4. Напад опришків
Микола Устиянович
Станьте хлопці у вороти,
А я стану під віконце:
Чи спиш моє любе серце?
Піснь народна
Смерклося було, і уже загостив страсний вечер до Христового мира. Звізди замеркотіли на небеснім зводі, по хатах розтліли огні, в селі утихло, тільки поточки бриніли дрімотную свою бесіду. Але в дворищі не було ще зовсім тихо.
Марія не могла носитись довго з своїм тягаром на серці. Скоро від’їхав Алексей, предмет її доганок і супереки, приближилася вона на самоті до свого мужа і яла з внутренним неспокоєм розкладати перед ним, як сесь чоловік від самого зарання стоїть їй на гадці і чимраз більше возбуджає в ній материньску тривожливість. Перед полуднем тішилась вона, що пусте пустим і проминеться пустими вітрами, але случай з полудня показує їй, що тут і судьба мішає залізні свої пальці. І хоча молодий сей чоловік зділав для них так велику прислугу, що навіть і для матері кам’яного серця повинен бути милим і радим гостем, однако ж воліла би вона не оглядати його більше в своїм домі.
– Я лякаюсь його, – сказала вона, усівши коло крайника, которий супокійно курив свою люльку, – хоча сама не знаю, про що і чого. А найбільше лякаюсь я за бідную Зіню, бо хто ж відає, що ся тепер в її серці діє. Вона уже рано виговорилась більше, як може сама домнівається, за косівського купця, которим ще тоді так мало мала причини заниматися, як сорокою на плоті. А тепер по такій стрічі, по такій для неї неоплатимій прислузі, по вирванні із пащі лютого звіра через його руки – в яких же барвах станув він в гарячім молодім її серці? А єсли бесіда його, – додала по хвилі, – єсть чистою обманою, а злудою його ціла подоба (бо хто ж його тут на нашій Верховині видав перед роком, хто знає за його родину, його життя, хто погодить його дільський міщанський стрій з його живісінько верховинським укладом, бесідою і кучерами)? Яка ж тоді доля для дівчини, котора здається нароком кожну віддаляти евадьбу, щоб може в-істину за якогось видатися пройдисвіта, або ще що гірше?
– Маріє! – озвався крайник на ту бесіду тривожливої невісти, – от ізбитка серця глаголють уста – повідає св. євангеліє. Алексей єсть молодець чесний, слідно з його бесіди, слідно по його тварі. І сам днешній случай свідчить за його праве серце. Він не хотів навіть найменшої нагороди приняти за своє, як ти кажеш, вирвання Зіні із пащі звіра, а те підносить його честь ще вище. Знати, йому наша приязнь миліша, як пуста мамона, за котору весь днешній уганяється світ. Тот молодець не з днешньої верстви, то галузка давнього накоренку. Говорить мало, але розважно, ємкий, відважний і тверезий, яких тепер шукай. От дякуй, Маріє, Богу, що ти наслав щасливую душу, аби-сь не пострадала, що маєш наймильшого на світі. А за його стрій що нам переговорювати? що край, інший обичай.
– Але ж, мужу мій любезний, він тут вспоминав, що він не жонатий, і споглядав якось дуже приязно на дівча; ану ж як йому приплине до голови…
– Невісти, невісти! – озвався крайник, не ожидаючи кінця тої заганки, і розсміхнувся сердечно. – Вам все одно на гадці, як нехристові гроші, а дурному ступа. Від восьмого року до гробової дошки у вас все весілля на язиці, скоро лиш який молодик стане вам перед очі. Йому може і не сниться о женитьбі, а ще до того з моїм дівчатем, до которого ні одного не промовив слова, як довго був в нашій хаті. А єсли би і так було, то щасть Боже! в дворищі досить єсть місця, щоби помістити зятя, і хліба, Богу слава, доволі, щоб не голодував.
– Таточку, – завергла сквапно Марія, – чи ти так в-істину гадаєш? О, прошу тя, не тривожи хоть ти мене такими гадками, моє серце і так уже віщає лихо.
– Но, но, бабко! не будь дитиною, ще опришки не нападають у нас на села. От слухай, ачей же дзвонять в церкві на страсть, ходім помолитися Небесному за його опіку, за святе провидіння, що нас вибавив днесь від смутку і печалі.
– Та чи всі підем? – запитала сквапно тривожлива невіста і піднесла очі к мужуві, якби хотіла просити, щоб лишився дома.
– Всі, тільки Зіня останеться, бо їй не дозволяє рана, – вирік побожний миролюбець і став ся збирати до божого дому.
Марія не хотіла противорічити, хоча їй так тяжко чомусь було лишати дім і Зіню, але вона хотіла. вона мусіла піти перед престол того, що рядить судьбами мира, і виплакатись перед ним, щоб серцю було легше. І приладивши скоренько потрібне до вечері, послала челядку до церковці і забралась сама з мужем, лишивши на цілім дворищі тілько самісіньку Зіню.
І утихли дзвони і стали клепати Христовим страстям. Весь мир християньский, все що було в селі від малого хлопчини до сідого старця, від дівчати до баби, понеслося до божого дому на молитву. І пригасли огні по самотних хатинах, і на небі щось захмарилось. Пітьма залягла небеса, а густий мрак яв припадати к землі. Сумна тишина розстелилась понад село, потічки утихомирились мов до сну, і ціла природа якби приглухла, тільки часами зашуміли старі смереки, або при хатах завили собаки, відав хотіли якесь-то віщати лихо. Було то в самі первосни. Коло церковці заклепано по раз п’ятий.
