3. Арешт

Улас Самчук

У нас тут було шумно і весело, а у мене вдома сиділи й чекали на мене ес-еси. Між нами і ними постійно трималась розвідка. О дев’ятій годині ес-еси відійшли і сказали, щоб я прибув до них завтра о 9-ій годині ранку.

Пізніше, Таня оповідала, як виглядала та сцена чекання. Ес-еси приїхали десь біля п’ятої години. Вони деякий час сиділи і чекали в авті, а потім зайшли до хати. Питали за мною. Таня сказала, що не знає, де я знаходжуся і не знає, коли вернуся додому. Вони лишились чекати і сиділи в моєму кабінеті. На це навинувся Герман. Ес-еси швидко встали і віддали йому честь.

– Ви, панове, хочете щось нам сказати? – запитав Герман.

– Маємо завдання забрати пана Самчука, пане майоре, – відповіли вони.

– А! Наш добрий, старий Самчук! Щось прошпетився, – сказав на це Герман і відійшов.

Ес-еси сиділи далі з Танею. На це прийшла Віра Шеккер… Почались розмови, жарти… Про справу ніхто не згадував… Просиділи до години дев’ятої, сказали Тані передати мені, що взавтра о годині десятій маю зайти до них і від’їхали.

Тим часом ми бенкетували на іменинах… І пробенкетували досить довго. Там також мені приготовили ліжко і я залишився на ніч. Не дуже спалося. Йти до них, чи не йти – не сходило з думки.

А другого ранку, заручившись інформаціями нашої розвідки, якою завідував Василь Штуль та Євген Мисечко, я обережно подався до редакції. Знайшов там увесь наш синедріон з Тиктором і Скрипником включно. Почались ради, поради, розради. Тиктор з Скрипником радили не йти до Ес-Де, але я вже мав рішення.

– Ні, я йду! Панове, до побачення! – сказав я і залишив редакцію.

До якої більше вже не вертався. Удома швидке збирання в дорогу. Надягнув теплу білизну, взяв пачку карбованців. Прощання з Танею було драматичне, обіцяв їй вернутися і швидко відійшов. У будинку Ес-Де, на так званій вулиці Німецькій, мені відчинив сержант в уніформі ес-ес. Був здивований, що я появився і питав, де я був. Я коротко все йому пояснив, сказав, де я був і після такого вступу сержант приніс машинку, розложив її на столику, і допит почався. Все, від часу мого народження до найменших подробиць, з німецькою докладністю, було там списано. Спокійно, систематично, без поспіху. І нарешті питання:

– Чому ви ту статтю писали?

– Мені здавалось, – казав я, – що це поможе нам вияснити деякі питання, що їх треба знати міродайним чинникам. З добрим наміром. Цілком одверто і легально.

– Сумніваюсь, – казав сержант, – чи хтось оцінить належно вашу одвертість. Яка може спричинити вам лише неприємності. Ви кидаєте виклик.

Я не вважав за потрібне сперечатися, а сержант сприймав це також зрівноважено. Його мова не виявляла агресивності. Була чемна, здержлива, коректна.

Ми говорили й говорили, тобто сержант ставив питання, а я давав відповіді. Іноді з коментарями… Які він вислухував зацікавлено. І ми так договорилися до години першої. І зробили перерву.

Був час обіду і я хотів було відійти додому, щоб опісля вернутися, але сержант на це не погодився. Він сказав, що обід мені подадуть сюди з їх кухні, бо ми ще не скінчили нашої мови. Це мені не дуже подобалось, хоча не було несподіванкою. Це значило, що мене арештовано… Коли я потребував до убиральні, сержант також не пустив мене самого, а пішов за мною.

Мені дійсно подали обід. Яринова юшка, гуляш з картоплею, хліб і чай. Все добре приготоване на звичайних тарілках. Під час мого обіду раз-у-раз появлялися і знов зникали якісь ес-еси, іноді вони щось говорили, кудись відходили. Справа були двері до кабінету шефа Ес-Де, але вони були ввесь час зачинені і непорушно мовчазні. Мені здавалось, що мною тут досить цікавляться, перевіряють правдоподібність причини моєї версії спізнення і мене це досить бентежило. Хто зна, що там проти мене вариться. Взагалі, мій настрій був далеко не рожевий.

