2

Зинаїда Тулуб

Вдень чимало людей одвідувало Сагайдачного. Лікар Ле-Куртьє, Настя й Хома Причепа охороняли хворого від турбот і хвилювань і рідко кого пускали до нього, ще й попереджали, щоб одвідувач нічого не розповідав такого, що могло б схвилювати Петра Конашевича. Козаків і старшину відсилали вони до осавулів; виписчиків та січовиків, що найбільш турбували його своїми докорами і скаргами, приймав писар Лаврін Пашківський, і тільки друзі бачилися з Сагайдачним.

Щоб не заважати чоловікові, Настя оселилася в горішніх світлицях і тільки вдень спускалася до Петра Конашевича, а коли розмова надто втомлювала його, ішла знов до себе і годинами сиділа біля вікна, дивилася на снігові кучугури під вікнами, на оголені сади з зеленими кулями омели і з чорними патлатими гніздами гав та граків, що дивовижно нагадували подерті шапки голоти, на зелені й золочені куполи церков на тлі важкого громадища замкової гори, і в міцно стулених її вустах відчувалася туга й самотність. Наче силоміць пострижена у черниці, вона скорилася долі, але ніхто не знав, як гірко і сумно було їй у Києві. Місто, що колись вабило її бурхливим буянням життя, здавалося їй після Стамбула жалюгідним селом, де плине час одноманітно, повільно і нудно, як вода у болотяній затоці, порослій тванню і очеретами.

Вона сумлінно виконувала обов’язки господині, турбувалася про хворого гетьмана, дбала, щоб він вчасно снідав, обідав та вечеряв, щоб у покоях було чисто й чепурно, але ніколи не виходила за ворота і тинялася по покоях і по садку з темному одязі, наче в жалобі. Вона ніколи не скаржилася, але Петро Конашевич відчував, що тужно й скорботно їй у Києві, але ні про що не розпитував. Та й вона ніколи не згадувала в розмовах Стамбул. Нібито оберігаючи одне одного, мовчали вони про Туреччину, проте за Крим і за Каффу розповідала вона охоче і навіть захоплено. І з її оповідань Сагайдачний вперше побачив Крим у його справжньому вигляді, а не крізь хмари порохового і пожежного диму при світлі заграв.

Залізне здоров’я Сагайдачного шалено опиралося смертельній хворобі. Довгий відпочинок, пильний догляд і піклування досвідченого лікаря врівноважили його змучене серце, і лікар вже почав надіятися, що поверне йому здоров’я й життя.

А життя непомітно й невпинно відходило, віддалялося від хворого гетьмана у якусь безмежну далечінь. Старшина, військо, братство, школа, цехи, магістрат – всі жили поруч своїм власним життям, а він, як виловлена риба, лежав нерухомо і тільки вгадував, що поруч буяв життя, і безсило дивився на нього збоку, наче сторонній глядач.

Рухлива й діяльна вдача Петра Конашевича не мирилась з його нерухомістю: він відчував себе чи то в’язнем, чи то сповитим немовлям, і дух, бадьорий дух рвався з хворого тіла, шукав роботи, руху, боротьби.

– Пане лікарю, я цвіллю візьмуся, отак марніючи в ліжку, – скаржився він французові. – Навіщо ця мука? Я вже можу рухатися, навіть ходити.

Але лікар не довіряв зрадливій хворобі і суворо й невблаганно хитав головою:

– Не можна! Мсьє гетьман мусить довго лежати. Тепер не ран головна хвороба, а сертсе. Не можна квілювати і втомлювати його. Тсе дуже небезпечно.

І гетьман скорявся, і знов лежав дні і ночі, і з нудьги радий був кожному одвідувачеві.

Якось завітала до нього Галшка Гулевичівна. Вона схудла й змарніла за рік, дрібні зморшки гусячою лапкою зібралися в неї під очима. Помітно було, що якісь турботи гризуть її, і дійсно, майже з перших слів почала вона довго і нудно скаржитися на свої справи.

– Ох, ці кляті борги! Я позичила в патера Алоїзія триста флоринів, але процент росте на процент, і тепер я винна йому щось із п’ятсот. Пішла я до нього, а він: «Коли б це були мої гроші, я міг би відстрочити термін або зменшити ріст, але ж гроші нашого кляштору, а я, як пастир добрий, мушу дбати на користь і процвітання святої оселі, отже, робіть що завгодно, але я змушений вдатися до суду і стягнути з вас борг». О, клятиІ єзуїт, гірший від лихваря Аврума Шмойловича!.. Ні, правду кажуть люди, що важко жінці без чоловіка… Кожен готовий ошукати… Пішла я до Аксака. Адже ж зять – суддя, а він замість порятунку щось там базікає про закон. Ось тобі й родич!..

