5

Зинаїда Тулуб

Шестиденні бої з татарами і звістка про наближення турецького війська нарешті примусили Бородавку зробити те, чого вимагав від нього Ян-Карл Ходкевич. Він вирушив до Хотина, щоб з’єднатися з польським військом. Голод грізно нагадував про себе. Тритижневий запас був знищений до крихітки. Обіцянки брацлавського воєводи так і залишилися обіцянками, проте, мабуть, він і надіслав козакам валки, та перехопили їх татари з повсталими молдаванами. Щоб б там не було – козаки голодували. Найбільше страждали коні. Їх не можна було пустити на пашу у степ, бо навколо козацького табору кружляли, як комашня, татарські загони і відбивали їх, ледве вони відходили далі, ніж на постріл мушкета. А без коней – чого варте було козацьке військо!..

Ремствували козаки. Одверто обвинувачували Бородавку, що він не вміє підготуватися до значного походу, і мимоволі згадували Сагайдачного. І мимоволі Київський полк став наочним прикладом того, що Сагайдак краще готується до походу, тому що були в нього і торби вівса, і сало, і сухарі, і саламаха, і крупи.

Коли голод збільшився, Бородавка наказав, щоб геть усі полки і загони здали рештки харчів докупи і щоб кухарі розподіляли їх рівними частками між всім військом. Реєстрове козацтво і Київський полк скорилися. Мовчали кияни, мовчало все військо, абе обурення тліло в мовчанні, як вогник, припорошений золою, щоб спалахнути при першій нагоді.

Рана завдавала Сагайдачному чимало страждань. Щовечора запалювала вона на його щоках червоні плями, а очі – похмурим огнем. Вона ятрилася і палала в широкому темно-червоному ободі. Хома Причепа перев’язував її щодня, закривав добре пережованою м’якушкою житнього хліба, промивав річною водою і шкодував, що немає ні в кого вивару морської трави, яким татари лікують рани.

– Бо ж від нього, – казав він, – і кров не точиться, і кожна рана загоюється, наче відшептана.

Похолодало. Після цілого тижня дощів визирнуло вересневе сонце, і за добу підсохли дороги, а земля всмоктала блакитні калюжі, наче їх і не було. І коли розвідувачі доповіли про наближення козацького війська, Сагайдачний наказав сідлати коня і помчав назустріч строкатим полкам в червоноверхих кошлатих шапках, над якими вилискували вигострені списи та ширяли прапори з бунчуками. Сам, без почту, без бунчуків, влетів він до лави козацького війська.

Козаки пізнали його. Вихором промчала звістка про появу Петра Конашевича. Козаки кидали вози, коней і мчали йому назустріч.

– Сагайдак! Сагайдак повернувся! – лунало навкруги в хмарах куряви і південного сонця.

І несподіваний бучний гуркіт литавр підкреслив важке тупотіння їх чобіт.

– На раду! На раду! – прокотилося військом.

І за мить звилося навколо Сагайдачного живе коло галасливої, зраділої і обуреної юрби. Бородавка вже поспішав на галас з булавою, попереджений про появу свого одвічного ворога.

Напіврозвантажений віз правив за поміст і трибуну. Але не встиг Бородавка з вайлуватою спритністю влізти на нього, як з усіх боків заревли розлючені голоси:

– Кидай булаву!

– Кидай булаву, собако!!!

– Не гинути нам з тобою!

Бородавка підніс булаву, щоб відповісти, але юрба заревла ще гучніше і так грізно підступила до нього, гак наїжачилася шаблями та кулаками, що він мовчки поклав булаву на віз і стрибнув на землю, а на возі раптом опинився Петро Конашевич.

– Бери булаву! – зустріла його юрба так само бурхливо й бучно, як тільки що Яська Бородавку.

Шануючи старий звичай, Сагайдачний похитав головою і відштовхнувши булаву, яку подав йому старий Бурдило. Галас подвоївся, але досвідчене око Сагайдачного помітило, як купки голоти одчайдушно пробивалися до воза; прибічники Петра Конашевича не пускали їх, відтягали назад і ревли, як море у бурю:

– Бери булаву, собако!!!

– Не цурайся нашої шани, бо порубаємо на шматки, як гадюку!

І Бурдило знов підніс йому булаву. І знов відштовхнув її Сагайдачний, і лише після третього разу взяв з його рук.

На Січі новообраного гетьмана обсипають сміттям, мажуть багнюкою, б’ють по щоках, щоб не гордував бідним людом, не пишався перед козаками владою й ралою, але в поході, мало не перед ворогом, не час було бавитися старим звичаєм. І тільки-но Сагайдачний підніс над юрбою свою булаву і тим самим вступив у командування військом, полетіли з усіх боків вигуки і вимоги:

– Коні падають!

