Драматичні твори

М. Комишанченко

М. Старицький багато зробив для розвитку української драматургії і театру. Коли він розпочинав свою діяльність, українських п’єс було дуже мало: «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник» І. Котляревського, «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» Г. Квітки-Основ’яненка, «» Т. Шевченка. «Запорожець за Дунаем» С. Гулака-Артемовського. Були, правда, ще п’єси М. Костомарова «Сава Чалий» і «Переяславська ніч», Я. Кухаренка «Чорноморський побит на Кубані», К. Тополі «Чари» та ін., але через їх низький ідейно-художній рівень і сценічну безпорадність вони не мали успіху.

Велике значення для зростання М. Старицького-драматурга мала спадщина І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Гоголя, О. Островського, В. Шекспіра і Ф. Шіллера, твори яких він уважно вивчав. Найулюбленішими його драматургами, вчителями були Гоголь і Островський. Позитивно впливали на письменника також творчі взаємини з І. Карпенком-Карим, М. Кропивницьким та іншими корифеями української сцени – М. Заньковецькою, М. Садовським і П. Саксаганським.

Драматургічна спадщина М. Старицького велика – двадцять п’ять закінчених п’єс (один переклад, одинадцять інсценізацій та обробок малосценічних п’єс і тринадцять оригінальних драматичних творів).

М. Старицький мав намір поставити на українській сцені «Гамлета» у своєму перекладі, та не дозволила цензура. Крім того, він переклав лібретто опери «Галька» польського композитора Станіслава Монюшка, але й вона була заборонена.

Обробки малосценічних п’єс та інсценізації прозових творів українських, російських і зарубіжних письменників, виконані М. Старицьким, зумовлені були репертуарним голодом.

1872 р. на основі оперети Я. Кухаренка «Чорноморський побит на Кубані» М. Старицький створив оперу в трьох діях «Чорноморці» (музика М. Лисенка), 1883 р. за комедією І. Нечуя-Левицького «На Кожум’яках» він написав комедію «За двома зайцями», а 1886 р. переробив комедію Панаса Мирного «Перемудрив» на комедію «Крути, та не перекручуй».

Над переробками чужих драматичних творів М. Старицький трудився дуже грунтовно – власне, писав їх наново. Він загострював конфлікти, надавав п’єсам композиційної стрункості, робив їх сценічними, чіткіше окреслював образи. Раніше непридатні для вистав п’єси з-під його пера виходили високохудожніми творами, які з успіхом ішли на сцені.

Наполегливо працював М. Старицький над інсценізацією прозових творів російських та зарубіжних письменників. 1872 р. на основі сюжету повісті М. Гоголя «Ночь перед рождеством» він створив «Різдвяну ніч», музику до якої написав М. Лисенко; пізніше інсценізував «Тараса Бульбу» (1881), «Сорочинскую ярмарку» (1883) та «Майскую ночь, или Утопленницу» під назвою «Утоплена» (1885).

Для інсценізації М. Старицький відбирав твори, які пропагували прогресивні ідеї та були пов’язані з життям українського народу. Так, він написав драму «Ніч під Івана Купала» (1887) на основі однойменної повісті російської письменниці О. Шабельської, створив драматичний етюд «Зимовий вечір» (1888) – за однойменним оповіданням польської письменниці Е. Ожешко, історичну драму «Юрко Довбиш» (1889) за сюжетом роману німецького прозаїка К. Францоза «За правду» та мелодраму «Циганка Аза» (1890) за сюжетом повісті польського письменника й. Крашевського «Хата за селом».

1882 p. М. Старицький написав водевіль «Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка», який ставиться і в наші дні. Жанр водевіля був дуже поширений у російській літературі першої половини XIX ст. З ним значною мірою пов’язана сценічна діяльність великого російського актора М. Щепкіна. На Україні його традиції пізніше чудово продовжив М. Кропивницький.

Свого часу користувався популярністю і водевіль М. Старицького «По-модньому» (1887) та жарт на одну дію «Чарівний сон» (1899).

