1. Алексей та Зубаня

Микола Устиянович

Бескиде зелений, в три ряди саджений,

Пішов би-м тобою, боюся розбою.

Піснь народна

Було то в яри, перед Великодніми святами, а Юра припадало на Великдень. Снігу не знайшов бись був і на лік в горах, хіба на Бержаві та Чорногорі. Трава засіялась як щіть і вівці попускали були всягде, як то кажут, на зелений корінь. Весело дули верховинські молодці в трумбети, що аж верхи ходили, а сопілки голос колисався по воздухах, мов рибка по широкім Дунаю, і відбивався так мило, так принадно о гори і бори, мов то звістка милої, що за любим тужить. А діялось з ранка, сонце що лиш тілько встало, в самий страсний четвер.

Легким кроком спускались два чоловіки із одної з найвищих полонин Бескидів Стрийського округа, припирающої до Опорової ріки, долі стрімкими і крутими пішками до близького невеличкого села, що тут попри полонину над річкою розиростиралось. Оба були майже однакового росту, але не однакових літ.

Перший з них був то молодець в повній весні силі. Черствий, ядерний, легкий. Подоба його була складна і надобна; лице хоть причориіле, але рум’яне, око ясне, чоло високе. Але в цілій тій подобі знаходилося щось непринадного, дикого. На чолі, де завчасу пригоди життя гладку ровень глибокими пописали скибами, залягла якась темна хмара і обвисла понад густі брови як мрачний туман понад полонинні верхи; а з очей ясних сверкало часто іскрами, мов головнями з розжареної безодні. На устах, крихітку зашироких, появлялось щось ніби ненависть, а в глибоких проломах тварі гаряча пристрасть і завзяття.

Однако ж осідало часами на тих-то устах і на чолі щось так м’ягкого і тужливого, а в очах така якась задумчива скука і болізнь, що в тій хвилі тяжко хто не прихилив би ся цілим серцем к нему. Словом грамота його лиця мала в собі якесь тайне і казав би-м суперечне письмо, которе і дуже письменному тяжко би було прочитати. Одна тілько ємкість і відвага викривалась розлучно в кожнім руху того молодця, в кожнім позрінні.

І його батьківщини годі відгадати. З одежі судив би-сь, що єсть міщанином з якого міста на Русі або баришівником з Кут, що то за козами ходять; але прислухавшись бесіді, та й по ході і кучерях, що йому в неладі на широке плече спадали, присяг би-сь, що його родила Верховина. А імів він на собі жупан хороший із синього сукна, шовковий пояс, тканий в партиці з позолоченими тороками, сиву шапку з червонявим верхом на голові, і жовті саф’янові чоботи на ногах. З-під жупана, которого обі поли під пояс високо були заложені, видко було сині широкі штани, високий ремінь гвоздиками з-густа цяткований, а за ременем блиснули часом, якся пола в ході більше одвинула, дві рукоєми пістолетів. Подвійка і тайстра через плече та й хороша з насічки балта становили послідні приналежності цього чоловіка.

Його товариш був собі дубчак середовічний, з широкими як двері плечима, але з маленькими очима і горбатим носом. З його тварі, снідої і протяглої, і з глибоко запалих зіниць можна було догадуватись, що в тій печі уже давно вигоріло. Студено спозирав він уже на світ около себе, але позір сей маленького чорного ока не ворожив нічого щирого. Був то позір лиса, що за вабом ходить. Одежа його була подібна до першого товариша, однако ж оного май ліпша і дорожча як цього, і здавало би ся, що сей єсть слугою оного або підвладним йому свояком. Провадив він за собою два осідлані коні, которі на перший взір розпізнати було можна, що суть так званими гуцуляками.

Довго ішли вони, не промовляючи до себе ані одного слова, і перший здавався слідити за орлом, що десь з-під полонини появився і чимраз ближче і ближче яв проганяти; а другий позирав цікаво то в ту, то в ону сторону до сіл поблизьких, якби розпізнаваючи, которе краще, багатше. Аж далій станув молодший, зняв з плеча подвійку, та й каже до старшого:

– Чи видиш, як виліз високо? але я го мушу зсадити; іди далій з кіньми і жди на мя під полонинов, мене кортить доконче оную птицю справити, не одно вона ягня нашого брата-бідолахи убила.

