5. На німецькій службі

Улас Самчук

За моїх часів у цій тюрмі щойно починалось нищення нашої молоді, яке розгорнулося на всю ширінь роком пізніше. І, можливо, я мав щастя, що потрапив сюди одним з перших, ще поки справа не набрала такого шалу. І тому міг ще вийти на волю. Роком пізніше, не помогла б мені ніяка свята вода…

Тепер же, після відвідин Германа, я сподівався, що мене ось-ось випустять. Взагалі, в тюрмі почався рух. До Рівного прибув якийсь грізний, однорукий, військовий слідчий, який почав розвантаження тюрми. Андерса почали викликати на допит. До самої тюрми також призначено нового начальника, дуже пикатого типа в партійній уніформі, який зайняв місце крикливого ес-еса. І першим його подвигом було ввірватися до коридору тюрми, назбирати юрбу в’язнів і почати по німецькому якусь промову. Але помітивши, що його не розуміють, він викрикнув:

– Хто з вас, до чорта, говорить по-німецьки?

Йому вказали на мене.

– Перекладай – кричав він.

Я перекладав його крик звичайною мовою і це тратило ефект.

– Голосніше, фарфлюхт нох маль! – кричав він на мене.

Я підняв голос, але й це його не вдовольняло. Він схопив мене за рукав і штовхнув до камери. А сам кричав далі. Це, одначе, не робило враження. В’язні дивилися на нього, як на блазня, який хоче показати, який він страшний. Від чого нікому не було страшно.

Тим часом йшли дні – холодні, вітряні, не подібні на весну. Дивно, де ділася гарна українська весна. Невже і її вислано до якогось концентраційного табору. І нарешті наближався день 20 квітня. Це був день народження Гітлера. Звичайно, паради, промови, присяги. У тюрмі знов поговорювали про амністію. Ця солодка ілюзія не переставала діяти навіть у цих умовах. Це був вівторок. І треба сказати, що день видався на диво веснянішим. Світило сонце, вітрець з полудня, співали пташки. З міста доносились мелодії маршів. Святкували всі уряди.

У нашій тюремній атмосфері це відчувалось також. На коридорі ніякого руху… Камери гули монотонним гулом, ніби бджолинні вулії. Надворі, як завжди, вештались полонені.

І тільки біля години десятої до цієї ідилії внесено елементи тривоги. Тюрма помітила, що до її коридору увійшов ес-ес в товаристві ключника і вони направились до дверей число 16. Всі візирки заповнені обличчями. За кимсь прийшли… І навіть у такий день. Це мусить щось значити. Признатися, що ми з Андерсом відчували це також і він навіть заговорив до мене:

– Це напевно по вас. Напевно. Вас випустять. Але прошу дуже – не забудьте моєї справи. – Він передав мені адресу своєї жінки і просив написати їй листа.

– Тихо. Ще нічого не відомо, – казав я. – Щоб не наврочити!

– Так. У таких умовах доля буває дуже зрадливою.

Але ось брязнули ключі і двері відчинилися. І в дверях по-літньому, у новій уніформі одягнутий, ес-ес.

– Ви пан Самчук? – звернувся він просто до мене.

– Так, – відповів я механічно.

– Збирайтесь! З речами! – сказав він.

Збиратися з речами не завжди значило погоду, але сьогодні був день, що не ворожив халепи.

– На волю! Напевно! – викрикнув Андрее і почав швидко збирати мої речі.

Наше прощання було коротке. Ми потиснули руки, я обіцяв зробити, що він просив. Дякую за все! До побачення! І я пішов з ес-есом.

У коридорі зо всіх візирок виривались оклики:

– Самчук! Щасливо! З Богом! Дякуєм! Не забувайте!

А коли вийшли на подвір’я, те саме повторилось з полоненими.

– Редактор! На свободу! Спасибо за песни! Нє забудем!

Я помахав їм на це рукою і відійшов до канцелярії.

Там уже чекав новий начальник, з яким я мав недавно зударення. Процедура звільнення дуже коротка. Я підписав приготовлений папірець і «авфвідерзеєн».