Найбільше уваги приділив М. Старицький створенню соціально-побутових драм на теми з життя пореформеного села та інтелігенції, зокрема «Не судилось» (1881) і «У темряві» (1892).

«Не судилось» – одна з його кращих п’єс, над якою він працював у роки значного революційного піднесення в країні. Первісна її назва «Панське болото» більше відповідає змісту та точніше розкриває задум автора.

Хоч в основі сюжету лежить традиційна на той час проблема нещасного кохання бідної селянської дівчини з поміщицьким сином, проте основний конфлікт драми має соціальний характер – нові протиріччя між поміщицтвом і селянством у перші пореформені роки. Саме тому царська цензура довгий час забороняла виставу п’єси. Драматург змушений був кілька разів переробляти її, згладжувати соціальну гостроту, змінювати назву. Тільки після цього 1885 р. вона була дозволена до вистави під назвою «Не так склалося, як жадалося».

В драмі «Не судилось» М. Старицький порушив надзвичайно болючі питання тогочасної дійсності. Він правдиво відтворив життя і побут як панства, так і селянства.

Драматург показує типового кріпосника Ляшенка, що пристосовувався до нових умов. Користуючися з того, що в його руках залишилася земля, ліси, пасовиська і водойми, він і після реформи продовжує визискувати селян. У цьому йому допомагають вірні слуги – корчмар та волосний писар.

Ляшенко обмежений, некультурний і розпусний. Маючи дружину й дорослих дітей, він залицяється до молодої гувернантки Твоєї дочки. Не далеко втекла від нього і Анна Петрівна. Зовні – це манірно-сентиментальна, а насправді – деспотична й розбещена жінка. Як і П чоловік, Анна Петрівна шукає любовних пригод, залицяється до лікаря Павла Чубаня, силоміць нав’язується йому в полюбовниці, а він же ж ровесник II сина Михайла.

В «панському болоті» виростає егоїстичною, грубою та цинічною дочка Ляшенків Зізі. Їхній родич Белохвостов, який пропагує власну «теорію тверезості», радить Михайлові покинути зведену й знеславлену ним Катрю.

М. Старицький розвінчує фальшиве народолюбство – «хлопоманство» панича Ляшенка, висміює ліберальне базікання про «злиття» пана з мужиком.

Захопившись в університеті ліберально-буржуазними ідеями «зближення з народом», Михайло приїхав під час літніх канікул у село до своїх батьків, маючи намір попрацювати «на користь народові». У розмові з Бєлохвостовим він рішуче засуджує зневажливе ставлення до народу та його мови, говорячи:

«Всі ви вихваляєтесь любов’ю до всього люду, – брехня це, лукава брехня… Тільки самих себе любите, а одбріхуєтесь, що цілий світ».

Але все це – лише слова. Виявляється, що панич пустомолот, не здатний не тільки до боротьби за громадські інтереси, але й за своє особисте щастя. Вся його діяльність зводиться до ходіння в добротному українському національному вбранні та залицяння до Катрі, яке для неї закінчується трагічно. Застерігаючи Михайла, Павло Чубань говорить:

«Ви, пани… як не заноситесь в хмари – своїми ідеями, своїми замірами народові послужити, а все оте зложите перед спідницею… Ет, одним ви миром мазані: обтешетесь зверху тією культурою, приберетесь у ідеальні химороди та й красуєтесь, а дмухни тільки на вас, подряпай трошки, то такі ж жироїди у грунті…».

Михайлові протистоїть лікар Павло Чубань. Це, згідно з задумом письменника, образ позитивної людини, борця за народні інтереси. В ньому втілені кращі риси тогочасної прогресивної української різночинної інтелігенції. Драматург змальовує Павла щирим, добродушним і чутливим до горя інших. Він дотримується принципу «жити працею своїх рук». Він виступає на захист не лише окремих скривджених людей, приміром Катрі, але й усієї сільської бідноти. Критикуючи «Місцеве положення про земельне влаштування», Павло висловлює впевненість, що, «може, не ми, а наші діти чи онуки, а таки всю землю по правді поділять».

