4. У тюрмі

Улас Самчук

І ось друга ніч, яку я вже частинно проспав… А прийшов день, понеділок і почався рух. Когось приводили, когось випускали. А я чекав аж до четвертої години по обіді. А тоді мене покликали до маленької канцелярії, де на мене чекав той самий ес-ес, що привів мене сюди. І ми пішли з ним хідником людної вулиці, де траплялися мої знайомі, які зупинялися й вітали мене помахом руки… При чому мій супровідник тримався дуже дискретно, намагався йти трошки попереду мене. Ніякої зброї при ньому не було видно. Все виглядало мирно і гарно.

Ми зайшли знов до тієї ж будови Ес-Де, де зустрів мене мій сержант, який покликав мене до другої кімнати і почав зо много таку мову:

– Пане Самчук. Наші розмови з вами скінчені, але на жаль ми не можемо вас звільнити. Одначе в тій арештовні вам не буде вигідно і ми змушені відіслати вас до тюрми.

Після цього до нас долучився ще один ес-ес лейтенантської ранги і мені сказали залишити тут документи, гаманець, годинник і все, що я мав по кишенях, включаючи і ту пачку карбованців, яку я взяв з дому. І вже опісля мене відведено до в’язниці тут же недалеко на Грабнику. Трьохповерхова масивна споруда, обнесена високим муром, побудована ще за царської Росії.

І примістили мене в нижньому, наполовину вземленому поверсі, з довгим коридором, по обох боках якого було ряд камер і в одній з них, під номером 16 знайдено місце й для мене. У той час тільки той поверх був зайнятий цивільними в’язнями, тож то обидва верхні поверхи були повні військовими полоненими. А мені зроблено полегшу, бо приміщено до камери «нур фюр дойче» (лишень для німців), у якій під цю пору знаходився тільки один арештант, тоді коли інші камери були заповнені до краю.

Вузька продовгаста кам’яна скриня, з квадратовим під самою стелею вікном, що виходило на подвір’я нарівні з землею, було двічі загратоване і затягнуте із зовні сталевого сіткою, через яку міг пролізти лишень мізинець руки. І було там завжди темно, тому під стелею постійно світилася невелика електрична лампочка, яка освітлювала цей мертвий простір, затиснутий вогкими стінами, покритими зеленою пліснявою і різними бурими плямами, між якими особливо вирізнялися відтиски долонь з розчепіреними пальцями. Казали, що це залишки по тих жертвах, які сиділи тут ув’язнені советами і яких було пострілено тут з кулемета, не маючи змоги їх вивезти.

Було тут двоє біля стін ліжок з дивовижними рідкими сітками без матраців. На ліжку мого співв’язня було розстелено кожух догори вовною з виразними квадратовими витисками, на якому він спав і яким одночасно вкривався, а мені було положено якусь перину без пошивки, поплямлену кривавими плямами, з якої на всі боки вилазило пір’я і яка мала служити мені за матраца, подушку і вкривання одночасно.

Температура того логовиська була низька, атмосфера густа, тяжка й вогка, у дверях була візирка, через яку можна було просадити голову і з якої постійно тягнуло смородом якогось гниття. Роздягати верхнього одягу тут не рекомендувалося.

Моїм спів-споживачем цих розкошів був один німець, властиво «фольксдойч», тобто німець з-поза райху, на прізвище Андерс, родом з Познані, оскаржений за «рассеншанде» (зганьблення раси), тобто, за статеві стосунки з дочками Ізраїля. На своєму житті я вперше зустрінувся з таким «злочинцем»… Що ним був молодий, років тридцяти п’яти вродливий, колишній офіцер уланів польських, який зголосив себе «фольксдойчом» і потрапив на посаду «ляндвірта» (сільського господаря), в Україну десь там біля Жмеринки на Поділлі.

Живий, енергійний, балакучий, він дулсе зрадів моїм прибуттям, а довідавшись, хто я є, він одразу почав довгий, пристрасний монолог про свої пригоди та нагоди на становищі ляндвірта, з якого я довідався не лишень про абсолютну його невинність в злочинах, що йому приписують, але також про життя-буття ляндвіртів взагалі з їх марнотратством, зловживаннями, пиятиками й оргіями. А щодо тих ніби його пригод з жидівками, то це вигадка якогось там коменданта поліції за те, що той не дістав від нього десять кілограмів масла, що їх той від нього вимагав. І такий цей монолог, в різних варіантах, не вгавав опісля протягом всього нашого з ним перебування.

