6

Зинаїда Тулуб

Сагайдачний заснув лише тоді, коли відспівали в турецькому таборі півні і замовкли протяглі й музичні голоси муедзинів, що закликали на північний намаз. Тоді й пропасниця залишила його, а від липучого поту змокли скроні й сорочка. Коли ось шалений чвал коня урвався біля його намету і чийсь лункий нервовий голос підвів його з ліжка. Крізь сон почув Сагайдачний своє ім’я і розгублене мимрення Хоми Причепи.

– Так вони ж хворі. Зачекайте до ранку, мосць пане, треба ж хворому відпочити.

А у відповідь лилася швидка й розгнівана польська мова, і Сагайдачному здалося, що це голос Замойського.

– Що там таке? Максимку! Гей, Максимку, вогню! – крикнув він, шукаючи чоботи.

– Можна до вельможного пана? – відкинув запону Замойський і, поки джура кресав вогонь, почав обурено й піднесено розповідати: – Нехай вельможний пан гетьман собі тільки уявить, що зробив цей мерзотник і зрадник: взяв сотню козаків нібито на розвідку і напав за дві милі від Хотина на валку його мосиь королевича. Гусарія билася завзято, та що могли вдіяти якихось двадцять п’ять шабель? Вони й помчали до мене по допомогу, але оскільки він козак і з сьогоднішнього дія підлегий вельможного пана гетьмана, його мосць королевич разом з гетьманом коронним вважають, що треба, щоб пан гетьман його засудив і покарав за звичаєм,

Томаш Замойський не назвав винуватця, але Сагайдачний і так зрозумів, в чому річ. Він забув і рану, і біль, що катував його невпинно й нестерпно, і звівся на ноги.

– Грабіжництво! Мародерство! Ні, не мародерство, а державна зрада, знищення і привласнювання майна, що належить державі, королівському війську, часткою якого є й наше козацтво! – уривчасто кидав він. – Але тепер він не викрутиться! О ні! Проте я дуже просив би вельможне панство, щоб на суді був представник його мосць королевича і пана коронного гетьмана. Це надасть судові більше ваги і значення, – говорив він, з зусиллям протягаючи крізь рукав забинтовану руку. – Та допоможи ж, Максимку! Бачиш, незручно!.. А тепер – іди собі, хлопче, – додав він, коли джура застебнув йому комір і пояс.

Замойський ледве помітно всміхнувся, ніби не помітив хижої іскри в очах Сагайдачного, і вів далі вже спокійно і майже суворо:

– Перш за все треба обвинуватити Бородавку за невиконання чотирьох бойових наказів пана коронного гетьмана про термінове приєднання козацького війська до нашої армії. Цього вже було б досить, щоб скарати його, але ми не могли його судити до приїзду вельможного папа гетьмана, – чемно вклонився він Петру Конашевичу – Крім того, він не підготував ані харчів, ані фуражу. Це вже теж неабиякий злочин.

– Можна було б ще додати, що він навмисно забарився, думаючи перекинутись до турків, – додав регіментарій, що супроводив Замойського.

– Ні, не варт, – зневажливо поморщився Замойський. – Козаки не повірять такому припущенню, бо ж доказів у нас нема, – додав він і вийшов з намету.

…Ніч зоряна й холодна, як завжди у вересні. Зорі палають яскраво й по-зимовому гостро, наче крижанки. Чорне й високе небо тремтить від їх блискучого розсипу. А коні мчать учвал, розпластані в повітрі. Зникають вогники табору. Вітер свистить в ушах, вихором крутиться в кобеняках за спиною. Дорога рівна й вогкувата, і майже не чути тупотіння коней. Тільки тривожно й широко гойдаються вздовж дороги тополі та тремтять у небі зоряні вогні.

І ось з темряви виступає довга-довга валка. Риплять вози, повільно гойдають воли і молдавські буйволи круторогі лобаті голови. А навколо чорні силуети козаків, і на чолі їх – Бородавка.

– Стій!

Короткий постріл – і враз кидається на Бородавчиних січовиків добре вимуштруваний загін Петра Конашевича. Безладні постріли, дзенькіт шабель, і за мить – знов мовчання, рипіння возів і негучна, уривчаста команда. Полонені мовчать. Мовчать і валкові, спокійно запалюють люльки, ступають воложною дорогою поруч з круторогими волами. Наче й не було стрілянини і бою…

Шість смолоскипів палають тьмяно. Холодний вітер роздмухує їх жовто-гарячі гриви і сіє у ніч золоті джмелі іскор. Світло примхливо тремтить на панцирі Якуба Собєського і на шоломах і зброї гусарів.