І зверг з голови шапку, ляг горі грудьми в продолинку, звинувся в тісний клубок, приложив подвійку до правого ока, та й начав нерухомо слідити за добичею. Майже довше години крутилася птиця в високих воздухах, і то взносилась, то знов спускалась, то знов взлітала вище, плаваючи кругом понад нього як козацька чайка по широкім морі. І майже більше години лежав наш незнакомий, звитий в клубок, держачи обома руками коло лиця подвійку, готовий в кожній хвилі плюнути нею до буяющої птиці.

Але орлине око не легко злудиш. Уже ся спустив був близь над мнимий жир, уже задрижала ватаська жилка в руці злудника, але якби вражений звинувсь напрасно орел і ну ж наново на безмежне море. І взнісся оп’ять високо і як макове зерно яв плавати кругом понад полонину, аж напослідок спустився мало нижче, стягнув мов дві долоні сягові крила і полетом каменя, верженого з неба, тиснув собою на добичу. Но не долетів живим. В половиці дороги стрітила його кулька завзятого ловця і розтріскала на завше високопарні крила. Наш ватас схопивсь, протягнувся як струна і копнувши ногою птицю, що о два кроки коло нього упала, поспішив спорим ходом за товаришем своїм.

Недалеко полонини стояла межи двома тісними яровами на маленькій прогалинці невеличка зимівка. Властитель тої хижки не жив уже давно, і довго стояла вона пусто, лиш хіба воларі загостили деколи до неї на ніч, як їх студена плюта з полонини долі прогнала. Але від послідніх времен промешковала в ній якась женщина, за котору ніхто не умів сказати, звідкіль вона прийшла і як коротала. Зимою впрашалась вона до села в комірне, до якої вдовиці; але скоро сніг зачав прогибати, виносилась назад до зимівки і жила там оп’ять, аж поки сніг в село знов не загостив.

Жебраючи прийшла вона перший раз в село, але по цьому ніхто не спостерігав, аби коли витягала руку за хлібом. І до зимівки, де вона промешкувала літом, не поважався ніхто тепер заходити. Була вона день і ніч замкнена, а вівчарі розповідали, що там якесь страшище воює. І для того обходили люди ще старанніше улеть оную, де стояла зимівка, і назвали цілу тую сторону «Пустара», а однісіньку її заселенницю «Зубаня» – від двох зубів, що їй з вижної щоки стирчали і майже цілу долішню закривали варгу, скоро лиш уста створила.

До тої-то хижки звернули наші незнакомі свій путь. Крутими дорогами через первовічні бори, куда хіба звір ся просуває, садили вони з потока в потік і дістались напослідок на красну полянку, де межи старими ялицями під стромим скалинним берегом стояла речена зимівка. Запущена і старостію похилена, не дуже вона надила к собі; але глянувши з її тісного віконця, або вийшовши на присінок, узрів-єсь ненаглядні красоти природи. З одної сторони полонина, которої верх до неба здається сягати, з другої бори, що як закляті велети дрімають від віка понад потоки, а з-переду в долині село, которого хати ніби ластів’ячі гнізда до стін Бескида поприліпляні видаються, а серед села маленька церковця з ясним хрестиком на бані. А все те якби в золоті.

Но ті красоти, здається, не промовляли до незнакомих наших путників. Скоро на полянку вийшли, підскочив молодший до дверей хижі, запукав тричі балтою і не чекаючи, аж му хто відчинит, став коліном смотрити, чи би ся без того не могло обійти. І пирсли двері. Але за дверми показалась далеко твердша запора – Зубаня, з сокирою в руках! І єсли би молодець наш був спішно не відскочив, може би йому була відчинила двери на другий світ.

– Гафо! Чи-сь одуріла? – крикнув молодець, хватаючи за сокиру.

- Ой не одуріла, – відповіла Зубаня, – але щастя твоє, молодче, що поза-сночі Борис був у мене і возвістив ми, що в наші сторони надійдеш, бо би-м була може голову на порозі тобі розчерепила. А тепер вибачайте, пане Алексею: бабу легко хоть кому удусити… Але як ви ся перебрали хорошо – істний орм’янин з Кут! Чи не вибрали-сте ся на ярмарок до Болехова? За тиждень Юра – ой, а було би що скупчити там…

– Бабо, мовчи! – озвався Алексей, – твоє діло знати за свої горнці, не за мій путь. Чи заладила-сь обід?

- Та єсть щось, пане Алексею, але скупо, бо то великодний тиждень. Вибачайте, тяжко було що дістати в селі, а бараня взяв Борис з своїм товаришем в дорогу.

– Бісурмани!.. – моркнув молодець під носом і війшов до хижі, в которій кромі розломаного стола і надгнилої лавиці, та кромі кількох горнців і миски, жодної іншої не було речі. Сів він і призадумався; тим часом баба розпочала крятатися коло горнців. Потому, якби му ся щось пересунуло через голову, запитав сквапно:

– Єсть крайник дома?

