3. Алексей рятує Зіню

Микола Устиянович

Весело ми з тов гудьбов та й з тими лісами,

Мило ми з буйним вітром, з блудними марами.

Руслан Шашкевич

В самісіньке полуднє ішла Зіня під полонину до кошари.

Сонце піднеслось під сам щит вселенної, ціле небо горіло. Ах як же то красно, як же то наповидно в нашій Верховині! Не виповісь, не випишеш, хоть-бись говорив величавим шумом моря, шептав м’якими грудьми легота, лебедів щебетами солов’я, писав всіма красками світа. Куда оком вержеш, всюда ненаглядна радость, необмежима величина! Дивись – там по правій руці широкий луг, а вколо нього піднебесні стіни, а вколо стін тих купками лісочки, вколо лісочків худібка, а коло худібки сопілка. По лузі гнеться сріберпая річка, в річці пстружочок свобідно гуляє, а понад річку шовкові цвіти, помеж цвітками дитина.

А далі хатка на малім беріжку, а вколо хатки високі ялиці, коло хатини дівчина русая, а на ялиці голубка. А все веселе, все ладне, все легке, всюди життя б’є повними жилами, кипить, гуляє радісно, свободно, як з нор жива водичка. А єсли собі не дячиш туда око пасти, то глянь на ліво. Тут глибока дебра, чорная без дна, в ній дрімлять мари від початку світа; там сум розложив чорную колибу і по первовічних лісових конарах розвісив думи. Ту птичка милу не задзвонить пісню, тоскна сопілка воздух не пробудить; хіба лиш буря завиє стогнами та звір кудлатий зареве над жиром.

Но вп’ять над тими бездонними смуги взноситься новий світ. Вершок над вершком, гора над горою пнеться, вриває до неба. Чолом в безмежнім морі на воздусіх, стопов в безодні розвалищей земних, стоять, о кілько око сягнути зможе, чимраз в синішій мряці світа велети землі. Один вищий над другого, один сильніший над другого. А всі в золоті, з веселим як небо лицем. Часами ніби призадумаються і сріберні хмарки обляжут їм чоло, тоді ж не надійся, аби і сонце розвеселяло світ своїм личком, і воно закриється хмарами. Часами зашумлять страшно, загудять піснь розору і громами розговоряться з собою. І ужас приляже все що живе, птичка ховається в гніздочко укрите, медвідь за гавру питає.

Часами знов як ясноока відданиця розсміється з ними природа, воздух як медом розіллється меж ними, і якась радість, якась незнана веселість ударить по всіх ти жилах. І ширше станеш грудьми віддихати, і скорше зачне бити серденько, ясніше блиснуть зіниці. А як ще станеш на найвищім щиті і глянеш в-около на ті красоти, і зміриш оком безодню при тобі, а над тобою безмежностей море – тоді ж взнесеться душа твоя к горі, як оний велет, що стоїш на нім стопами, і ніби тілом ближчий небу чолом удариш перед престолом того, що гори і бори, і землю і море і всю безмежність держить в своїй долоні. Ах як же то красно, як наповидио, як величаво в нашій Верховині!

Но цить – хтось там іде. Знов якісь два незнакомі.

– Пропав би! – рекуть мої почтенні читателі, – десь самі потайні люди приводить нам в своїй повісті.

Ізвольте, мої почтенні; люди ті щось говорять, послухаймо, по перах спізнається птиця, по бесіді люди.

– Гу! пропав би! які ж ми легкі, – промовив один до другого і грянув бесегами о землю, що аж гора задудніла.

– Тихо, Борисе! – озвався другий, – не тяжко і на печі в біду впасти, – і глянув як поражений медвідь поза себе, зняв з плеча бордюг полегко, приляг попри старого бука к землі, приложив до землі ухо, а друге притиснув рукою, і послухавши мало, схопився на коліно, відітхнув з широкої груди і яв добувати з бордюга біленький міський хліб та й солонину.

– А уже ж свобідно буде тепер вкусити; уже доба минає, як-єм тя мав в роті.