Ще за хвилину, обвантажений моїм клунком, я йшов хідничком побіч ес-еса вниз до уряду Ес-Де. Приємно було ще раз ствердити, що життя гарне. Навіть в таких умовах. Таке сонце і таке повітря. Мої ноги у високих чоботях, так і хотіли пуститись в присядки.

У канцелярії Ес-Де, на цей раз мене зустрів сам шеф цього уряду «штурмбанфюрер» і «регірунгсрат» Пюц. Елегантна постать у сіро-синій уніформі ес-ес в ранзі майора. Він був виразно чемний, підкреслено вдоволений. Місяць тому, коли мене сюди привели, він ні разу навіть не показався і цікаво, що вплинуло тепер на таку зміну.

– А, пан Самчук! – заговорив він перший. – Приємно вас бачити. Гратулюю. Сідайте! Закурюйте – вказав він на стілець біля свого бюрка.

Я подякував і сів. Від цигарки відмовився. Був поважно стриманий.

– Але ви сумний. Не радієте, що вас звільнено? – питав він далі.

– Це дуже приємно, – відповів я на це. Але я все ще не знаю, за що мене стільки турбовано.

– Не знаєте? А ваша стаття, – говорив він. – Хіба можна так писати… Подумайте, що за таке сказали б вам, скажемо, ваші слов’янські браття… Чи не значило б це десять років Сибіру?

– Ваш фюрер часто підкреслює, що то варвари, а ви європейці, – відповів на це я.

– Зрештою, – змінив він напрям мови, – маєте щастя, що на цьому скінчилося, там в райхскомісаріаті поважно на вас сердились, але ми не знали, що ви маєте стільки друзів… Нас облягали легіони інтервентів… Зо всіх боків. І му мусіли скапітулювати. А ось тут розпорядження про ваше звільнення. Вам уділяється амністію з нагоди дня народження фюрера на внесок райхскомісара Коха. Як вам це подобається? І прошу ось тут розписатися.

Він подав мені лист, писаний на бланку райхскомісаріату, в якому помпезним тоном говорилося про надання мені амністії з приводу такої-то події, що нею дарується мені вину за написання таких-то недозволеного змісту статтей… З надією, що я зможу оцінити великодушність німецьких урядів і своєю з ними співпрацею допоможу їм виконати тяжке завдання упорядковання справ цієї країни. Підписаний – Райхскомісар… І т. д.

Після цього мені предложено для підписання ще один документ, у якому я зрікався надалі редагування «Волині» і давав обіцянку не писати більше статтей на політичні теми, за порушення чого, я міг сподіватися нових неприємних консеквенцій.

Ха-ха! Отже, до побачення, редакторство! І дуже дякую.

І щойно після цього моя аудієнція з штурмбанфюрером Пюцом скінчилася. Мені передали назад всі мої відібрані місяць тому скабри, Пюц потиснув мені руку і я був вільний.

Тобто, я вийшов на вулицю сам без провідника. Не думаючи поки що про ніякі консеквенції такої волі. Насолоджуючись почуттям особливої легкості, світлом сонця і запахом повітря. Бажаючи як найскорше бути знов удома зі своїми. Я був пару тижнів неголений і зарослий рудоватою бородою, мої одяги були пом’яті, мої чоботи давно не чищені. Не хотілося зустрічатися із знайомими, тому я звернув з вулиці і пішов стежкою через парк до заднього входу.

До хати зайшов задніми кухонними дверима, а тому першою побачила мене Дуня. На її викрик прибігла Таня. За Танею інші мешканці будинку. Багато обіймів, цілунків, охів та ахів. Не було лиш Германа. Тепер же в місті повно парадів і він напевно ними зайнятий.

Почали готовитись до великого парадного обіду… Я негайно взявся за бритву, за миття, за чепурення. За цей час стіл був урочисто готовий і ми сідали за нього великим нашим товариством. І тільки що почали наливати чарки, як до наших передніх дверей було застукано. Таня пішла відчиняти і по хвильці вернулась перелякана.

– Там хоче бачити тебе якийсь сс-ес…

Очі всіх зробилися великими. Я вийшов до передньої кімнати. Ес-ес почав вибачатися, що потрапив в таку невигідну пору, але мене хоче бачити гер президент Пауль Даргель. І то зараз!

