майже всі тоді були переконані, що це діло совєтських рук, але тепер, коли пишуться ці рядки, маємо вірогідні свідчення міністра зброєння уряду Гітлера, Альберта Шпеера, який у своїх спогадах «Внутрі Третього Райху» пише, що цього варварства було доконано на приказ райхскомісара для України Еріха Коха. Україну плюндровано багато разів різними загарбниками, але ось знайшовся іце один хам, дикун і варвар з самого центру Європи, який поспішився доконати такого несамовитого злочину [питання про його винуватців досі дискусійне – М. Ж.]. Якого чомусь навіть не було суджено на суді в Нюренбергу. Де совєти мали найбільше голосу.

«Я бачив, – пише з цього приводу Шпеєр, – що одна із знаменитих церков Києва уявляє собою лиш купу руїн. Мені сказали, що це зірвалися запаси пороху, залишені там советами. Пізніше я довідався від Геббельса, що ту церкву було зірвано навмисне на приказ Еріха Коха, райхскомісара для України – ідея була – знищити символ української національної гордості. Геббельс говорив про цю справу з неприємністю, він був обурений таким брутальним способом поведінки в окупованих країнах Совєтського Союзу. Фактично, Україна того часу все ще була настільки мирною, що я міг їхати великими лісовими теренами без охорони. Пів року пізніше, дякуючи збоченій політиці наших східних комісарів, ввесь простір кишів партизанами».

Того дня, коли ми проходили побіля Лаври, вона ще стояла ціла, хоча брами її були закриті. Настрій настороженості. Це місце насичене минувшиною. Протягом віків сюдою пройшло багато поколінь віруючих в християнські засади життя. На наших очах доходила до кінця епоха іраціонального сприймання істин, побудована на мріях царства «не від світу цього». Скільки віри вимагалося від князя Святослава, щоб в часи, мало не печерних побутових умов (1073 – 78), здвигнути Успенський храм абстрактної предестинації, виключно для «спасіння душі» і як мало залишилось з того світосприймання у німецького комісара Коха, який цей древній пам’ятник краси і віри обернув в купу грузу.

Від Печерська ми прямували в напрямку Липок… Аристократичного району Києва, де за тріумфів «пролетаріату», на іншій мові «голі кабацької», вселилась верхівка «страху й трепету» Чека. Одна з тих вулиць і до цього часу носить клеймо Чекістської, яку громадяни Києва звикли обходити «десятими дорогами».

Ми проходили доменою Страху… Основної ідейної прерогативи перемоги «великого Жовтня». Історик Дмитро Дорошенко згадує, як вперше дорвалися до Липок носії Страху.

«І тут тільки я довідався, що діялось учора і відбувалось ще й сьогодні на Печерську, в Липках і взагалі в південно-східній частині міста. Большевики ввійшли до міста з боку Печерська і Липок – багатших кварталів міста, де мешкали звичайно багатші військові і цивільні урядовці, взагалі заможні люди, і справили тут криваву баню. Вривалися в помешкання, витягали звідти генералів, офіцерів і просто дорослих мужчин і вбивали їх тут же, або вели до колишнього царського палацу і розстрілювали там, або по дорозі»…

А як виглядало в Царському палаці? Той же історик у тих же спогадах («Мої спомини про недавнє минуле») розповідає:

«…ми поїхали до Царського палацу, де містився «Ревком». Ніколи не забуду тієї картини, що я там побачив: у середній великій залі стояло кілька відкритих домовин з тілами «жертв революції», себто вбитих у недавніх боях большевиків. Біля них горіли свічки і голосили родички. Тут же поруч в бічній залі стояли просто на паркеті похідні кухні і в них солдати варили кашу, приспівуючи, а один навіть пригравав на гармоніці. А там в другій кімнаті стерегли арештованих, може мали їх зараз розстріляти, бо звичайно розстрілювали тут же поруч в саду».

