5. Зіня і Алексей Добош
Микола Устиянович
Повій, вітре, новій по Тисовій скалі,
Розвій, вітре, розвій тяжкі мої жалі!
– Ой жеби я так дув, що бим землю пірвав,
Уже я не роздую, що тобі пан Біг дав.
Піснь народна (з-за Бескида)
Три літа минуло по тім случаю, літа для наших Задільських сумні, болесні. Де ся поділа Зіня, ніхто не умів сказати, але здогадувався хоть хто.
Скоро до церкви вість ся донесла, що горить корчма, висипалися побожні християне з святині божої і бігли що мога на рятунок; но довідавшися, що опришки в селі гостять, спішив кожний до власної хатини, аби прихоронити в ліс малую свою фортунку.
І крайник побіг найперше домів, і зачудовався дуже, що знайшов в дворищі всі двері отвором. Сплеснув в долоні і глянув в тривозі на скриню і по кімнатах. Но успокоївся скоро, знайшовши все в порядку. Яв кликати на Зіню і перебігати всі закути. Не знайшовши ані живого духа, погадав собі, що дівиця скрилася десь в сусідстві. Позачиняв двері, велів жоні і челяді скритись коло сусідських хиж, а сам поспішив в громаду. Рушив, що міг, і дай же в погоню за опришками. Але уже було запізно. Розбійники, зрабувавши жида, посадили давно уже в безпечні верхи, не потворившись на жодного газду.
Сонце було уже високо, коли крайник повернув з безуспішної погоні. Переходячи біля церковці, зобачив отворені двері і учув побожні пінія. Звернув до божого дому, щоб подякувати Небесному за його святе провидіння, же охоронив село від більшого нещастя. Ледве переступив поріг, відбився о його слух пречудесний тропар «Єгда славнії ученици» і він узрів свою Марію, ридающу в голос перед самими царськими вратами, на колінах з похиленою в землю головою.
Якесь невідгадаєме чувство, якась скрита тривога прошибла через всю його душу. Мимовільно упав в женській церкві на коліна, підніс око к горі і хотів молитись: но місто молитви вторили лиш його уста безсвідомо, з-тихонька, дрижачим голосом проникающу страсную піснь: «Єгда славнії ученици».
І не можливо було йому дождатись кінця страсного великодної п’ятниці набоженства. Непокоєний всякими доганками, поскорив він домів, і там довідався за все, довідався більше, як його старість і чувственне серце без ускорбу здоров’я могло знести.
Ще досвітком принесли вівчарі вість в село, що в той сам час, коли догорала корчма, якісь люди біля їх колиби гнали в вискоки на конях. А було їх четверо, два мужчини і дві женщини, і о скільки могли через згар в пітьмі доглянути, їхала одна в дебрециньскій гуні, в якій Зубаня звикла ходити. Як звертали коло колиби, просилась друга з тих женщин розпачливим голосом у якогось Алексея, щоби повернув до кошари, і кликала на вівчарі о поміч. І вони сулились були, бо їм ся здавало, що то крайникова Зіня, але її товариш вхопив коня за поводи, потис зо всеї сили, і счез з-перед них в нічній пітьмі в сторону к угорській границі.
По тій вісті рознеслась скоро і друга. Люди, що сночі з сіллю з Болехова повернули, розповідали, що ціла шайка опришків з вівторка на середу напала була вночі на Болехів, і два з них всадилися були до жида пекаря. Но на щастя умкнув син того пекаря через вікно і дав знати до близької стражниці. Ударили в звони, рушило все місто і гнали цілий день горами за опришками, але без діла, бо в тій шайці мав бути дуже удатний молодий отаман Добош, которий недавно пристав до опришків і міста і двори і жиди нападає, і з якоюсь бідов знісся, що го ся куля не чепить.
Такі вісті з многими іншими придатками рознеслись одним мигом по цілім селі, а кожна нова вість була, казав би-м, новим ножем в серце крайника. Розпізнавав він аж надто ясно, що знакомий му косівський купець, Алексей, ніхто не був інший, як прославлений молодий отаман опришків, Добош, за которого він уже передше щось зачував трохи. Вся нескладність в його строю і його подобі, весь жар потайних його пристрастей станули йому тепер перед очима. І навіть те обстоятельство, що він тільки у нього єдиного, і то в дорогій куплі, за двічі взяв кількоро яловини, стверджало аж надто його доганку. І він увірився скоро, увірився з розпукою в серці, що його Зіня попалась в руки злоби, в руки керваві ізверга людства. А він? він подав сам до того через свою неодвітиму довірчивість надобний случай!