Що мав я робити? І хто такий Даргель? Виявилось, що це заступник райхкомісара Коха і урядує він в райхкомісаріаті на становищі керівника внутрішніх справ цього уряду.

Не було ради, я залишив обід і друзів, одягнувся знов і пішов до будови на вулиці Шкільній. Від нас це було недалеко. Там було тихо, внизу в кімнатці сидів тільки дежурний, який скерував мене наверх по сходах до першого поверху і вказав двері «пана президента».

На моє застукання я почув з середини «бітте» і увійшов до просторого, обшитого деревом кабінету, в глибині якого стояв великий стіл з фотелями, на тлі стіни з великим портретом Гітлера, представленого на ввесь зріст.

Мене зустрів високий солідний пан у партійній уніформі середнього віку, який подав мені руку і вказав сідати до великого шкіряного фотелю, що стояв перед його столом.

– То ви є той самий Самчук, – почав він розмову… – який спричинив нам стільки клопоту. І про якого ми стільки наслухались. Увесь цей місяць у нас тільки й було мови, що про вас. І в чому справа? Так. Статтю вашу я читав. Добре написана. Ви вмієте писати. Але ми мусіли вас за це покарати… Як ви собі цю справу уявляєте? Ви маєте до нас багато претензій, але хочу вам сказати, що ми не прийшли сюди робити вам самостійну Україну. Ми німці. Вам цього не дозволили ваші ж брати слов’яни, то чому ви думаєте, що ми мусимо бути щедрішими. Ми є лиш німці… Ті самі прокляті німці, яких ви не любите. Ніякі добрідії і ніякі визволителі. Нам потрібний простір і фюрер нам сказав, що його найбільше в Україні. І ви це напевно добре знаєте… Бо коли ви були у нас в Німеччині, то вам там напевно багато про це казали. Ми, німці, любимо самі працювати і любимо тих, що хочуть працювати з нами. І якщо вони захочуть з нами працювати, ми їх гарно нагородимо, а як ні – хай нарікають на себе. Ледарів ми не цінимо і сентиментів тут не сміє бути. А з вами ми хотіли б бути в згоді. Знаючи, що ви маєте талант і що вас люблять люди. Та ось чуємо з вашої статті, що ви є проти нас. І такого ми не любимо чути.

– Пане президенте! – почав я свою промову. – Що можу па це сказати? Ви читали мою статтю і ви знаєте мої думки. І говорив я це «ясно й одверто», як це недавно вимагав від нас райхсміністер доктор Геббельс. І моя мова не була скерована проти когось особисто, а була вона проти всіх тих, які нас не знають і тому намагаються неправильно нас інтерпретувати. Я пробував лояльно й легально говорити про те, що нас болить і намагався шукати правильної для цього розв’язки. І за це мене покарано. І розуміється, що більше такого зо мною не трапиться, хоча я не думаю, що ваша політика багато від того виграє. Я знаю вашу силу, але знаю й ваші слабості. Я не належу до тих, що будуть битись головою в мур з наміром його розбити, але я знаю також, що Німеччина ще далека від перемоги, ваші фронти розтягнуті по всьому світі, ви маєте забагато противників, а замало прихильників, а тому мені здавалося, що кілька слів правди про це вам не зашкодить. Ви знаєте, як наше населення вас зустрічало. В історії світових завоювань не багато було випадків, щоб завойовників зустрічали з тріумфальними брамами і квітами. Це свого роду явище унікальне. І створили його совєти, які взяли протинародній курс і довели народ до відчаю. 1 робили ми це не з-за ваших гарних очей, ми також не є аж такі сентиментальні, а просто тому, що ми думали, що це може бути однаково в наших, як і у ваших інтересах створити на землі людський лад і порядок для всіх людей. Ми хочемо і свободи, і державності, як і всі інші народи на землі, але ми готові були на певний компроміс із силами, які хотіли б нам помогти. Одначе ті сили нас злегковажили. І тому, яке диво, що тепер цей народ готовий ставити спротив, – закінчив я свою тираду і замовк.

