6. Смерть Зіні

Микола Устиянович

Які ми радості життя дало?

Яка пристань човен мій приняла?

Хомяков в «Єрмаку»

Було то знов в яри, перед великодними святами. Але Юра не припадало уже на Великдень, і снігу не знайшов бись був і на лік в горах, хіба на Бержаві та Чорногорі. Трава засіялась мов щіть по святій землиці, і вівці попускали були всягде. Весело дули верховинські молодці в трумбети, що аж верхи ходили, а голос сопілки колисався по воздухах, що рибка по широкім Дунаю, і відбивався так мило, так принадно о гори і бори, мов то звістка милої, що за любим тужить. А діялось знов в самий страсний четвер; сонце сунулось з полудня к западу і несло всі свої лучі к полонині, де наша розпочалася повістка.

А єсть на сій полонині під самим її щитом огромная скала, сягающа чолом високо в воздух. В скалі знаходиться широка печера, здільна більше двадцяти хлопа помістити в собі і прихоронити від дощу і бурі. А з гирла печери добувається криштальна водиця обильними струями, і так студена, що літом не можна її малую чарку дораз випити. Всі стіни печери пописані суть всякими знаками. Знайдеш там написи хрестиків, топірців, букв і цілих імен тих осіб, що колись-то, случайно або нароком, сюда приходили і чарующим по всіх верховинах видом любувались, або прохолоджали путем і скваром сонця знужені сили черствою як перший день яри водою.

Єсть то оная Писана Керниця, за котору ми ачей же за двічі уже вспоминали, і которая в оних часах була одним з тих безпечних прибіжищ опришків, де, маючи під своїм оком всю просторонь від запада, півночі і майже цілого востока, супокійно могли вони розкладатись табором на кілька дней. Ціла охресність була їм тут під рукою, а знакоме нам село з дворищем лежало перед ними як на долоні. І тепер розложилися вони тут від учорашнього дня, думаючи на поблизьке яке містечко як яструб на куря напасти, щоб приспособити вина і меду і всякої всячини на свята…

Дивно буде те декоторим з наших читателів, як могла жмінка боязливих верховинців поважатись нападати на так споро залюднені містечка, як Болехів, Долина, Надвірна, Кути і інші, а однако ж це істина. Власть правительна в Польщі була тоді-то так ослабіла, що кожний відважний верховодець знаходив собі легко в несупокійнім краю подібну собі дружину, і з шаблею в руках становив для себе і своїх право і правду. Сильніша від королівского престола тогдашная шляхта не могла також статись защитою против довольству, бо занималася вона всіма силами враждою в конфедераційних тогдашніх роздорах, і вопреки сталася ачей же сама причиною до утворення оних розбійничих вартуг, которі послідніми часами польского владіння несупокоїли верховини руського Галича і підбескидські містечка.

Хоча розпорошені Ракочого сподвижники, складавшіся найбільше з людей без сталого жилища і криющіїся довго в верховинах забескидських (угорських), могли були принаду до такого ремесла подати, однако ж джерело сего зла було далеко глибше.

Верем’я, в которім Верховина задрижала перед власними своїми балтами, було само те, коли польська шляхта, мающая в Бескидах широкі волості, а мож би сказати ніяких з них приходів, яла над тим промишляти, як би і з тих тісних своїх підданих, трудящихся майже ісключно скотоводством, можливий хосен дав ся потягнути. І в тій то гадці закладали вони на свобідних синів Бескида, кромі звичайної давнішої оплати, всякую десятину від скота, овець і пчіл, установляли рогове, карби, чопове, якусь там москальщину, і інші подібні дані. Але ж тяжко було пустинного верховинця притягнути до тих незвиклих йому тягарів. Дідичні панове мешкали звичайно на долах далеко, а перед засланими до збору дані козаками скривався верховинець літом зо всім своїм статком в недоступні звори і був там безпечніший як козак на своїй Січі, а зимою не поважався жоден дільнянин посіщати Верховину, де тоді ще за кожним кроком грозила снігами припорошена пропасть.

При тих обстоятельствах спустили декоторі дідичні панове жидів, тую ненаситную з’їдж, на Верховину і придали їм всі можливі джерела доходові, як корчми, жорна, ступи, десятину і всякую дань в оренду. Ті нові прибульці розп’яничили Верховину незнаною тут ще горілкою, здерли кривдами і мантою послідні рубатки, позабирали велику часть управної землі в застав і привели супокійного і покірливого верховинця до крайності. Розпізнали нев’обав дідичні панове тяжкі наслідства нерозважного свого поступку і декоторі з них повиганяли назад з Верховини жидів, де самовольству до нанесення всяких кривд так широкий путь; але уже було запізно.