По обіді, від години другої, допит продовжувався. Ми перейшли до іншої теми. Сержант приніс чималу папку якихось паперів і ми нею зайнялися. Виявилось, що це була творчість всілякої агентури, звана доносами, з якою сержант почав поволі розбиратися. Він переглядав різні папірці й іноді ставив питання.

– Тут ось доносять нам добрі люди, що ви є не лишень письменник і редактор, а також головний керівник ОУН на цьому терені. Що ви на це скажете?

Сержант вимовляв це спокійно з ноткою іронії. Я посміхнувся.

– По-перше, мені цікаво знати, хто є ті «добрі люди», які знають про мене більше, ніж я сам знаю, – відповів я в тон сержанта.

– На жаль, цього ми не можемо вам сказати, – відповів сержант.

– Тоді я скажу, що ті ваші таємничі інформатори є звичайні брехуни, бо їх інформації не відповідають правді. Можете мені вірити, а можете не вірити, це справа вашої доброї волі, але я завжди був лишень письменником, займався лишень літературою і до ніякої політики, а особливо партійної, не втручався… І навіть редактором став цілком випадково. І до ніяких партій не належав. Можете перевірити це у ваших урядах у Празі, де я перебував довший час і де ваші люди мною цікавились. І мусите ще також знати, що між тими вашими донощиками є багато звичайних провокаторів, яким може дуже на тому залежати, щоб мене з вами розсварити.

– О, ви цим не мусите турбуватися, – сказав сержант. Ми в таких справах самі розбираємось.

– А коли так, – сказав я, – то чому переслідуєте нас взагалі? Ми ж ваші союзники. Чи, наприклад, Організація українських націоналістів є заборонена? – питав я наївно. – Коли заборонена, скажіть нам про це. Ми люди слухняні законові. Багато з нас думає, що націоналізм є контра комунізм і тим самим ми є з вами… Бо ж ви самі націоналісти. Чи не є це на руку наших противників, коли ставите нас нарівні з комуністами?

На це я не дістав відповіді, сержант дивився на мене з іронічною усмішкою. Він бачив, що я справу розумію, а питаю лишень, щоб почути його думку. Але він не дався «набратися», а я волів також не доводити суперечки до «білої гарячки». Пам’яталося, як він мені сказав: ми можемо доказати вам, що ви полізете на стіну. Тоді я делікатно відступив «на завчасно приготовані позиції», як говорилося у військових звідомленнях.

Щоб знизити температуру, я переходив на нейтральний грунт… Доказуючи, що письменникові не личить політика і, до цього наводив життя Гете. З надією, що сержант буде знати такого пана. Гете, мовляв, мав бути навіть міністром при дворі Карла Августа Веймарського, але хто його знає, як політика. Чому? Бо який з нього політик? Люди літератури рідко цим займаються, а коли займаються, то, або з примхи, або з нужди.

Така мова діяла. Вона баламутила сержанта. Він слухав і мовчав. І на деякий час це відводило його від теми на мою користь.

Так ми пробалакали до п’ятої години вечора, а тоді до мене підійшов рядовий ес-ес і сказав, що я маю йти з ним… Не сказав куди… А сержант кивнув головою на знак згоди. Я лиш сказав «авфвідерзейн» і ми пішли.

А куди пішли – не відомо. Я лиш міг догадуватись, що це напевно не до моєї Тані. Вийшли на вулицю і повернули не вліво до Грабника, де знаходиться головна тюрма, а повернули направо, вниз до міської управи і помандрували спокійно ген до приміщення української поліції, що містилася тут в одному невеликому перевулку.

І тут мій проводир мене залишив. Без ніяких формальностей, ніяких підписів. Він підвів мене до невеличкого уряду тієї поліції і передав мене молодим українським поліцистам у мазепинках з тризубчиками на чолі. Які, побачивши мене, неймовірно зніяковіли і не знали, що зо мною робити. Також без ніяких формальностей, ніяких обшуків, нічого не питаючи завели мене до невеликої арештовні вщерть набитої різним людом. Переважно молодими хлопцями селянського походження, зібраних в дооколичних місцевостях і хоронених також молодими хлопцями селянського походження у шапках-мазепинках.