Найгіршою була перша ніч у ямі. Звечора, біля години дев’ятої, ввесь сутерен заповнявся тяжким, монотонним співом: «Боже великий, Творче всесильний – нашу Вкраїну нам Ти храни». Співали всі камери, з чого було видно, що заповнені вони українськими хлопцями-націоналістами. Після цього все замовкало. З коридору лиш доносились чіткі кроки кованих чобіт вартовиків по бетоновій долівці.

Мені не спалося. Вогке, густе, могильне повітря і та постіль, якої сітка врізалася до тіла, бо перину, від якої несло запахом трупа, я відложив. Я прогарював ту ніч на тій сітці з капелюхом замість подушки під головою. Потішаючи себе, що це війна, що багато інших людей не мають і таких умов, з надією, що це скінчиться і з філософією, що на землі під місяцем трапляється всіляко і треба з цим давати раду.

Цікавим феноменом була обслуга цього нашого підземелля. Її було з пара десятків і вся вона складалася з совєтських вояків у їх оригінальних мішкуватих уніформах… Як виявилось – скинутих на парашутах десь там в околицях Степаня на Поліссі, в районі операції нашого отамана Бульби-Боровия, для підривної партизанки, які одначе, після приземлення здалися ін-корпоре бульбівцям, а ті за чергою передали їх німцям. А німці зробили з них старанних церберів над нашими ув’язненими партизанами за що їм давали їсти і вони не гинули так з голоду, як ті їх співтовариші з верхніх поверхів. Міцні, здорові, середнього росту хлопці, переважно з російських областей з сильним кацапським акцентом мови. А одного з них, молоденького парня десь з-під Ярославля, на ім’я Платон, було приділено для обслуги камери «нур фюр дойче» і його завданням було виносити рано парашу, замітати долівку і стелити ліжка. Парадокси, що їх могла породити тільки така парадоксальна доба.

Починався наш день о годині шостій рано вставанням, миттям в убиральні і сніданком забарвленої рідини, званої кавою, з кусником чорного хліба, що його приносив Платон. У полудень, о годині дванадцятій, ми виходили на подвір’я до брами з посудинами в чергу і діставали черпачок супу з м’ясом і кусник хліба, а вечором, о годині п’ятій, ми ще раз сюди виходили, ще раз ставали в чергу і ще раз діставали того супу, лишень без хліба. Ніяких прогулянок не було заведено.

По дворі ввесь час вештались полонені, з якими зустрічі були нам заборонені. Між нами й полоненими була та різниця, що вони користалися більшою свободою руху, їх камери не замикалися і вони могли ввесь час перебувати на подвір’ю, але ми, які не користувалися ніякою свободою, діставали порівнюючи добрі харчі, тож то вони не діставали майже нічого і ледве трималися на ногах від виснаження голодом.

Їм день-денно давали бурду, зварену з погано митих і нечищених бараболь, до якої іноді додавали трохи кінських кісток. І робилося це тільки раз денно в невеликій кількості. З цього приводу половина їх вимерло з голоду, а ті, що зістались живими, нагадували кістяків, загорнутих у всіляке брудне лахміття. І найбільшою їх мукою було дивитися, як нам видавали обід, що робилося на їх очах. Вони звичайно ставали здовж муром по обох боках нашої черги і півмертвими голодними очима мовчазно на нас дивилися.

Іноді вони щось від нас діставали, а коли я почав діставати обіди з дому, я щоразу віддавав їм ввесь свій тюремний приділ, за що вони зводили між собою цілі бої. Ці дантівські сцени наповняли нас німим жахом і своєрідним моральним здерев’янінням.

Моє прибуття сюди вже з першого дня стало відомим усій тюрмі. Проходячи коридором, я раз-у-раз чув з візирок оклики мого прізвища. І всі вже знали, за що я сюди потрапив. Трохи згодом потрапила сюди і газета з моїм «Так було так буде», що його прочитали майже всі в’язні. Більшість з них були бандерівці, які вважали мене мельниківцем, а тим самим своїм противником, але ця моя стаття їх обезброювала, а наша спільна доля нас єднала. І ми знов ставали «друзями».

А щодо мого тут побуту взагалі, то вже з першого дня я почував себе тут не найгірше. Таню було повідомлено, де я знаходжуся і я одразу дістав з дому білу постіль з простирадлом, подушкою і теплою червоною ковдрою, так що моє ліжко почало виглядати, ніби в берлінському готелі Ріц. А до того я щоденно діставав домашні обіди у такій кількості, що я міг ділитися ними навіть з іншими моїми товаришами недолі. І єдиного, чого я не міг добитися від своїх тюремщиків, це побачення з Танею і якого-будь побачення взагалі. Таня щодня приходила до брами, де німий, як дерево, совєтський цербер забирав її передачу, не відповідаючи на ні одне її запитання. З такою ж стоїчною мовчанкою він приносив ту передачу мені. Не реагуючи на ніякі мої намагання довідатись щось про Таню.