В верховинських молодцях, охолонувших від першого задуру опійства, озвалась страшная жажда месті, і вони в’язались в дружбу, нападали з первопочатку на ненависних їм жидів у себе, а пізніше шукали їх в сусідщині. Зразу були то случайні тілько випадки, потому ставалися вони, при можливості ухилення ся від заслуженої кари, общими. І коли Добош, один з таких-то відважних верховодців, свої молоді товариші в сильную содружив шайку, нападали вони не тілько на самих жидів, але і на двори, на священиків, і на цілі навіть містечка і села.

Обстоятельство, що вони мало коли потворились на маєток простого селянина, освятило було, простіть же так кажу, те їх ремесло у верховинця, і він укривав перед судом їх прибіжища старанно, і лучився охочо при кожнім неудовольстві до веселої дружини опришків. Був навіть час, а то в послідніх временах польського владіння, де та злоба ставалась нравом верховинців, особливо коломийских, і не знайшов бись був села під границею в Бескидах, де би двох або трох жителів не належало до шайки опришків. Піти в опришки було принадою для бутного або оскорбленого молодця, і ледве правительство австрійське змогло, уже то недавніми часами, зовсім викорінити тот легко возростающий заблуд всіх жителів верховин.

Но вернімся назад під Писану Керницю.

Серед чорної шайки опришків, що на теплім осонні біля полонинної скали порозкладалася, сиділо кілька женщин, в куртих сіряках і в бруднім нароком солониною затлущенім платті, около широкої ватри, під розложистим як світ старим дубом, которий мов-то послідній первовіків прадід самотно тут стояв і густими своїми конарами к печері нагнувся.

Женщини ті крятались одні около спорого котла, що висів над огнищем на нахиленій к ватрі буковій галузі, мішаючи в нім якуюсь замішку, то прикладаючи до огня сухе паливо, а другі смоктали з люльок недогарки, або, запікаючи при грані, подавали їх мужеським своїм товаришам. А всі були в спорім розговорі.

– І такой, бач, скалозуба Гафа поверла нас, – зачала одна, – відав чи не схоче вона знов розсалашитись на пустари? Проклята трупиця! сесій і в пеклі не буде тепло.

– Гляба! – озвалася друга, – коль не стало уже Бориса, щоб запікав черепаню та затикав бабі в зуби.

– О, тот же їй ся натикав, що аж гак один висадив з рота, – заверла третя, розсміхнувшись глумно, та й шурнула мосяжнов люльков в огонь і присунула приском.

– А однак хто знає, – озвалась знов друга, – чи не Балоша кості ваблять тую чортовую свість до цього села. Вона мені казала, що Балош стає їй завсе на очі і не дає заснути, як небіжчик її Петруньо, шо му ворони обглодали ребра. Бачу чи не опир він?

– Та чи не домагається від неї, щоб дала попові на службу за його душу! – зашиділа третя. – Га-га-га-га! отож знайшов си церков, Богуся молити!

– Ой правду кажеш, сестрице, Бог би ти дав вічочок! – зачала знов перша. – Вона би скорше вигнала душу з тої, через котору і син і сестрінник погибли без сповіді.

– З кого? з нашої попаді? – запитала пошептом третя, витягаючи люльку з вогня, та й зиркнула на верховодця шайки, що мов медвідь розстелився біля керниці. – О, най собі не сушит глуздів, – додала далі, – її душа ачей же сама скоро вилізе шилом через дурную голову.

– Або вилізе, або не вилізе, – озвалася четверта, знати троха уражена, – але сесе неспасенний гріх, що сей проклятий козуб на бідне Зінчиско ворогує, же Балош задер п’ятами, мов-то через ню ся те стало. Відав би тому рогатому бісові щось ліпшого належалося на світі. Крайник, чую, спрятав його як якого пана. Ой через нього то і я бідная скитаюсь по тих безвістях.

– Або що, хлопе! може такой не через Зіню погиб Балош? І я би сама не була ліпша, – одвітила друга.

– Вірю, – зачала та, – бо вас обі ачей же рідная мати родила. І з твого рота, сестрице, визирають вовчі зуби.

– А тобі чорт до моїх зубів! Диви, яка ми красота – пуголовиця!

– Ти сама пуголовиця.

– Чи мовчиш ти, опирице! Пси би ти писки лизали!

– Ти сама опириця.

– Фенно, подай ми вареху! – зверещала та, – най тій рекрутці рот заткаю, – і схопилась до ватри.

