2. «Так було – так буде!»

Улас Самчук

Але це не було аж ніяк тим, що мене в той час турбувало. Вичувалось виразно, що довколо мене наростає конфлікт багато більшого значення, від якого може залежати моє майбутнє. Мені було відомо, що там на вулиці Шкільній бушував і гримів ареопаг райхскомісаріату, якого блискавки і громи часто скеровувались на мою голову.

Щоб трохи це напруження розрядити, я вирішив зробити у себе прийняття і запросив на нього ряд видатних і впливових осіб з пропаганди та військового командування. Прийняття вийшло добре, прибуло багато гостей, було багато тостів, багато доброго настрою і навіть трохи розваги під звуки радіо та патефонів.

Також у цих днях я зробив візиту директорові нашого кредитового банку Копачеві з досить несподіваним наміром, вибрати з банку всі мої там фонди в совєтських карбованцях. Директор був здивований таким моїм потягненням, зрозумів це, як вияв непевності в майбутнє цієї інституції, почав запевняти, що нема причини для паніки, але я настоював на своєму, заявляючи, що потребую більше готівки і виніс звідти валізу банкнотів з головою Леніна… Воліючи мати їх вдома при собі, ніж там у банку, на всякий несподіваний випадок… До речі, треба сказати, що у нас вдома, ані в наших сусідів за ввесь час нашого там перебування, ми ніколи не чули про ніякі випадки крадіжки чи грабунку. Дарма що довкруги вешталось стільки всілякого люду і що наше мешкання дуже легко замикалося.

І якось не можна тепер, по багатьох роках від того часу зрозуміти себе самого, чому тоді так легковажно трактувалося своє становище. Було досить видно, що мої тодішні писання творили для мене поважну небезпеку, особливо після наших київських досвідів і було виразно зрозуміло, що з цим треба покінчити, одначе нічого не робилося, щоб це наставления гамувати, а скорше навпаки. Все більше і все виразніше наростав спротив і не було сили з цим сперечатися.

Ось пригадується той найгостріше критичний момент. Я вертався під вечір з редакції, де наслухався повні вуха всіляких скарг з різних околиць про неможливо тяжке на селах положення. Вимагають високих контингентів збіжжя, вриваються каральні відділи, забирають людей. Десь там загнали людей до церкви і спалили їх живцем.

Не можна було це чути і бути нейтральним. Відчувалось щось, як тиснення згущеної атмосфери, в якій запирало дихання. Було тяжко, боляче, образливо… Було мрачно, і на душі, і в природі… Це був березень, але без сонця. Небо заложене валунами брудних хмар, з яких сипалось на землю щось, як крупи. Треба було знайти вихід. Протестувати. Якось так, щоб це почули і не тільки ми тут внизу, але й вони там наверху. Як завжди, потребувалось чергової передовиці, ніяких тем не було, все вичерпано, все сказано… І було бажання брязнути тим лихом об землю, але так брязнути, щоб там почули. А тоді хай буде, що буде!

Головне, щоб не відійти безслідно. І тут імпонувала скорше «гаряча смерть… Не зимне умирання», як цього хотіла Олена. І це не було гусарство, надумане геройство, театральний жест. Це було бажання нашої зневаженої природи. Ми – люди! З нами не сміють інші так поводитись. Ми будемо змагатися і змагатися твердо. Скрізь, де тільки прийдеться. Вдома і не вдома. Тут у містах і там в селах. На вулицях наших, на наших полях, по наших лісах. Зброєю заліза і зброєю слова.

Удома Таня відразу помітила мій настрій, вона нічого на це не сказала, але намагалася це злагіднити своїми особливими ліками, що їх знає лишень жінка. Ми вечеряли, ми гуторили про дрібні домашні справи, а опісля я відійшов до мого робочого кабінету, знайшов блокнот поганого, сірого, совєтського паперу і почав писати зеленим атраментом: «Так було – так буде!» – казав заголовок.

«Два і пів річна війна наложила свою печатку на все, що нас оточує… У людини створилась специфічна воєнна психіка, яка дає можливість і в час найбільшого напруження життєвого нерву, зберегти певну рівновагу духа.

Це, зрештою, зрозумілий і своєрідний закон природи, який без сумніву не раз відіграв величезну роль в житті одиниць і народів.