Та Чубань не став взірцем діяча визвольного руху на Україні, як того хотів М. Старицький. У боротьбі за народні інтереси він не йде революційним шляхом, а обстоює характерні для лібералів мирні форми і методи поліпшення умов життя народу. Вище культурно-освітньої діяльності він не підноситься. Чубань відкриває школи та читальні на селі, апелює до честі й совісті поміщиків, прагнучи викликати в них співчуття до важкої селянської долі. Це знижує ідейну і художню цінність позитивного образу інтелігента. Тут далися взнаки суперечності в світогляді драматурга.

Глибоким співчуттям проймається глядач і читач до Катрі, вольової, сердечної дівчини, що стає жертвою свого щирого почуття до Михайла, гине в нерівній боротьбі не тільки з «панським болотом», яке є головним винуватцем її смерті, але й з патріархальними забобонами тогочасного села.

Привабливими рисами наділений простий сільський хлопець Дмитро Коваль. Він люто ненавидить панів, бо знає, що вони, коли б могли,

«увесь світ би зажерли, – та й то не задовольнять своїх тельбухів. Мало їм, розбещеним, тієї втіхи на світі, ще зазіхають і на нас – старців, однімають останню радість, останнє щастя!»

Наруга, що її вчинив Михайло над Катрею, яку щиро любив Дмитро, глибоко вразила юнака. Він ладен поступитися своїм щастям задля щастя Катрі: «Коли несила, то не люби мене; я тільки доглядатиму тебе, як свою рідну дитину… горе ділитиму!» Дмитро стає на шлях стихійної помсти панам Ляшенкам і за те, що вони експлуатують селян, і за гірку долю Катрі, і за власне горе.

Драма «Не судилось» відразу одержала позитивну оцінку в українській прогресивній критиці. Нею був захоплений навіть М. Костомаров, який упереджено ставився до М. Старицького:

«По чистой совести не можем не признать новое самобытное произведение пера этого писателя одним из лучших в своем роде и достойных внимания явлений в небогатой количеством книг малорусской литературе. Автор затронул самые живые струны современной общественной жизни, раскрыл недуг, чувствуемый повсюду в наше время, и изобразил его в таких чертах, в каких он проявляется в современном малорусском обществе» [12].

Пізніше п’єсі дав високу оцінку І. Франко, назвавши її «прегарною драмою».

У наступній соціально-побутовій драмі «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М. Старицький, використовуючи мотив широко відомої в народі пісні про трагічне кохання Гриця і Марусі, правдиво показав соціальні протиріччя в українському пореформеному селі хоч у підзаголовку п’єси автор, певне, з цензурних міркувань і зазначив: «Драма із давніх часів».

Згадана пісня використовувалася багатьма українськими письменниками. За її сюжетом написано кілька драматичних творів, зокрема оперета «Не ходи, Грицю, на вечорниці» (1873) В. Александрова. Свою драму М. Старицький написав пізніше (1887). Між сюжетами та окремими образами цих творів є деяка подібність, проте п’єса М. Старицького не переробка примітивної оперети В. Александрова, а цілком оригінальний драматичний твір, який багато років з успіхом іде на сцені.

Хоч сюжет п’єси М. Старицького «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» побудований на побутовій, морально-етичній основі, проте основний конфлікт. її зумовлений соціальними протиріччями, розвитком капіталістичних відносин на селі. Причиною нещастя двох закоханих – Гриця і Марусі – є куркульський син Хома, батьки якого «все село обнищили».

Хома потворний, підстаркуватий, хитрий і підступний парубок. Він багатий і заздрісний. Вирішивши будь-що одружитися з Марусею, «грішми поборотись з красою», Хома не зупиняється перед підкупами, брудними інтригами, брехнею. Все це приводить до того, що Маруся, прагнучи привернути до себе Гриця, отруює його, а сама божеволіє.

П’єса «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» загалом реалістичний твір, хоч у ньому і є елементи мелодрами як у розвитку деяких подій, так і в змалюванні окремих персонажів.

