Поетичні твори

М. Комишанченко

У своїй поезії М. Старицький продовжував традиції Т. Шевченка. Він виступив проти застою в українській поезії першого пореформеного десятиліття, проти віршомазництва епігонів, які дивилися на життя «очима співучого селянина», для яких, – говорить І. Франко, – було правилом «починати поезію від зір, вітру, сонця, хмар або соловейка і потім більше-менше ex abrupto перескакувати на індивідуальне поетове «горе» або «щастя»: коли там усі людські відносини і вся природа мусили бути стилізовані, позбавлені реальних прикмет і деталей, більше-менше в такім самім розмірі, як у орнаментах народних вишивок являються стилізовані квітки та листки…» [9].

Заперечуючи насаджуваний Кулішем метод етнографічного реалізму і побутовізм, М. Старицький у кращих своїх віршах виступив як поет-громадянин, який правдиво відтворив чимало важливих сторін життя суспільства, головним чином 70 – 80-х років XIX ст., коли на Україні швидкими темпами розвивався капіталізм, інтенсивно проходив процес класової диференціації і «розселянювання» (Ленін) села. Цей процес привернув увагу ряду українських письменників, зокрема І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І. Франка, І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького, І. Манжури.

М. Старицький послідовно прагнув розширити можливості сучасної йому української поезії шляхом освоєння нею досягнень російських демократичних поетів, зокрема М. Некрасова. І. Франко відзначав, що «коли шукати відгуків у перших поезіях Старицького, то більше там відгуків Некрасова, ніж кого іншого» [10].

Лірика М. Старицького має агітаційний характер, у ній поет ставить актуальні проблеми життя, закликаючи інтелігенцію не тільки словом, але й щоденною працею вірно служити своєму народові. Обстоюючи реалізм, він виступає проти так званого «чистого мистецтва», проти тих поетів, які цураються народу і служать своєю творчістю інтересам панівних верств суспільства. Головним естетичним кодексом для нього є вірність життєвій правді. Поет – це не лише сіяч добра й справедливості, але й борець проти всілякого гніту та насильства над людиною. Ця думка проходить червоною ниткою через такі його поезії, як «Поету» («Як ніч, насовується туча»), «Хай тепера рида в мене кобза сумна», «Ой знущались з мого слова» і «На спомин Т. Г. Шевченка».

Вірш «Поету» є своєрідною поетичною декларацією М. Старицького – коли навколо «лемент, гвалт і муки», поет не має права «піти в свою господу»:

Не про кохання, не про рай,

Поспівче, голосно співай!..

Не бійся вражої наруги:

З святим вогнем іди туди,

Де панування скрути, туги

Та віковічної біди…

Співай, ридай і будь готовий

Замість лаврового – терновий

Вінець узяти на чоло…

Слово М. Старицького після смерті Т. Шевченка було, безперечно, новим явищем в українській поезії.

Мотиви оригінальних поезій М. Старицького різноманітні: уславлення любові до рідного краю, зображення тяжких умов життя та праці трудящої людини, заклик до боротьби за соціальну справедливість, оспівування єдності слов’янських народів, відтворення краси природи й інтимних почуттів людини.

Патріотизм М. Старицького глибоко демократичний за своєю суттю. Любов поета до України нерозривно пов’язана з любов’ю до знедоленого народу, з прагненням поліпшити його життя.

Як я люблю безрадісно тебе,

Народе мій, убожеством прибитий,

Знеможений і темністю сповитий,

Що вже забув і поважать себе,

Потративши свої колишні сили…

Як я люблю твої сумні могили.

Україно! Як я люблю тебе!

(«До України»)

У віршах «Швачка», «Місто спить», «Край комінка», «Сумно і темряво», «Чертог сіяв…», «Учта» та ін. поет малює соціальні контрасти в тогочасному суспільстві, зображує хвилюючі картини горя народного. Вночі на вулицях міста з голоду мруть осиротілі Діти, а в розкішних будинках відбуваються дикі оргії багатіїв («Місто спить»). У сяючому палаці поміщицького маєтку панство бенкетує, а в селі:

Голодний люд без хліба, солі

В своїх нетоплених хлівах,

Де не прогляне світ ніколи,

Де глупа ніч, де рабський страх.

(«Учта»)

З щирою теплотою і співчуттям говорить М. Старицький про тяжку долю жінки-трудівниці і дітей-сиріт у буржуазному суспільстві. Мати-артистка, залишивши вдома тяжко хвору дитину, змушена веселити пісеньками ситих і самозадоволених глядачів, щоб заробити на прожиття («Чертог сіяв»).

Довгими зимовими ночами гнеться над панським шитвом удова, щоб заробити на шматочок хліба, прогодувати малих діток («Край комінка»).

Реалістично відтворюючи соціальні контрасти в тогочасному суспільстві, М. Старицький добирає влучні поетичні образи. Так, панство – це «мир трухлявий», «загребущий», «смітник заласних поганців», «мла густа», «нетребство бліде» і т. п. Трудящі – це «скорботний люд», у якого «хати подерті», де панує «неволя й мла», «скрута і туга», «голод – пан».

Шукаючи виходу із того страшного становища, в якому був народ, поет іноді впадає у відчай, відчуває свою безпорадність, йому здається, що й на нього падає частка вини за страждання народу, і він ладен картати себе:

Та як же й в пельку мені піде

Цей ласий з розкоші шматок?

Настрої туги і смутку, що іноді вриваються в поезію Старицього, не є характерними для неї. його поезія – насамперед поезія боротьби. У віршах «Занадто вже!», «Остання ніч», «Борцю», «Дочка Ієфая», «До молоді» та ін. він звертається до народу з закликом піднятися на боротьбу за волю, висловлюючи впевненість, що вона таки настане.

