Акт четвертий

Сидір Воробкевич

Лісова околиця, взаді стрімкі дві скали, через них веде дерев’яна кладка; околиця дуже пуста і скалиста. Деколи блискає і тихо гримить. Божевільна Анниця з дитиною на руках і з топором співає колискову пісню.

1 | 2

Ява 1

Анниця

(співає)

Спи, дитятко, спи!

Чуй, як вітер шелестить

І як Черемош шумить,

То вони співають,

Тебе засипляють,

Спи, дитятко, спи!

Спи, дитятко, спи!

Небом сяє вже зоря,

З гаю місяць вирина,

Все позасипляло,

Всюди тихо стало,

Спи, дитятко, спи!

Спи, дитятко, спи!

Все заснуло: ліс і бір,

Птиці, рибка, всяка звір,

Трембіти не чути,

Аж мило заснути,

Спи, дитятко, спи!

(По пісні)

Ха-ха-ха! Ух, заперло дух! Дитино моя, сороме мій тяжкий. Люлі, люлі, спи, дитятко, спи. Не чуєш, як бає буря в Чорногорі? Ух, аж мороз тілом іде. Спи, дитятко, спи. Всі нас прокляли і відреклися, – всі, всі, і світ, люди! А за що? Ха-ха-ха! Добре мені, я провинила, а за що тебе, бідне червачатко? Ти, янголе мій! Мене за провину, за гріх пекельний, бо неньки не слухала… Чи ж я винна, що мене обманив? Ні, ні, люди ви злі люди, мене лиш судіть, мене на хрест розпинайте, камінням забивайте, а не моє невинне мале дитятко, – що воно вам злого зробило? Спи, дитятко, спи… Ха-ха-ха!

Там, там (показує) він мені щиру любов присягав, там він на душу і тіло клявся, що мене кохає… Ха-ха! Забув присягу, лиш я не забула, проклята, простоволоса покритка! Ух, ух, топірчику мій лискучий, пощо тебе гострила? Аннице, Аннице, що з тобою сталося? Де твої рум’яні лиця, твій стан гнучкий, твоє око ясне? Все змарніло, перецвіло. Зломив присягу, забув, що така лиха година не мине і на гладкій дорозі божа сила поб’є!

Аннице, чого стоїш? Так, так, отсе його перехід, сюди його чорт носить! Ні, ні, то не була мрія, але то він був, той, що мене знати не хотів, від порога, як старицю, псами тровив! Його-м бачила, як сюди прямував! Не знає, плюгавий, що вбога Анниця, як та відьма, де не посій, там вона сходить. Ха-ха! Що то за празник буде! Орли по душі заспівають… Аннице, дурна Аннице, топірчику мій дорогий. Ха-ха!

(Іде д’горі до кладки)

Осюди має він іти! Спи, дитятко, спи, вихри віють із гори.

(Лізе на скалу)

Гарне каміння, гарні скали, сам чорт з міха їх розсіяв, лізь і ще, лізь, і духу не стає. От вже і кладка – яка гнучка! – от, бач, смерічка собі була… І я раз собі гнучка була, росла, як та смерічка, а рум’яна, як та маківка, ненькою випещена. Все минулося, і мене підтято, мов на кладку, всі мене топчуть, з простоволосої сміються, ще дурною лають.

(Іде через кладку, дивиться у долину)

Спи, дитятко, спи. Ху! Як здолу холодком віє, якби з гробу, а вода не шумить, ні, аж заморока збирає. Весільної співає… Лячно дивитися, ха-ха! У тих палатах гірський кріль сидить! А якого там золота! І сонечко перед ним темніє. Ху, як страшно! Ходімо, дитино.

(Іде через кладку, кладе дитину у траву, а сама бере кладку із скали і лупає її топором всередині, співаючи колискову пісню, потому знов кладе кладку на обі скали)

Ха-ха-ха, умію топором звивати, знак, що гірська дитина спритненька, нівроку… А гаразд зробила і дитинку не збудила… Весілля буде (показує), там нас звінчають… А де ж мій вінець? Забула, навіки забула. Барвіночку хрещатий, де ж тепер тебе шукати і головку вінчати? Та чи ж я тебе не полола, не поливала? Чи на Івана з тебе віночки до церкви не носила? Чому ж ти мною гордуєш, до шлюбу віночка сплести не даєш?