– Чи свобідно? гу! – озвався Борис, за которого ми уже чули. – Та уже ж би на біду прийшло, щоб аж сюда чорти за нами їх несли. Так то уже недалеко Писана Керниця; найби ся тепер показав ту який недогризок турецький, ой зазнав би він добре, який то смак в верховинськім бучку.

– Та чейже ми уже і не самі тутка. Суть ту десь певно і наші хлопці, – зачав другий товариш.

– А хочаби їх і не було ще, та що?… Не дармо верховинець сербає жентицю, аби го леда прокладинець межи свобідними батьківскими верхами топтав по п’ятах.

Заладив палець в зуби, свиснув по свойому, що аж сотна гора загомоніла, а в необав із-за верха озвався другий дзвінок ще удатніший.

– Брате, чи чув-єсь? то він, то наш отаман; я би його пальці і в пеклі спізнав.

– А чи ж ми то не хлопець? легінь якби го на Демні з заліза приварив; сильний як медвідь, хоча му заледво молоко присхло під носом, а відважний, хочби з чортом в танець. Але що ж ми йому за Болехів скажем?

– Та що скажем, – скажем те, що йому знати треба: же на сесь раз в Болехові нема що нам купчити.

– А однако ж ліпше було не творитися на песього жида з його проклятими куглями, то би нас був ніхто не звітрив. А так і самі мало що не попали-сьмо ся в ляцкі руки, і наш красний замисл розплився водою, як Петровий сніг на Чорногорі.

– А хіба ж чортова свість відала, що сей проклятий нехрист з Делятина переволікся межи Болехівскі дубівники. Ха-ха-ха-ха! як же ж він витріщив каправі очі, коли показався перед ним той, що то на його грудниці хотів собі раз спечи паленятко. Щеся ніколи так не звивав пискор в окропі, як той ся вив під моєю рукою – ха-ха-ха-ха!»

– Борисе! ой не сміяв бись ся так весело, якби ся довідав оний, що там за вершком свиснув, же через твою невчасну кортячку на калачі його труд під Болехів бездільним стався. Тепер ходім, бо його ачей же тут що-іно не видко.

– Або ж я ся його бою, уляк би-м ся може тої недоварки? Хто ту старший газда: чи він, чи я? Але слухай, брате: хорони тя Боже дещо вибовкнути за того проклятого нехриста, що цілий Болехів вичвав на нас, як собаки на заяця. Там тепер годі що розпочати, і на тім стало. А перед ним скажем, що повно набилося конфедератів на баню, і ані гадай приступити. Чи чуєш?

– Чую, чую, – озвався товариш. – Але як він ся позвідає, хто мя почестовав так в руку, що годі буде з пів року цівку до неї взяти?

– Гу! пропав би безглуздник! Тебе, виджу, треба би ще межи коноводи післати до школи; чи ж не можеш сказати, що тя покортіло подрочитись з вовчицею і взяв-єсь їй вовченята та вихопивши з-за череса кріс, поховзнувся на камінь і задер льоткою руку.

– Правда, я уже забув за наші вовченята. А чи живуть вони ще в торбі? Були би мали турецькі недогризки загурю, гонячи за нами, якби-м був по одному зачав метати за собою; а ще якби була роз’ярена матір надбігла на них, тож би мали час прятати литки поза ялиці, заким би ю уділали. Тепер нам уже на нич не придалися ті котята, як гадаєш, Борисе?

– Гу! та чейже їх не будеш на Великдень святити. От верж до чортової матері в дебру – але ніт, стій! піднеси отам далі на оную пішку; під вершком єсть якась кошара. Може який богачище піде туди до овець, та най собі трохи з вовчицею погуляє, як ся стрітить з нею.

– Згорів бись, ненависнику! Мені гадина не була сестрою, щоб мав без діла хрещеним залягати дорогу. А уже би і твоя тітка такого не прибагла, – відворкнув стиха чоловік, зняв з плеча тайстру і вийняв троє маленьких вовченят, що уходячи вертепами десь був придибав, а обачивши, що ся уже подушили, верг одно по другім далеко в хащі і забрався з Борисом, которий, якби не зачув послідних слів свого товариша, мовчки завергав бордюг на себе, в дальший путь в сторону к пустарі, де знакома нам промешкувала Зубаня.