Тяженько востхнув почтивий Задільський і заломив руки. Послідня гадка звалила незносимий тягар на його груди, мов гробовий камінь. Марія, його щира, добродушна, м’ягенькая Марія, станула му перед очі, і її плач і ридання в церкві, і оний жалосним сумом проникающий тропар відбили му ся наново в ушах. Нова болізнь стисла му за серце, і він заточився, якби го послідня опускала сила. Но в кожній першій хвилі тяжкого нещастя зсилає Бог дорогую для недолі нотіху, надію. Тої підпори ухопився і наш крайник, завізвав, не ожидаючп навіть Марії з церкви, найжвавші молодці, і розіслав по охресних селах в Угорщину на звісті, і сам приспособлявся в дорогу. Но все було надаремно. Більше як тиждень скитався він з кількома товаришами по горах далеко, більше як тиждень звідовала Марія послів: кожний прийшов тільки з доганками, по часті собі противними, і приносив тілько тяжкую болізнь, тілько гореснішую грижу.
Напослідок лишився крайник всякої надії, передав дорогу нещасную дівицю судьбі, і потішався тою гадкою, що вона не була його питома доч. Але його душа не уставала терпіти. Безустанно нарікаючи на себе, ходив він, похиливши в землю голову, по смутних кімнатах дворища і думав лиш за страсний четвер, за Зіню, за її тяжкую недолю, за смуток Марії.
А Марія? О, та боліла ще тяжче. Але женське серце має улекшаючий сток свого горя, сльози. Вона плакала з початку цілими безсонними ночами. Пізніше відвернув інакший предмет її увагу. Щодень ослабівали значно животні сили її друга; його, що так скажу, глуха задумчивість яла чимраз більше тривожити її предчувающе серце. Вона обавлялась за його здоров’я, вона лякалась крайнього, і звернула цілу свою старанність для того, которий так вірно і щиро поділяв з нею і щастя і горе.
Зо всею увагою іскренно прив’язаної подруги ухиляла вона всі обстоятельства, которі би могли на оний случай звернути гадки мужа, і не вспоминала ніколи перед ним за минувше. А як надійшла річниця страсного четверга, старалася вона безустанними наводами на далекі предмети унімати болізнующому серцю корм, которий би згадка того дня могла з собою принести. Але у крайника був в кожний день страсний четвер. Кожного зарання співав він при утренних молитвах дрижачим і тужливим голосом стиха «Єгда славнії ученици» і думав знов за своє.
Однако час, тот чудесний і єдинственний лікар на все горе, затеряв всі запам’ятки минувшого случая. Крайник і Марія зачали помалу уважати Зіню за погибшу навіки і поміщати межи померші, і з тою гадкою вертав давній супокій до їх серця, хоча не вертала давня веселість до їх мешкання. І так минав день за днем без значнішої в дворищі пригоди і переступило на рік четвертий. За Зіню не вспоминав уже ніхто більше, хіба Марія одна, аби змовити молитовцю за її душу.
Аж раз пізно в вечер приходит слуга від волів з полонини домів, та й яв розповідати перед челядиною, що перед заходом сонця, повертаючи в село, спостеріг здалека якісь незнакомі люди в дебрах під полониною, при широкім огнищі, а межи ними молоду женщину в червонім плащі. Марія підслухала ту бесіду і якби ю щось тронуло, поспішила сквапно до кімнати, не ожидаючи навіть кінця тої бесіди, і стала оповідати крайникові.
