Біографія

М. Комишанченко

Народився М. П. Старицький 14 (2 за ст. ст.) грудня 1840 р. в селі Кліщинцях, Золотоніського повіту на Полтавщині, в небагатій поміщицькій сім’ї. Батько його, офіцер, помер, коли майбутньому письменникові пішов п’ятий рік. Невдовзі померла й мати. Хлопця взяв на виховання двоюрідний брат його матері В. Лисенко, батько геніального українського композитора. Під його наглядом, у домашніх умовах, майбутній письменник здобуває початкову освіту. 1851 р. він вступає до Полтавської гімназії, яка на той час вважалася одним з кращих середніх учбових закладів на Україні.

У гімназії М. Старицький багато читав, особливо класиків російської літератури – Жуковського, Пушкіна, Гоголя, Лєрмонтова, познайомився з творами Котляревського, Шевченка, Марка Вовчка, а також побачив на сцені п’єси «Наталка Полтавка», «Москаль-чарівник» І. Котляревського та «Сватання на Гончарівці» Г, Квітки-Основ’яненка, почав писати вірші, спершу російською, а потім і українською мовою.

Щороку влітку М. Старицький і М. Лисенко разом відпочивали в с. Гриньках. Саме тоді й зародилася їхня щира дружба.

Закінчивши гімназію, Старицький та Лисенко 1858 p. вступають на фізико-математичний факультет Харківського університету. Юнаки захоплюються прогресивними ідеями, якими жило передове студентство напередодні селянської реформи 1861 р.

В країні наростав і ширився революційний визвольний рух. Цьому сприяла поразка царизму в Кримській війні і масові селянські заворушення. Назрівала революційна ситуація.

На Україні, як і по всій Росії, точилась боротьба двох тенденцій – революційно-демократичної і ліберальної.

В цей час оформляється український ліберально-буржуазний рух. У Києві, Полтаві, Чернігові та інших містах виникають культурно-освітні товариства – «громади»; заперечуючи революційні методи боротьби проти царизму, вони під гаслом «українофільства» проповідували ідеї мирної культурно-освітньої роботи. Протягом 1861 – 1862 pp. у Петербурзі виходить журнал «Основа», який відіграв загалом позитивну роль в історії української культури, але для нього національне питання стояло на першому плані, а соціальне на другому.

1860 p. М. Старицький і М. Лисенко переводяться з Харківського до Київського університету, де спочатку навчаються на фізико-математичному, а потім на юридичному факультеті.

Студенти Київського університету, об’єднуючись у різноманітні товариства та гуртки, брали активну участь у громадсько-культурному житті. Цей рух, який загалом не виходив за межі ліберальних прагнень, відразу захопив М. Старицького. Він активно працює в недільних школах, народних бібліотеках, у театральних, хорових, етнографічних та інших гуртках, захоплюється діяльністю Київської старої «громади», де значну роль відігравав М. Драгоманов, з яким юнак був у близьких стосунках, читає «Основу», уважно стежить за російською прогресивною періодикою, зокрема за журналом «Современник».

Восени 1861 p. М. Старицький тимчасово залишає навчання і їде до рідного села. Він плекає великі плани господарської та культурно-освітньої роботи серед селян, сподіваючись, що після реформи в країні почнеться небувале економічне та політичне піднесення. Та всі надії виявились марними. Незабаром царський уряд не тільки розгромив революційно-визвольний рух, але й завдав відчутного удару по культурно-освітній роботі на Україні, видавши 1863 р. циркуляр, відомий під назвою «валуєвського», про заборону української мови.

На початку 1864 p. М. Старицький повертається до Києва і продовжує навчання. 1865 р. він успішно закінчує університет і деякий час працює в Київському історичному архіві. Самотужки вивчає німецьку, французьку та англійську мови, перекладає на українську мову поезії Пушкіна, Лєрмонтова, Крилова, Гейне, Байрона, Міцкевича, починає друкуватися на сторінках галицької періодичної преси.

Згодом він продає одержану в спадщину землю на Полтавщині і купує невеликий маєток у с. Карпівці на Поділлі, куди 1868 р. переїжджає з родиною.

1871 p. М. Старицький повертається до Києва і повністю віддається літературній та громадсько-культурній діяльності. Бере активну участь у роботі «Південно-західного відділу російського географічного товариства», разом з М. Лисенком організовує «Товариство українських сценічних акторів», яке підготувало та блискуче поставило на сцені ряд українських п’єс, опер і оперет. В перекладі М. Старицького виходять українською мовою «Казки Андерсена» (1873), «Байки Крилова» (1874), «Пісня про купця Калашникова» М. Ю. Лєрмонтова (1875) та «Сербські народні думи і пісні» (1876). Він пише і ряд оригінальних ліричних поезій виразного громадського звучання: «До слов’ян», «На прю», «До молоді», «На Новий рік» та ін.

В кінці 1870-х pp., коли в країні почалося нове революційне піднесення, на арену суспільної боротьби виступило революційне народництво, яке відбивало прагнення селянства ліквідувати залишки кріпосництва. На Україні в цей час з’явилося чимало народницьких гуртків. У Києві виникла так звана «Київська комуна». М. Старицький познайомився з деякими київськими революційними народниками, зазнав їхнього впливу. Поліція встановила за ним таємний нагляд, зробила на квартирі обшук.