(Рве з дерева вітки і квітчається)

Тепер на все село княгиня! А ви, дружечки, де поділись? Чи я вам сестрою не була, з вами не сумувала, з вами не тішилася? Чому мене відреклися? За то грають музики! Грайте, до шлюбу йду, молодиця буду! Ха-ха-ха! Спи, дитятко, спи! (Чути здалека голоси і спів). Се він, се він, його голос, ним він мені любов присягав, на душу клявся. Яка його мова солодка була! А тепер від него аж грізно мені, забаламутив моїм світом… Спи, дитятко, спи, вітер віє із гори, оченят не отвори, бо твій тато іде, гостиночки несе. Ха-ха-ха! Нас обоїх пустив на сміх і забув на сором, гріх… Спи, дитятко, спи, він покаявся, поспішає і думає-гадає… зо мною хоче до шлюбу стати… будемо гуляти… гучне весілля справляти… Такого ще споконвіку не бачила карпатська країна, не чувала наша Верховина…

(Ховається за смереку)

Ява 2

Семен самий, потому Микита і Власій.

Семен

Чортзна-чом нині так утомився, ледве що горі доліз. Сяду трохи, спочину і підкріплюся!

(Винимає плоску)

Горілице-мати, без тебе прийшлось би погибати! (П’є). Чортзна-що від якогось часу зо мною сталося. Нічо мені не панить: що з’їм, то як колода в животі, хоч аби і вижницькі ласощі. Ще ти, горівко, на ногах держиш. Якби не вона, давно з ніг звалив би ся. Вдень нічо до рук не хапається, а вночі і сон очей не береться. Щось все привиджається, ніби якась відьма кулаками грозить… Бігме, якби той скляний бог трохи очей не засліпив і серця не розважив, то прийшлось би одуріти. Але поки ще сила, то не дамся, хочби сто дідьків! Хіба на поталу і сміх лютим ворогам? Ні, ніколи! Лучше згину, ніж світові покажу, що… що… совість гірше черви серце й душу точить! (Бодро). А де ви, хло’, так забарились? Куди вас мара носить?

(Входить Власій і Микита)

Микита

Та якого чорта лізти, аби і духу не стало? Аж лячно стає на ті скали, на ту чортівську кладку дивитись!

Власій

Воліли-м обійти, ніж правцювати.

(Сідають на каміння)

Семен

Подуріли, чи що такого? Завели такої, як би їм першинка сюди лазити! (Дає їм плоску). Підкріпіться, може, вас відміняє! (Беруть). Відай, сегодня злий сон мали?

Власій

Мені сегодня якось не до ладу, сам не знаю, чому… Вже і та вража сивуха розвеселити не годна. Чи ж хотів я з дому іти? Де ж там! Але ти як зачнеш чоловіка підмовляти, то хіба мертвий за тобою не пішов би. Ні, братику, розбирав я вже сяк і так… Час вже спам’ятатися, бо нагріють потилицю, аж сало потече… Чув я, що на нас вже давно зуби закусили!

Семен

Плетеш і ти язиком, як та корова, що солі не їла; що говориш, то мене ні свербить, ні болить!

Микита

Охота гірша неволі… І мені сегодня… якось так, що сказати не можу. Чи то з уроків, чи що, сам не розберу.

Власій

Де ж твої баньки були? Не бачив, як заєць через плай перебіг? То знак недобрий.

Микита

Крий, боже, се нам на лихо!

Семен

Пусте вас взялося. Хто би в забобони вірив? Ха-ха-ха! Бодай вас завіяниця взяла і аж на Чорну гору завіяла!

Власій

Ні, братику, з того клятого чопа нема ніколи добра. Не знаю, що сталось такого з нами, – від якогось часу не ведеться нам, хоч буком бий! Тої сивухи щоб і на очі не бачив!

Микита

Лучше домів вернув би-м, ніж до тої вівчаревої полонини пускався, мені якось аж лячно. Заєць дорогу перебіг, а ти лізь сими скалами, як дурень, пусто і дурно, – ще, може, собі на безголов’я і короткі дні.

Власій

Досить сего життя, Семене!

Семен

Учи свого лисого дєдя, а не мене! Мудрий, як вижницький рабін.