Ледве відійшли о скілька стай, як крайникова Зіня з служницею, під полонину до кошари ідучи, з противної сторони до того самого зближалася місця, которе ті два непевні люди щойно недавно поминули. Схиливши голову задумчиво, ішла вона не промовляючи ні слова до малого дівчати, що за нею кошик несло, і тілько часами казала собі урвати самотну цвітку, що сім і там з веселої прозябала землиці, а часами поскочила сама то вправо, то вліво, збираючи то фіалки, то лоташ, то скромненьке попри долинках люби-мене, на косичку і на віночок для себе.

Висока як молода яличка, як серна легка і хибка, в біленькій як сніг хустці, розпущеній неладом понад голову, щоб прихоронити лице від сонця, в тонкій з швабщини сорочці з уставками, широко краскованою заполоччю вишиваними, в шовковім червонім корсетку і синій гродеторовій спідничці, виділася вона як верховинська русалка, злетівша з дрімлючих борів, щоб молодим звісиголовам наділати псоти. І ледве знайшов би ся який, що би оперся її прелесті і не заблукався за тими чорними жаристими очима бодай-би і в безвісті. Мужеська подоба нашої русалки, обляна всіма м’ягенькими цвітками повної дівичої краси, мала щось наповидного в собі, щось дуже принадного.

Но не думала вона за псоти: звісила вона сама чорнокосую голівку над несупокійну грудь, і живше і сильніше пукало її серденько. Через всю дорогу пригадувала собі днешню з матір’ю розмову і сама не знала, чому в її чувствах така якась суперека. Вона і радувалась і журилась тим. Знала вона добре, що надходить хвиля, де лавник з Долини впять буде засилати до неї свати, і догадувалась, що отець схоче своєї ужити поваги. А однак здавалося їй, що жодним світом не буде могла піти по родичей волі.

Вона не виділа свого князя, вона лиш чула за нього, що має бути ладний як дівчина, але – і з дівичим серцем. А такого вона не могла би полюбити. Її сильна мужеська душа тужила за чимсь ще сильнішим, за чимсь кріпким, відважним, жаристим. А тот один показався за двічі, а сама не знала, хто він єсть і чи поверне ще коли в ті сторони. Не знала, чи жичити собі того, аби ся показав ще раз, чи ніт, бо завсе при тій гадці мішалась якась несупокійність до її думання тихого.

В таких гадках минала вона вершок за вершком і приближалась к кошарі, а щоби собі вибити гадки з голови, которі перед нею чимраз в сумніших барвах ставали, зачала тим усердніше глядати цвіточків, хоча така забавка не припадала їй до серця. І закосичила головку дрібненькими фіалками, і заткнула спору китичку люби-мене за корсет на груди, і ще пробігала то сюд то туд по хащах, шукаючи свіжих цвітів.

Но уже їй було далі замного тої дитинячої розривки. Вона пустилась назад к битій стежці, що вела до кошари, і звернувши легкою стопою гіоза лісковий широкий корч, вергла мимовольно ще раз очима, схилилась, сягнула рукою, і туй-туй що не ухопила з первісночком, що під корчом розцвився, за мале вовченя, которе під цвіткою неживе лежало.

Потягнула назад рукою сквапно і задумалась. Втім зверещала як опарена її мала служниця, що близь коло стежки на прогалині ожидаючи на свою панницю стояла. Зіня піднесла очи в сторону і хотіла звідатися за причину того восклику. Але заледво ще могла вона обернутись до служниці, аж ту летить запінена вовчиця надзвичайної великості через прогалину вправець на ню з дебрі.

Відскочити і сягнути за свою малу боронь, котору звикла була, як тоді-то многі женщини, виходячи в верхи, з собою носити, було ділом одної хвильки. І не уляклась була ще дуже, хоча така стріча кожному могла бути страшна; але як спізнала, що бороні ніт, тоді ж поблідла як хуста.

Гадати за способи ратунку не було тут часу. Розлючений до крайності звір припав стрілою до удушеного свого плоду, понюхав, завив окропно в материнській розпуці, і дай же на дівицю, мнимого свого напасного досадника.