1881 p. М. Старицький завершив роботу над драмою «Не судилось» і видав перший випуск збірки поезій «З давнього зшитку», другий випуск якої вийшов через два роки. 1882 р. Старицький опублікував свій переклад «Гамлета» В. Шекспіра. Він робить спробу організувати видання літературно-художнього журналу, але йому вдається видати лише два випуски альманаху «Рада» (1883 і 1884 pp.). В історії української літератури цей альманах відіграв велику роль. На його сторінках були опубліковані перші дві частини роману «Повія» Панаса Мирного, повість «Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького, драма «Не судилось» М. Старицького та інші твори українських письменників. Високо оцінюючи альманах «Рада», І. Франко відзначав: «Се був мов перший весняний грім по довгих місяцях морозів, сльоти та занепаду» [1].

1883 p. М. Старицький очолив українську професійну трупу корифеїв, до якої ввійшли М. Кропивницький, М. Садовський, М. Заньковецька, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий, Г. Затиркевич та ін. Це був початок розквіту українського справді народного, реалістичного театру, йому віддає М. Старицький всі свої сили, уміння, організаторські здібності, а також кошти, які він дістав, продавши свій маєток. Вистави трупи користувалися великою популярністю не тільки на Україні, але й у Росії, куди театр виїжджав на гастролі.

1885 р. трупа розпалася на два колективи. Тепер Старицький був не лише антрепренером, але й художнім керівником нового театру. О. Зініна, згадуючи блискучу режисуру Михайла Петровича, писала:

«Я пам’ятаю, яка то була насолода, коли він з нами репетирував. Перш за все він сам читав нам п’єсу. Читав він чудово! Тоді пояснював усі характери дійових осіб, суть конфлікту, ідею п’єси. І після першого читання п’єси ми вже розуміли її, а образи героїв стояли перед нами на весь свій зріст… Щодо ролей, то Михайло Петрович студіював їх з нами: кожне слово, кожен рух, кожен жест показував він так яскраво, що треба було бути цілковитою бездарою, щоб не зрозуміти того, чого він хоче… Завдяки праці Михайла Петровича вистави наші були блискучі. Він завжди казав нам: «Живіть на сцені! Живіть! Забудьте, що це сцена, а думайте, що це коїться з вами в житті» [2].

Молодий театр М. Старицького з великим успіхом гастролював у багатьох містах країни.

Понад десять років оддав М. Старицький справі розвитку українського реалістичного театру, дбаючи не лише про художню довершеність сценічних вистав, але й постійно піклуючись про збагачення репертуару. В ці роки він багато переробляє та інсценізує творів М. Гоголя, Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького та інших письменників, створює оригінальні п’єси: «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «По-модньому», «Богдан Хмельницький», «Розбите серце», «У темряві», «Талан».

Щоденна напружена праця та мандрівне, клопітне життя керівника театрального колективу підірвали здоров’я М. Старицького. Він починає часто хворіти і 1893 р. залишає трупу.

Останні роки свого життя М. Старицький цілком присвятив літературній творчості. 1894 р. прогресивна громадськість України відзначила 30-літній ювілей його літературно-мистецької діяльності. Письменник одержав велику кількість теплих привітань та поздоровлень.

В цей час він пише п’єси «Маруся Богуславка», «Оборона Буші», «Остання ніч», «Крест жизни», роман-хроніку «Богдан Хмельницкий», роман «Разбойник Кармелюк», повість «Облога Буші».

М. Старицький був одним з організаторів «Всеросійського театрального общества», учасником Першого всеросійського з’їзду діячів сцени, який відбувся 1897 р. в Москві. Драматург виголосив доповідь про стан та умови розвитку театрального мистецтва на Україні. Він був і одним з організаторів «Київського літературно-артистичного товариства», в якому керував драматичним гуртком.

В останні роки життя письменника посилюються нападки на нього з боку консервативних та буржуазно-націоналістичних діячів. Намагаючись дискредитувати М. Старицького, вони поширювали наклепницькі твердження про неоригінальність його драматичної творчості. На його захист виступили українські прогресивні вчені О. Потебня, М. Сумцов, Д. Багалій, а також І. Франко, який у великій статті всебічно й грунтовно проаналізував життєвий і творчий шлях письменника, показав його велику роль у розвитку української літератури та театру.

Уже будучи тяжко хворим, М. Старицький не припиняв літературної творчості, а за кілька днів до смерті написав останню поезію «Двері, двері замкніть…», в якій засудив імперіалістичні війни.

Помер М. П. Старицький 27 (14 за ст. ст.) квітня 1904 р. в Києві. Поховали його на Байковому кладовищі. М. В. Лисенко схвильовано сказав над могилою:

«Дорогий брате і друже Михайле! Важко мені стояти над твоєю домовиною і бачити, що ми зараз навіки розлучимося з тобою. Але знаю, хоч ти тілом вмер, так заслуги твої невмирущі. Те діло, якому ти чесно служив, росте, і ти не мало втішився б, коли б побачив, як несла тебе на своїх раменах отся вся молодь, що віддала шану твоїм думкам і твоїй праці і що понесе і в життя віру в те діло, якому служив і віддав сили й ти, брате Михаиле» [3].

Примітки

1. І. Франко, Твори в двадцяти томах, т. 17, К., Держлітвидав України, 1955, стор. 336.

2. О. Зініна. Два слова, «Театр», 1940, № 11, стор. 26.

3. «Киевская старина», 1904, кн. 5, стор. 70.

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 5 – 9.