Чорна хмара

Зинаїда Тулуб

Жолкевський непомітно закуняв у кріслі і упустив на підлогу новенький томик віршів Кохановського, недавно привезений з Варшави. Його вколисали ніжні звуки клавесина, хоча мелодія зовсім не нагадувала колискову пісню.

Грала його улюблена онука, панна Теофілія. Світле як льон волосся, розділене надвоє простим проділом, хвилясто огортало її білий лоб у дрібних кучерях. Дві тугих коси спадали майже до підлоги вздовж сукні з легкої блакитної вовни з довгими розрізаними від ліктя рукавами. Разом з віршами Кохановського привезли їй нові ноти, і, сидячи на золоченому дзиґлику, вона старанно розбирала нову пісеньку французького короля Людовіка XIII в переробці для клавесина Генріха Гіза. Легкі, жартівливі арпеджіо сипалися з-під вправних пальчиків і раптом змінилися мужнім, веселим співом басистих молодих голосів, начебто у високій готичній залі мисливського замка бенкетують рицарі, вихваляються забитими оленями та дикими козами і скороминущими перемогами над дівчатами у веселому, гучному і брудному Парижі, де легко дихати після урочисто-манірного Лувра і Фонтенбло, зв’язаного умовностями етикету і невидимою мережею двірських інтриг.

І знов пурхають арпеджіо, легкі, пустотливі, наче теплий вітрець, що грається кучериками на лобі клавесиністки. Панночка захоплена чудовою мелодією, сповненою грації і жартівливої гожості, а іноді ледве вловимого суму. Вона обертається до старого діда і мимоволі уриває мелодію; дід заснув у своєму кріслі, і нижня щелепа у нього відпала, як у мерця. Усмішка таке на губах Теофілії. Зникають милі ямочки на щоках, і несподіваний жах розкриває блакитні очі у темних оксамитових віях.

– Дідусю!.. Дідусю! – гучніше кличе вона, налякана несподіваною думкою.

І кидається до старого вельможі.

– Н-н-ну? – спросоння мимрить старий і, остаточно прокинувшись, бадьоро випростовується у кріслі, – Ну, що тобі? Грай собі, грай! Чудова музика!

– Та ти ж, дідусю, зовсім не слухав! Ти ж спав, дідусику, – сміється Теофілія, і ямочки на щоках її кокетливо відтіняють свіжість її принадного личка.

– Що-о?! Слухав, і навіть дуже уважно – буркітливо знизує плечима старий і, щоб не заплутатися, хиро пропонує: – Зіграй з самого початку. Мені так сподобалося одне місце, – крутить він пальцями у повітрі. Теофілія сідає до клавесина, але колихнулась портьєра, і з бренькотом срібних острог вигнувся в елегантному поклоні ротмістр Пржембецький:

– Його мосць вельможний пан Отвіновський просить негайного прийому.

Панна Теофілія рвучко обертається на своєму дзиґлику, а Жолкевський здивовано напівпідводиться.

– Тобто, який пан Отвіновський? Пан ротмістр ковтнув зайвого, бо він снить або марить наяву.

– На жаль, вельможний пане, я не є примара і навіть не власний відбиток у магічному дзеркалі, – переступив поріг опасистий пан Отвіновський, почувши вигук коронного гетьмана.

Жолкевський розгублено ступнув назустріч гостеві.

– Але ж якими примхами фортуни занесло пана до Бара? Я не йму віри власним очам і ушам!

– Зараз усе розповім! Панночко… Теофіліє!.. Завжди принадна, як пуп’янок троянди, – дзенькнув острогами гість і з спритністю старого залицяльника поцілував ручку панночки, схиленої у глибокому реверансі. – Зараз усе розповім, але хай дозволить мені вельможний пан гетьман хвилинку передихнути від цієї шаленої шестидобової безупинної подорожі. Я мчав день і ніч, і все крутиться у мене перед очима.

Відсапуючись, як морж, опускається він у крісло, спритно підсунуте паном Пржембецьким.

– Що трапилося? – тривожно перепитує Жолкевський і звертається до онуки: – Залиш нас, любонько. Пан ротмістр не відмовиться тебе розважити, мою бідолашечку. Вона так сумує за своїми кузенами, що вчора поїхали до колегіуму, – пояснює гетьман, поки Теофілія збирає ноти і зникає у бокових дверях.