Отже, перш за все, з ласкавої руки німецького Ес-Де, я потрапив до української арештовні. І всі були здивовані. Всі вони мене знали, як також знали, чому мене сюди привели. А тому негайно прибіг їх комендант і забрав мене до окремої маленької кімнатки, що була, мабуть, його канцелярією.

– Ми читали вашу статтю, – казав комендант. – Нічого, на них ще прийде. Видержимо. Ми з вами. Чого, чого, а такого свинства ми од них не сподівалися, – казав швидко ввесь схвильований комендант.

– Нічого, друже, – відповів я на це. У такий час можна всього сподіватися. І навіть гіршого.

Сюди, до канцелярії, принесли також мені вечерю, а по вечері комендант, який ввесь час робив мені товариство, вивів мене надвір «на прохідку» і, вказуючи вузький прохід в перевулку, притишеним голосом казав:

– Пане редакторе! Якщо хочете… Ідіть отак просто… Можу дати вам адресу. І вас одвезуть в безпечне місце.

На що я відповів:

– Ні, голубе. Ви б мали з цього приводу багато клопотів. А я маю багато обов’язків. Нічого. Я дам собі раду. – А поки – потерпимо.

Ми вернулися до арештовні. Там було повно народу. Не було навіть де присісти. Ті люди зо всіх сил намагалися облегшити мою ситуацію. Можливо ніде, як тут, я відчув глибоку, органічну спорідненість з моїм народом. Зо всіх боків стільки уваги. Кожний хотів би чимсь помогти і не мав чим. Коли готовились до спання, один молодий хлопець зніяковіло казав:

– Може отут… Скраєчку. Тут менше вошей. Хлопці трішки посунуться.

– А де ж ви? Це ж ваше місце, – казав я.

– О! Я ось тут… Не турбуйтесь. Я звик, – казав він, фактично не маючи для себе місця взагалі.

Я приліг на нарах, як той казав, скраєчку, не роздягаючись, прикрившись своїм пальтом. Під голову підложили мені згорток якихось лахів, які не добре пахнули. Моїм сусідом був молодий, інтелігентний чоловік, а всіх нас разом у цьому малому просторі було з тридцять люда, які віртоузно використали всю площу і під площу, яку тільки мали, нагадуючи склад мішків. З дуже затхлим повітрям, у якому під стелею горіла одинока, закурена електрична лампочка.

– Знаєте, пане редакторе, – говорив до мене мій сусід. – У наш час від життя можна всього сподіватися, але такого, як це, я не міг сподіватися ніяк. Я ж знаю вас зі шкільної лавки. Я читав ваші книжки… Я мріяв вас побачити… Але ніколи, ніколи не думав, що буду з вами отак спати… І в таких умовах. Ні, такого я не міг сподіватися і в найфантастичнішому сні… А що вони думають з вами зробити?

– Не знаю, – казав на це я.

– Невже вони відважаться і вас знищити? Цього народ наш не забув би їм ніколи. Ані ми, ані наші діти, ані діти дітей наших.

Це я чув так зблизька, так дуже зблизька, серце в серце, душа в душу. Я відчув, що я в серці народу, що я там удома, байдуже, скільки там у того сержанта доносів, щоб мене знищити. Мені здавалось, що є явища, яких і не можна знищити. Абсолютно, є такі явища. Байдуже, як хто на них дивиться.

Але спати цієї ночі, як і попередньої, мені не довелось. Можливо, трішки було задрімнув над ранок. Було невигідно на тій дошці, а до того думи. Все-таки це положення було для мене дуже ризиковним, я бавився з огнем небезпечного розміру. Можливо, це був лишень запобіжливий арешт, можливо там ще не рішені, що мають зі мною робити, можливо випустять. І, можливо також, що їм хотілося мене позбутися, щоб я сам було якось змився, хоч би з допомогою коменданта поліції. То ж вони давали мені перепустку на виїзд без дозволу на поворот. Чи не був це вистачально виразний натяк, що вони не хотіли б мене тут бачити?