– А чорти го знают! Мені би легше було, щоби був під землею, – одвітила баба різко. – Але має бути, – додала далі, маленько холодніше, – вчора відав із Сколого прийшов. Знов там щось судили – замкло би їм рот, та шибло би їм на ум!… Але що хочете ви від крайника? може підете до нього в гості?… О без діла! мені не помститись над ворогом, коли чорні брови стоять на стражі у його двора.

На ціле горло розсміявся молодець.

– А чи так, Гафко? Виджу, відгадалась трошки, але ми дивно, чом ті брови і твої зв’язали руки.

– Мої? – запитала баба, та й вишкірила зуби до хохотящогося молодця, як два закривлені гаки. – О, я давно думаю над тим, як би ті руки заладити на ню…

– Скорше зуби, – відізвався незнакомий і стягнув чоло в три борозди, – однак сокотися, щоби-сь їх не виломила та не позбавилася цілої твоєї краси.

– От а може би-сте ми навіть і подякували, Алексею, якбим затяла тими зубами.

– А це як ти гадаєш? – запитав молодець і верг з-за стола так сильно двома іскрами з розжарених зіниць, що бабу якби лискавицею прошибло.

– Най вам в гнів не буде, пане Алексею, – сказала, навертаючи і обавляючись, щоб не розбила нетерплячкою намірення свого, – я лише гадаю, що Зіня красне дівча.

– Та що?

– Та що ся подобає хоть кому.

– Ну і що ж?

– Та що вона і за купця з Косова радо говорить.

– Бо чейже його не знає добре. Ну, і що ж далі?

– Та якби далося так накрутити, щоби вона пішла з вами.

– Чи-сь з ума зішла?! Крайникова Зіня зі мною?..

– Ну, яке ж диво? Отець ладить ю видавати за газдівского сина, бо Верховина не много родить панят, а свати хоть заїдуть до неї з долів, то вона щось не потягає, бо бачу чи не упав їй оний рядний косівский купець в очко, що літісь приходив за козами… Та хто знає, чи не було би так, як я гадаю…

– Трупице, іди ми з очей! Не підшептуй чортові гадок, що і так уже приляг ми душу.

– Та як собі хоче, – моркнула баба, котора добре знала, що дальші наводи могли би зовсім виявити діло, і вийшла на присінок ніби до другого гостя, що тим часом натокмяв коні до стаєнки, а вийшла нароком в наміренні, щоб молодому мужчині лишила свобідну хвилю розгадати над тим, що йому набеленділа.

Бо ж то Зубаня була цікавий пройдисвіт і знала добре, в которі запукати двері. І не обманулася в розчеті. Скоро лиш вийшла, зірвався різко наш незнакомий з лавиці, потрутив ногою столом в кут і зачав сильним сгупом проходжоватись по тісній хижчині. На лиці його написалися раз гнів і ярість, раз ніби болізнь і горе, і то якась надія, то знов ніби смуток і тривога переплітались в його зіниці.

Но тяжко було відгадати, які гадки гонили йому по голові. І довго тривала та ігра чувств яркого серця і довго не могла успокоїтись. Знати, завержка Зубані розколисала їх на самім дні. Тісно му стало в груди і в’яло в хатині. Відчинив вузьке віконце і глянув долі. Як межи золотими стінами раю лежало перед ним тихеньке село. Вліпив жаждливо на нього очі, довго слідив зіницею. Востхнув глибоко, спустив голову на широку грудь, а на лице його осіла на хвильку неописана м’якість і туга, мов вечірний сумрак на усмирене море, і улагодила так мило дикий очерк його тварі, що в тій хвилі приляг бись цілим серцем до чоловіка, которого перед часочком само спозріння наповняло тривогою.

Напрасно заблисли му знов очі і, якби щось нового нечаянного пересунулося через голову, роз’яснілося незвичайною погодою його чоло. Розсунув кучері, що йому майже половицю лиця були окрили, покликав на бабу і заганув за Бориса, з которим в близьких відношених здавався бути.

Зубаня споглянула з-укоса на нього, і вислідивши з його чола, що їй вірить ачей же приязно:

– Бориса – каже – щойно не видко, але він відав не поверне сюди; він піде направець в Писану Керницю.

– Ти, виджу, бабо, – заверг молодець, – більше знаєш, як сама чортова мати; чи може сказав ти Борис?