Цим духом революції насичено цей простір, але коли ми сюдою проходили, не відчувалось страху, а лиш здивування: ті люди хочуть здобути не лишень революцію, але також життя… На таких разюче тваринних первнях духа. Цікаво, як довго вони зможуть втриматись, коли клімат революції видихається і настане потреба миру? Чим вони будуть далі дихати і чим страшити?

Тепер тут було винятково порожньо. Дуже рідко зустрічали людей, лиш інколи проїжджала якась німецька машина. Ми минули ті вулиці Карлів, Фридрихів, Роз і інших Чекістів досить спокійно. А коли дійшли до немощеної стежки з назвою «Собача тропа», що вела вниз до Бесарабки, тут почало зустрічатися більше людей. Мабуть тому, що ця путь вела до такого животворного джерела існування, як базар «Толкучка», що розлігся там внизу просто під голим небом.

Тут також зустрілися з двома німецькими вояками, баверського типу, які все щось питали у зустрічних, але ніхто їх не розумів. Я запитав їх, що їм потрібно. О, вони шукають військовий шпиталь, що має бути десь тут в околиці. Я не міг їм помогти, бо нічого про такий шпиталь не чув, але один з них запитав мене, чи я німець. Я заперечив.

– Але ж ви виглядаєте не по тутешньому, – говорив той.

Я пояснив чому.

– Ну, знаєте… Це видно одразу. Погляньте, як вони тут одягнуті. Чи ви бачили коли таке в Німеччині?

– Але дивіться, сам Київ гарне місто, – казав я.

– Може й гарне… Положенням… Але що з нього зроблено. Можливо, це було б щось гарне, коли б його привести до порядку, – сердито говорив солдат.

На цьому наш обмін думок скінчився і ми розійшлися.

Внизу на Бесарабці ми зайшли на базар. «Толкучка» живе без перерви – неділя не неділя. Вливаємось до юрби людей і по часі набуваємо деякі харчові продукти. З одною з перекупок я хотів було пожартувати. Я платив їй більшою кредиткою.

– Вот, знаете, не имею мелких, – казала перекупка, що мала видати мені решту.

– Не біда, – кажу їй. – Аби були не мелки.

Вона глянула на мене з докором, ціла окутана, лице підпухле, очі червоні, вираз втомлений.

– Ах, знаєте… Мені не до жартів. Відриваємо від рота. У мене діти.

Я засоромився і кажу:

– Нічого, тітко. Не турбуйтесь дрібними. Прийду за ними іншим разом.

І ми відійшли.

А по деякому часі, до краю втомлені і по вовчому голодні, приходимо до теплого й затишного мешкання Тані. Зближається година п’ята. Готуємо вечерю. За вікнами темно. Вулиці порожні. Як і завжди, звідти інколи доносяться постріли. За нами багатий враженнями день.

Таких днів і таких ночей ми мали більше. Однієї такої ночі, біля години десятої, рознеслася в домі чутка, що в місті щось горить. Ми вийшли на задній балкон і звідти було видно небо, поняте попелясто-бронзовим сяйвом, що виривалося десь там з глибини мертвого міста. Намагалися вгадати, що це горить, але аж другого дня довідалися, що це горіла «», тобто стара будова управи міста, яка і так була напіврозгромлена без вікон і дверей. Казали, що це діло рук совєтських саботажистів, але чому вони напосілися на цю таку невинну споруду, ніхто не міг сказати. Можливо, щоб зробити місце для площі маріонеткового «всесоюзного старости» Калініна, і тим самим заповнити опорожнене місце після царського прем’єра Столипіна, де колись стояв його пам’ятник… Щоб доказати, що тяглість пануючої лінії над цим містом не сміє бути перервана.

З цією ж метою, при вході до бульвару Шевченка від Бесарабки, поставлено монумент Леніну з такою викарбованою на червоному граніті погрозою:

«При єдиній дії пролетарів великоруських та українських, вільна Україна можлива. Без такої єдності про неї не може бути і мови».