А була то уже осіння пора. Вітри гуділи як міхи в гамарні, дощі лили мов коновками, а ніч була темна – хоч висади око. Крайник уже забрався був до супочинку, но схопився скоро, як Марія поспішно приближилась к ньому і яла з-тихонька повторяти, що вона в челядниці довідалась. Прикликали слугу і зачали звідуватись ближче. Слуга розповів ще раз широко і додав ще те, що оная невіста була надзвичайно високого росту і держала щось під плащом коло огня, а мужчини сиділи коло ватри, і було всіх чотири. За твар не знав що сказати, бо голова її була дуже похилена к землі, що не мож було зобачити подоби. Задільські відпустили скотаря і глянули мовчки по собі. І ще не мали часу промовити до себе слова, як хтось отворив стиха двері, і женщина в червонім плащі станула серед кімнати.
– Зіню! – скликнула зачудована Марія і прискочила до женщини, що мов сонна мара станула серед кімнати нерухомо. – Зіню! дітинко моя! – залебеділа ще раз і розпростерла руки, щоб на серцю привітати свого нечаяного гостя.
– Мамо! не приближайся ко мні, – одвітила та притлумленим голосом, в которім як на поверху моря відбились всі волни чувств. – Не твоя то милая доч, не твоя чесна Зіня приходить до тебе, щоби натішитись на твоїм серці, щоби налюбоватись твоїм ласканням, – о, твоя мила доч, твоє чесне дівча загибло давно. До тебе прийшла нещасна невіста, которої лице знеславлене обидою, а товаришем чорная злоба. Глянь на мене: це одіж опришка! досить того про тебе, щоби-сь спізнала мою долю. А крайнє, зволь, щоби-м замовчала. І не приходжу я просити для себе милості; я в очах твоїх ачей же недостойна її, хоча Бог тілько один вість, як мало виновата я. Але приходжу жебрати милості для того ту хробачка маленького, которому місто колиски приготовив світ висільницю, єсли Бог і добрі люде завчасу не змилуються над невинним немовлятком.
І зверла з себе при тих послідніх словах широкий плащ на землю, відняла від грудей дрімлющого піврічного хлопчину, упала на коліна, піднесла його к Марії, і глянула до неї очима, в которих ціле пекло її душі перелилося було на хвильку.
Марія не могла освінути від задива. Нечаяне появлення Зіні, котору вона уже межи помершими вспоминала, її прошибающі серце слова, її сумна, чорна недоля, її розпачливий стан душі, ударили занадто сильно і занадто напрасно на її м’яке трусливе серце. Вона стояла мов перед гробовим видом, з витягненими руками як вкопана, і не могла ні пів слова видобути з себе.
Тим часом зірвався і крайник з постелі, заверг на себе одеж і зважаючи, що до явлення, яке тут розпочалося представляти, не потрібно було більше свідків, зачинив на гачок двері, і взявши обидві женщини за руки, хотів завести до другої кімнати, которая к городові притикала. Але Зіня не рушилась з місця.
– Ніт, отче прелюбезний, – зачала вона, – я не піднесусь з того місця, доки не вижебраю для цього невинного немовлятка милосердія.
– Утихомирся, нещасна невісто, – промовив миролюбник Христов, – хоча я не твій питомий отець, а Марія не твоя мати, але ми досить наболілись за тобою, щоби мали цуратись тобою в хвилі, коли Господь Бог назад привернув тя до нашої хати. Недоля твоя тяжить жорновим каменем на моїй груди, і благо старому, перед которим давно уже гріб стоїть отвором, що буде міг прощен зложити в землю грішні свої кості.
– Так те все правда, що ми Зубаня розповідала! – прорвала сквапно Зіня. – Тож я в-істину ізвергом на тій нещасній землі? О як же тяжко карає небесний судія бідную дитину за прогрішення родичей! Але ж так мені легше, тепер свобідніше відітхне моя грудь. Огида доньки не верже уже тепер соромом на розпуку матері; лице вітця не заполоніється на зганку про його дитя, і недоля моя не викопле нікому гробу. О, тепер мені добре. Ах, тільки моє дитя солодке, для того ніт добра на широкім світі.