– Хліба нема!

– Пороху!

– Куль!

– Вози поламані!

– Люди хворі!

І, ховаючи під повіками переможний виблиск очей, підвів Сагайдак булаву – свою булаву, що так довго була в руках Бородавки, і заговорив гучно, владно і по» вільно, щоб всім було чути слово його.

– Колишньому гетьманові Якову Неродичу Бородавці бути кошовим запорозького кошу. Всім здоровим козакам зміцняти табір, тому що турки в одному переході від нас. Порох в діжках та порохівницях перевірити, якщо він підмок, просушити на сонці. Надіслати сотню козаків з доброю зброєю назустріч валкам харчу і бойового припасу, які веде сюди, з мого наказу, військовий осавул Свиридович з полковником Дорошенком, Коней випустіть у степ, бо татари пішли назустріч падишахові і степ сьогодні вільний. Негайно перевірити та прочистити зброю. Вислати добрі чати і в ліс, і в степ. Але головне – треба сьогодні ж добре зміцнити табір, А про харчі не турбуйтеся. Поки доберуться до нас Дорошенко із Свиридовичем, його мосць королевич Владислав дарує нам з свого запасу сорок п’ять возів сала, крупи, борошна та іншого харчу.

Хвиля радості пройшла юрбою. А Сагайдачний підніс булаву і вів далі:

– А тепер послухайте, панове, що обіцяє нам пан круль. Замість універсалу, дав він нам, козакам, слови честі шляхтича і короля, що буде нам милості вдесятеро. Превелебному владиці оказав він свою милость і наказав на вальному соймі переглянути справу владик і зняти з них баніцію. Реєстр буде збільшено: всі, хто зараз боронитиме ойчизну від Османа, потраплять до нього. Старшині дасть він староства і найкращі посади і гідності Речі Посполитої. Отже, ми добилися всього, чого прагнули.

Голос Сагайдачного бринів такою радістю і певністю, що навіть тінь сумніву не ворухнулася у козаків. А старий Бурдило тріпнув сивим оселедцем і засміявся беззубим ротом:

– Оце дійсно! Бо ж універсал можна скасувати, а слово честі – це над усе.

Сагайдачний бачив створене враження і собі всміхнувся звитяжною, щасливою всмішкою, потім додав:

– А тепер розходьтеся, панове, і беріться до роботи.

Сагайдачний легко стрибнув на землю і не слухав захоплених привітань. Непоквапливо, як господар після довгої відлуки, оглядав він кожну дрібницю і навіть не зиркнув на Бородавку.

Старшина оточила його з доповідями і запитаннями, Розмашним, рівним кроком ішов він поміж возів, кожному відповідав спокійно і діловито, і тільки Бурдило помітив, як хижо і переможно роздувалися його ніздрі.

День минав у напруженій, гарячковій роботі. Пани і козаки зміцнювали свої позиції, рили окопи, насипали вали, розташовували на них гармати, маскували їх земляним насипом і чагарником, ставили засіки в лісі, щоб татарська кіннота не могла продертися крізь їх зелену гущавину.

Але хоча зміна командувача і піднесла настрій козацького війська, голота та січовики ремствували: голота не мала коней і найбільше голодувала, бо кіннотники нишпорили по околицях і привозили в табір тільки рештки здобутого. Ось чому, коли військові кухарі наварили повні казани каші та кулешу і козаки пообідали, січова голота залишилася напівситою і, виснажена і розлючена, з ремствуванням і загрозами оточила свого кошового.

– Давай хліба, батьку! Де твоя правда, що ми з тобою голодуємо, як та воша на піску?

– Розгладшав у гетьманах, забув, як воно голодним та мокрим…

– Бо ж совість пропив ти разом із булавою.

– Авжеж, бо Сагайдак хоча й у кармазинах ходить, та людей годує, а ти… П’яннцька в тобі совість – от що!

Бородавка кипів. Ще вчора запобігали вони його ласки, зазирали йому у вічі, а сьогодні вже ладні затоптати, як злочинця.

– Обрали собі Сагайдака, з нього й питайте! – скажено прохрипів він і пішов геть.

Але м’язисті руки схопили його за комір і обернули до себе.

– Ні!.. Зачекай!.. Не відкрутишся! Легко було тобі годувати нас припасом Київського полку, а здобути свого – глузду невистачило, – просичав Скалозубенко і з невимовним презирством постукав йому пучками по чолу.

Бородавка зиркнув на нього, пополотнів, потім налився кров’ю і хрипко кинув:

– І нагодую! До ранку буде вам і хліб, і сало – все!