Микита

Обридло, братику, то кляте стрілецьке життя! Поміркуй, до чого воно доведе? Дич зрідилася, уганяйся, не знать пощо і за чим. Більш року, як все з порожніми бесагами домів вертаємо. А за то ще на тебе з кождого боку, як на собаку, чатують і дразнять, що супокою нема… Ні, братику, годі буяти!

Семен

Підігнули хвіст, як собаки, бодай же вас! Хто зі страху умирає, по тім свині дзвонять!

Власій

Ти упертий, хоч вогню прикладай. Чи не знаєш, що на нас всі зуби закусили і скиглять, якби стічня, на нас не одно на палець намотали? Довший час думали вони, що як віддалять Гната, то і спокій стане на полонинах. Де ж там! Другий рік минув, як за Гната ні звісточки, ні чутки, а дич все рідіє, далі і сліду не стане! Думаєш, що вони не догадалися, звідки вітер віє? Ми хитрі, но і вони лисом підбиті.

Семен

Сто дідьків їм, а їх матері хрін під ніс! Так їх боюся, як вовк кози, а якби що лучилося, щоби мене хтось торкнув, то той напився б лихої нужди! Бігме, кажу, амінь йому! Зволяйте, братики, та й горі скалами, щоби впору на місці були!

Микита

Зволяй, здоров, мені тепер не до клятої горівки. Що мені з неї? Зробить на хвилю, що ніби і коза в золоті ходить, а потім, як витверезишся, то все в іншім світлі показує. Я сам не розберу, що зі мною сталося! Чи мені так зроблено, чи дорогу підлито, чи що такого… Давно тебе хотів відцуратись, бо бачив, що всему не ладний кінець буде, но якесь безголов’я якби петелькою до тебе тягло… Але тепер ясно скажу: се життя так мені наситилося, так приїлося, як собаці стерво!

Семен

Звівся ти на нінащо. У говінні белькоти такої, а не у м’ясниці!

Микита

Ні, братику, від якогось часу не йде тобі з рук! Не стямишся, звідки лихо надійде; думаєш, що клятва бідної Анниці, нещасної Катерини до бога не пробилася, що їх сльози на каміння упали? З якої причини загибла твоя неня? Величало її все село, кожде дитя поважало і шанувало… Ти її у гріб ще із днями загнав… А твій дєдьо, багатир на всю Верховину, зігнувся, як дуга, без часу посивів, лиш знає нарікати на долю гірку. Коли його бачиш, як він сидить вечером на призьбі, або під яблунев у садку, сумненький собі, як не свій, то нехотячи тобі сльози з очей таки кап, кап! Багач він тепер не на гріш і маржину, але на лихо!

Семен

Щоб тобі безрога теля вродила! Звідки такий мені взявся, ніби дяк з псалтирі читає.

Микита

Се тебе давно чекало! Сегодня вибухло, бо вже через верх лилося… Залиши таке життя! Чи хибує тобі що? Ти собі дука на всю губу, що серце забажає, всего маєш! Таж у тебе хіба птичого молока нема! Таже тобі і сам чорт братом!

Власій

Карай мене, боже, як святої правди не кажу: доволі гулялося, буялося, час уже з того плаю на пряму дорогу звернути… Се до доброго не доведе, а кінець негідний буде; бігме, кінець з чубком!

Семен

На таке я вас не брав. Дивись, які мені з них! Двадцять таких за дудку! Щоб землю гриз, то вже свого не зречуся, а як вам не до ладу, то шукайте в селі собі коляду! Кінець нашому товаришуванню! Дурний був, як вас до живого пекло; як ви голодували, то тоді був вам Семен побратим, товариш і все, бо у пригоді вам ставав! А тепер мудрагейлями поставали… Пек вашій матері! Я зі своєї дороги не зверну, хоч з гармати стріляй! Як вам не лад, ідіть собі здорові назад!

Микита

Що тобі кажу, то все і світ і люди знають. Зверни з дороги, Семене! Преці ми з доброго роду. Спам’ятаймося, всі нас поважатимуть.

Власій

Досить буялося, час уже порядними легінями поставати. Нас так стережуться, як вогню, – треба нам того? Не лучше, щоби нас шанували, злим словом не згадували?

Семен

Еге, які мені мудрі! Пек вам! Завели такої, як три баби… Пуста ваша мова, моєму завзяттю кінця нема. У сей дзвін мені вже не раз дзвонили, але заглушити нікому не вдалось.

Микита

Знаю, що ти з зубами родився.