– Тихо! прокляте насіння! – загримів сильний голос верховодця, – бо міхом шкіру стягну. Ділайте своє діло; а ви, хлопці, поостріть балти. Болехів далеко, і завтра не буде часу. Зараз з вечора покликати всі товариші сусідних сіл, щоб ставились завтра на ніч в Бубнищах.

На тот голос замовкли баби та взялись до свого діла, і тілько часами відворкнула денекотра серед сміху і неприличних бесід і глумовань розгнузданої вартуги.

Но ми відвернімся від того зрілища, де дикість з злобою промішалась в половиці, і гляньмо на хвильку в іншу сторону полонини.

О кілька стай від Писаної Керниці в малій закітлині, висящій над стрімким первовічними лісами зарослим берегом полонини, сіділа страдальниця тих гір, бідна Зіня. Лице її виблідло як цвіт в земнику, око загасло мов в хмарах звізда порання, сила душі зломлена, а на чолі розпростерся сум тяжелий. Не була то оная гожа і відважна дівиця, плеканиця гордих Бескидів: з давньої Зіні позістала заледво тінь. Глянувши на ню, гадав бись, що то пам’ятник на могилі. Але вона не промовляла до нікого слова з блідавих своїх уст. З заломленими руками і похиленою к землі головою сиділа вона нерухомо над дебрею, звернена к селу, і безустанно слідила в нім оком, втопивши зіницю в дворище, і виділося, що хотіла взроком пробити його стіни.

Що ж там діялося в тім дворищі? Неперестанно снувалися там люди, то в дім, то з дому, і чимраз більше християн сходилося на подвір’я, і чимраз більше з’їжджалось сусід із всіх сторін, то кінно, то возами, ніби на якусь учту в гості. І ще не було досить, і ще ся збирали люди. Уже наповнилось ціле подвір’я, і по улиці зачали міститись. Що ж там за гостина в дворищі?… На лиці Зіні малювалася неописана тривожливість. Непевність окропніша над саме нещастя.

Аж ту нараз загуділи від церковці всі дзвони і відбилися нечаянно о уші невісти. Поблідла як смерть, і вергла туда оком… О горе, горе! Бач, там виносять хоругви і хрест і свіщник, і три священики в жалібних ризах пускаються з дому божого. Ідуть, ідуть, і станули перед самим дворищем на подвір’ї.

Досі сиділа Зіня, вліпивши око в одну черту землі, як мати в око умирающої дитини. Тепер схопилась вона, піднесла зіниці і руки к горі, і мов спуджена хибка ланя верглася стрілою через страшную улеть в бори, стороною до села. Не далеко бігла. На пустари, коло самої хижки Зубані, упала бідна, привалена новою болестію, як голубка, которій яструб обломить крила. «Одну каплю водички!» погадала в душі і зібрала всі сили, щоб притягнутися до якого потока. Но ледво піднеслась і глянула около себе, стає перед нею ненависна невіста, которую судьба, чи то на щастя чи нещастя, вигнала в тую саму хвилю з заверженої хижі.

– Ах, чи ти ту, Зіничко? Та де так спішиш, солодка ма? – промовила зачудовавшись Зубаня, та й прискочила до Зіні. – Гу! ти ся задихала, як міх на Демні.

– Водиці, бабко, водиці! – залебеділа та, – та покажи ми, куди в село.

– Гу! таже-сь бігла через потік, дитинко, та чого ти так спориш в село?

– О, ти не знаєш, Гафо, що там ся в селі діє.

– Знаю я, моя голубочко, знаю. Але гляба! Молоді могут умерти, а старі мусять. Уже ти свого сідого батенька не воскресиш, солодка ма, хоча бись і сама за нього лягла в могилі. Але не пуджайся тим, дитинко, матінка божа з тобою! Ходи сюда до потічка, закропися водою. Та най ти роздеру рубатку, щоб ти не пошкодило.

І по тій солодкій промові підпровадила освялую до близького потока і, захолодивши скощанілою рукою, зачала знов до неї:

– Та чого ж ти підеш тепер в село, Зіничко дорогая? Там повно людей в дворищі, що ж ти там будеш робити?

– Я сама не знаю; піду умирати! – відповіла Зіня, та й схопилась, щоб далі іти.

– Гу! згоріла би-сь з таков гадков! – воркнула баба і вхопила ю за руку, щоб троха придержати.