Я дуже скоро почав вростати в це моє нове середовище. Робити знайомства, підносити настрій ув’язнених. Вражало загальне пригноблення і занадто понурий клімат. Рано, звичайно, від входу розносився несамовитий крик матюкання російською мовою, що значило, що прибув на оглядини начальник в’язниці, балтійський німець в уніформі ес-ес з рангою гауптмана, який не знаходив нічого кращого для вияву свого начальницького достоїнства, як матюкання. Це значило – на всіх і все наганяти страх і трепет. Він проходив коридором, іноді зазирав до візирок, іноді когось зустрічав і обкидав його матюками. А опісля, накидавши на всі боки блискавок з громами, він зникав.

Залишалися тихі, безмовні охоронники в совєтських уніформах, які не мали при собі ніякої зброї, а лиш поволі проходили сюди й туди коридором і пильнували спокою. А коли приходили з канцелярії окремі дозорці в німецькій уніформі забирати когось з в’язниці, вони помагали їм відмикати камеру і виводити арештованих. А коли приводили когось з нових прибульців, вони розміщали їх по камерах. Ці виклики і ці прибуття були одиноким порушенням загальної однотонності і до них всі прислуховувались. Бо це значило – «когось забрали» і хто зна куди, а також «когось привели» і цікаво, кого.

У нашій привілегірованій камері панував переважно спокій. Рано приходив Платон, приносив чай, робив порядки. Мене цей Платон особливо цікавив. Молоденький, малого росту, типовий кацапчук з рожевим, як у дівчини, обличчям, соромливими сірими очима і сильною ярославською чи якою там говіркою. І мені дуже хотілось з ним розмовитись. Дарма що він, як і всі його товариші, загортався в атмосферу суворої неприступності. Та коли я раз обдарував його гарним червоним яблуком, а другий раз шматком чогось солодкого, а там знов ще якимсь ласощем, він почав ласкавіше на мене позирати, а уста його почали розтягатися у приємну дитячу усмішку.

– Очінь спасіба, – казав він.

– На здаров’єчко, – відповідав я.

І так мало по малу ми сприятелювалися. І у нас дійшло до мови. А тому, що нас ніхто не міг чути збоку, то ми й розговорилися. Він був з колгоспу. Мобілізований. На фронті був легко ранений. Лежав у шпиталі. Набирали добровольців за фронт до партизанки. Він зголосився. Хотілось бачити, як виглядає там за фронтом в буржуазії.

Їх скинули з парашутів і вони здалися. А чому здалися? Що було інакше робити? Їм сказали, що на них там чекають приятелі, а вияснилось, що довкруги все вороже. Населення їх ненавидить… Їсти нема чого… Патронів ледве-ледве. Куди не ткнешся – б’ють. Кількох з них піймали й розстріляли. Ви за Сталіна? Ми вам дамо Сталіна. І ми так подумали, подумали… І здалися…

Я питав його про його дому, його село, його батьків, його дівчину. Йому приємно було чути, що хтось ним цікавиться і він міг з кимось про це говорити. Він охоче до нас заходив і намагався зробити нам щось приємного…

А поза тим я всім цікавився. Ходив по камері, вислуховував оповідання поручника уланів, як то він господарив в Україні і як його зрадили. Він був «фольксдойч», але направду поляк, по духу спекулянт, який спекулював на всьому, включно до своєї національності. Ввесь час думав про те, що його чекає і як буде реагувати на це його жінка в Познані.

Але найглибше й найболючіше переживали ми полонених. Живі люди, які жили на грані смерті. Найнещасніші жертви найжорстокішої доби. Козли відпущення несамовитих глупот «геніїв людства». Громозводи ненависті безглуздих вір, зв’язані умовами по руках і ногах, які не мали спромоги боронитися.

Мені хотілося бути з ними ближче і чимось їм помогти. Але як, але чим? Та порція тюремної їжі, яку я щодня віддавав, була для них краплею в морі. Хотілося також бути з ними, говорити з ними, щось від них довідатись. Але треба тут розуміти, що людина, яка ввесь час перебуває на грані голодової смерті, ледве може про щось інше, ніж про їжу думати. А до того ми не мали з ними ближчого контакту.

І тоді я почав їм співати. Наше вікно виходило на подвір’я, де звичайно ті люди вешталися і коли світило сонце, вони збиралися перед самим вікном і щось там між собою потиху гомоніли. Щоб краще їх чути, я вибив у вікні одну шибу і між нами зав’язалась мова.