– Бідна невісто! – озвався крайник і взяв дитя з рук Зіні, – не рви за серце тую женщину, що як заклята стоїть перед тобою і більше тя в-істину любить, як може власна питома матер. Та й не тривожи старого, що про тебе давно уже зачав собі розкопувати могилу. Хоча мені мимоволі вирвалося з рота, що ти не наша доч, однако ж не гадай собі, щоб твоя недоля ізгнала тя із нашого серця. О, старому Задільському Зіня нещасна далеко дорожча, а Марія знайде ще в благім своїм серці закут, де би помістилось красне те дитя. О, ходи, бідная доню, сядь на лавиці і усупокійся. Та скажи нам про твою недолю, про твоє горе. О, як же много ти мусіла перетерпіти! Як дуже змарніло лице твоє! Скажи, розповіж, та чей тобі і нам буде легше.
І положив дрімлюще дитя до теплої своєї постелі, а сам взяв знов Зіню і Марію, которая аж тепер, охолонувши, до Зіні яла промовляти і ревно плакати, і запровадив до другої кімнати.
Но Зіні годі було усмирити до найглибших глибин розколисаних болізней серця. В найвищім розревненні віддала вона дитя з рук, поступила до другої кімнати, припала на маленький стільчик, що стояв коло ніг Марії, і закривши твар обома долонями, сперла голову на її коліна. Вона не надіялась по мнимих своїх родичах так много милості, вона гадала, що в їх серці давно осуджена вона з самого позору. По її прориваних глибоких воздихах слідно було, що вона тяжко билась з собою, хоча на її лице не упала сльоза. О, чорна недоля висушить легко тую блаженную нору болізнующого серця і загартує його так твердо, що скорше пукне воно, ніж розплинеться в жалю.
Переболівши так хвильку мовчки, піднесла Зіня голову з колін Марії, та й зачала знову:
– Сказати про моє горе? О, того не виговорю я, але розповім все, щоб мені було легше; о, мені уже так легко тепер, коли дитя моє знайшло щирого тата і другую маму для себе.
І стала розповідати, як вона на першу стріч з молодим чоловіком, которий за косівського творився купця, затоскнула тяжко за ним;
як та її туга взмагалась щодень;
як вона, коли другий раз обачилась з ним, случайно довідалася від Зубані, що він нежонатий і в Косові значний має посідок і чесне ім’я;
як вона тоді уже повзяла надію на нього;
як в онім страшнім випадку, коли цей чоловік вирятував ю від смерті, без розваги в найвищім восторзі призналась йому за любов нещасну і рішила сама свою судьбу;
як мнимий цей косівський баришівник в страсний четвер обманув її довір’я і вилудив за село;
як за селом стрітила Зубаню на коні, і як вона зараз зачала обавлятись лиха;
як вона бездільно старалась утечи, або з чужою помочію рятуватись;
як ю уводжено, коли уже недоля її явна була, обманою, що Алексей не був з Косова родом, але з Брустури на Угорщині, і що він рішився з печальної любві до цього кроку, до которого припадковий напад опришків подав му надобную пору;
як він загадав з Брустури просити родичей, щоб призволили на союз з ним;
як потому ходили блудом зо три дні горами і упалися під Попадю межи опришки;
як вона в неописаній розпуці довідалася там, що попалася в руки Добоша, їх верховодця, і як сей в-істину хотів з нею утечи на Угорщину, повергши на завсе шайку;
як два йому ненависні опришки, довідавшися о його наміренні від Зубані, засіли зараз ще в страсний четвер на нього за селом;
як Зубаня одвела їх від того;
як Прокіп нароком водив їх блудом, щоб назад завести до шайки;
як цілому її нещастю була причиною ненависна Зубаня, щоб помститись за сина, которий давно то уже, ранен від неї за селом, на висільниці погиб;
як вона, скоро досталась межи опришки, без устанку стережена була;
як нещасна, утікаючи раз з Чорногори, верглася з скали до Прута перед доганяющими опришками, і як Добош вирвав ю знов з рук смерті;
як від того часу, діставшись під ще тіснішую страж, пострадала послідню надію і віддалась зовсім на божую волю;
як скиталась безустанно літом по всіх верховинах з беззаконниками, а зимою тулилась по хижах, побудованих ними по недоступних вертепах, куда тільки звірові мешкання;
як зіставши нещасливою матір’ю, в неописанім горі думала другий раз рішитись до крайності;
як Добош, спізнавши причину її суму, нарадив їй, щоб занесла дитину сюда і благала для неї милосердя;
як вона принуждена була заклятись на долю цього дитяті, що поверне назад в бори;
як вона довго стояла під дворищем, не сміючи вступити за поріг, де так була щаслива, – і все, все розповіла, прориваючи бесіду тяжкими воздихами.
