Акт третій

Сидір Воробкевич

Неділя. Корчма, перед корчмою стіл

1 | 2 | 3

Ява 1

Шинкар Мордко, Семен, Власій, Микита, Марійка, дівчата і двірник. Музика грає, парубки гуляють гуцулки і співають по двоє.

Гуцулочки-коломийки, хто вас зна співати,

Тому ноги здоймаються, аж гинуть гуляти!

Ой як же нам не гуляти, – та в гуцульці сила,

Що до тебе, як до меду, липне чорнобрива.

Ой ішов я горі селом, всюди ся світило,

А де гадав навернути, там ся загасило.

Ой засвіти, місяченьку, і ти, зоре ясна,

Перед тими воротами, де дівчина красна!

Лети, лети, сивий коню, бо вже вечеріє:

Ой там сидить моя мила, де з ліса зоріє.

Виджу милу чорнобриву, дивиться в віконне:

Хоч як темно, хоч не видно, світиться, як сонце.

Зеленая черемшино, ягідки дрібненькі,

Нащо ж ми ся полюбили такі молоденькі?

Туга мені, моя мати, з туги розболюся,

Дозволь, мати, шлюб узяти, та з ким я люблюся.

Семен

Гей, оковитої сюди! За гроші, не за борг! Знаєш, ще черес повний!

Мордко

Мені, нівроку, все одно! Ваше слово таке добре, як готовий гріш! Коби кождий такий, як ви, то би Мордко в іншім кафтані ходив! А кілько ласка?

Семен

Не випитуй, давай ціліське око!

(Мордко іде по горілку)

Бодай чорт мав тих клятих патинків! Корчмар ні сіє, ні оре, а обманом лиш жиє! Дивись, складається ніби як цизорик, а у нім чорт грає!

Мордко

(несе горілку)

Така добра, нівроку аж цятки носяться!

(Кладе на стіл)

Семен

(приступає до стола, де двірник сидить)

Пане двірниче, ви в нас голова; будьте ласкаві, прийміть почесне!

(Кладе на стіл)

Двірник

Не доконче, сину!

Семен

Таже ви наша старшина, ви нам всім дєдьом, чому би вас не почастувати? Зволяйте здорові, після звичаю старшину треба шанувати!

Двірник

Спасибі, сину!

(До других)

Нема що казати! Легінь з него, як то ще за моєї молодості були, знає старість шанувати і знає з людьми обійтися; видно, людська дитина!

(Зволяє)

Семен

Ну же, Мордку… Увихайся, доливай свіжої… Все готовим грошем заплачу!

(Бренькає мошенкою)

Мордко

(несе, до себе)

Добрий інтерес, коли повний черес!

(До Семена)

З-під того самого чопа; нівроку йому, добра, як би з медом; чиста ганишівка, вона, нівроку, перед обідом не вадить, а по обіді загладить!

Семен

(до двірника)

Зволяйте, пане двірниче! Досить маєте на вашій голові того клопоту і журби! Піду трохи до товаришів, до дівчат!

(Іде на бік, де стоять товариші і дівчата)

Двірник

Іди, сину, та ж твоя пора! І ми раз такі були!

(До себе)

От тільки нашого, що з’їв та випив! Лиш очей не залити, а носом не орати!

(І ніби щось говорить з газдами)

Семен

Здорова, Марійко! Припишнилась, прибриндилась, якби до шлюбу, якби та пава у вижницького Джуржована.

Марійка

От як в неділеньку святу. Тиждень працюй, роби, а в неділю вберися!

Семен

На здоровля, Марійко!

Марійка

Пий здоров!

Семен

(дає фляшку, вона не хоче брати)

Яка гордовита мандаторівна, чи що? І діткнутись не хоче.

Марійка

Не привикла до тої смердюхи. Мені лихо, як її здалеку бачу! Воняє, воняє, аж тетюха нападає! Хміль – не вода, чоловікові біда!

Власій

Яка зацофана! Привикла на ласощі та й годі!

(До других)

Відколи Андрій до неї моргає, то вже і по-пшеннчному говорить. Овва, яка велична мені! Надута, як лопух на вогні.