Але я вперся. Мені не хотілося лишати землі української. Я так мало мав нагоди там бути, а тому я хотів використати ці дні, ці тижні і ці місяці до останньої їх секунди. Байдуже за яких обставин.

Як також мені не хотілося йти в нелегальщину. Йти до лісу. Стріляти з рушниці. Та який там з мене партизан? Я б там ніде не міг сховатися. Я був би там лишень прицілом для кожного ворожого агента, яким я був не більш потрібен, ніж тим райхскомісарчикам.

Одначе, найгіршою перспективою було б для мене, коли б ті чортові Нестлери задумали запроторити мене до якогось концтабору. А вони можуть мати і таке у своїх брудних помислах.

Ця дивна ніч «на краєчку» дошки рівенської арештантки була довга. І передумалось там багато. І не менше згадалося. От хоч би ті арешти. Це був мій четвертий. Всі три минулі за намагання втечі від полону ворожого… Коли я мав завжди щастя виходити на чисті води свобідного життя за моєю вподобою.

От хоч би взяти той останній, мадярський, в тому вбогому Тячеві, недалеко за Карпатськими горами над річкою Тисою, куди я потрапив також у березні три роки тому. У якому я пробув лиш п’ять діб за дуже гарячих умов, тікаючи з Хусту в напрямку Румунії. Коли нам було перетято дорогу відступу мадярськими партизанами і ми мусіли робити великий, тяжкий обхід болотами й горами, щоб добратися до румунської границі біля села Великий Бичків.

І де я вирішив також випробувати свою долю, ризикнувши не йти в обхід Тячева, де засіли мадярські партизани, а використати їх потяг, якого вони прислали до Буштина, щоб забрати чеських жандармів і їхати ним разом з чехами просто «в пащеку лева» під виглядом пресового кореспондента. Це виглядало, як трюк, як дуже ризикований трюк, але це був дотепний трюк. Він заощадив мені три місяці мадярського концентраку, до якого потрапили решта моїх колег, які пішли в обход Тячева, були виловлені мадярськими партизанами і потрапили до тієї ж тюрми, що і я, з тією різницею, що я, як добровільний мандрівець, був скоро звільнений, а мої товариші, як воєнні полонені, мусіли заплатити за це трьома місяцями винятково тяжкого полону.

Щось подібне задумав повторити я і в цьому випадку, вибираючи пряму й небезпечну дорогу з наміром приголомшити противника своєю бравурою і почуттям безпеки. Цікаво, чим все це скінчиться, але поки що я був вдоволений. По-перше, я позбувся зненавидженого редакторства в дуже почесний спосіб, по-друге, я наблизився з моїм народом. З великим розголосом того, про що я хотів сказати.

Наступний день мого ув’язнення була неділя, а тому ніякого руху і мені прийшлося ввесь день перебути в гущі наших в’язнів, вести з ними розмови, сидіти й чекати. Було тихо… І спокійно. Лишень біля мене було рухливіше, бо Червоний Хрест передав мені обід, якісь незнайомі люди передали овочі, Таня передала білизну, а при тому потрапила до мене навіть якась моя пошта і та газета, де було «Так було і так буде». Між листами був і такий:

«Уласові Самчукові в Рівному.

Вельмишановний Пане Уласе!

Рівночасно з тим листом, Вам буде предложено чотири книжки «Марії» з такою просьбою від мене, щоб Ви на них були ласкаві вмістити Ваші автографи з заміткою «Для німців, що цікавляться українською літературою». Я даю кільком німецьким офіцерам лекції української мови і тому я хотіла б, з нагоди свят, зробити їм таку несподіванку. Не цікаво, як бачите, проводжу час. Гадаю, Ви ліпше. Бодай щось пишете. Я могла б перекладати, або з німецького, або на німецьке, але тим часом треба «хліба з маслом», на який Ви завжди вважаєте себе запрошеним. Вітають Вас всі Ваші поклонниці. І я також. До побачення.

М. Донцова».