Мимовольно задрижала нещасна на ті слова і торкнула рукою, якби гадина хапалась до неї. Але баба не полівила, а учувши дрощ, проходячий через сустави руки бідної жертви, обняла ю мов то з щирої прихильності ще тісніше, і якби який щасливий замисл пересунувся їй через голову, наповнилися нараз всі проломи пристрастями заораної її тварі, рот розтягнувся в ненависно-радісний розсміх, і лишившийся ще один зуб висадився надзвичайно далеко з щоки.

Но скоро звинулася назад та страшная грамота її душі в звичайну карту, і вона нахилилась ко дрижащій невісті та й зачала стиха:

– Не час ще тобі гадати за смерть, солодка ма! Як наживешся стільки як я, тоді ж буде пора, Тепер тобі за що іншого дбати. Лиши умерлих – легка би їм земля! – в супокою, а сама гадай, щоб раз видертися з пазурів оного медведя, що злоточив твою долю. І днесь хвиля до того. Щастя твоє, що-сь ся вислизнула на часочок з-під його і з-під ока старого лиса Прокопа. Далі я тебе прихороню, док ти не засвітить інше сонце, а може і мені при тобі.

– Гафо, пусти мя, бо мені чогось так лячно тут. Ох, я би хотіла подивитись хоть на деревище, де лежит мій любезний татко.

– Правду кажеш, Зіничко, тут ти небезпечна. Але я тебе підпроваджу в таке місце, де тя і лихий не знайде, і звідтам будеш могла видіти цілий похорон. Але пожди трошки, най ще відбігну і примкну хижу.

Бувають в житті хвилі, в которих чоловік забуває на всю понесену печаль і горе, і в найлютішім врагу видить свого брата. Суть то хвилі великих радостей і тяжких болізней. Бувають нещастя, в которих удари судьби так зломлять і найсильнішу душу, що вона маловажить, куди ю послідня попровадить доля. Так було і з тою-ту невістою.

Днесь чотири літ минало, як вона в найкращій життя добі, в которій цілий світ плескав к ній в долоні, проходжалась по тих горах; днесь чотири літ минало, де вона тільки о звіздах своїх небес, тільки о щасті думала, де вона зарання того свого щастя по так страшній з звіром стрічі, якби воскресша, на власнім гробі вітати здавалась; днесь вона прискиталася в таку саму пору, в таке красне полуднє, в неописанім горю і в крайній недолі сюди. З усіма тими воспоминаннями в серцю усіла нещасна в усторонні на полонині і вліпила очі в дім, де виколисалась і де її яр розвивалась, і ждала жадливо на хвильку, чей чи не вийшли би ті, що ю виплекали, та чи не виніс би хто на руках маленького дитяти з дворища, щоб ухватити оком хоч ту одну може послідню потіху, же всі дюбезні їй серця живуть ще на світі, і понести з собою хоч ту одну радість до меншання суму. Но місто тої потіхи, принесло їй око новую болізнь: смерть того, которому все винна, крім життя і недолі.

В такім стані душі знайшла ю Зубаня, і в такім стані віддалася Зіня в її руки, не поминаючи на те, що Зубаня була найбільшою причиною цього її горя, і рішилась ждати на ню, не зважаючи, де вона ю попровадить: чи на світ, чи в нову пропасть. Для неї не було уже надїї. За тричі уходила вона з шайки опришків, і металася раз навіть в глибину бистрого Прута, але все надаремно. Життя їй не стояло, як то кажуть, за пушку солі, але вона не хватала уже більше за його пасма. Нить та здавалася бути і так уже дуже слаба.

Тим часом відбігла Зубаня до хижі. Ледве там прийшла, відсапнула, якби їй хто могилу зняв з грудей, і підперши обі руки в висхлі клуби, розсміялась чортовим сміхом, та й каже:

– Аж тепер же надішов час! Пекло буде ликовати в радості. Тихо, мій сину, тихо, сестріннику, зараз, зараз…

І підскочила, якби нею шибло, шурнула рукою до полиці, витягла маленьку шкіряну торбину з кресалом і крем’янков, заткала жмут губки до неї, і ткнувши все те за пазуху, поспішила назад скоренько до Зіні, котора, як вівця ведена на колоду, мовчки на тім самім місці її ожидала.

Через густі бори понад потоки, дебрами, куда лиш хіба вона сама ходила, і де око сонця, як довго звід неба движит, ще ніколи не заглянуло, провадила вона Зіню. Через зломи і одвічне гниляччя дерлась вона з нею з пропасті в новую пропасть, з улеті в новую улеть. Що часочок ставала Зіня, віддихаючи з ослабівающої груди, напослідок упала безсильна під стрімкою як вежа горою, та й каже до своєї проводжайки:

– Я уже далі не могу!