Семен

Знай, Андрій мотовило, на нім гаразд пасма рахувати!

Власій

Вона з ним все у чотири пасма говорить!

Марійка

Зась вам! Що тобі до Андрія? Пазь, Семене, того, що перед носом. Він не з тих, що легко роблять, а хорошо ходять.

Семен

Дивись, брусом язик гострила. Бач, норовиста собі, з такого роду. Довганчуки всі на одно копито; з павиним пером на світ родилася.

Марійка

Я до Деркачів у жебри не ходила, а Довганчуками ще ніхто плота не підпирав і не городив. Мій язик і без бруса такої тобі утне, що… що…

Семен

Кралівна та й годі! Шукай собі краля, а з нами тілько-сь танцювала!

Марійка

Овва, без вашого танцю обійдуся! Не пусто кажуть люди, щоб тебе стерегтися, як вогню! По сій мові бувайте здорові! Огида, та й кінець!

Семен

Гостра, як брич, нівроку їй!

Марійка

Правда, я не дурна, як ті другі, – добре знаєш, котрі! Крий їх божа мати, лучше їх з моста та в воду. Уйшли, небоги, граду й тучі, а злих рук не могли. Запропастили тіло і душу!

(Відходить)

Семен

Ходи-но, Пара (До Параски). Може, і ти кралівського роду, як тая гаптована панна? (Показує на Марійку). Від’їдається, як собака. Щасливо! Іде бігцем, бо місяць у серп, а чарівниці вже по Чорній горі гуляють! Отам собі запляше і погуляє! (Регіт, сміх). Уперта, як коза, що вовку на користь; ніби плоха, а чорт у ній грає; ніби не хоче, як коза сіна. А фудульна собі. Ще-м не посолудів, щоби-м не знав, що у неї тілько маєтку, як сліз у комаря. (Знов до Параски). Отсе у мене козир-дівка, а не така: ні юшка, ні петрушка!

Параска

Але дівка, як маківка!

Власій

Ген Гафійка, – сюди, Гафіє!

Гафійка

Чого?

Власій

От на солодку розмову і миле кохання!

Всі п’ють горівку, дівки і парубки.

Семен

Ану ж, скрипники, ще один сабаш! Тут і гріш!

(Платить)

Грайте, щоби аж сап’янці тріщали, всі гори і рокити гуділи-дудніли! Нині я веселий, як ніколи. Зволяйте, пийте! Моя днина сегодня. Звивай до чорта смичком, щоб аж у жижках дрижало! Зуби ще не поприїдались, ще-м не з’їли пасок зо сорок, ще нам не настав бабський празник!

Параска

Що з тобою, Семене? Дурієш чи що?

Власій

Дуріє, бо йому добре ся діє!

Гафійка

Приступає, та й годі! Муха тне, брикатись хоче.

Семен

Ходи-но, Гафіє, погуляємо. Худий собака не сказиться, тільки ситий!

Параска

За таким парубком дівка з любощів аж гине.

Власій

Там розкоші, де в мошенці гроші!

Всі гуляють і співають.

Парубки:

Нащо мені женитися,

Нащо мені долі?

Лучше жити легіневі

В молодій сваволі;

Бо жонатий, як собака,

Скутий ланцюгами,

Вже не вільно заглядати

За тими дівками!

Дівки:

Ой впав сніжок на обліжок

Та й поплив водою, –

Тоді дівка ще щаслива.

Як ма волю свою!

Як віддана, закопана,

Бо світа не бачить,

Бо муж її, як той ворон,

Дні і ночі кряче!

Хлопці:

Ой упала звізда з неба

Та ся не розбила,

Кожна дівка чорнобрива –

Моя любка мила!

Одну рано пригортаю,

У полуднє другу,

А увечір третю горну

З зеленого лугу!

Дівки:

Ой на горі росте сосна,

Яловець, ялиця,

Ой дурна то тая дівка,

Що вже молодиця!

Як з легінем говорити

Її ся захоче,

То муж, як баран рогатий,

Витріщує очі.

Ява 2

Побережник

(входить і кричить)

Гей, хло, не бачили двірника?

Голоси

Ген-де, сидить собі за столом!