– Слухайте, товаришу! Откуда вы? – запитав я одного з них, що сидів найближче. А він мені на це відповів:

– Не откуда, а звідкіля.

Це мене заскочило і я сказав:

– Хай буде по вашому. Але я чую, ви говорите по-«откудовски».

– Это только для отвода глаз, – відповів той.

– Що мене цілком вдовольняє, – говорив я.

І ми так почали нашу мову, яка перейшла в дружбу. Я їм співав: «Небо синє, земля чорна – та гей!» і ця пісня їм особливо подобалась. А після я проспівав їм інших пісень і по часі перед нашим вікном зібралася ціла аудиторія… Що повторялося день-щодень. Я вже знав багатьох по прізвищу, а один з них, що походив з Білої Церкви, мав навіть більшу освіту. Я запитав його, чи не походить він з тієї Білої Церкви, про яку в думі співається:

Ей, чи гаразд, чи добре

наш гетьман Хмельницький учинив,

Що з ляхами, з мостивими панами,

в Білій Церкві замирив?

– З тієї самої, – відповів мій співрозмовник за гратами.

– А де ви служили в армії? – запитав я його.

– В пограничних військах, – відповів він.

– О-го-го! – зареагував я на це, знаючи, що границю охороняли НКВД.

– Нема страху, – відповів він, зрозумівши, що я маю на думці.

А як бувало вони сходились перед цим вікном, а їх соліст не появлявся на сцені зі своїм концертом, він міг чути з-поза грат глухий, хриплий голос:

– Редактор! А, редактор! Запойте!

Це звучало так привабливо, що він все лишав і спішив на своє підвищення, що ним була підставлена під вікном лавиця. І концерт починався знов.

Це робилося не лишень з полоненими, але й зо своїми співв’язнями. Лишень тоді сцена концертів переносилась з-під вікна до коридору. Коли там було спокійно і не відчувалося загрози, я висував з візирки голову і починав співати. З інших візирок висувались інші голови, які приєднувались до мене… І тоді гучним коридором розлягався гучний спів, ніби в гаю. Іноді нам це щастило, а іноді десь звідти від входу ми могли чути:

– Эй! Вы там! Закройсь!

І тоді спів вривався, голови з візирок зникали, тиша водворялася.

І слід ще сказати, щодо наших камер якимсь чином потрапив один примірник моєї «Марії». Вона переходила від камери до камери і її читали й розчитували. Одного разу мене покликав жіночий голос через візирку з жіночої камери, що була зліва по сусідстві з нашою.

– Пане редакторе! А звідки це?

І вона прочитала уступ з «Марії», де то Корній обхопив Марію над криницею і «впився в її соковиті, червоні… Янчала, гнулася лозою, умлівала… І забула, що це було над колодязем».

– Чи вам це знайоме? – питав мене голос.

– Знайоме, – відповідав мій голос.

– Я хотіла б також бути на місці Марії, – казав голос.

– Багато де чого хотілося б, – відповідав мій голос.

– Я вас знаю. Я бачила вас на вулиці, – не вмовкав голос.

– Нічого. Може й ще колись побачимось, – казав мій голос.

– О! Хіба може там… У небі. Де янголи, – відповідав голос.

– То поки до неба – давайте ось заспіваємо, – казав мій голос.

– Згода, – відповідав на це голос.

І ми співали, як то «ляндвірт грубий приїжджає та дядькам зуби вибиває».

– Эй, там! Закройсь! – гримів сирий голос з коридору. Голос з жіночої камери йому відповідав:

– Пошёл ты вон, стукало! Тебя, дурака, никто не спрашивает!

– А вот, как я тебя стукну – то спросиш, – гримів далі той голос.

Нас цікавила також географія нашого коридору, особливо його північне крило, де знаходилось кілька глибоко засекречених камер і куди вхід суворо заборонявся. Але одного разу, під час обіду, я ризикнув пуститися туди в розслідчу експедицію і відкрив там двері камери особливого призначення. Одна з них була набита до краю жидами, а друга одиночка, в якій перебував тільки один в’язень у совєтській військовій уніформі. Не було можливості довідатись щось більше про це, бо я міг лишень мигцем туди зазирнути через маленьку візирку, яка закривалася із зовні.

А щодо решти камер, південного крила, то всі вони були заповнені молодими нашими хлопцями із сіл. Найсвідоміший елемент опору. Було до болю шкода їх тут бачити. «Боже великий, – Творче всесильний, нашу Вкраїну нам Ти храни», – співали вони кожного вечора, не думаючи про себе самих. Я часто з ними зустрічався і перекидався жартами… А одного разу вони передали мені «чашку чаю», від якого, коли я його хильнув, у мене полізли очі рогом.

– На здоров’я! – гукали вони здалека.