Отвіновський витяг шовкову хустку, витер шию, чоло, посивілі від куряви вуса і тільки тоді відповів:

– Втік! Ледве врятувався від цих варварів! І вирішив, прямуючи до Варшави, особисто попередити вельможного пана гетьмана, що фактично війна розпочата.

Жолкевський зблід і вп’явся пальцями у поручні крісла.

– Ну, так. Мене, мене, посла великої держави, не прийняли, наче челядника. Відмовили дати мені аудієнцію у падишаха і навіть у великого візиря. Не дозволили в’їхати до міста. Я сидів десь на околиці… Стамбула… Вже який був брутальний до християнських послів померлий Синан-баша візир, але ж і він ніколи б не наважився на таке нахабство, як цей Гюзельдже, цей справжній дикун і фанатик, як усі ренегати. Він виходить з того безглуздого принципу, що нема влади на землі вищої від падишахової і що королі і принци всесвіту панують тільки з падишахової ласки.

– Та хай їм чорт, усім візирам, живим і мертвим. Кажіть, на бога, що далі? – нервово уриває Жолкевський.

– Я ж кажу, що мені не дали аудієнції і після ряду образ не тільки на мою особисту адресу, але і на адресу Речі Посполитої і його мосці найяснішого пана круля, мене вивезли, як якогось злочинця чи то вигнанця, за межі Царгорода в супроводі суль-баші. А фанатична юрба кидала в мене сухим кізяком, кавуновими лушпайками, тухлими яйцями та дохлими мишами. А коли британський посол, сер Джон Ейрі, спробував загладити враження від такої зустрічі, йому пояснили, що падишах помститься на Ляхистані за напади козаків на чорноморські береги і за наскоки магнатів на Молдавщину.

Отвіновський говорив швидко, захлинаючись, як людина, якій дано кілька хвилин на розмову і яка мусить розповісти багато. Але Жолкевському здавалося, що гість розповідає надто повільно і надто багато уваги приділяє дрібницям.

– Ну? – квапить він. – А ще які висували причини? Тільки просто, одверто! Без прикрас і без недомовок.

– Просто? Одверто? – в’їдливо розреготався Отвіновський. – Ну, зрозуміло ж! Навіть те, що примусять викреслити у палацах нашого сюзерена і в підцукрованих реляціях сойму… Причини значно глибші: Потоцькі, Корецькі і Вишневецькі разом з Сагайдачним і січовою голотою – це тільки відмовки. Навіть Каффа з Синопом і останній похід Якова Бородавки, хоч він і значно спустошив узбережжя східної Румелії і Добруджі. Найголовніше – це втручання нашого короля в угорські та чеські справи. Адже ж це дуже стосується справ Оттоманської держави. Краще сидів би наш пан круль у своїх нудних палацах, на зразок Ескуріала. Хіба ж ми готові тепер воювати?! Хіба ж ми можемо відбитися від Османа?! Фанатизм, самий фанатизм примушує нашого пана круля грати самим існуванням ойчизни. Він запевняв падишаха, ніби лісовчики свавільно вирушили проти стамбульського спільника і прибічника семиградського воєводи Бетлем-Габора і чехів. І що ж! Не встиг наш посол і мій попередник про це офіційно повідомити султана, як десь там було розтрощено загін лісовчиків і перехоплено власноручні листи пана круля до цісаря Фердінанда, де чорним по білому пишеться, що пан круль дуже радий надіслати йому допомогу і одночасно дозволяє вербування охочих людей до цісарського війська в межах Речі Посполитої. Ну, вельможному пану гетьману добре відомо, що Бетлем-Габор склав угоду з Стамбулом про те, що він приєднує до Туреччини всі завойовані землі, трохи округливши свої володіння, а за це дістане від падишаха титул угорського короля. Ці його намагання вже здійснені, і він нещодавно проголосив себе угорським королем. Отже, ясно, що поведінка пана круля є крок явно ворожий Туреччині, і Бетлем-Габор має рацію, коли нацьковує падишаха на нашу нещасну ойчизну. І якщо мир з Московщиною вже розв’язав нам руки на сході, то й Туреччина теж розв’язала собі руки, закінчивши перську війну пактом у долині Серави. Отже, Осман зможе кинути проти нас всі свої сили, і під їх натиском загине Річ Посполита, як гинуть альпійські селища під сніжними лавинами.