– Ставити нам спротив? – зареагував на це Даргель. – Я вас, пане Самчук, дуже добре розумію, але одного не раджу вам брати поважно: ставити нам спротив. Як можете ставити нам спротив? Ми перемогли Польщу… Францію… Цілу Скандинавію… Ввесь Балкан. Наші армії в Африці. Як можете ставити нам спротив ви?

– Не думаю, що має бути це безпосередньо, пане президенте! Можна перестати комусь сприяти. Перенести свої сприяння в інший бік… За Ла-Манш… За океан. Вважаєте, що ті там не будуть від цього вдоволені?… Або що це не варте уваги?

– Ми так, пане Самчук, не думаємо, але той англо-саксонський світ разом з його комуністичними додатками – напередодні розвалу. Ви це напевно добре самі знаєте, – казав, розтягаючи слова «напередодні розвалу».

– Може й так, – казав я. – Але вони там… Хто його зна.. Там у них багато простору… Є чим дихати. А у нас тут трохи затісно. І не завжди вигідно…

– Запевняю вас… Вони цілком на нашій ласці! Варто нам переступити Ла-Манш і буде кінець.

– За Ла-Маншем є ще океан… За океаном Америка.

– Ви бачили, як розторощили їх японці, – входив в азарт Даргель.

І мені здавалось, що продовжувати цю мову в такому напрямку, може бути для мене несприятливо, а тому я повернув її по офіційній лінії. І почав говорити трафаретами. Про силу німецької армії, геніального її фюрера, неухильність їх перемоги. І коли я це скінчив, Даргель понизив тон і відповів:

– О, пане Самчук. В загальному ви маєте рацію. І мені було приємно почути вашу думку. І, можливо, було б добре, щоб ми могли час від часу з вами зустрічатися. І поговорити… Бодай раз на місяць. Що ви на це скажете?

На цей конкретний запит, я відповів йому конкретною відповіддю.

– Я не політик, а письменник. Мої розважання наскрізь дилетантські і було б нерозумно з мого боку втручатися до справ, які є понад мої компетенції.

– Ну, гаразд… – казав він. – Погоджуюсь. Але ми все-таки маємо для вас конкретну пропозицію. Ми хотіли б продовжувати з вами співробітництво… Цілком по вашій лінії… Пером. Ось ви зайдете там внизу до пана Пфафенрода і він поговорить з вами про це конкретніше. І я думаю, що ви будете з цього вдоволені.

Я був цим і здивований і заскочений. І зрозумів, що ціла та сьогоднішня моя церемонія не була зааранжована лишень для гарного слівця, а за цим криється якась інша справа… І що той президент і той Пфафенрод не залишилися в цьому уряді за такого свята отак чисто випадково. Вони мають на мене певні вигляди і вважають їх важливими. А тому, хлопче – тримайся!

Я почав говорити, що я охоче пристану на співпрацю і дуже радо поговорю з Пфафенродом, а лишень почуваюся тепер не дуже добре і потребував би деякого відпочинку для встановлення нервів.

– Як довго хотіли б ви відпочивати? – запитав він діловим тоном.

– Скажемо, місяць, – відповів я.

– Місяць? Не забувайте, що це війна. Ніхто з нас не може тепер рахувати на місяць відпочинку. Ми готові дати вам два-три дні. Максимум тиждень, – категорично твердив Даргель.

Мене ця категоричність дивувала. Чому такий поспіх? Що сталося? Я одначе не питав, у чому справа, але настоював на своєму місяцеві відпустки… І остаточно Даргель на це погодився.

– Гаразд. Добре. Маєте місяць. Зайдіть там до Пфафенрода… Скажіть, що я погоджуюсь. А тепер до побачення. Бажаю вам успіху.

Ми розпрощалися, я пішов униз, всі уряди були порожні, але в одному малому кабінеті, зараз справа від входу, на дверях якого стояло «Шеф преси Р. Пфафенрод», сидів за бюрком під лампою округлий пухкенький шеф преси. Я вже був з ним знайомий. І зустрів він мене не менш помпезно, ніж Даргель. Привітався, вказав крісло. Його уніформа новенька, старанно допасована, нарукавник яскраво червоний, свастика блискучо-чорна. Ми розмовились і одразу перейшли до діла. Я довідався, що мене вже приділено до Німецького пресового бюра («Дойченахріхтен Бюро») при Райхскомісаріаті. Про мою згоду на це ніхто не питає. Це вже, мовляв, договорено з шефом ДНБ Карлом Аріо, до якого я маю зголоситися завтра і одразу розпочати роботу. Відмови не може бути.

