Поетичні переклади

М. Комишанченко

Літературну та громадсько-культурну діяльність М. П. Старицький почав і продовжував в умовах різкого загострення суперечностей самодержавно-кріпосницької системи в Росії в умовах наростаючого визвольного руху. На Україні класові соціальні антагонізми ускладнювалися ще й національним гнітом. Складність та суперечливість визвольної боротьби на Україні в пореформений період зумовили певні суперечності і в світогляді М. Старицького. Зрозуміло, що суспільно-політичні погляди письменника формувалися в першу чергу під впливом оточуючої його дійсності, та неабияку роль відігравали тут і прогресивні традиції української і російської літератури, особливо творчість Т. Г. Шевченка та революційна діяльність М. Чернишевського, М. Добролюбова й інших революційних демократів, статті яких М. Старицький читав у журналі «Современник».

Разом з тим М. Старицький був зв’язаний і з ліберально-буржуазним рухом на Україні, з діяльністю «Київської громади» та журналом «Основа». Він захоплювався деякими ліберальними ілюзіями, особливо ідеєю мирного подолання соціальних протиріч у класовому суспільстві, вважав інтелігенцію основною силою суспільного руху. Але демократизм у нього завжди брав гору. Так, наприклад, М. Старицький ніколи не поділяв поглядів націоналістично настроєних діячів з українських «громад», зокрема В. Антоновича, О. Кониського та ін., які вороже ставились до російського народу, його культури й літератури. М. Старицький послідовно боровся проти проявів буржуазного націоналізму, захищав споконвічну дружбу братніх російського та українського народів.

Літературну творчість М. Старицький розпочав у середині першого пореформеного десятиліття. І. Франко в згадуваній статті «Михайло П. Старицький», характеризуючи тогочасний літературний процес на Україні, підкреслював, що це був час «страшного і фатального затишку та застою, млявості в публічнім і літературнім житті, продукуванням не для друку, а для власного бюрка, загальним занепадом, а в найліпшім разі збиранням сирих етнографічних матеріалів» [4].

Причинами такого становища були: реакційна політика царського уряду по відношенню до культури українського народу, поширення лібералізму в суспільно-політичному русі, а також безідейність, національна обмеженість і епігонське наслідування Т. Шевченка багатьма українськими письменниками.

Свою поетичну творчість М. Старицький розпочав перекладами та переспівами творів російських і зарубіжних поетів. Будучи глибоко освіченою людиною, добре володіючи кількома іноземними мовами, він прагнув збагатити рідну літературу темами й образами, піднести культуру поезії на Україні.

Переклади М. Старицького були значним кроком у порівнянні з перекладами його попередників П. Гулака-Артемовського, Є. Гребінки, Л. Боровиковського, С. Руданського та ін., які не перекладали, а переспівували іншомовні твори, перенасичуючи їх українським національним колоритом так, що часто-густо губився зміст оригіналу.

«В усіх перекладах, за які я брався, – писав М. Старицький, – моїм головним завданням було передати всі тонкощі первотвору тими ж самими барвами: я уникав обминати трудне місце, або переказувати його власними словами, або іноді зовсім випустити. Ні, мені хотілось виробити саму мову до повного комплекту фарб на палітрі» [5].

Для перекладів М. Старицький добирав твори, сповнені громадськими мотивами: «В’язень», «Село», «Надгробник» («Пам’ятник»), «Чи я по торжищах блукаю…» («Брожу ли я вдоль улиц шумных»), «Елегія» О. С. Пушкіна; «Парус», «Пророк», «Сусіда», «Янгол», «Ой виходжу сам я на дорогу…», «Тамара», «Пісня про царя Йвана Васильовича, молодого опричника та одважного крамаренка Калашника» і «Демон» М. Ю. Лермонтова.

Особливо приваблювала М. Старицького творчість російського революційно-демократичного поета М. Некрасова. Друкуючи свої переклади творів М. Некрасова у львівському журналі «Правда» 1874 p., Старицький додає до них невелику замітку, в якій пише: «Некрасов належить до гурту лірико-драматичних поетів великоруських: його муза – муза помсти і туги – опанувала була всю молодь од 1850 до 1863 p., випестила ціле покоління північних народовців; для того й має він, як поет, велику вагу» [6].

Багато перекладав М. Старицький з літератур та фольклору інших слов’янських народів: з польської (А. Міцкевич, В. Сирокомля, Ю. Словацький), «Сербські народні думи і пісні», в яких звучать мотиви боротьби слов’янських народів проти турецьких поневолювачів, та ін.

Неабияку увагу приділяв М. Старицький перекладам творів Шекспіра, Байрона, Гете, Гейне, Гюго та ін. Консервативна преса брала на глум цю важливу справу. Так, газета «Киевлянин» виступила з статтею «Принц Гамлет в постолах», де робила спробу висміяти й заперечити саму ідею перекладів класиків світової літератури на українську мову.

З подібними досить дивними твердженнями виступали і деякі українські ліберально-буржуазні літературні критики, зокрема М. Костомаров, який у статті «Задачи украинофильства» писав, що переклади класиків західних літератур народові, мовляв, «не понятны и пока не нужны» [7].

М. Старицький до своєї перекладацької діяльності підходив як до важливої громадсько-культурної справи. Саме тому він не зважав на подібну критику й продовжував свою працю.

Переклади М. Старицького мали велике значення і для його оригінальної поетичної творчості: розширювали тематику, збагачували словник.

Примітки

4. І. Франко, Твори в двадцяти томах, т. 17, К., Держлітвидав України, 1955, стор. 309.

5. «Літературно-науковий вісник», 1914, кн. 4, стор 48.

6. Цитую за критико-біографічним нарисом Л. Г. Сокирко М. П. Старицький, К., Держлітвидав України, 1960, стор. 81.

7. М. Костомаров, Науково-публіцистичні і полемічні писання. К.: ДВУ, 1928, стор. 298.

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 9 – 12.