Побережник

Двірниче, гей, засіли собі тут за столом здорові, як на заводинах, і не знаєте, що за безголов’я, що за пригода вчора сталася!

Двірник

Чоловік без пригоди не живе. Пугай хортів, а не мене. Ніби двірник ворожбит-чарівник, чи що, щоби все знав, що сталося.

Побережник

Вам до жарту, а то бігме правда!

Двірник

А що такого?

Побережник

Що такого?

Двірник

Говори вже раз, що такого сталося. Не дражни, як мама дитину!

Побережник

На вівчаревій полонині туй-туй що людська кров не пролилась!

Двірник

Та що там до чорта таке сталося?

Побережник

Стріляли якісь вражі гайдамаки на нашого пана фештера. Тепер ледве що зліз з полонини, розказав на потирю згонити, щоби того плюгавця вишукати.

Двірник

Шукай, кого хоч! Лови вітра в полі! Не раз казав я, що та риба і ті зайці ведуть до лиха і в старці.

Побережник

У нас таке завелося, що вже ні бога, ні пана знати не хочуть, крий господи! Щоб на них чума спала!

Двірник

Та як то сталося? Коли чув, розкажи, а не гукай як бугай в осоці.

Побережник

Так повідав фештер: вчора, ще досвітком, доходив він до вівчаревої полонини, нараз чує – з кріса лусло! Він вправець попри грунь, дивиться, а то хтось шмиг у гущу, лиш затріщало по нім. Він бігцем за слідом, дивиться, і видить якогось чоловіка – лише спізнати не міг. На плечах ніс він, як каже, гарного цапка. Фештер, недовго думаючи, приклав кріс до твари і виварив. Но потайний стрілець не страшка брат; такий гайдамака і рябого чорта не боїться, приклав також кріс, лиш блисло і загриміло, а фештерові попри вухо якби горохом посипало. Він далі навзаводи за опришком, та вражий син шмигнув убік і десь як під землю пропав, мов у озеро пірнув.

Двірник

Еге, мудра голова. Гони вітра в полі! Не казав фештер, що пізнав його по чім, по кресані, по сердаку чи гачах?

Побережник

Чи ж було коли присмотрюватися? Каже він, що знала чортова душа так утікати і дерев’ям критися, що тварі і крішки не бачив. Каже, що на то не присягнув би, що такий ніби був, як заволока Гнат… Бач, не першинка йому нам пакості чинити; не одного вола, не одного цапка запроторив він на свій лад. Але, як кажу, на то не може він присягнути.

Двірник

Той паливода, той опришок не одного вже лиха начинив.

Семен

(зі злобною втіхою)

Він легінь-товариш, що йому пари нема, а до того такий стрілець, що другого шукай; але щоб то він був, не вірю. Він палкий, але не злого серця парубок! Ні, ні, він того не зробив би!

Двірник

Не бери його в оборону! Упертий, як затнеться, то хоч кілля теши. Не слухає нас старших, тільки своїм богом робить, йому хоч голову пробий, то не вгодиш! Розбишака, мовби ще за Довбушевих часів!

Власій

А який до бійки спритний! Уродився з дрюком в руках!

Семен

Що завзятий, то правда; суперечку і до смерті пам’ятатиме! Але щоби він на фештера стріляв, то не вірю… Правда, на него він давно вже зуби закусив!

Двірник

Заткну йому кільце в ніс, як ведмедеві! Забуде свої вибрики, навчу його у масницю говіти, натру йому такого перцю в ніс, що пам’ятатиме!

Мордко

Біда на світі! На кого люди, на того і ворони. Гнат, нівроку йому, добрий парубок! Від него я ще гидкого слова не чув і не винен він мені нічого!

Двірник

Щоб тобі нужда на потилицю! Звідкіля взявся опришка боронити? Мовчи! Здув губи, як капці. Твоя справа коло чопа!

Мордко

Бідний жид ніколи віри не має!

Двірник

Мовчи, гамане! Бийся в груди, лайся в мать, а все тобі віри не дамо!

Мордко

Вже наша парть така; як корчмаря треба, здоймають його до неба, а як не треба корчмаря, то він пес і огида!

Двірник

Нащо борониш того заволоку?