А Задільські слухали і обтирали сльози з очей, не прориваючи бесіди найменшим словом. І північ минала уже, і когут уже запів, а вона ще розповідала, і не могла наговоритись про свою недолю.
Аж нанослідок встала, глянула через завікницю на небо, і вергшися до ніг крайника, яла лебедіти:
– О таточку дорогий! мамчико моя солодка! ізвольте вашій нещасній Зіні назватись ще раз тим іменем, і простіть їй, єсли коли нанесла вона хмарку яку на чоло ваше. В переповненні невинного чувства зав’язала я дивний узел судьби, которий хіба одна смерть перетяти може; согрішила я, но Бог простив мені, я знаю, простив мені за те пекло, що ношу в моїм серці. О, простіть же і ви, возлюблені мої, і прийміть те маленьке дитя к собі, щоби-м не умирала щодень над ним. Мої хвилі почислені – незадовго буде заріти – хвиля мого посліднього в житті щастя минає – і Бог тілько вість, як завтра зайде ми сонце. О, простіть ми ще раз і пам’ятайте в молитвах своїх за грішную мою душу і – о Господи! Господи! – і за його душу. А тепер ще к тобі, дитинко моя скорбная…
І по тих словах встала, взяла свічу з стола, приближилась з-тихонька до постелі, де дитя лежало, і з взроком якби хотіла злити всі небеса на голову хлопчини і всі зариси личка його спити жадливим серцем, глянула хвильку на нього, та й залебеділа:
Дитино моя найдорожчая! сину болю і розпуки! о, бувай ми здоров! Тебе твоя нещаслива мати ніколи більше не обачить, не натішиться твоїм личком, Зеню мій солоденький! Далам ти те ім’я, щоб перелилась любов сих праведників Христових на тебе, як розливалась колись на твою нещасливую матір. Благословлю тя іменем Бога, що рядить судьбою кожного хробачка землі; благословлю тя болізнующою душею, бо рука моя осквернена чужою злобою. Ти не обачиш більше своєї матері, не будеш може навіть чувати за ню, може ще днесь розіб’ється голова її о першую смереку… Ото ціла пам’ятка по ній, ціла змерщина – ах, і вона не мала більше по своїй матері…
І зняла з руки перстень, і зав’язала в хустину, що обгортала дитя. А потому вліпила ще раз жадливо в нього око, і дві краплі слез, як дві великі перли, може послідні, поточилися горохом по її бліднім лиці. І схилилась, і поцілувала дитя, а потому звернулась ще раз до крайника та й каже:
Моє діло скінчилось. Ще тільки одно маю сказати: на Зелемені, в стороні від востока, стоягь чотири молоді явори в малій закітлині, а межи яворами лежить камінная плита в чотири грані тесана, а під плитою єсть мідяний котел, а в котлі посаг цього дитяті [За тою плитою з чотирма яворами глядано і в теперішних часах. – Прим. М. Устияновича]. Аж буде жити і требувати, то лишіть му слід – а ніт, то нехай ржавіє до судного дня в землі, бо то кров неповинна! А тепер прощайте!
І припала ще раз к ногам Марії і крайника, і яла цілувати. Але того було уже замного. Марія розплакалась як дитина, а крайник зірвавсь, зібрав всі свої сили, підніс невісту від ніг своїх і притис к своїй груди, та й зачав розлучним голосом:
– О ніт, не підеш від нас. Хіба з моїм життям видре ми тя хто з моєї хати. З цілої твоєї бесіди спізнав я, що тобі тут нема прихорони. Але світ широкий. І твоєї недолі могут ся розв’язати кінці. За способи розгадав я уже. Сейчас кажу осідлати коні і поїдеш долів зо мною. Там перебудеш, док беззаконників не постигне рука справедливості. А за те тепер уже легко, коль знаєш всі їх прибіжища. Зверж з себе те ненависне плаття, а ти, Маріє, шукай їй що іншого перебратись.