– Зіничко любезна, ще лиш на тую гору. Та ти ю маєш знати, то Остра Кічирка, що над самим селом. Спіши, солодка ма, спіши, бо тимчасом похорон скінчиться, та нічого не побачиш.

На ті слова зібрала Зіня послідні свої сили і зачала дертися на гору. Знала вона добре тот верх; лежав він в-істину над самим селом, і все як на долоні можна було обачити з нього. Те підкріпляло знемагающую новими силами.

Через густий яловий ліс, окривающий цілую восточну часть гори тої, треба їм було пересадити. Гора не була з тої сторони надто стрімка, але путь спиняла інакша перешкода. Перед кількома літами загостив був в ті сигли знакомий лісовий черв, що часами як саранча на бори спадає і обгризаючи лист, кору і саму під корою плівку, цілі обшари лісів до посліднього морить пня. Обдертий із всеї своєї краси, висхлий якби на грядах, стояв тут ліс тот, представляючи сумний вид розорення, якби в тім закуті вся природа заумерла. Всю парость, недогризки чатини і дрібніших галуз, навіть самі відламки підгризеної кори, позривали вітри і постелили на землю, поспихавши одно верх другого так, що тяжко було ступити ногою, щоби не завадити о дрібний лом, которий сухими вітрами погодливої яри, як кажуть, на перець просушен тріщав ломлячись під ногами.

Довго ішли женщини через тую сиглу і з тяжким трудом добилися на верх. Під верхом зазеленілась їм уже природа. Якби шануючи щит, не доходив тут розточающий зуб ненаситного черва і лишив на самім вершку маленький перелісок молодих ялиць неткнений. Але в-околісінько вершка, которий острим закінчався рогом, лежав знов лавою, стятий в осени, весь знаходящийся тут запуст, иризначен на спаль під насінноє зерно. І так представляла та гора, від своєї подоби «Остра Кічирка» прозвана, сумний і відражающий вид заумерлої або стятої сухоліси.

В послідних напруженнях сил, пересаджаючн через устелені ломи і рубань, дісталася Зіня на щит, і упала, добившись на западну сторону, над простопалую улеть, котора над самим селом стирчала, і віддихнула на хвильку. Сонце було в самім заході і украшало всі вершки гір золотим вінцем рожаного блеску, мов красить народолюбний цар богатирів слави. А над селом долі дрижала полувечірня зоря і низала краплі небесної роси, ніби перли, на шовкову нить, щоб їх обильно розсіяти на лице освялої природи.

Але для освялої Зіні не було небесної роси. Сквапно поглянула вона на дворище, но не знайшовши там живої душі на подвір’ї, звернула з неописаним смутком к церковци свою зіницю. Але і там не було нікого на теметові, лише одні хоругви стояли поспирані о низьке піддашшя божого храма, та гріб серед теметова недалеко хреста зівав отвором, а з церковці розходилися смутні похоронні співи і відбивалися глухо о Кічирку. Стільки побачила Зіня з свого устороння і востхнула цілою душею. Дальше розглядування і грусть перервала їй Зубаня, у которої всі жилки тварі, якби основа на варстаті під рукою ткача, робити зачали.

– Звідти, Зіничко моя, – сказала вона, та й яла облесно гладити ю по голові, – звідти побачиш все і учуєш омаль не кожне слово, а ніхто тя не послідить. Сиди ж собі тут і придивляйся. Тут ти безпечна. З полонини напевно ніхто нас не постеріг, а тут нікого нема, що би нас послідив. Але сокотися, щоб тя не напала кортячка долі дебрев кинутись в село, за білого дня, де цілий тлум людей і всі знакомі витріщали би на тебе як на який дивогляд очі. Отож би ти нагнала чести для матері, та принесла потіхи бідній вдовиці в її днешнім смутку! Тот вечер мусиш, моя солодка, доконечно ще тут перебідовати. Чей то буде послідній в твоїй недолі, – додала з притиском та й глянула нетерпеливо наоколо, як злобник, що ся власної лякає тіні.

– Я піду в село, – каже, – і скоро укінчиться похорон і сумрак землю приляже, буду старатися, щоб твоя мати увідала за тя. І хто знає, солодка ма, може ще тої ночі підеш з матір’ю домів. Но кажу ти ще раз, сокотися, щоб тя не покортіло, бо…

Не докінчила далі, і якби ю лихий вхопив за в’язи, зігнулась втроє, і поспішним кроком щезла долі вершком помежи сухолісні звори назад в глибоку дебру, оглядаючись на всі сторони сквапно.

