Твори на історичну тематику
М. Комишанченко
У другій половині 1890-х років М. Старицький виявляє значне зацікавлення історичною тематикою і пише кілька історичних драматичних творів, які з великими труднощами потрапляли на сцену. Корифеї української сцени, говорячи про важкі умови роботи українського театру, в «Записці до з’їзду сценічних діячів» відзначали, що цензура штучно збіднює театральний репертуар, забороняючи українським драматургам «писати з історичного минулого, такого багатого на теми і цікавого для слухачів» [14]. Але всупереч офіційній забороні українські письменники М. Старицький, М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий та ін. розробляли історичну тематику.
В кінці XIX ст., у зв’язку з посиленням визвольного руху в країні, активізують свою діяльність буржуазно-націоналістичні історики, зокрема В. Антонович і М. Грушевський. Вони фальсифікують історичне минуле України, намагаються заперечити споконвічні братні взаємини між українським та російським народами. Прогресивні українські діячі, природна річ, не могли не спростовувати цих фальсифікацій. М. Старицький виступив з двома віршованими драмами «Богдан Хмельницький» і «Оборона Буші».
Драма «Богдан Хмельницький» через причіпки цензури мала три редакції. Перша була закінчена 1887 p., а третя – 1896 р. В ній драматург відтворює окремі етапи визвольної війни українського народу проти польської шляхти в середині XVII ст., зокрема такі події, як від’їзд Хмельницького на Запорозьку Січ, битви під Збаражем і Берестечком. Закінчується п’єса апофеозом – картиною Переяславської Ради, на якій волею народу – основного рушія історичних подій – Україна була навічно возз’єднана з Росією.
Всупереч буржуазним націоналістам, які твердили про безкласовість української нації в минулому, М. Старицький, правдиво відтворюючи в драмі соціальні протиріччя між рядовим козацтвом і старшиною в середині XVII ст., показує, що козацтво не було єдиним.
Ненавидячи шляхту, з якою часто знаходила спільну мову козацька старшина, рядові козаки з симпатією ставляться до польських селян і міщан. Бідний козак Нечай відзначає, що на Україні тяжко жити народові «не через ляхів, а через панів: прості ляхи такі ж харпаки… Ми б з ними жили й вік, якби не ті ксьондзи та не дуки». В унісон йому Кривоніс – ватажок найбіднішої частини посполитих – говорить: «Іменно, що всі дуки одним миром мазані…»
Слід сказати, що в цій драмі М. Старицькому не пощастило створити історично вірогідний, цільний образ Богдана Хмельницького. В ньому багато суперечностей. То він виступає як мудрий державний діяч і талановитий полководець, то як короткозорий, честолюбний і нерішучий політик, який відривається од реального грунту, ідеалізує польського короля, іноді навіть не довіряє народові. У п’єсі надто багато приділено уваги інтимному життю гетьмана. Засліплений коханням до легковажної, манірної панянки Єлени, він іноді забуває про все. Так, Богдан наказує військам припинити облогу містечка Збараж лише тому, що там перебуває з Чаплинським Єлена. З цього приводу його син Тимко висловлює незадоволення, говорячи батькові:
«Всі ремствують, що гасла не даєш,
що міста брать не хочеш через бабу».
У змалюванні гетьмана автор, таким чином, відступає від історичної правди, стає на шлях мелодраматизування героя. Тут далися взнаки світоглядні суперечності М. Старицького, які випливали з ідеалістичного підходу до історичних явищ і подій, а також некритичне ставлення драматурга до історичних джерел та польської буржуазної історіографії, яка фальсифікувала визвольну війну українського народу проти польської шляхти.
Образи бойових сподвижників Богдана Хмельницького – Максима Кривоноса, Івана Богуна, Данила Нечая, Михайла Чарноти, а також Ганни Золотаренко, як і зрадників українського народу – Барабаша і Тетері, змальовані загалом вдало, відповідно до історичної правди. Але образи представників польської шляхти, навіть Єлени і Чаплинського, яким відводиться чимало місця, вийшли схематичними.