Мордко

Бо я, нівроку, його знаю! За него ручив би-м, що він не винен! Він у мене якщо брало на борг, то незадовго і заплатило, не так, як другі. Нівроку, і чесні газди беруть на борг, а як допоминайся, ще тебе патинком прозивають. Чи ж він тому винен, що його ненавидять? Га? Нема правди і не буде, на кого собаки, на того і люди!

Побережник

Мовчи, Мордку! Знаю, куди дорога в горох. Знаєтеся, як лисі коні і куці пси. Один другому очей не видовбав би, хорони боже! Мовчи, язичку. Ніби ми сліпі і глухі, і нічого не знаємо. Не один цапок, не одна орябка і гоготка перейшла через твої руки! Мовчи, не борони його, коли не хоч, щоб тебе против шерсті прочесали! Шумить-шумить березина, свербить-свербить середина… Мовчи, як та риба. Чи, може, хоч, щоби з тебе лій топили?

Мордко

І ви, нівроку, пане побережнику, шерсть міняєте, бодай вас! Так мені треба, на похиле дерево і кози скачуть. Не мало би-м що робити та орябкамн паскудитись. Що ми за діло, великий інтерес! Овва! Де мені до того? Дякую богу, що жию. Часи тяжкі, а гріш зрідився! Кілько і ви мені винні, а я мовчу!

Семен

Мовчи, Мордку, не чіпай честі! Хто винен, віддасть.

Двірник

І боронить того приблуду. Дивись, щоб тобі то все рогом не вийшло. Не журись, припаде і йому цибульки під ніс! Стережися його, він песіми дорогами ходить! Знаю я добре того приблуду, ту собачу печінку, не раз уже у фурдизі заліззям збивав…

Мордко

Що вам Гнат злого учинив, що ви всі на него так гукаєте? Бідний гой, сирота… Пане двірник (доливає горівки), таже ви мудра голова!

Побережник

Три рази, не раз закляв би-м ся, що то його справа! Ходімо за ним на потирю! Шукаймо того псяпару!

Двірник

Де ж його шукати? Швидкий аж нетерплячка бере! Вперш роздумаймо, а потім робім.

Семен

Хвалити господа! Не гонить ватаман на панщину. Минулось і їм! Хто хоче питлювати, мусить зачекати! На гаразд, пане двірнику!

(П’є)

Двірник

Молодий розум за десять старих. І тобі, сину! Легше говорити, ніж зробити. До всего діла голови треба!

(П’є і дає побережникові)

Так, тепер можемо в потирю ступати! Але де ж вражого сина знайти? Хто його слід зна?

Побережник

Хіба ж таке! Поки стара спече книші, а в діда не стане душі!

Двірник

Коби знати, де його шукати. Лови вітра в полі! Чорт зна, все пакість та й пакість! Не ліпше було би тут з миром за столом сидіти і ще по одній випити, – ні! Уганяйся за чужими справами! Тяжко, дуже тяжко свій чин збувати! Служи їм задурно, запусто! Шукай його, де хоч… І звечоріє, а по нім ні сліду ні виду!

Семен

У старої Митерчихи, от ген-де під боком, він як гриб до землі приріс! Він дурну Катерину зовсім збаламутив! Вона за ним убивається, як за рідним братом; не знає, дурна, який чорт у нім кипить!

Побережник

Ходімо, ходімо! Тихцем попід гай, щоб нас не завітрив, бо і стрілою відтак його не здогонити!

Двірник

Ходімо!

(Встає, хилитається)

Він вже як в наших руках, лихо його туди загнало. Хапай, Петре, поки тепле! Ходімо, заки лис коло куниці!

(Відходять)

Семен

(до себе)

Отсе штучка: замотати, зав’язати та й нікому не сказати! Казав-єм: попам’ятаєш, вража дівко! За него і слух западеться, а ти передо мною, як гадина, витимешся!

(До Мордка і товаришів)

Давай, Мордку, горівки! Цигани, грайте! Товариші, гуляйте, щоб аж копіт летів! Як хто собі постелив, нехай так і спить! Хто йому винен, коли собі такий мудрий, як Соломонів патинок? Я би на свій слід плював, якби мене таке плюгавство спіткало! Йому від великого розуму і роги поросли!

