Монастирська рожа

Сидір Воробкевич

Десь над морем у пустині монастир стоїть…

Там случаєсь – в казці кажуть – чудо з давніх літ:

Кому в ночі спаде рожа в келію малу,

Тому більше не читати псалтирю святу.

За три дні йому співають «со духи» чорні

І голосять тяжко-важко дзвони голосні…

Де стоїть тота святиня, бідний, коби-м знав,

То пішов би-м в ту пустиню й чорну ризу вбрав,

В храмі божім рано, в вечір Бога б я молив

І псалтирю все читав би-м і поклони бив,

Щоб мені та рожа спала, бо життя мені

Доля знищила, гіренькі мої ночі й дні.

Світ сей повен лиха, муки, повен горя, сліз,

Мир і долю золотую вихор мов розніс…

Якби знати, де святиня та чудна стоїть,

Хоч і сил нема, побіг би я в далекий світ.

Примітки

Мотив особистий, нарікання поета з причини безнастанних недуг в родині. – Прим. О. Маковея.

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1909 р., т. 1, с. 100 – 101.