1892 p. М. Старицький написав останню соціальну драму з сільського життя «У темряві», в якій правдиво відтворив життя українського села кінця минулого століття, коли з розвитком капіталізму особливо швидко йшов процес розкладу так званої селянської общини, інтенсивно відбувалося розшарування селянства. Ця проблема привертала увагу багатьох тогочасних російських і українських письменників. Проникнення капіталістичних відносин у село блискуче показане в російській літературі М. Салтиковим-Щедріним, Г. Успенським, в українській – Панасом Мирним, І. Карпенком-Карим, М. Кропивницьким. Вони вивели у своїх творах людських п явок – глитаїв, так званих «чумазих», що разом з сільськими старшинами та писарями нещадно експлуатували сільську бідноту.

Найяскравіший у драмі образ Коломійчихи, яка має багато спільних рис із Кабанихою в п’єсі «Гроза» О. Островського та Шкандибихою в п’єсі «Лимерівна» Панаса Мирного.

У лихварських тенетах куркульки опинилася більша частина селян, які за безцінь працюють на неї. Заради збагачення вона не зупиняється перед насильством над рідною дочкою Домахою, силою віддавши її за Петраша, позашлюбного сина поміщика. Коли її надії прибрати до рук обіцяні поміщиком землю і гроші не справдились, розлючена Коломійчиха хоче отруїти зятя, а дочку зробити наложницею розпусного писаря Лобчинського, який допомагає їй грабувати сільську громаду.

Всевладній сільській верхівці М. Старицький протиставляє неписьменне й залякане в своїй масі трудяще селянство, яке очолює Степан Петраш, освічений і свідомий борець проти всякої неправди. Він робить спробу організувати бідноту, намагається піднести її культурний рівень, відкрити школу в селі. Але з цього нічого не виходить: селянство до його закликів поставилося пасивно. Верхівка ж, побачивши в Петрашеві свого непримиренного ворога, чинить над ним розправу.

Хоча в образі Степана і є окремі мелодраматичні риси, проте він свідчив про певний успіх М. Старицького в його спробах створити позитивного героя. Петраш іде далі за свого попередника Павла Чубаня – героя драми «Не судилось». Він не обмежується культурно-освітньою роботою на селі, не апелює до совісті й гуманності «чумазих», як це робив Чубань, а закликає селян до активної боротьби проти соціального гніту. Хоч Петраш у кінці п’єси висловлює свої песимістичні настрої, хоч він і гине в нерівній боротьбі з куркульством, проте морально перемагає. Фінал драми звучить оптимістично. Перед смертю Петраш говорить бідноті:

«Не бійтесь, як заберете в свої руки землю й волю – не одберуть ваші жироїди!.. Не бійтесь! Правда є на світі і встане! Не таким нелюдкам її задавити!»

П’єсу заборонили не тільки ставити на сцені, але й друкувати. У відзиві про неї царської цензури говориться, що вона «не повинна бути дозволювана як тенденційна, що являє існуючі порядки сільського суспільного життя в перебільшено похмурих барвах; перед глядачем автор розгортає картину села, навмисне зображаючи її ніби у вигляді продовження кріпосного життя» [13].

Ще до завершення роботи над п’єсою «У темряві» М. Старицький пише драму «Розбите серце» (1891), присвячену взаємовідносинам між інтелігенцією і трудящими масами на західноукраїнських землях. Життя інтелігенції стало темою і наступної драми «Талан» (1893), присвяченої геніальній українській актрисі Марії Заньковецькій, яка стала прототипом головної героїні.

Конфлікт п’єси будується на переплетінні суспільно-громадських та родннно-побутових взаємин персонажів. Борючись проти апологетів безідейного театрального мистецтва, мистецтва для розваги, прогресивні актори Степан Безродний, Марко Жалівницький, Ганна Кулішевич відстоюють принципи реалістичного народного театру.