Жолкевський мовчав, приголомшений новинами, мерзлякувато тулився до теплого крісла, хоч суха липнева теплінь линула у відчинені вікна разом з ароматом розквітлих флоксів і резеди. Глибока зморшка залягла у нього проміж брів, а губи кривилися злісною всмішкою.

– А як раділо наше панство, коли пан круль забрав лісовчиків з меж Краківського воєводства, тому що вони грабували староства та дідівщини, наче ворожу країну!.. Яка короткозорість! Яка обмеженість! Яка відсутність почуття державного інтересу! – обурено кидав він, поки Отвіновський пив пиво і витирав голову, наче вантажник, що скинув важкий і незручний тягар.

– І замість сидіти тихо, як миша, – вів далі Отвіновський, відсапавшись, – його мосць пан круль втручається у міжнародні інтриги і зав’язує перемови з молдавським воєводою Граціані про відокремлення Молдавщини від Оттоманської держави і про приєднання її до Речі Посполитої. Ще й дозволяє різним авантюрникам, як Альтган, вербувати у Польщі військо i загони для Фердінанда і надсилає до чехів послів і наказує чехам підкоритися Фердінандові, хоч він чавить їх самолюбство і віддає німецькому панству і рицарству чеські замки і землі.

– Ну, щодо чехів, то воно не зовсім так. У Чехії повстало різне лотрівство на кшталт лісовчиків та козаків, – буркнув Жолкевський, – а хлопство скористалося з нагоди і палить панів. Ну, а як Осман? Що він зараз робить? Факти давайте, факти! – захвилювався старий, бачачи, що Отвіновський майже закуняв від перевтоми.

Отвіновський тріпнув головою.

– На жаль, знаю я небагато. Сер Джон Ейрі запевняв мене перед моїм від’їздом, що Іскандер-баша дістав наказ вирушити проти Граціані і скарати його за зраду. Але що міг я пронюхати, коли я щохвилини чекав ув’язнення в семивежному замку або навіть смертної кари? Взагалі ж кажуть, що в Османа настрій дуже войовничий, що мріє він про перемоги, славу і подвиги. А головне, він надзвичайно вороже ставиться до Речі Посполитої, завдяки політиці його мосць пана круля.

Жолкевський постукав пальцями по поручнях крісла, похитав головою і раптом підвівся.

– Я це передбачав торік. Я просив звільнити мене від гетьманування, дати мені спокій і відпочинок. Не відпустили. А тепер старий лев мусить захищати без зубів і пазурів своє кубло. Дали трохи грошей. Затвердили повітове військо, а на випадок наявної небезпеки дозволили скликати посполите рушення. Ну, що ж: замість торішніх восьмисот шабель у мене зараз п’ять тисяч із гаком. Є з чим зустріти півмільйонну султанську армію, – жовчно розреготався коронний гетьман.

– А козаки?

– Хай Грицьки землю орють та свині пасуть, а не воюють. Годі розплоджувати цих розбишак, – різко урвав його Жолкевський, і ясно-блакитні очі його спалахнули вигостреною крицею. – Підемо, пане, повечеряємо. Треба багато про що подумати.

Примітки

Ян Кохановський – (1530 – 1584) польський поет і драматург.

Людовік XIII (1601 – 1643) – французький король (1610 – 1643), справді захоплювався музикою.

Лувр і Фонтенбло – палаци французьких королів.

Суль-баша – командувач стамбульської поліції.

Добруджа – турецька провінція на правому березі Дунаю, біля його гирла.

Ескуріал – палац іспанського короля Філіппа, що уславився своїм похмурим і негостинним виглядом, а головне – духом фанатичного аскетизму та інквізиції. Збудований в 1563 – 1584 рр.

Бетлем-Габор – власне, Габріель Бетлен (1580 – 1629), князь Трансільванії (1613 – 1629).

Цісар Фердінанд 2-й Габсбург (1578 – 1637), імператор Священної Римської імперії (1619 – 1637).

Пакт у долині Серави – у Серабській долині в 1618 р. перси побили турецьке військо, і мир, укладений в 1619 р., був вигідний Ірану.

Граціані Гаспар – молдавський господар у 1619 – 1620 рр., загинув після поразки Жолкевського під Цецорою.