В найвищій опасності, видячи так певную і так жестоку смерть свою перед очима, задрижала бідна на всіх суставах, скричала з цілої сили і відскочила в бік корча к прогалині в надії, що може її дівчина прискочить бодай-би з чим-небудь на поміч. Но без діла! Дівча, перепуджене, шукало в можливім бігстві власного свого спасення, і убігло уже далеко долі вершком прогалинами. А звір, местію розгорілий, не ожидав, аж його жертва з пазурів муся виховзне, но мечеться, рознявши широкую пащу за нещасливого, доганяє єдним скоком і поваляє цілов силов о землю.

Якби з-під сирої могили зойкнула бідная жертва стлумленим з перестраху голосом, і стала без духа.

Хвилька – ба ніт, в тій самій хвилі гряне хтось сильно з ручниці, що аж земля задудніла. Вовчиця мечеться від своєї пастви мов птиця к горі, звивається клубком в повітрі, паде горіниць назад о землю, взноситься ще раз, пружить всі свої сустави, но безсильна розтягає в послідніх дреготах огромне своє стервище і стелить го при ногах нещасної дівиці.

На миг ока утихло все – но в тім прилітає, мов вторий поражений звір, удатний ватасчик з подвійкою в руках на місце страшенної пригоди. Прилетів, споглянув на лежащую без духа красну полонинну цвітку, і став стовпом над нею. Слідно було по нім аж надто, що судьба дівиці великую у нього мала участь; але ж в його тварі не знайшов би-сь ні найменшого сліду сожалівающої болізни ні ужаса. І кров, що з лівого рамена нещасної плила жертви, не змінила барви в його лиці, не затемніла ока. Він здавався бути ще передше розлучен на все, хоча би і на найокропніше; а єсли ніт, то був він один з оних характерів, що в пекельній гартувались печі.

По хвилі оглянув рану і бач – заблисло його око: знати не була вона від кулі, але від пазурів вовчиці.

Підніс крихітку голову дівиці к горі і став кликати по імени. Но надармо. Тут ні сліду життя. Однак його зіниця вістила, що ще не щезла послідня надія. І положив полегки назад нещасну на землю, а сам поскочив за водою до потічка, які в Верховині в кожнім роздолі знаходяться, і набравши в ладівниці води, люнув нею на твар дівиці.

Зіня отворила очі і якби з просоня яла питати, де вона знаходиться. Но споглянувши на страшного звіря, лежащого у її ніг, пригадала собі скоро минувше, і зачала дрижати на всім тілі. Ціла окропная опасність, которої величину не встигла змірити передше, станула тепер в неописаній своїй страшенності, а вирятування з неї виділося бути істинним чудом. Як воно ся стало, не могла догадатись, і ще не мала навіть часу помислити за того, которому довжна була своє життя.

Аж тепер вона глянула на нього, і – о диво! перед її недовіряющими очима стояв молодець, за которого вона не раз думала і з которим вона ще перед хвилькою носилась по версях – стояв предмет її несупокійних гадок: Алексей!

Вдивилась довго в нього і сама не знала, чи не призатуманіла вона і чи то задур голови не наніс їй дивні появи на очі, чи то був може лише такий сон ясний. Но вскорі переконалася, що то не задур ні сон, але живісінький яв: учула бо рану свою, котору молодець сквапно яв зав’язувати і спиняти кров.

Всі чудесні барви красі пересунулись їй блискавицею поперед зіницю. Чимраз вище яла взноситись її повна грудь, чимраз сильніше клепало їй в лівім боку. Її сильна душа закипіла ще сильнішими чувствами. Весь невідгадаємий давніший несупокій, вся незвісна їй будуща судьба, вся оная тайна, що косівського баришівника здавалася ослоняти, щезла перед її рожевими хвилями зарі розколисаною душею. Вона виділа в нім лиш тільки сильного, відважного молодця з ясним оком і гарячим серцем. Вона виділа лиш щирого друга, що ю вирвав з запіненої пащі роз’юшеного звіря і дав їй нове життя.