Десятеро дужих, кремезних козарлюг вартують коло закутого Бородавки і ще кількох козаків. Джури приносять оберемки хмизу і запалюють величезне вогнище. Тоді одразу стає ясно, як на пожежі. Гусари-свідки, кілька польських товаришів, почет Замойського і Собєського виблискують френзлями і китицями, шовками і пишним гаптуванням. Посередині на барилі стоїть каламар, лежать папери і Бородавчина шабля; за барилом, як за столом, сидять на лаві Сагайдачний, Замойський і Якуб Собєський, що сонно мружиться на вогонь. А в глибині, і праворуч, і позаду суддів юрмиться темна й мовчазна маса козацтва, стиха перемовляється і переступає з ноги на ногу. Засмаглі обличчя здаються червоними від полум’я, а над ними ледве чутно погойдуються від нічного вітру прив’язані до возів бунчуки. Замойський коротко й сухо прочитав, в чому обвинувачують Бородавку, і спитав його, чи визнає він себе винним.

Бородавка мовчки смикнув плечима і спокійно плюнув на землю, як курець після міцного затягання.

Замойський почекав із хвилину, перезирнувся з Собєським, тихо сказав: «Мовчаня – ознака згоди», і викликав свідків.

Свідки-гусари розповідають, як конвоювали вони валку на півтораста возів з Могильова і як раптом напали на них козаки.

– Так несподівано, що ми гадали – татари або, боронь пан Єзус і свєнта панна Марія, самі турки Османові, – пояснює хорунжий. – Та ми не розгубилися і кинулися на грабіжників, але коли загинув пан ротмістр і п’ятнадцятеро з наших людей, так ми, проше панство, побачили, що опір безглуздий і кинулися до табору сповістити його мосць пана коронного гетьмана. Мчали ми вчвал, а вози, проше панство, йшли ступою… А крім гусарів ще посічоно п’ять валкових, а постріляно – теж багато, – додав хорунжий, дзенькнув острогами і відійшов до своїх.

Інші тільки додавали дрібниці. До присяги їх не приводили, бо на козацькому суді це не в звичаї, але Томаш Замойський раз-у-раз нагадував свідкам, що треба казати саму лише правду, і вказував на маленьке розп’яття, що вилискувало на барилі між каламарем і паперами.

Бородавка весь час мовчав і тільки похитав головою і стиха промовив сам до себе, ніби щиро дивуючись тому, що бачив:

– Іч ти!.. Навіть хрест принесли, нібито без хреста не можна забити людину…

Потім почали допитувати заарештованих. Всі десятеро козаків відповідали просто і суворо-стримано: пан кошовий наказав сідлати коні, озброїтися і їхати з ним по харч, але який був цей харч – не пояснював.

– Я гадав – поїдемо шарпати молдаван, – зауважив один з них.

А другий зітхнув:

– Та хто ж його знав у пітьмі! Залягли ми в ярку. А валка рипить собі, рипить… За тим риганням і розмови не чути. А пан кошовий як махне шаблею та як гримне: «Бий!» Ну, ми й кинулися… А потім – де там було дивитися за стріляниною та за галасом…

– Ну, а ти що нам скажеш? – просто звернувся Сагайдачний до Бородавки.

Але Бородавка тільки знизав плечима і так примружився на Сагайдачного, що той не став перепитувати.

Радилися недовго. Собєський пропонував четвертувати Бородавку, а інших скарати на горло, але Сагайдачний з Замойським краще знали козацький звичай і вважали, що стратити треба тільки Бородавку, а іншим дати по сотні київ. На тому і погодилися.

Ледве жеврів край неба на сході. Згасали вогнища і у таборі. Сагайдачний щулився від холоду і кутався у кобеняк. А там, де тільки що закінчився суд, вже стояли свіжо вкопаний стовп і біла дубова плаха, лежали оберемки київ, і військовий кат, Гнат Тетеря, мацав добре вигострену сокиру.

– Finis coronat opus, – напівголосно кинув Замойський Петру Конашевичу.

Сагайдачний не відповів і мовчки махнув булавою. Двоє козаків підійшли до Бородавки і щось сказали йому. Він здригнувся, як кінь, що закуняв під вершником, і твердою ходою неквапливо рушив до плахи. Проходячи повз Сагайдачного, він на мить підвів очі і мовчки плюнув йому в обличчя.

Це сталося так швидко і несподівано, що ніхто нічого не второпав. Сагайдачний відсахнувся і схопився за очі, мов опечений.

А Бородавка вже стояв біля плахи, розстібав комір сорочки, клав під сокиру свою буйну, непокірливу голову.