«Тяжко, брате, до розпуки!…»

Сидір Воробкевич

Тяжко, брате, до розпуки!

Дні, як молодії

Золотаві сни прекрасні

Юності, надії,

Як та мрія заманчива,

Марно проминули

І не знать, де їх шукати…

Жаль, коли забули

Тебе другії, коли бачиш,

Як іде полями

Осінь темна і розносить

Листя манівцями,

А в душі пекуча туга.

Нікому, мій брате,

Не дай, Боже, та такої

Старості діждати!

А такої я діждався…

Цвинтар за горою –

Там небаром я спочину

Під старов вербою.

Хрест яловий у віночку

Не ме зеленіти,

Не розстелиться барвінок

Могилов, ні цвіти

Не вберуть веснов те місце…

Там їх і не треба!

Тут спочити дайте мирно,

Вороги!

А неба

Замогильного не хочу!

В серце ви мні влили

На земли вже пекла море

І у гріб вгонили…

О, бодай вас! Не зближайтесь,

Гробу не торкайте!

Як опир я там обернусь

З криком: геть! щезайте,

Лицеміри, Янусом тим

Виквочені діти!

Прошу, дайте хоч в могилі

Костям сим спочити!…

Примітки

Янусом тим виквочені діти = Поет мав відай Януса, староіталійського бога початку всіх речей, винаходця хліборобства, громадянських законів і т. п., за бога дволичного чи лихого, котрий виквочив, себто як квочка вивів, злосливих критиків. – Прим. О. Маковея.

Подається за виданням: Твори Ісидора Воробкевича. – Льв.: вид. т-ва «Просвіта», 1909 р., т. 1, с. 152 – 153.