Це був першорядний самогон-первак. Як він сюди потрапив, годі було сказати. Такі речі, звичайно, були заборонені, до яких належав також і тютюн.

Без тютюну курці страждали тяжко. На цьому грунті постала спекуляція. Знаходились майстри, які могли з одної пачки махорки зробити дві, докришивши до неї дерева, наробити з неї «лапок» з газетного паперу і продати їх 200% дорожче, ніж це їх коштувало. Мій співв’язень страждав також без цього паскудного диму, особливо, коли він хвилювався.

А хвилюватися було від чого. Звідсіль рідко кому траплялося вийти на волю. Але в цій гущі загального нещастя, моє особисте духове царство зберігало свою суверенність. Помагало мені моє філософське трактування життя, а також інстинкт безпеки.

І тільки іноді це почуття мене зраджувало. Особливо під час перших тижнів мого ув’язнення, коли мені здавалося, що моя доля приречена і що я звідусіль вже більше не вийду.

Мене сюди вкинули і мов би забули. Ніякого контакту із зовнішнім світом. Ні одного слова відомостей. Лежучи безсонними ночами у тій ямі, з тими відтисками кривавих долонь на стінах, мене проймали моторошні думки, між якими думка про вивіз до концентраційного табору, була наймоторошніша. Чого я боявся більше, ніж смерті. Я вважав і тепер вважаю, що країни, які практикують у себе такі засоби кари, як табори з їх звірячими умовами побуту, не заслуговують на назву цивілізованих. Вони не в стані вглибитися в саму суть цього явища і зрозуміти, що цим понижують вони саму людську гідність в її істотності. Але хто тоді думав про якусь людську гідність взагалі?

Згодом мої страхи почали розсіватися. Все більше і більше зростало переконання, що мене випустять. Ніяких речевих доказів для цього не було, все оберталося у сферах побожних бажань і фантазії. Наприклад, наближалось свято Великодня. Приходила абсурдна думка; що може і наші Пілати захочуть когось з нас випустити, як того розбійника з Євангелії. Таке могло думатись лишень у в’язниці, але я був здивований, що мій приятель Неофіт Кибалюк мав також подібну думку, як він пізніше мені признався. Це свідчило, що наше думання було все ще дуже просякнуте християнством, в його містерійному уявленні.

Але й поза цим я все думав, що мене випустять. Я мав стільки друзів. Невже вони не зможуть подати мені руки помочі? Я так в них вірив. І моє спорадичне вагання все більше зупинялося на «випустять».

Але дні минали і нічого не мінялося. Коли хто не розуміє теорії релятивності часу, хай посидить трохи в тюрмі. Там час сунеться приблизно десять разів повільніше. Дні там видаються тижнями, а місяці вічністю. Тому і мої тижні видавалися такими нестерпно довгими… У моїй долі нічого не мінялося і єдине, що біля мене змінилося, це побільшення населення нашої камери. Прибув ще один представник «вищої раси» фольксдойчерської категорії на ім’я Шустер, який служив десь там біля Костополя за перекладчика у ляндвірта і прошпетився кілограмом масла, яке він передав не тій, що треба особі, за що, як він твердив, мають його розстріляти.

– Там вони крадуть вагонами, – казав Шустер, – але то «вони». В рудій уніформі… Із значками, – поясняв він свою ситуацію мені з Андерсом. І при цьому він так хвилювався, що забував, якою говорить мовою. Він знав їх щось з п’ять і говорив ними одночасно.

Але ми його розуміли і нас було троє. Надходив православний Великдень, який припадав цього року на п’яте квітня. Дні були досить холодні, ночі з приморозками. Мій настрій не був кращий. Було прикро зустрічати таке свято у саме такому положенні, першого року мойого повороту додому. Полонені підходили до мого вікна і ми співали: «Небо синє, земля чорна».

Перший день Великодня не приніс нічого нового. Звичайна неділя. На коридорі спокійніше, як завжди в неділю. Таким саме видався і день другий. Я дістав передачу, де були вже ознаки свята у вигляді двох крашанок і шматка ковбаси. І де все. На коридорі були звичайні будні. Викликали на допит, приводили нових приреченців. Німці не дуже шанували свята, що походять з такого одіозного для них місця, як Єрусалим.

Натомість день третій, вівторок, приніс копу несподіванок. Вже зрання ми помітили, що за нашим вікном на подвір’ю щось діється. Там збирали полонених і шикували їх у два ряди. Ми з Андерсом негайно зайняли спостерігавчі під вікном становища. І могли навіть бачити ноги полонених, загорнуті у різне дрантя, що стояли рядочком па примерзлому болотці. Трохи згодом ми побачили поміж ними ноги, узуті в чоботи, а також пару ніг, взуті в жіночі черевики.