(До себе)

Удалося, дуже удалося! Не меш більше мною гордувати, вража дівко! Зм’якнеш, як віск коло ватри; виб’єш собі з пустої голови – як посидить кілька років у темниці – твого вражого Гната. Удалося, удалося! Впала птиця в клітку! Чекай, ласичко, зайшлась у дуплаве дерево і годі буде вилізти… Ха-ха-ха! Нуте, хлопці-молодці, нуте враз! Пощо нам чужим лихом смутитись?

(Вперед п’ють чергою, а потім, щоби більше часу минуло, музика грає, гуляють і співають)

Дайте язик на підошви,

Зуби на підкови,

Бо вже-сьте мя обмовили

Від ніг до голови!

Та най наші вороженьки

Пропадуть до лиха,

А ми собі їжмо-пиймо

Та й любімося стиха!

Я такого мужа маю,

Як гречана паска,

Тоді його поцілую,

Коли моя ласка!

Ой хотіла стара баба

Молодою бути:

Натикала на голову

Зеленої рути.

Тим часом чути здалека галас, крик і плач.

Ява 3

Входить Гнат зв’язаний, Катерина, Митерчиха, двірник, побережник і народ.

Двірник

Довго ти нас за ніс водив! Тепер годі притаїтись, справа чиста, як на долоні.

Побережник

То він, то він! Весь ліс сплюндрував, ніби по своїй кошарі буяв. Не було хапатися дурниці, а тепер зогниєш в темниці!

Двірник

Катюзі по заслузі; утнуть крила, не журись, і ті кучерики, що їх росою умивавись, а вітром чесав. Уже завтра підемо з тобою у Вижниці. Там таких треба, наш милостивий пан цісар війну провадить – відай в Наталії, чи десь там. Дадуть лискучий карабінок, біленький кабат, сині штани, а кучерики, що так файно улискуються, ножичками відотнуть, та й рушай, пане Гнате, не за серною, але за таліянами! Доволі вже тут гуляв-буяв, нам пакості виробляв, дороги перейти не давав. Де гріх, там покута, поганому і погана честь.

Гнат

Віддавайте мене, куди волю, ще раз кленуся на хрест божий, що як я винен, то аби-м світа сонця не бачив, щоби до вечора на лавці простягся!

Двірник

Не винен, гм! А як прийшов в Митерчишині хороми такий гарний цапок? Може, з хмари упав.

Побережник

Відай з переполоху сам туди забіг.

Катерина

Хтось підкинув його!

Гнат

Так аби лихо о мені знало, як я свідомий о тім цапку. То вороги зробили!

Побережник

Пуста вимівка! Знаю таких мудрагелів. Сам його забив, он там на вівчаревій полонині. Не затаїш, бо се правда, як на долоні. На фештера хто стріляв? Кленися, кілько хоч! Тобі забожитися, як псові муху з’їсти. Ет, тумана пускаєш, думаєш, що в нас глузду нема?

Двірник

Знаємо таких! Овва, що ми за дяківський розум! З’їв куропатву та й каже ще, що ся відгризла.

(До себе)

Хіба би дурень сам у біду лізти, як чорт у болото!

Катерина

Він не винен, то напасть на него спала, то злі люди вчинили! А тих є, хвала господу! Ніхто їх не сіє, самі родяться…

Двірник

Мовчи, ді’! Перевівся він на нінащо. Не матимеш добра з него! Пропав він, навіки пропав…

Катерина

Бійтеся бога, не губіть невинної душі, він не винен!

Семен

(до себе)

Як на рачках лізе, ніби не тота! Зм’якло залізо під циганським молотом. А він ніби святого удає! Чому тепер не такий палкий? Як цизорик склався вдвоє!

Гнат

Бог свідок, що я від Покрови на вівчаревій полонині не був! То все лиш напасть, чиста напасть, вороги мені то вчинили.

Катерина

Змилуйтеся, люди! Він не винен, напасть на него спала.