А те життя було для вісімнадцятилітньої дівиці так солодко наповидним, а ярке ясне небо тої хвилі усміхалось так мило до молодого серця, як рум’яна молодичка до першого свого дитяті. Вдячність, а може і довго притіснена любов, бухнула з гарячою кервою по всіх її жилах. Розливающася повниця чувств переважила всі дрібненькі хвилі скоромної розваги. В її серці загуділо напрасно во всі дзвони як на Великдень, очи заблисли сльозою, і вона притисла до зволнованої груди – Алексея.

Неомаль бо в тім самім часі, коли Зіня під полонину до кошари вибралася з дівчатем, вийшов і знакомий нам ватасчик з хижі Зубані, і добившися на стрімкий вершок, з которого мож було цілу сторону переглянути оком, слідив сквапно в-около, ачей же за оним удатним дзвінком, що з уст Бориса так прошибно розлягся був по всіх горах і борах недавно.

Но Алексей проминувся з ним, але мість нього стрітила його вправна зіниця предмет для себе далеко повабніший – крайникову Зіню.

Спізнав він ю зараз по високім її і буйнім рості, та по незвичайнім у жен верховинських строю, і з неописаною цікавістю і восторгом водив за нею оком. В його груди розпочалась велика борба. Замисл перед годиною повзятий, за которий щось трохи набелендів Зубані, станув з всіма своїми послідствами в найкращих барвах перед ним. Виконання його було так близьким, так легко можливим. Зіня могла бути ціла в його руках, в його волі. Пристрасність закипіла по всіх його жилах. Свобідна Угорщина, тиха в Брустурі хатина, в ній красная Зіня і супокій і все щастя, заясніли небом в його душі. Но чи не розіб’ється те небо о сильну душу знакомої йому крайникової доні?… Мимовільно стягнув він густі свої брови в два темні хмар проломи і вбив нерухомо очі в предмет своїх страданій і внутренньої борби.

Тим часом зближалася Зіня чимраз к нему і чимраз сильніше волновало в його груди. Уже було близько, тілько о кілька десять кроків. В його серці било як в гамарні. Уже хотів поскочити, датись пізнати, сказати все, – но втім зверещала мала служниця, і ціла опасність, в которій дрижала Зіня, появилась йому перед очима. Розгадуванню не було тут місця. Вхопив за подвійку, зложивсь і на щасть-Боже буркнув. Чи вовчиця одна тілько падала, чи може хто більше, розминулося в його зіниці. І прискочив стрілою на місце, глянув, обачив на рамени кров, і остовпів.

Якби громом грянуло і в його грудницю. Гадав він в-істину, що і Зіня перенеслась з його руки до вічності.

Що ся діяло далі, знаєм. Слабий сосуд розпукся до самого дна в перевазі розтискающпх ним хвиль. Зіня відкрила перед ізбавителем від страшливої смерті всю тайну свого серця. Яркий молодець розходивсь в волнах своїх чувств і хто знає, чи би не був рішився єдиним сильним ударом розтяти судьбою зав’язаний узел, єсли-би дівча, що в першім перестрасі лишило свою панницю і вправець прогалинами до кошари побігло, не було тепер з вівчарями появилось. Однако ж жребій упав невідворотно.

Зіня здавалася успокоєна бути. З щирим довір’ям просила вона, щоби її не лишав Алексей, але відпровадив домів до родичей. І охотно прийняв молодець тот обов’язок, поскочив скоро по коні, за которі сказав, що недалеко за вершком випочивають, і вернувши ще скорше, всадив на коня значно вовчицею зранену дівицю, і враз з Прокопом і двома вівчарями пустився до села.

Як там діялось в дворищі, легко ся здогадати. Крайник не знав гостеві свому прибрати місця. По сто раз дякував, по сто раз обціловав дерзкого молодця, і сто раз бігав то до Зіні то до Алексея, і знов до Зіні і знов до Алексея, і випитовався за найменшу одробиночку. І знов бігав і знов дякував, що тому кінця не було.

Хотів він нагородити, чим тілько було му возможно, і дав би був весь свій маєток за вирятування свого рядового козачка, і навіть і самого того козачка дав би був свому благодієві в додатку, єсли би тот був тілько одним слівцем вспімнув за те.