Нужда, позбавлення численних вигод, каліцтва, хвороби і смерть – всі ці явища на кожному кроці змушують людину ще більше і цупкіше триматися життя. Видержати, не піднести догори рук, не здатися і не впасти – це перші і конечні вимоги, які ставимо перед собою і які за всяку ціну дотримати мусимо. Не треба ставити питання чому. Щоб бути, щоб жити, щоб працювати, щоб творити нові вартості і нові життєві форми. Щоб утримати свою живу, творчу силу серед живих і творчих сил інших, щоб не піддатись і щоб колись по віках нам не сказали, що якраз ми були тими слабшими, яких історія зіпхнула під свої колеса і розтоптала.

Цей основний, великий, мудрий егоїзм є ніщо інше, як той сік рослини, який ту рослину кормить та надає їй живучості. Людина має велике Боже і своє право користати з кожного природного дару, їй даного, без огляду на те, чи це кому подобається, а чи ні. Так воно було колись, так є тепер і так буде далі.

Ми, українці, не є тут вийнятком. Навпаки, ми яскравий приклад того, як родяться, як формуються і як творяться народи. Історія, яку ми звемо своєю, кожною своєю сторінкою підтверджує нам одну і дуже велику істину: ще не було ніколи такого, щоб хтось нас скреслив з поверхні планети. А було для цього багато нагод. Пролітали над нашою землею історичні буревії. Знаємо Чингіс-ханів, Батиїв [Чингіс-хан до Україні ніколи не доходив, тільки до сучасного Узбекистану. – М. Ж.]. Знаємо і помсту Петра та Катерини. Знаємо безодню глупоти коронованих володарів Російської імперії і нарешті деспотію скретинізованого марксизму. І з кожним цим ударом, ми, як цілість, як народ, все глибше і все тривкіше вростали у твердь планети і все яскравіше виявляли гостроту своєї духовості.

Правда. Було це завжди заплачено. Дорого і солоно. Ніхто не скаже, що ми щось боргуємо історії. Ріки власної крові обливали нашу святу землю і ми тепер, чуючи кожним атомом душі нашої її запах – ми любимо, ми горимо, ми хочемо.

Любимо землю наших предків, горимо бажанням для неї жити, хочемо для неї працювати. Це не є наша химера. Це є зов крові, наказ тієї вищої і мудрої сили, яка всім на землі сказала: Будьте!

Війну, яку переживаємо, і всі плани з нею пов’язані, в основному нічого з цього для нас не міняють. Можливо міняють зовнішні ознаки, чи навіть форми, але основна суть лишається та сама. Та сама життєва сила, те саме хотіння. Ми ніколи не тратили переконання, що може бути змінена бодай одна літера того закону, на підставі якого ми жили до цього часу. Рівно ж ми переконані, що ніхто не буде вимагати від нас, щоб ми самі себе виріклися.

У цьому напрямку робилися спроби… І навіть поважні. Не раз згадуємо того чи іншого Валуєва. У наших вухах завжди звучать ті їх: «нет, не было и быть не может». Але ми великодушно, з почуттям могутньої гідності, сміємося над всіма Валуєвими. Мерзенні черви куцозорої політики, які вже давно згнили і місця їх залишків ніхто нам тепер не покаже. Натомість народ України був, є і вічно буде! Так!

І безперечно так… Історія вписує до своїх анналів нову сторінку. На мапі Європи закреслюється новий простір з назвою Україна. Песимісти вбачають в тому новий зміст, нове призначення. Але ні один песиміст не заперечить нам, що над цим простором пройшли віки, що тут було завжди життя, що тут лилась наша кров. Песимісти не заперечать нам нашої душі, яка формувалась віками, і яка діяла, діє і діяти буде. Песимісти протягом двох років не переродять нас, а що найголовніше – не винищать тих мільйонів і мільйонів дуже цупких людей, які коли треба, увійдуть і під землю, щоб тільки не бути зметеними з поверхні планети.