Галшка витягла хусточку і притулила до очей, потім несміливо і не дивлячись у вічі, попросила у Сагайдачного грошей.

Він дав їй потрібну суму, дещо порадив і був майже радий, коли вона пішла.

Хома Причепа вдень і вночі пильнував свого вихованця. Як і колись, називав його «бісовою дитиною», але тепер якось сумно і болісно бриніли ці жартівливі слова. Він давав йому ліки, годував його і позирав на Настю з неприхованою ворожістю, а щоб розважити хворого, розповідав йому всі міські новини.

– Нема по майстернях роботи. Просто хоч помирай. З’їли нас мита та фільварки, а добила ця клята війна. Ну й тікають майстри, куди хто може, або роблять самі без підмайстрів та учнів. А підмайстри лютують, у партачі пошиваються. Просто горе!.. Ми плюндруємо партачів, щоб хліба не відбивали, а вони грабують та підпалюють нас або по панських фільварках оселяються… – повільно розповідав Хома, пихкаючи люлькою у запалену грубу, щоб дим від міцних корінців не пошкодив хворому. – А з магістратом знов нові чвари. Вони ж, мерзотники, вигадали копати узвіз на Уздихальниці. Та бісові він потрібний, той узвіз!.. Ну, а якщо панам радцям зручніше возити ним цеглу та різний крам або дрова, то хай самі й копають, а не ми… А магістрат знов позивається з кляштором святого Домініка через вагове. Бо ж скрізь по містах вагове йде на користь магістрату, а не костьолові римському. Такий зняли гармидер: і тобі прокуратори, і тобі возні, і протестації!.. Та хай їм всячина – хай собі сваряться, аби нас не чіпали… А от стації за твоє військо, хоч як лютуватимуть пани радці, ми їм вдруге не сплатимо.

– Яка стація? – підводить голову Петро Конашевич. – Хто її вимагає? За що?

– Та магістрат же ж, – пояснює Причепа, смокчучи згаслу люльку. – Це коли ти йшов до Московщини в останній похід і став із військом у Києві відпочити. Тоді всі міщани – і замкові, і права магдебурзького – згодилися вкупі харчувати твоє військо. Ну, сплатили ми магістратові, що з нас належало, поклали вони наші гроші до своєї скриньки, прогодували військо як слід, дали йому пороху, куль, зброю полагодили, горілкою, медом почастували, а тепер кажуть, що ми свою частку не дали, і вимагають з нас вдруге грошей. Ну, а ми їм – протестацію, а там і ножі знайдуться, якщо добром і судом не доб’ємось нашої правди! – палко кидає цехмістр і замовкає на півслові.

Петро Конашевич відкидає ковдру, встає на ноги і обурено шукає чоботи.

– Та ти?!. Та що ти собі видумав? Ой господи, та не можна ж! – кидається до ліжка старий майстер. – Та що ти, бісова ж ти дитина, вигадав?!

– Чому мені раніш не сказали?! – обурено говорив Сагайдачний. – Та я б враз викликав війта, та написав би воєводі, бо ж я з військової скарбниці сплатив їм за ту стацію.

І все шукав під ліжком давно заховані чоботи.

– Та лягай же! Не можна! – мало не плакав Причепа й силоміць почав вкладати у ліжко свою «бісову дитину». – Та пан лікар забороняє! Та чи варт задля такої дурниці!.. І самі впораємось, – безладно вигукував він і нарешті поклав-таки на ліжко свого гетьмана.

I не розумів, що не те хвилює Петра Конашевича.

Сагайдачний надто болісно відчував, що життя йде повз нього, що люди, які півроку тому і кроку б не ступили без його дозволу, тепер навіть не розповідають йому, що робиться на білому світі. От і Харлик Свиридович – колишній банит, що животів би на Січі у звичайнісіньких козаках, коли б Петро Конашевич не дав йому грунтів і не зробив його старшиною, – і той носа до нього не каже. А Танцюра, а інші!.. Сумлінно й ретельно підтримував Петро Конашевич тих, хто його вшанував гетьманською булавою, а тепер… І почуття самотності, забутості і навіть зайвості все більше й більше давало себе взнаки. І образа, і лють, і гірке почуття власної немочі труїли йому душу, пекли думки, не давали спокою хворому серцю.

А час минав. Після відлиги та туманів знов заморозило землю. Промайнули різдвяні свята – бучні, п’янї й безладні. Пройшли січневі хуртовини. Білими сніговійними ведмедями лягали на ганки замети і низько насували на вікна патлаті снігові шапки, що мінялися діамантовими порошинками під сонцем і блакитним, начебто скутим з кришталю і срібла, зимовим місяцем, а Петро Конашевич все не підводився, марнів, слабішав, як немічний дід.

Примітки

Справа про вагове тяглася понад 30 років. Земські і гродські книги тих років відбивають всі перипетії цього складного процесу.