О, так! Полоненим щось роздають. До нас досягали слова священика, у яких повторялося ім’я Христа, а трохи згодом ми почули жіночий голос, у якому я розпізнав негайно одну людину. Харитя Кононенко! Це вона. Як можна ще сумніватися. О, та Харитя! Я завжди знав, що вона така. Не можна навіть уявити, скільки щастя принесла вона тим загорнутим у лахміття людським кістякам своїм «Христос воскрес». Передаючи кожному з них по дві крашанки, по шматку ковбаси і шматку білого хліба. Це ж неймовірне. Після їх помий з нечищеної картоплі. Ми самі були цим так перейняті, що не могли встояти на одному місці і мусіли бігати по камері. Андерс і Шустер не могли вийти з дива, що таке щось могло статися.

І відчувалося, що це піднесення переживала ціла тюрма, бо все там завмерло від напруження. А згодом в коридорі ми почули якийсь рух, а ще згодом ми почули рух під нашими дверима… А ось брязнули ключі і вони відчинилися… І на порозі – Харитя! Усміхнена, свіжа, свята. Я кидаюся до неї і ми душимося в гарячих обіймах.

– Христос воскрес! – ледве проривається у неї крізь сльози й розгублення.

– Воістину воскрес! – вимовляю так швидко, що слова губляться в поспіху.

Вона подає мені пакуночок, загорнутий у білу шматку, щось хоче сказати і не знаходить слів.

– Голубчику… Вибачте, що так мало… Не вірила, що вас побачу… Те саме, що дістали полонені…

Її ясні, сині очі сміються, і разом по щоках течуть сльози. Я дуже їй дякував і не за те, що вона принесла, а за неї саму. Це була така радість.

– Не бійтеся, – казала вона, – що ми вас там забули. Не забули. Оце розговлялися і всі вас згадували. І вас скоро випустять… Там стільки делегацій… До райхскомісаріату, до Ес-Де… І стільки листів… І ваші німецькі приятелі. Потерпіть ще трохи, там ще рішаються якісь формальності… Але я мушу йти. Мені дозволено лиш на хвилинку. Я роздала оце полоненим, а одну парцію залишила. І кажу до начальника: оце ось я хотіла б передати ще одному полоненому. А він узяв та й повів мене без слова просто сюди. До побачення, рідний! До скорого побачення! – казала вона.

Я їй ще дякував… Вона скоро відійшла… А за нею пішов наш крикливий начальник, що стояв на цей раз мовчазно з-заду. Я подякував йому також навздогін, коли він відходив.

Коли зачинилися двері і я повернувся до моїх компанів, вони обидва були в сльозах. І збентежені не менше від мене. Ми розломили принесені дари на три частини і їли їх побожно. При чому я оповідав про ту пані, що нас відвідала і яким чином вона тут з’явилася. Всі добре знали, що відвідини до нас були заборонені і зробив це наш начальник на свою власну відповідальність. І це нас дивувало, бо ми звикли бачити його, як дуже неприязну істоту.

На цю тему говорилося не тільки в нашій камері, а по всій тюрмі, а особливо в полонених. Поява тієї жінки з тими дарами була для них справжнім чудом, посланим з неба, якого вони не сподівалися.

Харитя Кононенко. Як багато з нею зустрічалося і як мало можу про неї сказати. Не маю про неї ніяких фактичних даних і лиш дуже загально знаю, що походить вона з Києва, що там тоді ще жило дві її сестри, що вона належала до еміграції УНР, що жила у Львові, вчилася в Празі, побувала в Канаді, проїхала стейтами Америки і завжди займалася громадською, культурною й харитативною роботою. Тобто, вона завжди і всім помагала, не вимагаючи ніякої допомоги для себе.

І тільки сам Бог знає, скільки тисяч людей було врятовано нею від смерті. Провадження кухонь, харчівень, збирання харчів, одягів. І завжди щиро, завжди віддано, завжди для когось. Як було б гарно, щоб колись у нашому Києві, якісь людяні люди поставили їй гарний пам’ятник. Як тій, яка ніколи не питала тих, що потребують допомоги, хто воин і звідки вони. Вона бачила в людині тільки людину і за це замордували її нелюдяні люди в цій самій тюрмі, куди вона потрапила рік пізніше і з якої більше не вийшла.

А взагалі, для мене цей Великдень почався вівторком 7 квітня. Цей день святкувала ціла тюрма разом з полоненими. На коридорі було порожньо, начальство десь зникло, ніде не брязчали ключі і навіть, здається, кудись позникали наші совєтські цербери. І ген аж десь по обіді, біля години четвертої знову почався рух. Знов появилися дозорці і, здається, були вони не дуже тверезі. Їх мова була уривна, ілюстрована добродушними матюками.