Проте драма «Богдан Хмельницький» загалом є значним драматичним твором в українській дожовтневій літературі, в якому вперше була зроблена серйозна спроба зобразити події визвольної війни українського народу проти польської шляхти з соціальної, а не суто національної точки зору. І. Карпенко-Карий, прочитавши п’єсу, сказав: «Радуюсь, що наша бідна література має тепер таку величаву трагедію» [15].
1898 p. М. Старицький написав білим віршем історичну драму «Оборона Буші», в основу якої покладено конкретний історичний факт захисту 1654 р. містечка Буші від нападу загонів коронного гетьмана Потоцького.
Виконуючи наказ Богуна про затримання хоча б на деякий час ворога біля Бушської фортеці, проти польських військ піднімається все населення міста: козаки і міщани, чоловіки і жінки, діти і старі. За батьківщину вони без вагання віддають своє життя.
Найпривабливіший у п’єсі образ молодої сотниківни Мар’яни Завісної – чесної, вольової, відважної дівчини. Любов до батьківщини вона ставить над усе. Дівчина висаджує в повітря фортецю, в яку проникли вороги, і героїчно гине.
Події, змальовані в п’єсі «Маруся Богуславка» (1897), написаній за мотивами відомої думи, відносяться до XVII ст., коли набіги турецьких людоловів-поневолювачів на українські землі були досить частими.
Оспівуючи мужність козаків, які терплять тяжкі муки в турецькій неволі, але не зраджують свою вітчизну, драматург засуджує Марусю Богуславку, яка, потрапивши в неволю, потурчилася, стала дружиною паші Гірея.
Образ Марусі – це психологічно глибокий, сповнений великими пристрастями характер жінки. Зраду її автор пояснює не боягузтвом, не слабістю жіночої натури, а прагненням героїні до влади та силою палкого кохання до неї турецького паші. їй здавалося, що тепер вона буде вічно спокійно жити в турецькій землі. Проте любов до батьківщини, до рідної землі перемагає все.
Вона випускає козаків-невільників з кам’яної темниці на волю, дає їм зброю і хоче разом з ними повернутися на Україну, але, вагаючись між особистими почуттями і обов’язком перед батьківщиною, караючись своєю зрадою, Маруся кінчає самогубством;
Я проклята… Я грішниця тяжка…
Нема мені між людом рідним місця…
Віки минуть – мене клястиме люд –
З-за ласощів забула край свій любий,
З-за тих розкош потурчилась навік…
Козаки знищують палац Гірея, забирають дітей Марусі та її труп і від’їжджають до рідного краю.
«Маруся Богуславка» – загалом реалістичний твір, з елементами мелодрами, особливо в зображенні головної героїні: автор гіперболізує її сліпі пристрасті та переживання.
В основу сюжету драматичної поеми в двох частинах «Остання ніч» (1899) покладений історичний факт страти королівською владою 1702 р. шляхтича Братковського, який хотів підняти волинських селян на повстання проти польських панів. Братковський встановив зв’язок з Палієм, Іскрою та іншими ватажками повсталих селян, сподіваючись на їхню допомогу. Але він був заарештований і повішений. В драмі розповідається лише про його останню передсмертну ніч. Братковського катують, обвинувачують у зраді, але він спокійно відповідає:
Хіба ж любить отчизну – зрада?
Хіба ж стоять за кревних – вчин лихий?
Та все ж мене учили навіть в школі,
Щоб не щадив за рідний люд життя!
Кати від нього вимагають видати спільників, обіцяючи зберегти йому життя. Але він одкидає цей підлий шлях власного порятунку й сміливо йде на страту.
Така в загальних рисах драматургічна спадщина М. Старицького. Як бачимо, драматург намагався охопити в ній важливі проблеми не тільки сучасного йому, але й минулого життя українського народу. Він дав класичні зразки соціальної та соціально-історичної драми, якими є «Не судилось», «У темряві», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Талан», «Оборона Буші» та інші п’єси.
Помітне місце в літературній спадщині М. Старицького займають його прозові твори на історичну тематику, присвячені масовим народним рухам. Майже всі вони написані російською мовою в останні роки життя.