Це вимагає коментарів. За його розумінням, «вільна Україна» у «вільному Києві» не має права навіть на рідну мову. Інакше це буде перечити «єдиній дії пролетарів» і буде зватися «буржуазним націоналізмом». При цьому навмисне опущено назву «народ». Воліючи пролетарів («голь кабацкую») з її «всё равно». Стара байка.

Ми з Танею робили також візити. Одного під-вечора ми відвідали Івана Рогача у нього вдома, що жив недалеко від нас на вулиці Толстого… У великому, добротної якості домі з широкими сходами й високими кімнатами, які виглядали, ніби там роками господарили розбійники. Сходи були пооббивані, двері поколупані, стіни подряпані. За совєтів тут жили більші риби, бо для «робочого народу» такі приміщення не були доступні навіть здалека.

За розмовами ми тут засиділись і непомітно прогаяли поліційну годину. Коли ми намірились відходити, було, мабуть, біля сьомої години. Але тому, що нам було близько, ми вирішили ризикнути і йти додому. Було темно, мрачно, віяв вітер. І зовсім безлюдно. Місто виглядала мертвим. Навіть вікна будинків були щільно затемнені. Ми вийшли на вулицю і швидко пішли в напрямку Кузнечної, а там вниз до Саксаганського. І здавалось, що все гаразд.

Лишень коли ми почали стукатись до замкнених «парадних» дверей, на що довго ніхто не реагував, ми почули десь там далі на вулиці різні викрики «гальт» і за цим такі ж різкі постріли. Це нагнало на нас страх. Ми залишили передні двері і побігли за ріг на Кузнечну, звідки до двору дому вела висока залізна брама з залізною огорожею, що була також зачинена. Наші спроби її відчинити не мали успіху. Не гаячи часу, я поліз через браму, на щастя вона була не замкнена, а лишень знутра зарегльована і ситуація була врятована. Я відхилив браму, впустив Таню і ми пробралися до заднього входу із задніми сходами, по яких піднялися спокійно вверх до нашої кухні, що була ясно освітлена і де ми застали кілька господинь цього мешкання, що варили на примусах свої вечері. І треба було їх бачити, коли вони довідалися про нашу пригоду.

– Таня! Як ви одважились! Тож вони стріляють без попередження.

Таня, якої обличчя виглядало перестрашеним, відповіла на це лиш мовчанкою. Я вдаючи хороброго, хоча був також досить схвильований, намагався обернути все в жарти.

– Але ж ви знаєте, що кулі нас не беруть, – казав я.

– Можливо вас… Але ж Таня. І чи варто казна за що гинути, – казала Юнія Григорівна.

– Хто каже гинути… А пожартувати не зашкодить, – боронився я.

– Добрі мені жарти. Ми чули, що там стріляли.

– А де тепер не стріляють, – повторив я своє. Але все гаразд, все добре, що добре кінчається. Хоча повторяти таке часто не рекомендується.

Іншою, не такою вже бравурною, але вистачально пам’ятною пригодою були для мене відвідини родини Прахових, що жили на розі Сінного базару і «бувшої» Великої Житомирської (Горовіца). Це були батьки чоловіка Тані – Адріяна – Микола і Ганна Прахови, відомі в Києві тим, що вони мали багату збірку малярства та різних виробів мистецтва, зібрану їх батьком, знаним професором мистецтвознавства Адріяном Вікторовичем Праховим.

Видатний знавець мистецької творчості європейського засягу, професор Петербурзького університету, він мав широке коло близьких знайомств з найвидатнішими представниками мистецького світу тодішньої Росії. Репін, Васнецов, Нестеров, Врубель, Куїнджі, Микола і Олександр Мурашко і багато, інших. 1881 року він переїхав до Києва і почав досліди над відкриттям фресок з XII століття Кирилівської церкви на Куренівці, а пізніше він зайнявся відкриттям та реставрацією початкового розмальовання Софійського собору, а ще згодом він керує розписом новозбудованого тоді Володимирівського собору, де, як відомо, працювали найвидатніші образотворчі [майстри] того часу.

В його домі на Печерську збиралися представники мистецького середовища Києва, він вростає в життя і побут цього міста, знайомиться з життям України взагалі і стає щирим її прихильником.