Не много уважала Зіня на бесіду облесної баби, і більше як пів години сиділа вона над улеттю, мало свідома за все, що ся діяло около неї. Її душа була в церковці при тім, которого вона більше всього на тім світі любила і которому днесь послідню віддавано прислугу. Всі дні молодих літ станули їй тепер перед очима, а попри них стояв сесь праведник, як те тепле сонце, що огрівало ті дні.

– О, хто знає, – погадала в собі, – чи не була я сама причиною його смерті.

І тяжко застогнала її грудь, а на пасемнику її пам’яті пересунулися всі пригоди з посліднього приключення в дворищі. І мимовільно погадала за маленького свого Зеня, за пристарілую Марію, за їх будущину; а вся материнська тоска і любов, вся вдячність щирої і печаливої дочки, розплинулися по її болізненнім серцю. Як тихий вітрець з-над широкого моря зашелевіли їй тепер віщі слова Зубані, і маленька іскра з давно спопелілої ватри, іскра надії заблисла їй в душі.

– Чей то буде послідній вечір і твоєй недолі! – повторила ще раз в своїм умі і взнесла руки к горі до небес.

Втім ударили крайні лучі заходящого сонця о її блідаве лице, якби хотіли в віки попрощатися з нею, і в тую ж саму хвильку відбилася о її уши сумна гробова піснь «Прийдіте посліднє цілованіє», несена через воздухи з церкви. Зіня зірвалась з землі і в отчаянні своїм пустилась долі дебрев к церкві; але якби щось трунуло нею, вергла собою назад, скриваючись за ялицю. Молодець знакомий з села, найближчий дворища сусід, показався під Кічирков, ідучи просто к верхові, де найгустша рубань лежала, і вона соромилась бідна появитися йому в своїй недолі.

Таке то женське серце! воно не виречеться і серед найболісніших ударів судьби природного собі питомства… Зіня звернула в другу сторону, но знов станула нерозлучна: пересторога Зубані прийшла їй на тямку.

– Га! смутку мій темний! Що ж я провинила так тяжко, що мені на тім світочку так тісно? – заговорила к собі стиха, та й якби яка вища рука спиняла її стопи, вернулась назад на давніше місце укриття свого, та й ставши на коліна, зложила перед себе руки як до молитви.

Але її уста не порушались, тілько грудь робила тяжко. І очі не були біля церкви, вбила вона їх нерухомо в землю перед собою. Була то хвиля, в которій серце за нич не хоче знати і нич більше не бажає.

Тимчасом гинули голоси з церкви чимраз більше, і чимраз менше і менше чути було похоронного співу. Напослідок не доходив і найменший гомін з села, тілько якийсь глухий шум, прориваний безустанними тріскотами, прошибав воздух. Зіня клячала завсе ще з зложеними руками, як гробовий пам’ятник, і не чула ні співу, ні знала за шум, що ю окружав довкола. Шум взмагався чимраз більше, і чимраз сильніше яло тріскотати в воздухах, а переліском зачав носити лютий вітер з востока. Вона ще стоїть на колінах, і вліпила очі перед себе в землю, якби уже цілком належала до неї.

Уже зачало гудіти і попри сам верх гори, і над її головою яв ся розбивати страшний шум, як волни розколисаного моря, а вона ще не чує, не знає, мов полумертва.

Аж ту подув востоковець сильним нагоном і посадив густим димом к щитові гори, і цілий верх станув нараз в чорній хмарі. Якби з тяжкого сну пробуджена зірвалась невіста, глянула в-около себе, і о Боже! цілая гора стоїть в страшнім вогні.

Не знаючи цілого огрому грозящої опасності, станула Зіня нерозлучна; по хвилі пустилась в сторону, звідкіль не показувався дим, вергла оком долі, но перед нею зівнула поломінь якби з пекельної безодні. Перестрашена відскочила і кинулась в другий бік острого верха, але і там отворилось те ж саме пекло. Задрижала нещасна на цілім тілі, однак не утративши ще цілком надії, иоскочила в сторону до села, куда стелився дим чорний, і з всім упованням, що ту знайде просмик, пустилась з щита долі улеттю, бігла спорий кавалець серед страшенних валів диму, не могучи нич перед собою узріти: аж напрасно взносится чорная хмара, а перед нею явився вид ще страшливіший. Цілая рубань, що майже половицю гори застелила, бухає пожаром, і немає місця ані одної деревини, що би не палала в огні.

Мертвенний ужас перебіг ледом по всіх суставах нещасної невісти, вона станула як камінна і заломила руки.