Но звернімся на хвильку від дому божого і гляньмо в іншу сторону.
Повиш села на дорозі, протягающійся к угорській границі, стоять два чоловіки, в спорім з собою розговорі. В руках їх сильная балта, на плечах ручниця. З широкої кресані світиться через нічную пітьму бляшка, а з плеча спливає куртенький петек.
Попри них сидит женщина на коні, завита в широку дебрециньску гуню, з люлькою в зубах. З рота її котиться гарячий дим, а з уст котиться ще гарячіша бесіда. Єсть то знакома нам Гафа з пустари, з довгими гаками на вижній щоці.
– Чи ж я ти зараз не казала, Борисе, що мала надія на цього недовареного молодика? – загуділа вона, пускаючи клубами дим з люльки, що через нічну пітьму мож було взбиваючіся над нею тумани обачити. – У нього бесіда як у попа, а за молодці дбає він гірш [ніж] за собаки. А як складно і ладно хоче вас виправити на всі чортові прогулки, а сам скритись – пробачте ми! – за женськую спідницю і реготатись за безпечними стінами, як один по другім з вас буде баландати на воздухах ногами. От, такого ви виплекали собі через хороші два роки богатира! Варт, о бігме варт, щоб за нього було ставляти груди свої…
– А вже ж промовчи раз, кажу ти, дідьча посестро, бо ти ті кливи виб’ю; хоть єсь ми тітка, – відворкнув Борис з-під носа. – Уже-м тобі раз сказав, що він не перейде туди живий.
– І що ж в тім славного докажеш, мій ти хороший ватасчику! – відповіла Зубаня, та й розсміялась глумом. – Чи і ти, Семку, такий як кат ємкий до голови? О, виджу, що вам би таке ремесло найліпше припало до дяки, бо би-сте так скорше позбулися всіх ваших товаришів. До того не треба ні печінок много, ні глуздів, лише сильної жмені, щоб годно ударити поза в’язи.
– І дивись, та трупиця ще ся глумить з нас, Борисе. Я ю в берег друлю, щоб собі без нашої жмені зломила в’язи.
– О, не казала ж я, що ви нич ліпшого в світі не знаєте, – відворкнула знов Зубаня, – але здає ми ся, що вам скорше залоскоче коло гортанок. І того щойно не видати, которий вам суд з коня проповість. Бувайте ми здорові; я виджу, що з вами непорадна година, і жалую, щом вам так важну повірила тайну.
– Ей, бабо, попечешся, не скори так дуже! – завернув Борис.
– О, без діла! мене мати родила в жаливі, – одвітила Зубаня, та й звернула конем в село.
– Стій, чарівнице! – озвався другий, – та скажи ж нам, що маєм робити.
– А предці раз учула-м від тебе чесне слово, згорів бись Семку. Слухайте ж мя, хлопці! Я гадала, що-м ся ошибла на вас, як чорт на його душі, коли го в Чорногору залудив. Я гадала, що умру, не помстившись за мого сина, которий погиб через крайниковую найду. Тепер же тя прошу, Семку, і тебе, завзятий чорте Борисе, не творіться на нього, не важте свого життя; о, ви знаєте добре, що його цівка ніколи надармо не плюне. Він вам ся здасть більше, як десять таких як ви. Послухайте ж мя і біжіть в село, щоб не порозбігалися молодці, як він пирсне з-помежи них. І ідіть під Попадю. Прокіп вас не зрадить. Цей старий лис заведе го манівцями з женщинов в заблуди і приведе назад в ваші руки. Ідіть споро, бо от гляньте, уже засвітили.
І в-істину блиснув огонь на корчмі в селі, ледве що по шостім заклепано євангелію, і кільканадцять опришків вилося уже коло жида. Корчма була недалеко дворища. Скоро блиснуло у щита вогнем, зиркнула Зіня в віконце, і якби ледом просунулось їй по суставах. Вона не могла довго сумніватись, що в корчмі ся діє. В блеску розширяющогося вогня зобачила вона чужі якісь люди, з червоними завержками на плечах і з балтами в руках. Перестрашена до живого уже в полуднє, вона не могла позбирати свої змисли, вона не відходила навіть від вікна.
Но напрасно впала їй на гадку днешняя бесіда Алексея про опришки, як вони пакостяться над женщинами, і в тім здалося їй, то кількох звернуло до дворища. Якби вражена відскочила від вікна і хотіла утікати. Но на самім порозі стрічавсь з новим ужасом.
– Зіню! опришки! бійся Бога, хапай що можеш, і в бори! – крикнув з сіней знакомий їй голос, і мов тур впадає Алексей до кімнати.
Дух вступив в бідне дівча. Як повитиця обвилась вона коло сильної руки відважного молодця, схопила що дорожче в кімнаті, заверла на себе теплішу одежу, і якби під крилом ангела безпечна, скочила на коня, що Прокіп придержував під дворищем, і погнала з вторичним своїм вибавителем від смерті і горя дорогою к Угорщині, на місце прихорони перед опришками. Нещасна! вона погнала з їх отаманом на безнадійне своє горе і розпуку!
Примітки
Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 235 – 241.