У цих віршах створено образи борців проти самодержавства. Молода революціонерка йде на страту з високо піднесеною головою, вірячи:

Що одужа народ, не знесе більш ярма

І розправить натруджені груди,

Що на рідній землі просвітліша пітьма,

Правди сонце засяє повсюди.

(«Дочка Ієфая»)

Услід за Тарасом Шевченком, який палко бажав, «щоб усі слов’яни стали добрими братами», М. Старицький пропагував ідею єдності слов’янських народів на демократичній основі.

В поезії «До слов’ян», славлячи споконвічну дружбу українського і російського народів-братів, М. Старицький виступає співцем єднання всіх слов’ян:

До згоди ж, до гурту, до купи, слов’яни,

Забудьмо старезнії чвари!

Вгамуймо, братове, розладдя погане:

Встають-бо на заході хмари!..

Подаймо ж ми руки на вічне кохання

І крикнім на бенкеті згоди:

Ми цілому світу бажаєм – братання,

Поради, освіти й свободи!

Зацікавлення слов’янським питанням у М. Старицького зростає ще більше в кінці 70-х pp. XIX ст., коли проти турецького поневолення повстали болгари і серби. Прогресивні кола Росії розглядали боротьбу південних слов’ян за незалежність як справедливу, революційну справу. Демократична молодь ішла добровольцями на Балкани. Серед них, як відомо, був і український поет І. Манжура, що за хоробрість та відвагу одержав сербську медаль. У ці роки Старицький пише вірші «На прю», «До броні», «До Дунаю», «Слов’янська доля», «Смерть слов’янина» та інші, в яких звучить заклик: «До броні, слов’яни, до броні!»

Поряд з громадсько-політичними поезіями в доробку М. Старицького знаходимо також і пейзажну та інтимну лірику. Письменник був закоханий у чарівну природу України і талановито оспівав її («На морі», «Парно, душно, як ніколи…», «Зорі, зорі, ясні очі…», «Вечір», «Весна», «Бажання» та ін.). Але, милуючись красою Вітчизни, поет не знаходить на ній такого місця:

Де б було не знати лапи

Крамарського сина…

Де б лани свої, не панські,

Слались килимами…

Де б не бачив по сахарнях

Змученого брата,

Де б не гинули в багні тім

Зірочки-дівчата,

Де б з голодного не драли

Рваної одежі…

(«Бажання»)

Серед інтимної лірики М. Старицького є романси: «Коханка» («Стою я похмурий і думку гадаю») (З Є. Гребінки), «Зіходить місяць, гаснуть зорі…», «Не сумуй, моя зірко кохана», «Мій рай», «Сльози», «Виклик» і ліричні мініатюри «Чом не весел, мій соболю…», «Як з тобою ми спізнались…» та ін. Окремі з них, як, наприклад, «Виклик» («Ніч яка, господи, місячна, зоряна…»), «Ох, і де ти, зіронько та вечірняя…», стали народними піснями.

В останнє десятиріччя свого життя М. Старицький відтворив наростання визвольного руху в країні перед буржуазно-демократичною революцією 1905 р. («І гвалт, і кров…», «Зустріч», «Добраніч»). У вірші «Борвій» поет пророкує революційну бурю:

Після борвію гляне сонечко

І огріє всіх рівним променем,

Вороги життя згинуть пропадом,

А повітря скрізь оздоровшає:

Після борвію легше дихати, –

Із заліз думки вириваються,

Серце в груди б’є якось сміливо,

І окриляється знов надіянка,

Що й окривдженим правда станеться!

М. Старицький у своїй творчості був не лише борцем, громадянином, але й вимогливим художником, що ревно дбав про силу і виразність слова.

«Я загорівся душею і думою послужити рідному слову, – писав поет в одному з листів І. Франкові, – органувати його, окріпити його красою і лужністю, щоб воно стало здатним висловити найтонші краси високих поезій. Це бажання і цей напрям керували мною ціле життя, і я не зрадив їх до могили, бо вірую, що тільки тоді ушанує свою мову народ, коли вона стане орудком культури і коли на ній інтелігентний гурт понесе визволення від економічного рабства і поліпшення долі» [11].

З цією метою М. Старицький сміливо стає на шлях створення нових слів. У його віршах вперше з’являються такі слова, як «мрія», «чарівний», «зрадливий», «бойовище», «спочин», «дурманити», «страдниця», «нетребство», «безмовний», «бруднити», «хіть» та ін., які буржуазно-ліберальним літературознавцям здавалися штучними, а тому вони звинувачували поета в «ковальстві слів», у відході від народної основи поетичної мови.

Але подібні звинувачення були безпідставними. Зрозуміло, що далеко не всі новотвори Старицького стали надбанням української літературної мови. У нього є чимало штучних неологізмів типу «маєво» (обрії), «заласся» (насолода), «колоть» (бунт), «борвій» (буревій) тощо. Та загалом лексичне новаторство М. Старицького мало прогресивне значення в історії розвитку української літературної мови.

М. Старицький, за висловом І. Франка, «виводив нашу поезію на широкий шлях творчості», підготувавши грунт для появи таких поетів, як Б. Грінченко, В. Самійленко, А. Кримський та геніальна Леся Українка,

Примітки

9. І. Франко, Твори в двадцяти томах, т. 17, К., Держлітвидав України, 1955, стор. 311.

10. Там же, стор. 314.

11. «Радянське літературознавство», т, 19, К., 1957, стор. 134.

Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 12 – 16.