«У Києві там над Дніпром…»

Сидір Воробкевич

У Києві там над Дніпром,

Де слава буйно цвіла,

Де супостат зазнав не раз,

Що то козацька сила,

Стоїть високий монастир

З вежами, мов ті скали,

І каже всім: «Мене колись

Гетьмани збудували.

Поставили, щоби жінки

В недолі захист мали,

Бо знай, і в нас настане час

Нещастя і печалі!

Забудесь все: і те, що раз

Корили-м Амурада;

Кров ссатиме, як вовкулак,

Незгода, злість і зрада.

Забудесь все, і заросте

До слави шлях травою.

Потомок не повірить там,

Що ми грудьми, рукою

Татарську вражу саранчу,

Мов море те, спирали,

Кістьми і кров’ю всі степи

Росили, насівали».

У монастир жона прийшла

Недавно тому, брате,

Просила мило старицю:

«Тут рада б я сконати.

Любові й правди вже нема,

Без них сей світ – могила,

Порфір мій зблід і лавр зів’яв,

І жити вже не сила».

«Ходи, тут захист найдеш ти», -

Так стариця сказала,

І ту заплакану жону

У чорну ризу вбрала.

«Ходи! псалми потіхою

Тобі, нещасна, стануть:

Там вичитаєш, як вінці

Цвітуть і скоро в’януть…»

Жона, що в монастир пішла

У келії страдати,

То непорочна Русь свята,

То наша добра мати.

У Києві там над Дніпром.

Де буйний вітер віє.

Там молиться вона за нас

І плаче, в’яне, мліє…

125 – 126.