Двірник

Тобі кужіль прясти, а не у мою справу мішатися. Далеко куцому до зайця! Борони його, кілько хоч, то все йому не поможе. Утонув він у своє лихо по самі вуха. Преці світ його знає, того волоцюгу; сам біс його на наше село наслав, щоби галабурди строїв. Зі злої трави не було ще ніколи доброго сіна. Все зналося, але не було снігу та й не було сліду; настав сніг, став і слід! Тепер все пропало. Він з наших рук не вийде, хочби пук!

Катерина

Він не винен, відчепіться від него. Може, колись і він буяв, але від якогось часу став він трудящим парубком. Три рази, не раз, присягну, що він не винен, що того цапка він не забив, що йому хтось зі злості його підкинув.

Двірник

Дарма його борониш! Хто би йому вірив? Який Сава, така й слава!

Гнат

(до Катерини)

Мовчи, Катерино, всі на мене заїлися… шкода мови. Бог свідок, він все знає! Правда і в морі не втоне; не журись, правда кривду переважить, а хто таке на мене навернув, того нехай господь виявить і покарає! Не дасть господь мені пропасти. У нас вже давно так діється: як зачнуть когось поперед себе гнати, то вже йому і амінь! В нас вже сім літ, як правди ніт! Поженуть у Вижницю… Коби-м мав золотий ключик, що придається до кожного замку, то мені нічого не стало би ся, але я убогий сирота, осудять!

Мордко

Напасть… він, нівроку, не винен!

Двірник

Мовчи, жидівський патинку! Ще і воно свій ніс тиче.

Мордко

(до себе)

Герсти? І Мордко не буде більше дурним гоєм все вам задурно морду заливати.

Двірник

Ти, Гнате, пусто язиком крутиш! Вимівка та й годі! Суди, хто хоч, все на одно вийде! Не бачив тебе вчора фештер на вівчаревій полонині?

Гнат

Неправда, від Покрови там не був!

Двірник

Не ніс-єсь гарного цапка, отсего (показує) на плечах? Чи ти не стріляв на фештера? Все правда! Верти-крути, кілько хоч, вже твоє минулося. Підкинув… Хто? Не мав би роботи! Притаїтись хочеш, але вовка пізнаш хоч у баранячій шкірі. Таке другим говори, а не моїй битій голові, знаю я чорне на білім, ще не осліп. Рушай до двора, там пан мандатор з тобою по-своєму поговорить і навчить правду казати! А потім з гайдуками у Вижницю і до Черновець, де ще мудріші голови, – вони тебе по правді осудять, кучерики втнуть і лискучий карабінок, лучший, як твій заіржавлений кріс, дадуть… Рушай наперед!

Гнат

Іду, нічого не боюсь, хіба самого бога. Я не винен!

Катерина

(плачучи)

То йому підкинено, то йому зроблено! Боже мій милий, за що мене і його так тяжко караєш?

Двірник

Наперед! До чого такого короводу? Довід готовий. Цапка сам заніс до Митерчихи, на фештера стріляв, чого ще більш треба?

Катерина

Бідко ж моя гірка, жалю мій тяжкий!

(Відходить)

Семен

(до себе)

Ха-ха-ха! Скінчилися любощі і солодка розмова. Розмовляй собі тепер у темниці зі щурами, чи там у мундурі з таліянами! А ти, вража дівко, так ум’якнеш і як гадь переді мною витимешся! Не журись, уже більш не скажеш: «Лучше камінь на шию та у воду!» Ти забула, що уперте теля вовку на користь. Не улетиш із моїх рук! Ха-ха-ха! На служби даватиме, щоби того, що підкинув, зла година не минула… Пуста мова! Пташка в моїх руках, не вилетить більш на волю! Цигани, грайте! Мордку, горівки давай, а ви, братики-товариші, гуляйте, сегодня мій день!

(Співає)

Нащо тобі любитися,

Нащо тобі долі?

Стоїть тобі у Чернівцях

Карабін на столі!

Дадуть ремінь через плечі,

На голову чаку

І поженуть в Наталію,

Як того собаку!

Трохи співають і гуляють.

Завіса спадає.

Примітки

Подається за виданням: Воробкевич С. Твори. – Ужгород: Карпати, 1986 р., с. 411 – 422.