Мене це приголомшило, але відмовлятися справді було неможливо. Я тільки знов заговорив про мої нерви і про відпустку.

– Чи говорили ви про це з паном президентом? – запитав Пфафенрод.

– Так. І він погодився.

– На як довго? – запитав він.

– Один місяць, – відповів я.

– Трохи задовго. Не маємо часу… Але гаразд. Місяць. До 20 травня. Зайдіть тільки вже завтра до Аріо. І обговоріть з ним деталі. До побачення. Бажаю вам успіху.

Все це тривало не більше десяти хвилин. Я став співробітником могутньої німецької пресової агенції Deutsches Nachrichtenbüro (GMBH). Zentrale Berlin SW 68, Charlotten strasse 15B. Niederlassung Rowno. З титулом редактора.

Другого дня, в середу, я зайшов до рівенської контори ДНБ, на Німецькій вулиці, що містилася в одноповерховому віддаленому від вулиці невеликим городиком будинку і офіційно познайомився з її керівником Карлом Аріо, який зустрів мене дуже гарно, ми говорили по-українськи, договорилися, що від 20 травня цього року мене зачислено до співробітників ДНБ з титулом редактора і платнею 500 райхсмарок (5000 карбованців), з додатками на відрядження та німецькими харчовими картками… З тим, що я додаватиму до «Кореспонденції ДНБ» не менше два дописи тижнево неполітичного змісту, теми яких можу вибирати за власним вподобанням.

– Чи ви вдоволені? – запитав Аріо, посміхаючись.

Чого міг бажати кращого? Вигідніше, ніж у «Волині».Без відповідальності, без клопотів… Сидіти вдома при власному столі і строчити на моїй «Орга» два невеличкі фейлетончики щотижня лімонадного змісту «про весну, про любов і Божу руку в природі», як співав Герман, який вже напевне давно знав про моє призначення, а можливо навіть до цього спричинився. Бо ж його напевно питали про мене в тих урядах і він міг багато мені помогти.

Після всіх тих грізних блискавок і громів така несподівана ідилія. Що там враз сталося? До цього часу не можу відповісти на це питання вирішально. Старання моїх німецьких друзів? Вплив нашої публічної опінії? Казали, що в цій справі звертався до райхскомісара навіть митрополит Шептицький.

А може все це разом. А може і таке, що оповів мені Євген Мисечко, який став після мене головним редактором «Волині» і який завжди слухав радіо-вісті з-за Ла-Маншу. Він мав чути повідомлення про мій арешт з Лондона, де говорилося, що арештовано того самого автора, який недавно писав відповідь Сталіну… Про це говорив мені також і Неофіт Кибалюк. І якщо це так, то дуже можливо, що наші «визволителі» хотіли доказати «брехливим плутократам», що воно не так, бо той автор зовсім не арештований, а працює в ДНБ на вигідній позиції. Можливо, цим треба пояснити і ту спішку, з якою приділяли мене на ту роботу. Не бажаючи дати мені ані кілька днів відпочинку, так ніби їм на цьому дуже залежало.

Було приємно оминути «чашу сію» всіляких концентраків, але з моєї нової, несподіваної і не бажаної ролі в ДНБ я не був дуже вдоволений. Ще будучи «на Грабнику», я було мріяв, щоб після звільнення звільнитися від усяких контактів з нашими окупантами взагалі і зайнятися тільки літературою. І єдине, що мене в ДНБ спокутувало, це можливість подорожувати, головним чином по Україні, без чого я не міг би виконати свого завдання, яке я взяв на себе, ризикуючи всіма тими границями, щоб хоч доривочно побути на землі моїх предків і могти опісля дати про це звіт майбутньому.

Але сталося, як сталося. Хтось хотів, щоб воно саме так сталося.

Подається за виданням: Самчук У. На коні вороному. – Вінніпег: Видання товариства «Волинь», 1990 р., с. 175 – 182.