Семен

Аби-м зараз загиб, то свого доконаю, свого не лишу!

(Звідси мелодрама. Починає гриміти)

Власій

Навісний, хоч тюкай. Хоч пали, він своє піє! Сегодня шкварно було… Чуй, як здалека гуркотить!

(Гримить здалека)

Зла фортуна надходить!

(Блискає, вони хрестяться)

Злива всі переходи попсує.

Семен

Пуста мова! Скорше ті громи і блискавки зіпреш, ніж мою охоту. Мені блискавка засвітить, а грім заспіває. Дурниця вас взялась! У мене над все стрілецька охота, гнатись за ланев, за буйним рогачем, залицятись до дурної дівки… Така вже кров у мені! Се моя охота, се моє життя, як лажу скалами, продираюся темними лісами і як за смерічков на ланю чатую. Гайда на вівчареву полонину! Там гай і розмай гуцульському стрільцеві! А зливи і блискавок не страхаюся.

Микита

Семене, тут наші дороги розходяться. Іди, коли хоч, а ми домів вертаємо!

(Щораз більше гримить і блискає)

Власій

Бігме, добре радимо, – ходи, Семене.

Семен

Щасливо, враже кодло! Гарні товариші, нема що казати… Знаю я й без вас дорогу, не маю ні сліпоти, ні більма на очах, а ноги ще здорові, не підтопталися. Щасливо, іродові сини!

(Лізе горі на скали)

Ха-ха-ха! Хотіли мою охоту, моє завзяття задушити, но не вдалося їм. Нема солодшого на світі над стрілецьке, буйне життя.

(Промовляє, мовби співає)

Гуцул на світ ся родив,

Щоб за серною слідив,

Щоб рогача на ціль брав

І Чорногоров буяв…

Микита

Вертайся, Семене. Гримить і блискає, аж лячно, якби світ розпадався… Се кінець світа! Вернися, бо марне пропадеш, зла пригодонька тебе спіткає.

Семен

Ні, ніколи!

(Ступає на кладку, вона ломиться і він паде у пропасть)

Микита

А се що такого?! Семене! Семене!

Власій

Загуркотіло, мовби що у пекло впало… Се нещастя, десь стрибнув з кладки і у пропасть злетів!

Микита

Біжім, братику, може, що поможем… Чуло серце, та не знало сказати… От маєш, неслихана пригода!

(Лізуть вгору до скали, де була кладка)

Анниця

(виходить із-за смереки, обквітчана вітками і співає)

Спи, дитятко, спи!

Все заснуло: ліс і бір,

Птиці, рибка, всяка звір,

Трембіти не чути,

Аж любо заснути,

Спи, дитятко, спи!

Микита

Се, бігме, голос дурної Анниці!

Власій

Яка мара сюди носить її?

Микита

А знаю ж я?

Власій

Може, сам бог!

Микита

Бог не прутом карає…

(Наслухують)

Анниця

Ха-ха-ха! Спи, дитятко, спи! Ген на тебе твій дєдьо чекає… А мене дружечки до шлюбу приладили, ха-ха-ха! Як же холодочком віє, як з гробу… Що за весілля буде… гу-гу! Спи, дитятко, спи! От ген під скалов розбитий лежить, аж кров обкипіла… То за Анницю, то за убогу сироту… Я його щиро любила, серцем і душею… Іду, іду до тебе, мій милий… Чуй, як кличе! Жаль самого лишити! Іду, іду…

(Кидається у пропасть з дитиною)

Микита

Боже милостивий, шибнулася зі скали у пропасть разом з дитиною! Страх дивитися, у очах темніє… Чи се правда, чи, може, сон?

Власій

(показує)

Дивись, дивись, як коло него протяглась і рукою ніби його обнімає! Бідонько ж солона, що тут за кривава пригодонька сталася! Дрож тілом, як віспа, сиплеться. Боже правий, се неслихане нещастя!

Злізьмо, братику, долом попри скалу до них пропхаємся! Може, ще не загибли, може, що поможемо?!

Микита

Ходімо, швидше, швидше! Ти зістанеш коло них, а я скочу у село і дам знати, що тут за нещастя сталося.

(Злізають уділ)

Завіса спадає.

Примітки

Подається за виданням: Воробкевич С. Твори. – Ужгород: Карпати, 1986 р., с. 422 – 430.