Тобто, знана львовянка Марійка, яка жила тоді в Ковелі, у Підгірських. Лист був датований 20 березня, тобто напередодні мого арешту, який з неймовірною швидкістю потрапив в мої руки навіть за гратами. З такими свіжими і щирими компліментами.

А щодо газети з «Так було і так буде», що красувалося на першій сторінці двома великими колонками, яких я за метушнею не мав можливості навіть бачити, то вона була для моїх співув’язнених великою втіхою. Там містилося звідомлення з головної квартири фюрера про те, як ведуться тяжкі бої біля Керчі під порогом Кубані, як на середньому східному фронті совєти втратили 131 панцерник, що були великі летунські налети на Мальту в Середземному морі, що біля Тобруку в Африці розбито англійський конвой, що на Далекому Сході, на Суматрі японці зайняли важливе місто Бейладже, що лежить на озері Тоба.

А «зі світу» повідомлялося про промови Галіфакса й Литвинова на бенкеті в Нью Йорку, де Галіфакс мав сказати: «Ми втратили багато і дуже можливо, що втратимо більше, але тільки дурень не дивиться небезпеці просто в вічі». А після Галіфакса, на тому ж бенкеті, промовляв Литвинов, який відкидав тезу «вичікування», називаючи час «зрадливим союзником» і домагався негайного створення в Європі, Скандинавії та Піренеях другого фронту, що західнім союзникам не дуже смакувало, бо німецькі армії ще дуже сильні і вони воліли б, щоб совєти відкрили також фронт проти японців, на що останні також не годилися і з тих самих мотивів.

Для мене, до речі, ці стратегічні «вичікування» були дуже зрозумілі, бо я також радив нашим гарячим головам тактику вичікування. Наша партизанка, пущена в хід завчасно, означала тільки велику масакру цивільного населення, без ніяких наших здобутків, чого наші молоді голови не могли і не хотіли збагнути.

У цій же газеті говорилося про Роммеля, який зробив на західніх кореспондентів газет велике враження, за що їх критикували політики, «так ніби Роммель мав бути справді великим генералом».

А на нашому домашньому фронті діялось також різне. Заклики окупантських урядів до послуху свідчили, що вони стривожені зростаючим непослухом, а при тому згадувалось про відповідь єпископа Полікарпа на промову Сталіна, подавався звіт про з’їзд Волинської церковної ради в Рівному, говорилося про апровізацію [!?] Києва, де створено 18 плодотворчих господарств з площею 3.751 гектарів. Не забуто ані київського мистецького життя і було стверджено, що там працюють такі мистці, як Федір та Василь Кричевські, М. Шемберг, Беклемішев, Світлицький, Терпиловський, Верді, Костецький. Говорилося про відбудову Донбасу, про промисловість Кіровоградщини, про ремонти храмів в Дніпропетровську, про базари на Лівобережжі. І оголошувалось, що навчання на матуральних курсах в Рівному почнеться 23.II о год. 8 ранку, на вулиці Дорошенка ч. 35. Як також оголошувалось про відкриття сільсько-господарської школи в Житомирі.

Такої безодні всіляких інформацій зо світу і з дому я вже давно не мав, будучи «на волі», бо, як звичайно, я своєї газети не читав, а вістями цікавився тільки з радіо-апарату і то переважно тих, що походили з-за Ла-Маншу. Але тут я вперше прочитав свою газету «від дошки до дошки». А зо мною прочитали її і всі решта ув’язнених. І при тому, це було моє прощання з газетою. Після шаленого крутіжу семи місяців мого редагування, на цьому місці наступила раптова тиша. Я ось кручуся по цій клітці з моїми товаришами недолі, думаю про всяку всячину, але вже не турбуюся, хто писатиме чергову передовицю, хто прийматиме відвідувачів, хто підписуватиме матеріали. Все це для мене раптом перестало існувати і нічого мене більше з того не цікавить.

Довго тягнувся цей мій перший день неволі, а «з волі» раз-у-раз проникали ознаки, що про мене там пам’ятають. Якась маленька писулька, якесь привітання, якісь пара квіток. Дорогі, дорогі рідні люди!

Подається за виданням: Самчук У. На коні вороному. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1990 р., с. 154 – 161.