В останню свою промову вождь німецького народу Адольф Гітлер, вставив таку думку:

«Бо поза нами лежить рік не тільки найбільших боїв світової історії, але також найтвердішої проби нашого народу. Проби, що їх гідно витримали, це можна сказати, і фронт, і батьківщина. Те, що німець не боїться людської грози, він у своїй історії не раз доказав, але цим разом він мусів перейти не тільки силу ворожої зброї та величезного, здавалося б, невичерпального потоку крові найпримітивніших національностей, але крім цього, також ще й найжорстокішу твердість природи»…

Цікаві своєю суттю слова… Вони дають німецькому народові поняття, що на теренах, де живе український народ, діються дії, які мають і матимуть велике значення для формування нового світу. Наш народ, можливо, не є аж так перецивілізований, як деякі старі, трухляві народності заходу, одначе є то сила, якій у великій мірі завдячує свій розвиток цивілізація Європи Заходу, як також потузі і розмаху державності Європи Сходу. Зброя, кована червоними загарбниками цієї землі, у великій мірі є частиною зброї і українського народу. І не все одно, проти кого вона скерована. У даний момент вона скерована проти цивілізації Заходу, але був час, коли об неї ламали зуби Чингіс-ханів.

Ми одначе далекі від того, щоб сугерувати собі неіснуючі речі. Знаємо, що Україна в даний момент не грає ролі рішаючої. Особливо на фронтах боїв. Але ми одночасно не потребуємо заперечувати того, що від нашого наставления і нашої волі, в великій мірі залежить доля Європи. Так само, як це було недавно з СССР. Хай там не думають, що голод, який червона Москва вчинила на наших землях в роках 1932-33 не заважив на долі тієї держави. Заважив і важить зараз. Нехай нам не кажуть, що колективізація і все, що з нею було пов’язане, отак даремно обійшлося Сталінові та його сатрапам. Наївні так можуть думати, але крім наївних є ще такий переконливий факт, як мобілізація величезної сили українського народу, яка у своїй суті була направлена проти СССР. І тепер це дає себе відчути.

Ні. Не все одно, як і коли треба прислухатися до думки українського народу. Не все одно, як з ним поводитися. Не все одно – бути з ним в приязні, а чи оголосити йому війну. Бо український народ, як і всі народи нашого континенту, має свою гордість, свої життєві потреби. І горе тим, які хочуть це так чи інакше заперечити. Це приносило лишень одно: довготривалі кризи, жертви, безплідну боротьбу. Найкраще говорить про це історія імперії Романових. Ті, було, переконали себе, що Україна – це тільки Малоросія, помилились. Україна – жива, діюча дійсність, яка домагалась свого права і яке їй, по глупості насильників, завжди відмовлялося.

А без такого права не може бути здоровою не лишень Україна, але й ціла Європа. Все одно, як людське тіло без відповідних вітамінів. Так було, так є і так буде».

Таке ось вирвалось експромтом за одним присядом того передвечора. Тепер, по багатьох роках з того часу, маючи можливість знати все те, що тоді було написане на цю тему, це видається найвідважнішим і найвиразнішим словом, висловленим на болючі питання тих днів. Коли я, зараз по написанні, прочитав це Тані, вона стурбовано похитала головою і сказала, що це може спричинити нам багато лиха. Я це зрозумів також, але не зробив нічого, щоб його відвернути… Що було дуже легко. Просто не дали цього до друку.

Але це пішло до цензури, перейшло цензуру і появилося на першій сторінці газети, тиражем 40000, у п’ятницю 20-го березня під формальною датою 22 березня.

Небо синє, земля чорна, та земля чорна – та гей!

В Україні шумлять жорна, та шумлять жорна, та гей!

Приказ строгий – жорна здать!

Там носять торбинками,

Там сиплють жменьочками,

Крутять жорна – вправо, вліво,

Щоб їстися не хтіло – та, гей!

Ляндвірт грубий приїжджає, та приїжджає – та, гей!

Дядькам зуби вибиває, та вибиває – та, гей!

Приказ строгий – жорна здать! (рефрен)

Ходить Гітлер над рікою, та над рікою – та, гей!

Носить жорна під пахвою, та під пахвою – та, гей!

Приказ строгий – жорна здать! (рефрен).

Чудова пісня. Її авторові – слава. Пародія на пісню «В Закарпаттю радість стала» з 1929 року. Стільки гумору й незалежного наставлення.

Подається за виданням: Самчук У. На коні вороному. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1990 р., с. 147 – 154.