Ця традиція мистецького й товариського життя збереглася в родині Прахових і за Миколи Адріяновича Прахова. Ціле їх чимале мешкання було заповнене мистецтвом. Ватто, Грьоза, Врубель, Куїнджі, Нестеров, Котарбінський, Мурашко… Чисельні експонати старих майстрів Європи, речі з розкопок Єгипту, всілякі мумії, маски, кераміка. За совєтськогр часу все це зазнало всіляких труднощів. Передовсім брак місця. Мешкання з п’яти кімнат і кухні було для цього абсолютно невистачальним, беручи на увагу, що там жило десять членів родини Прахова, одна служниця, плюс двох квартирантів, які займали цілу кімнату. Все там було заставлене ліжками, шафами, комодами, скриньками. Стіни завішані картинами, фресісами, керамікою, мистецькі скарби зберігалися під ліжками, на шафах, на скринях. Не було кроку вільного місця.

Не дивлячись на це, це була родина зразкової патріархальної солідарності й культури. Всі труднощі переносились спільними зусиллями і без нарікань. Всі намагалися зберегти якнайбільше мистецьку спадщину їх діда. Також ця родина була зближена з такими видатними діячами української культури, як М. Лисенко, М. Коцюбинський, а особливо з Мурашками.

З Олександром Мурашком Прахови були посвоячені. Микола Прахов і Олександер Мурашко були одружені з сестрами Ганною і Маргаретою Крюгер – дочками знаного київського нотаріуса. Ці родини втримували між собою близькі стосунки і вони разом пережили велике горе. 14-го червня 1919 року Мурашка було знайдено з простреленою головою в яру на Лукіянівці, побіля будинку число 18 па вулиці Великій Дорогожицькій. Напередодні зночі його було забрано біля його дому і без суду застрелено під час відомих большевицьких погромів української інтелігенції Києва. Без ніякого формального обвинувачення, просто тому, що він належав до видатних українських мистців. На подобу того, як 23-го січня 1921 року було знищено Миколу Леонтовича.

Відвідини цієї особливо цікавої родини були для мене неабиякою приємністю. Розуміється, що до цього спричинилася Таня. Моя тут поява наробила трохи здивування. Вони ще не мали нагоди зустрічатися з українцями з-поза російського засягу володінь і у них були вироблені про це свої уявлення. Ми, на їх думку, належали до самостійників-націоналістів, щось, як і вони росіяни, які не терплять в Україні інших мов і культур, окрім своєї. І тим самим ми були для них одразу «шовіністами» і ворогами. Які хочуть відібрати їм «искони русскую землю» Україну з «матерью городов русских Киевом».

Але як я їх зрозумів, Прахови не належали до тих росіян зоологічно «русских», які резервували для себе виключний патент і право розпоряджатися життям і смертю поневолених ними народів, а в тому особливо «единокровных братьев малороссов», «хахлов, милых южных людей» і взагалі чогось, що не варте великої уваги «в серьёзных отношениях», але що можна поблажливо поплескати по плечі на випадок, як ті захочуть бути слухняними їх підданими.

Мені здавалося, що Прахови відносились до цього без зазнайства. Вдома у них говорилося, розуміється, по-російськи, але вся їх молодь дуже добре говорила також по-українськи, що з росіянами, а то й з російщеними українцями рідко трапляється. В розмові з ними я не намагався підкреслювати мовних проблем, ми говорили на двох мовах і переважно про мистецтво, митців, картини. Мої скудні знання цієї справи вимагали більше слухати, ніж говорити, бо я бачив перед собою людину великої особистої і інтелектуальної культури, що тут і тепер також не часто можна було зустріти.

Було приємно зустрітися із шматком такої ось питоменно старо київської дійсності, виплеканої культурою імперіальної Росії в її кращому виданні. З кліматом, у якому могли зміститися без упередження, як рівні з рівними, представники «братніх слов’янских народів» без ворожості і без брудних задніх намірів.