Головній героїні Марії Лучицькій доводиться вести боротьбу з задушливою атмосферою заздрощів, сваволі та інтриг з боку бездарної артистки Катерини Квятковської, деспотичного антрепренера театру Юрія Котенка, продажного репортера газети Аврама Юркевича та ін. Всі вони не тільки заважають творчій праці актриси, але й сприяють наближенню її трагічного кінця.

Проте основною причиною передчасної загибелі талановитої української артистки було аморальне буржуазно-поміщицьке оточення, його бездушне ставлення до Лучицької. Поміщик Антон Квітка, в якого Марія закохалась, та його мати Олена Миколаївна послідовно захищають мораль і звичаї свого суспільства, створюючи нестерпні умови для життя актриси.

Щастя з Квіткою Марія не знайшла. В поміщицькій родині все для неї виявилося чужим і далеким. її зневажають, знущаються з неї. Вона покидає панський маєток і знову повертається на сцену, де й знаходить «найвище щастя».

Але творча радість актриси була недовгою. Переслідування Квітки, цькування буржуазної преси, брудні плітки й інтриги виводять її з рівноваги, вона тяжко хворіє і незабаром помирає. Смерть Лучицької стає обвинувальним вироком буржуазному суспільству, панівні кола якого вороже ставились до справжнього мистецтва, і до талановитих митців.

Остання драма М. Старицького з життя інтелігенції «Крест жизни», написана російською мовою (1901), ні поставленою на сцені, ні опублікованою в той час не була. Хоча з ідейно-художнього боку п’єса слабша за «Талан», проте вона свідчить про великий інтерес драматурга до прогресивних течій у суспільному житті, до боротьби в середовищі народницької інтелігенції демократичних і ліберальних сил. Різними шляхами пішли в житті колишні друзі й ідейні спільники Володимир Наумов та Станіслав Сумкевич. Перший, повернувшись із заслання, очолює прогресивну інтелігенцію і продовжує вести боротьбу проти буржуазно-поміщицького ладу, а другий, зрадивши свої юнацькі ідеали, відходить од демократичного руху, стає захисником інтересів капіталістів та поміщиків.

Володимир Наумов представляє ту частину народницької інтелігенції, яка, відійшовши від буржуазного лібералізму, поступово ставала на шлях зближення з визвольним робітничим рухом. Є думка, що прототипом героя був один з визначних київських соціал-демократів Ювеналій Мельников, якого М. Старицький добре знав особисто.

До арешту Наумов був типовим ліберальним народником. Вважаючи капіталізм «величайшим злом», він і його однодумці для боротьби з ним «стремились выдвинуть ассоциации мелких сумм и труда». Мова йде про так звані «спілки», організатором яких був М. Левитський, буржуазно-ліберальний діяч. Ще до М. Старицького цій проблемі присвятив драму «Понад Дніпром» І. Карпенко-Карий, а після появи п’єси «Крест жизни» написав драму «Конон Блискавиченко» М. Кропивницький. Але обидва ці твори не користувалися успіхом. Відомо, що про «спілки» М. Левитського негативно відізвався В. І. Ленін, відзначивши, що в створених ним артілях сільська заможна верхівка мала змогу зручніше експлуатувати бідноту.

М. Старицький не ідеалізує ліберально-народницьких форм роботи серед народу, але й не відкидає їх. Хоч, продовжуючи революційну роботу в нових умовах, Наумов апелює не тільки до селян, а й до робітників, проте пропагована ним програма в багатьох своїх моментах є народницькою (створення кас взаємодопомоги, відкриття народних шкіл, лікарень, будинків для старих тощо). Правда, після заслання Володимир гостріше й послідовніше критикує капіталізм, бо, як він каже, «капитализм есть зло…, он отслужил уже свою многолетнюю службу культуре, обогатил немногих и обнищал миллионы».

Соціальні п’єси М. Старицького були вагомим внеском в українську драматургію XIX ст. В них глибоко й художньо переконливо розкриті конфлікти часу, виведено типові образи представників різних верств суспільства.

Примітки

12. «Киевская старина», 1883 р., кн. 9 – 10, стор. 297.

13. ЦДІАЛ, фонд 776, справа № 11, стор. 161.

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 16 – 28.