Но годі було постояти хвильку і схопити до розваги гадки. Як з розжареної печи зівав ту воздух і тамував віддих в груди. Сквапно порвала полу своєї одежі, закрила рот, і вернулась назад к горі, звідкіль була прибігла.

Ще в одній стороні, в стороні, куда ю вела Зубаня, блистала їй зводливая надія, і туда звернула вона свої кроки. Но чорний гарячий дим, гонений вітрами з востока, не давав віддиху грудям. Припала к землі і на руках посунулась назад к щитові і на другу сторону верха. Уже минала перелісок, приближилась к мертвій сухолісі, хотіла споглянути в-около, але дим чорний, которим безустанно вітри шибали і до щита к сирому припирали лісові, не дозволив світа зіниці.

Гонима любвою життя, котора і в найнещаслившім пробудиться, скоро він зазрить студеній смерті в очі, підхопилася бідна на кострубату смереку, через которую вітри дим переносили, і глянула долі.

Но що ж побачила нещасна? Цілий висхлий ліс жарів в непрозримій поломіні, а вогонь доходив уже туй-туй вершка, і уже хватав крайні деревини зеленого переліска, посліднього її хранилища.

В найвищій розпуці, видячи перед собою смерть неізбіжиму в згарі, кинулась назад долі горов, і бігаючи з розиростертими руками понад улеть, яла проникающим скали голосом кликати: рятунку! рятунку!

Тимчасом взмагався огонь до крайньої лютості. Віддих ставався що хвиля тяжчим, гарячішим воздух. Вітри гуділи, поломінь переверталась і шибала собою на всі сторони. Шум заглушав воздух, тріскіт продирав небеса, ціла гора сталась живим пеклом, в которім бідна душа пищала рятунку.

І чимраз ближче, чимраз скоріше підходила згар, і чимраз ясніше ставала смерть і неописані муки перед очима безнадійної жертви. Увірена, що ніт спасення, зібрала нещасна всі свої змисли, взнесла руки к небесам, до послідньої всіх живущих надії, і з відреченням, до якого тілько взнестися можна, припала назад на коліна. На цілім тілі дрижала вона, але давня сила душі появилась ще раз в ній; вона ждала супокійно, безгласно, док не надійде страшна хвиля і не запре їй віддих навіки. Лиш ще один раз глянула на світ, і к дворищу, і к церкві, і якби вітри склонились до її посліднього желання, вергли сильно чорними туманами в бік, ціле село відкрилось перед її очима, і вона дозріла через вечірній сумрак, як крайника останки спускали до землі.

– Зараз, зараз, татку, буде твоя Зіня при тобі! – озвалася дрижащим як лист голосом, стягнула твар до усміху, в которім і розпука і радість в один склад ся стяли, і склонила к землі голову, щоб ухилитися ще на часочок перед пожигающим пламенем, которого вітер знов надніс над її голову.

Уже розгорівся перелісок за нею, і над нею уже загуділо, уже яло опускати нещасну свідомство себе, як якийсь голос озвався через страшний шум пожара:

– Зіню, де ти? Зіню, бійся Бога, озвися!

Но Зіня не здужала уже озватися, до нащаду опустила була ю уже сила: вона клячала прихилена лицем к землі як нежива, і туй-туй щойно мав захопити вогонь цілую сторону її станища, як якийсь чоловік в тліющій на кількох місцях рубатці, з розпеченим від вогня лицем, припав мов гонений тур к ній, схопив безсвідому на плече і поніс через догаряющу спаль долі на безпечне місце.

Був то тот самий молодець, которого Зіня соромилася стрічи, коли пустилась була долі улеттю в село. І оноє старанне ухиляння ся перед одним чоловіком в хвилі, коли серед цілий тлум люда вступити була ся рішила, не було без причини. Молодець сей, плінен красотою розвивающоїся крайникової Зіні, осмілився був колись-то просити о її руку: но вона погордила кметським сином і відправила чесного молодця, мож би сказати, з погордою. Його появлення під Кічирков ударило ще в одну розстроєну струну її серця, і вона не могла перед тим, которим колись-то погордила, показатися днесь в крайнім своїм укоренні і найглибшій недолі.