Час до часу під візиркою жіночої камери, виникали розмови не дуже цензурного жанру і навіть, дуже несподівано, у нашій візирці появилось червоне, округле обличчя обслужника, який приносив мені передачі. Я думав, було, що і на цей раз він щось приніс, але коли я підійшов до нього, він звичайно дубово-мовчазний, скривив рот у п’яну усмішку і промовив:

– Здрастуйте, редактор! С праздником вас!

– Здрастуйте! І вас тоже, – відповів я здивований.

– Думаете, я не знаю, за что вы сидите, – перейшов він одразу до вияснення справи. – Знаю. Хорошо знаю. За Україну, – висловив він це якось підкреслено.

– А кто вам это сказал? – запитав я його з усмішкою.

– Никто. Сам знаю. Я тоже украинец, – говорив він з виразом жалю.

– А откуда вы родом? – питав я далі.

– С Харкова, – відповів він.

– То значить українець, – погодився я.

– Конечно. Настоящий. Вот только говорить не умею. Разучили, сукины сыны. До свидания! – і він намірився йти, але знов зупинився. – А! Ваша жена о вас всё спрашивает. Как он там да как он там. Я говорю: хорошо. Поёт! Людей веселит. А жена у вас хорошая. Красавица. До свидани!

І він пішов. Але не далеко. Було чути, що він одразу зупинився біля жіночої камери, звідки донеслися реготи та вищання… Але враз до коридору увігналося двох ес-есів з рушницями, які одразу зникли в камері жінок. Там все затихло. А за хвилину я міг бачити, як мого недавнього гостя попровадили ес-еси до виходу, а ще за хвилину знадвору почулось два постріли.

Що там таке? Що сталось? Ніхто нічого не міг сказати. Після цього тюрма завмерла, настала глибока тиша, на коридорі лиш чути кроки дозорця.

І в такому настрої минула ніч.

А на другий день все йшло своєю чергою, викликали на допити, приводили нові жертви. Як звичайно, Таня принесла обід. І яка несподіванка. Його приніс той самий харків’янин і з тією самою мовчанкою… Якого ми вже встигли похоронити вчора і проспівали йому «вічную пам’ять». Всі ми думали, що його вчора застрелили ес-еси. Але це не було аж так страшно. Це було лишень втихомирення. Тюрма розхиталася. Наш крикливий начальник забагато допустив. І, можливо, це не буде йому дароване.

Отже, свято скінчилося, в’язниця робила своє, я чекав на запевнення Хариті, що мене випустять, але нічого не сталося. Я почав нетерпеливитись. Я ходив по камері – три кроки туди, три кроки взад. Минав тиждень, минав і другий.

І ось ще одна несподіванка. Одного дня, по обіді, мене покликали до канцелярії. Новий допит? Чи випустять? Всі напружені. Але сталося ні те, ні друге. В канцелярії я побачив велику фігуру генерального директора поліції, мого співмешканця Германа Блюме. Мої уста розтягнулися у справжню усмішку, а першим його привітанням було:

– Гей! Ти забув поголитися.

– Придержуюсь тутешньої моди, – відповів я на це.

– Як живеш? – питав він далі.

– Як бачиш. А як там у вас?

– Гаразд. Прекрасно. Живем.

– А як там Таня?

– О, Таня! Вона герой. Тримається. Все добре.

– Мене ще там не забули?

– Хто мав там час про тебе думати. Тепер війна.

– Чи випустять мене з цього готелю?

– Не знаю. Нічого не знаю.

– А що каже твій приятель Пюц?

– О, він п’є горілку. І не каже нічого.

В такому дусі велася наша мова, яка тривала з чверть години. Герман, як завжди Герман. Від нього годі щось путнього довідатись, але вже сама його тут поява в такій ролі казала багато. Згаданий Пюц був начальником Ес-Де і він з ним приятелював. Це значило, що щось там діється і, можливо, в мою користь.

Опісля Таня оповідала, як Герман ставився до моєї справи взагалі. Ніяких порад, ніяких розрад, ніяких обіцянок. Убійча нейтральність. А коли одного разу Таня розплакалась на його незацікавленість, він лиш ноншалантно відповів:

– Напрасно. На меня женские слёзы не действуют.

А коли вона питала, чи можуть мене вивезти до концентраційних таборів, він лиш зазначив:

– Возможно. Могут сделать ему и такое удовольствие.

Таня сказала, що в такому разі і вона поїде за мною, на що він відповів:

– Что будете там делать? Картошку чистить?