– Татку любезний, – зачала Зіня, – без діла ти промисляєш. Моя судьба невідворотна. Мою чорну долю розсвітит хіба один Бог.
– І гори зрівняются з долинами! – відповів різко крайник, та й став убиратись.
– Хіба на страшнім суді! – рекла Зіня, востхнувши глибоко. – Тим часом може за тими стінами снується моя сторож і чекає як смерть над недужим, щоб чимскорше вигнати грішную душу. О, я не учиню того, татку любезний! Знаю я добре тих синів скал, і жгущу ватру в груди Добоша я знаю. Се дворище обернуло би ся сейчас в дрібний попіл, скоро би я уходити хотіла, а життя ваше обвисло би на тонкім волоску його волі. О, я не учиню того, щоби-м ще більшу грижу нанесла на дім сей – і чи ж я не заклялась на долю моєї нещасної дитини?
– Як то? – запитав крайник сквапно, – то ти не сама прийшла в село?
– О ніт, – відповіла Зіня, – суть тут мої товариші, і горе тому, що ся потворить подати руку нещасній, щоб ся видобула з живого свого гробу.
– Га, нехай і так буде! я розлучен на все, – одвітив крайник. – Маріє, спори. Скоро ми будем на конях, ти сейчас поспішиш до пан-отця духовного, щоб ударити в дзвони і рушити громаду, чей чи не зловив би ся який.
– Отче, даремно. Прошу тя на милість Бога небесного, лишися тої гадки, – зачала Зіня, та й зложила руки перед ним, як до молитви. – Тих хіба одна смерть годна зловити. Мене ніхто не витягне з-під живої моєї могили, а на село спаде тілько нещастя і недоля. Отче, не покушайся звернути спад води к горі, судьба моя неумолима!
– І мою волю не розвіє пустий вітер, – відповів крайник постоянно, та й звернув к дверям, щоб побудити челядь. Но ледво відложив гачок і вхопив за клямку, як хтось з сіней сіпнув сильно дверми, і п’ять опришків стануло напрасно в кімнаті.
– Га, то уже так пізно? – шепнула Зіня, та й скочила до Марії, котора на вид тих нечаянних страшних гостей мов підломлена з ніг ся повалила. Але ще не могла вона принести боязливій помочі, як крайник, пірвавши за подвійку з стіни, випалив з обох цівок, і мов-то колода грянув один з опришків на поміст кімнати. Зіня оглянулась, а над головою небачного старця заблисли уже чотири топірці.
– Олексо, стій! – крикнула з цілої груди, і в один дух станула перед загроженим і обняла го руками. Добош спустив балту, але один з його товаришів туй-туй що не розчерепив голову старому, єсли би відважна рука Зіні не вхопила була за деревище топірця і не здержала удар в воздухах.
– Семку, поліви ! – загудів мов медвідь Добош, – і не творися на сіду голову, бо гріх.
– Як то? а Балош мав би попрощатись невідмщений? – відворкнув тот і підніс знов балту.
- Поліви! – крикнув верховодець ще раз і потрутив опришком так сильно, що сей аж до дверей заточився. – Для Балоша давно стояла висільниця ладом, і нехай подякує Богу, що з чесної руки погиб; а ти, опаристий свату, – обернувшись до крайника, – лишися пустої гадки. Не так легко з рук Добоша видерти полонинную цвітку. От дбай си лучше за свою бабу, щоб не заков’язла із страху. А як тя лоптят в’язи, то пошипайся несіяним ощипком, а на сесю пукавку не творися.
Сказав і ухватив рукою за подвійку крайника, спустив цівками к земли і ударив так сильно в них ногою, що обі цівки як м’ягкі два дроти зогнулись в двоє; а потому верг ними під лавицю і обернувшись до Зіні, нідніс плащ, що лежав ще серед кімнати на землі, та й усміхнувшись до неї, каже:
– Ну, красна Ракочанко! час нам домів іти. Давно засвітало, і коник заржав під воротами. Далі, люба, на свободу!
І ухватив сильно Зіню за руку, заверг на ню широкий плащ і потрутивши ногою трупа, якби рад смерті Балоша, понісся з нещасною своєю жертвою горі верхами в бори.
Примітки
Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 241 – 256.