– А чом би не імів сказати? та я йому тетка. Уже четвертий рік, як моя дитина попалася в вражі руки за дурне та пусте. Крайникова Зіня була тоді ще дівчатем, ледво в чотирнадцятім року, а вам тоді може ся ще ані снило ходити туди, а вже від того часу питав ми мій сестрінець своїм хлібом, аби баба не заков’язла під багацким плотом.

– А не наувірив же ся тобі цей хліб, Гафо? – заганув знов молодець, приближившись к бабі.

– Як би ся не наувірив! але годі затяти зуби, як медвідь в смереку, – одвітила Зубаня і споглянула знов з-підлуба на молодця, аби вислідити, куди він замірив.

– Жено! – озвався молодець голосом, в которім за кожним словом щирість проникала, – ти мені заганула щось такого, за що я уже не поважив погадати – ачей же знаєш, як тяжкі пригоди прогнали мя в верхи. Другий я рік уже скитаю по тих лісах та дебрах. Передо мною качаю я тяжкий камінь недолі, а позад мене топче мя лютий чорт по п’ятах. Мені ніт супочинку. Мені годі довше так пробувати, а ні, то прийде голову розбити о смереку.

Зубаня розверла рот і висліпила очі. Такої бесіди не надіялася вона, здається, по своїм гостю. Ще вона не догадалась, де та заведе пішка, але вже добре виділа, куда розиростирається вона, і занадто проворна, аби не хіснувати з хвилі, укрила всіма силами женського дару цікавість свою, щоб не пострадати довір’я, і з уданою щиростію, на яку тілько ненависть її серця моглася вспомочи, потягла катран до очей і ніби обтираючи сльози, каже:

– Ой я тебе не раз жалувала, бідна дитино, і літісь, коли-сте перший раз прийшли в ті сторони, заплакала-м з жалю і питала Бориса, чи би то інак не могло бути – так би ми Бог дав дождатися Великодня, Матінка пресвятая!

– Гафо! – зачав далі молодець стиха, і зиркнув в віконце, – я знаю, що і тебе не родила вовчиця, хотя ми ненависно, що ти так тяжко ворогуєш на крайника; але воно би могло, як кажеш, інак бути, єсли би ти… Но, бабо, чуй! якби-сь ми одно слово з того, що я ти скажу, перед ким ляпнула, так тоді, де тя стрічу, копли си гріб!

Баба зложилась як оселедець і поцілувала пальці, а він так зачав далій:

– За Бескидом єсть село, зоветься Брустура. Маю я там стрийчаника, знатного кметя, а чоловік бездітський. Ще перед трьома роки заганяв він до моєї матері – легка би їй земля! – аби-м до нього ішов на пристайство. Але пуста голова не гадала ще тоді за завтрішний день. Днесь інакше ся діє зі мною. Як поверну з Болехова… Но цить, Прокіп іде. Ачейже-сь мя зрозуміла? старайся – і твої старі кості жадні теплої печі.

Тут вішов товариш до хижі. Зубаня, удаючи, якби нічого не зайшло, яла коло горнців крятатись, а наш незнакомий пірвав рушницю на плече, глянув з прибоча на бабу страшливим своїм взроком і обернувшися до Прокопа, розказав на себе ждати до вечера на місці, а сам, легкими як олень ногами, посадив в бори, відав під Писану Керницю, на встрічу Борисові.

Примітки

пішка – піша дорога, піхотинця, стежка.

на Русі – Руссю називають верховинці Стрийського округа цілу просторонь Стрийського і Станіславівського Підгір’я від Болехова по Коломию. Прим. М. Устияновича.

партиця – жіночий стрій на голові, кілька стяжок разом зв’язаних.

насічка – в молодий відземок ясеневий, яворовий або іншого просто виростаючого деревця набиває верховинець малі гвоздики. Ті гвоздики покриває деревце корою і творить так звану насічку. Прим. М. Устияновича.

балта – велика сокира, топір.

зимівка – хатина зі стаєнкою далеко від села, де ся зимує худоба для легшого ужиткування обірнику. Прим. М. Устияновича.

поза-сночі – позавчора увечері.

крайник – повітовий управитель дібр (скарбових).

сокотися – стережися.

Писана Керниця – Керниця та зоветься ще до нині Писаною Керницею, але полонина сама, на котрої вершку вона лежить, прибрала по минувших на ній случаях прозвище Добошової гори або просто Добошівки, і називається так до цієї пори в цілій охресності. Прим. М. Устияновича.

питав (церк.) – кормив, годував.

Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 195 – 205.