Одначе, наближалися також дні нашого від’їзду… Розуміється, що з наших добрих планів, особливо кіно-виробничих, нічого не вийшло. За цей короткий час кіно-студію майже закрито і не було відомо, що ті думають з нею зробити. Надій на добре годі було сподіватися. Від редакторства «Українського слова» я також відмовився. Політична атмосфера Києва на очах згущалася вибухами, по вулицях раз-у-раз можна було наткнутися на облави, по всьому було видно, що наше тут перебування дуже не бажане. Однаково, як з боку закаптурених москвосторонників, так і не закаптурених наці Гітлера. І було по всьому видно, що дні перебування тут наших друзів із заходу – пораховані.

За кілька днів до мого від’їзду появився несподівано чоловік Тані Адріян Прахов. Він потрапив було до німецького полону, з якого йому пощастило вирватись і прибути додому. Він був одягнутий по-цивільному і виглядав не найгірше. Наше з ним знайомство відбулося тут же в його квартирі дуже просто і навіть приязно. Таня була збентежена. Не менше був збентежений і я сам. Заносилось на зударення почуттів з певними драматичними акомпаньяментами і невиразними вислідами. На тлі загальної світової трагедійної дійсності ці особисті мотиви чуття по-своєму губилися в цілому, але разом з цим вони надавали тій дійсності кольорів, тонів і особливої приваби, що в такий жорстокий час було для людини великим даром неба і окрасою життя.

Останні дні мого Києва я жив знов у Кавалерідзе. Вечорами багато розмовлялося. Я довідався, що дружина Івана Петровича – Надія була дочкою поета Пилипа Капельгородського, з віршами якого я був обзнайомлений ще з гімназії. Він був висланий до Сибіру, перед війною повернувся і перебував десь на своїй Полтавщині. У той час ще не було можливості нав’язати з ним контакти, а до того часу діти засланців боялись таких контактів взагалі, а тому багато років вони про себе нічого не могли знати.

Аж ось 12 листопада повернулись нарешті зі своєї полтавської дороги Скрипники. Я проходив побіля будинку Міської управи, коли бачу велику купу багна на колесах. Придивляюсь – наш Фіат. Увесь, від ніг до вух, замурзаний болотом. Дванадцять днів забрала їм та подорож, з чого вісім днів, з різними зупинками, пішло на саму дорогу, дарма що віддаль Київ-Полтава та сама, що й Київ-Рівне. Не хочеться вірити, що тоді між Києвом і Полтавою не було ще ні одної мощеної дороги, машини грузли в непролазному багні, їх приходилось витягати не раз волами і довго перестоювати з направами. Фіатові довелося пережити всю цю процедуру і чи вийде це йому на здоров’я, сказати тяжко.

Від нього вимагалося ще довезти нас бодай назад до Рівного, а там будемо бачити.

І зараз таки, на другий день, ми запрягли його в нову дорогу. Тодішній мій репортаж на цю тему оповідає про це так:

Але.. Прощай, Києве! Починає морозити і починає падати густий лапатий сніг. Прощайте, київські друзі – Таня, Олена, Іван Петрович, пан Багазій, знайомі й редакція. Дякую вам! За все дякую. За кожне добре слово, за кожний потиск приязної руки.

Лірично було у мене на душі, коли ми всідали до самоходу. Враження глибокі й тривожні. Тріпотливе почуття виповняє істоту. Прощання. Віз рушає, бере розгін. Сніг б’є в шиби, стелиться по асфальті дороги, припорошує сосни Святошина, забілює рівні голі поля.

А думка все не тут, а там. А думка тримається того там залишеного, а серце повне, глибоко схвильоване… Як неймовірно тяжко висловити в такі буряні дні почуття радості. Але вона все-таки в мені живе. Вона обнялась з тугою, з вірою і веде мене, ніби добрий провідник, через непроглядний праліс нашої неповторної і, по своєму, великої доби»…

Подається за виданням: Самчук У. На коні вороному. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1990 р., с. 50 – 65.