Молодець сей вийшов нароком з села під вечер, щоб підпалити рубань, і старанно підкладав вогня на кількох місцях, щоб ладно згоріла і щоби не много полишалося недогарків до чищення поля під зерно. Його діло йшло споро. До застеленої лавою деревини, котора ще літісь була стята, імався вогонь охоче; однак го здивувало, що із противної сторони гори почали садити густі дими; і ледве ще встиг він підбігнути к горі, щоб розпізнати причину, як вітри піднеслись, яли метати огнем на всі сторони, і в короткій хвилі заняла поломінь цілую гору. Уважаючи, що з тої згари не буде нікому шкоди, а насупроти в хісна приспориться, став він оподаль і придивлявся величавому видові, которий представився його оку, ані допускаючи собі на гадку, щоби в тім страшеннім погарищи страждала колись-то так милая йому душа.

Аж ту шибнув вітер волнами, і в самім верху загуділо окропно. Глянув, і невіста з розпростертими руками появилася йому посеред страшенної поломіні. Голосу її не дочувся він, але її лице спізнав він зараз. Як оний нещасний, що невинним случаєм власную підпалить хижу і в пожирающій поломіні дорогую побачить сестричку, так задрижав ужасом наш молодець, мовби грім біля нього ударив в землю. Що сил стало, зачав оббігати вогнище, так само як нещасна Зіня на верху перелісок оббігала. Але ж без діла! Через тую кипящу тепінь не було переходу.

Но глибоко чувствительний син Бескидів не лишається надії, і відважний пуститися бодай-би і в саму вогня пащу, мечеться ще раз на всі сторони. І прилетів на місце, де найперше підложив огня, в гадці, що ачей же тут притихло трохи; но все надармо. Опустив руки і уже хотів кинутись до села, щоб не увідали і не гризли люди, коль уже сумління буде гризти, але, якби вищою потручен рукою, підбіг ще к плечу, де ся стикали гори і глянув…

З-під самого вершка Кічирки плила маленьким ярком вода з керниці. Понад ярок тяглась смуга молодого ліса, которого на рубань не валено, бо ярок не здібний до засіву. Тую смугу хопив вогонь ще з початку і обпаливши галузки і чатину, лишив всю деревину в недогарі, і тільки сюди і туди бухали ще як сірка смольні галузі в гущаві.

Мов сліпий, що напрасно небеса побачив, сплеснув молодий верховинець в долоні, і дай же в смугу. Густо сипалися ще іскри, а розжарене угля падало з догорівающих галуз і пропаляло одеж на відважнім молодці, но він не зважав, не чув того, ему одно було на гадці, його гарячіше пекло в грудниці. І добився до щита, і зачав кликати; но ніхто не наголошався йому. Уже гадкував, що все запізно, і з тяжким як земля серцем рішився повертати, щоб сам не положив життя, аж ту глянув ще раз і побачив нещасную на колінах, прихилену лицем до студеної землі.

Що ся далі стало, уже знаєм. Виніс він ю на плечі, виніс з крайньою опасностію власного життя, виніс і приволік омлілую до потока, отверезив до життя водою – але її духа не зміг він більше отверезити. Вона – лишилась ума.

І не довго протягалася слабая нить її життя. На страсть задзвонено, як великодушний молодець прпировадив ізумлену до дворища, а ще не задзвенів радісний голос воскресенія Христова, як Зіня упокоїлась навіки.

А Добош? Другого зараз дня узріли верховини серед спопелілого згарища Зубаню на обгорілій ялиці. Вона то підпалила з другої сторони гору, і вона не убігла належної своєї нагороди з рук опришка. Від того часу не видав Добоша ніхто над Опоровою рікою, а кінець його ізвістен з народної пісні, котора по днешний день живе в устах сільского люду.

Примітки

Епіграф узято з трагедії О. С. Хомякова «Єрмак»:

Какие радости мне жизнь дала?

Средь непогод и волн существованья

Какая пристань челн мой приняла?

Болехів далеко – поговорки наводять, що напад опришків на Болехів траписвя в великодню суботу в саме полуднє. Прим. М. Устияновича.

В дійсності ж в Болехівщині і в цілій Бойківщині розбивав не Олекса Довбуш, але його брат Іван, Олекса тримався Гуцульщини і Покуття.

земник – пивниця

освялий – знурений.

деревище – труна.

сигли – гірські ліси, іменно шпилькові (хвойні).

спаль під насінноє зерно – майже в цілих Бескидах наших бувала і є ще в звичаї так названа спалинна управа землі. Старинні бори або молодий запуст цілком стинається, відтак, скоро висхне, палиться, і на тій спалі закопується насіння посеред пнів’я мотикою. Прим. М. Устияновича.

пасемник – пасмо.

Подається за виданням: Твори Николи Устияновича і Антона Могильницького. – Льв.: Накладом товариства «Просвіта», з друкарні Наукового товариства ім. Шевченка, 1913 р., с. 256 – 277.