У повістях «Бурелом» та «Первые коршуны» йдеться про боротьбу українського народу проти польсько-шляхетської експансії в кінці XVI та на початку XVII століть. У повісті «Облога Буші», написаній українською мовою, і романі-хроніці «Богдан Хмельницкий» відтворено події визвольної війни 1648 – 1654 pp. Романи «Руина» і «Последние орлы» («Гайдамаки») зображають складні соціальні протиріччя, які мали місце на Україні після визвольної війни та в час поширення гайдамацького руху. В романі «Разбойник Кармелюк» дається широка панорама антикріпосницької боротьби на Україні в першій половині минулого століття.
Не всі з названих творів художньо довершені. Про це говорить сам автор в одному з листів до І. Франка, відзначаючи, що більшість з них писалися «хліба ради». Найвизначнішими серед них є «Облога Буші», трилогія «Богдан Хмельницький» та роман «Разбойник Кармелюк».
Написана у виразно романтичному стилі повість «Облога Буші» – перший прозовий твір М. Старицького на історичну тематику (1892). Масовий героїзм українського народу в боротьбі проти польської шляхти показаний з такою ж силою художнього зображення, з якою І. Франко раніше в історичній повісті «Захар Беркут» змалював боротьбу народу проти монгольської навали.
Трилогія «Богдан Хмельницький» складається з романів «Перед бурей» (1894), «Буря» (1896) і «У пристани» (1897). В них у хронологічній послідовності висвітлюються події напередодні і під час визвольної війни.
Роман «Перед бурей» хронологічно охоплює події, що передували початку війни. 1638 р. польський сейм затвердив так звані «Ординації війська запорозького реєстрового». Цей захід мав на меті розколоти і ослабити українське козацтво. М. Старицький спростовує твердження польських буржуазних істориків, що тоді був час «золотого спокою» у взаєминах України з Польщею. Повстання козаків та селян стихійно продовжувалися, але їх жорстоко придушували королівські війська. Одночасно зростають військові сили запорозького козацтва, козаки роблять походи Чорним морем до Туреччини. В цей час Богдан Хмельницький плекає плани збройної боротьби проти польської шляхти.
В романі «Буря» йдеться про початок визвольної війни, яка була породжена жорстокою колоніальною політикою польських магнатів на Україні. Насильства, що їх чинила шляхта над козацтвом та селянством, не обминули і Хмельницького. Шляхтич Чаплинський нападає на його хутір Суботів, грабує маєток, вбиває Богданового сина, викрадає вихованку Єлену. Особиста образа і вболівання за скривджений, зневажений народ штовхають Хмельницького на шлях активної боротьби з шляхтою. Він їде на Запорожжя, де його обирають гетьманом. Під керівництвом Хмельницького відбуваються успішні битви козаків на Жовтих Водах, під Корсунем та під Пилявцями.
Дальший розвиток подій визвольної війни з кінця 1648 р. до початку 1654 p. М. Старицький змальовує в романі «У пристани». Тут показані блискучі перемоги під Збаражем та Зборовом, а також поразки під Берестечком і Монастирищем. Роман закінчується Переяславською Радою, яка одностайно схвалила пропозицію Богдана Хмельницького про возз’єднання України з Росією.
У трилогії загалом правдиво відтворено соціальні чинники визвольної війни. Боротьба йшла в першу чергу проти посилення феодально-кріпосницького гніту не тільки з боку польських магнатів, але й з боку українських феодалів. Рушійною силою її, неодноразово підкреслює автор, був народ – посполите селянство та рядове козацтво. Хоч повнокровного образу представника народу в романі ми й не знаходимо, проте народ у трилогії активно діє в масових сценах та епізодах, устами простих людей дається влучна оцінка історичних явищ та подій.
Велику увагу приділяє М. Старицький висвітленню українсько-російських взаємин. Спираючись на історичні джерела, зокрема на листування гетьмана з російським царем та воєводами, автор переконливо показує поступове зміцнення дружніх, братерських стосунків між українським і російським народами, яке й привело до урочистого возз’єднання України з Росією на Переяславській Раді.
Письменник підкреслює, що недовготривалий союз із кримськими татарами, яких народ ненавидів, був вимушеним і продиктованим міркуваннями воєнного характеру.
Широтою охоплення історичних подій та висвітлення головніших соціально-економічних проблем того часу, а також художнім рівнем трилогія не мала собі рівних творів в українській дожовтневій літературі про минуле.