Про його відвідини до мене він Тані не сказав нічого, лишень на другий день рано, коли він голився перед дзеркалом у своїй кімнаті, при чому він завжди щось приспівував, він звернувся до Тані:

– Таня! Послушайте, как вам нравится моя новая песенка:

Der alte Samtschuk commt nach Haus,

Gestapo lasst ihm wieder raus,

Er commt zur Tania wohl zurück,

Er schreibt nicht mehr von Politik,

Von Frühling und von Liebe nur

Und Gottes Hand in der Natur.

Старий (друг) Самчук вернеться додому,

Гестапо його випустить.

Він вернеться до Тані справді назад…

Він не буде більше писати про політику…

Лишень про весну та любов…

Та Божу руку в природі.

– Подобається, – відповіла на це Таня. – Хто її автор?

– Тайна. Один гений, – казав він.

– Подякуйте йому, – казала Таня.

– Хорошо. Всё хорошо! – відповів він.

Це надало Тані надії.

Але я, що не чув цієї пісеньки, тратив терпець. Минали дні за днями і нічого не мінялося. В таких випадках терпець переходить в нетерпеливість, до голови тиснуться чорні думи, починається паніка.

До того в нашій камері сталась нечувана річ. Однієї ночі, біля другої години, двері камери з грюкотом відчиняються і на порозі появляється дебелий ес-ес.

– Котрий з вас Шустер? – запитав він.

– Це я! – зірвався Шустер, який не мав ліжка і спав на підлозі. І ввесь зблід і тремтів.

– Одягайтесь! Швидко! З речами! – командував ес-ес.

– О, майн Гот, о, майн Гот! Це вже кінець! Я так і знав! – бурмотів Шустер, швидко одягався, все йому валилося з рук. Ми кинулись йому помагати.

– Підете додому, – буркнув ес-ес.

– О, я це знав… Додому. Серед ночі… Так завжди кажуть. Прощайте, товариші! З Богом! – мимрив він, зібрав жужмом свої кілька лахів і потягнувся за ес-есом. Двері за ними закрилися.

Ми з Андерсом не могли вийти з дива. За що б його могли розстріляти? А коли випускають – чому опівночі. Він все твердив, що його розстріляють. Це питання не давало нам спокою до самого ранку. І лиш згодом, дуже згодом, я мав нагоду довідатись, що того Шустера таки випустили на волю, а що це відбувалося з такою грізною увертюрою, то причиною її був звичайний розклад потягів, які відходили дуже рано в напрямку Полісся. Ес-есам хотілося відправити старого по можливості скорше, а тому вони зчинили ввесь той гармидер.

І ще один випадок з цих моїх останніх днів ув’язнення затямився мені на все життя. Одного передвечора я стояв біля візирки нашої камери, коли до неї з коридору підступив невеликого росту чоловічина з дуже змарнілим обличчям.

– Пане Самчук! Чи ви мене пізнаєте? – запитав він ледве чуйним голосом.

– Вибачте, – відповів я, – на жаль, не пізнаю.

– Я Федорчук. З Дубна. Пригадуєте? Заступник коменданта поліції… – прошепотів він.

– О, мій Боже, подумав я і в голос запитав: – Що з вами сталося?

– Туберкульоза! – відповів він. – Мене вже скоро не буде… І я прийшов попрощатися… І вибачитись, – говорив він, витискаючи з себе кожне слово.

– О, мій друже! За що вибачитись? – А за те… Тоді у Дубні… За ті газети, – шепотів він.

– Та це ж давно забуто. Дорогий! Це ви мені вибачте. Я був тоді занадто гострий, – бурмотів я зворушено.

– Ні. Це була вина наша… Я зрозумів. Прощайте. Я ж па ваших книгах здавав матуру… – І він відійшов.

Який дійсно несамовитий жах. Який це був чудовий, меткий, здоровий хлопець у тій своїй елегантній уніформі з тризубом. Який з такою насолодою командував відділом своєї поліції. І так енергійно салютував на жовто-синій прапор. Полум’яний патріот, безмежна відданість українській справі. І враз отаке. І скільки їх таких було зграсовано ворожими силами по всій Україні протягом цих наших десятиліть, починаючи Крутами 1918 року і кінчаючи цими нашими днями! Армії. Мільйони. Як можна це забути?

А той епізод з тими газетами в Дубні давно вже був забутий і винні за це не Федорчуки, а ті наші вбогі політики, що цей безглуздий конфлікт створили і які, з такою несамовитою впертістю, довгі роки його плекали, за що історія напевно не погладить їх по голівці.

Подається за виданням: Самчук У. На коні вороному. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1990 р., с. 161 – 175.