Але молодець мовчав на всі ті любовання і дяку. Він був в тім стані, як коли чоловік нечаянно з бурного моря дістанеться до тихої тісненької хатини. В його ушах завсе ще шуміли движимі безодні, бго розколисана душа не могла остоятись і присвоїтися з таким мирненьким домовим раєм. Він може не досвідчив ще ніколи такої щирості і приязної преданності як днесь. А може рознесла буря всі подібні запам’ятки з давніших дней. Його язик не міг знайти в такім настрою чувств придатного слова. Він мовчав, лиш його око здавалося говорити. Але хто відгадав би бесіду тую?

І Марія радувалась мов тепла весна над цвітков першов, що спаслась від лютого полунощного вітра. І вона дякувала сердечно, і розпитувалася і гостила гостя. Але на її завсігди яснім чолі простерся якийсь сумрак, як хмарка понад сріберне личко зірнички, і ані весела бесідливість щиродушного друга, ні любовання Зіні не могли розігнати тої хмарки.

Украдком але часто споглядала вона на свою дитину, а ще частіше на гостя, і щораз сумніше ставалося її личко. І навіть оная задумчивая поволока, що хвилями так мило украшала твар молодця і котору Зіня так жаждливо спивала оком, як крася чистую керничку, не могла звабити її зіниці к собі. І вопреки, та задумчивість зганяла на її чоло ще більші мраки. На тій гладкій опоні здавалася Марія читати строптиве письмо.

Але ту якусь внутренню скуку, тот неізвісний несупокій таїла вона старанно в собі. Не хотіла вона перед часом мутити сердечної веселості дорогого свого мужа, однак ждала хвильки, аби тягар, що їй натискав на серце, поділити з тим, перед которим вона ніколи не ховала тайні.

О невісти! тонкі і м’ягенькі болоні вашого невідгадаємого серця віщають часто більше правди безсвідомо, як се тугі розуми світових мудреців зможуть вислідити. Незвісне ваше око душі читає дивним домислом невідомі знаки, которі труслива тайна пише. Так читає сліпець кінчиками пальців на м’якім папері незначні чорнила букви.

Но тривожлива обава оглядної Марії була ачей же, принаймні хоть тепер, ізлишньою. Мовчаливий молодець розговорився помалу чимраз свобідніше, зачав розповідати за свої сторони, за Косів, за Кути, як літішного року мало мав пожитку з своєї перекуплі козами, як на сесь рік більше ся надіє, бо до Дебрецина много саф’яну яло відходити, як він, будучи нежонатим, много утрати має в своїм газдівстві, як у них небезпечно тепер через опришки, як вони по ночі нападають на заможніші газди, рабують і беруть на всякі муки таких, що їм ся за гроші не хотять признати, як женщинам всякі неслихані діють обиди і жестокості, як уже і в тих сторонах стається чимраз опасніше – і за прочі подібні речі, которі обі женщини з напруженою слухали увагою, і з тривогою на веселих поглядовалися мужчин.

В таких розговорах надішов вечер. Молодець схопився, склонився низько, подякував за гостину, і яв ся відпрошувати, що ще днесь має від’їхати до сусіднього села, щоби собі замовити кіз, бо завтра великодній п’яток і свята надходять, через которі не мож буде много купчити з людьми.

Просив крайник, намагалася Марія, і Зіня вергла своє слово, але даремно. Алексей попрощався, приобіцяв в свята повернути, заганув, аби му кілька кіз також вибрано в продаж, і сівши на коня, посадив долі селом з Борисом, которий як чунява вівця через цілий час гостини і розговорів на яворовій сидів лавиці і тілько очима з-підлоб’я споглядав то на Алексея, то на Зіню, то по кімнаті…

Примітки

бордюг – міх з козячої шкіри.

прокладинець – той, що носить проклади, тобто вилоги, отже жовнір або стражник скарбовий.

Демня – присілок коло Сколого, де була гамарня.

дубівник – гарбар (дубити – гарбувати).

загуря – іграшка, забавка.

тайстра – шкіряна торба, мосяжними пуговцями цяткована.

досадник – той котрий досаджує, докучає.

розлучен – той, що твердо наважився.

строптивий (рос.) – рапавий, суперечний.

літішнього року – торік.

Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 220 – 235.