Звичайно, М. Старицький не завжди міг розібратись у складних питаннях історії. В зображенні деяких історичних подій та діячів минулого він іноді йшов за існуючою традицією або вдавався до вигадок.
У романі виведена ціла галерея образів козацької старшини, яка не була однорідною. Прихильники шляхетської Польщі – Виговський, Барабаш, Пешта, Тетеря та ін., зраджуючи інтереси народу, роблять усе від них залежне, щоб у визвольній війні український народ зазнав поразки, щоб Україна не возз’єдналася з Росією. Вони хоч і появляються на сторінках роману епізодично, але окреслені виразно, головним чином у сатирично-гумористичному плані. Значно більше місця автор приділяє таким представникам прогресивної козацької старшини, як Богдан Хмельницький, Максим Кривоніс, Олекса Морозенко та ін.
Характеристики позитивних персонажів у романі, як правило, стислі, але влучні, даються загалом реалістично, з особливою теплотою і героїчно-романтичним пафосом. Підкреслюються такі риси, як чесність, мужність, відданість народній справі. Разом з тим автор прагне розкрити й особисте, інтимне життя героїв. Але тут він іноді втрачає почуття міри.
Богдан Хмельницький змальований як виразник прагнень українського народу, вдумливий державний діяч, талановитий полководець, далекоглядний політик. Але в показі особистого життя гетьмана автор часто-густо зраджує реалізм, перебільшуючи роль у житті Богдана спочатку його вихованки Марильки, а потім – дружини Єлени. Керуючись своїми почуттями до Єлени, Хмельницький ладен зробити і почасти робить нерозважливі вчинки.
Суттєвою вадою роману є також схиляння Богдана Хмельницького перед польським королем Владиславом IV, який нібито, наперекір польським магнатам, прихильно ставився до України.
Та при всіх її недоліках епопея «Богдан Хмельницький» залишається найвизначнішим прозовим твором про визвольну війну українського народу.
Роман «Разбойник Кармелюк» (1903) був опублікований після смерті письменника. М. Старицький, на відміну від Марка Вовчка, яка в казці «Кармелюк» створила образ легендарного героя, показує славетного месника на широкому соціальному тлі епохи. Фольклорний матеріал уміло поєднаний з історичними джерелами.
Слід відзначити, що назвою роману автор віддав данину літературним традиціям: борці проти соціальної несправедливості в народі часто називалися розбійниками.
В романі правдиво відображено панську сваволю та нещадну експлуатацію селян поміщиками. Від кріпаччини терпить Кармелюк (в романі його названо Іваном), у неволі перебувають його дружина й діти. Щоденно катують кріпаків у стайні маєтку Хойнацького, а поміщик Пігловський продає за дві собаки родину Кармелюка розпусній пані Доротеї. На панську жорстокість кріпаки відповідають стихійним протестом. Розгортається антикріпосницький народно-визвольний рух, на чолі якого стає Кармелюк.
Іноді автор відходить од вірного розуміння антикріпосницького руху селян як соціального явища і починає говорити лише про національний характер його. Серед гнобителів нема українських поміщиків, їх ніби й не було на Україні, де, мовляв, господарювали лише польські пани.
Народні месники – безстрашні й самовіддані в боротьбі з ворогами, товариські, щирі, безкорисливі: усе, що вони забирають у поміщицьких маєтках, повстанці роздають кріпакам.
Кармелюк – це не бунтар-одинак, як називали його буржуазні історики, а керівник і організатор селянського антикріпосницького руху.
Щоправда, іноді письменник відходить від історичної правди: так, у кінці роману Кармелюк відмовляється від боротьби проти поміщиків. Можливо, це данина письменника царській цензурі, яка інакше не дозволила б опублікувати твір.
Примітки
14. Матеріали до вивчення історії української літератури, т. III, К., «Радянська школа», I960, стор. 280.
15. Цитую за брошурою: Й. М. Куриленко, М. П. Старицький, К., вид-во Київського у-ту, 1960, стор. 43.
Подається за виданням: Старицький М. Твори у 8 тт. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1963 р., т. 1, с. 28 – 31.