Моє завіщання

Сидір Воробкевич

Маєтку, сину, я не маю;

Його в життю я не шукав;

Щоб нарід наш раз просвітився,

Сю думку грів я і плекав.

Тож срібла, злота не надійся;

Тобі сю спадщину даю:

Рости і зрій, цілим стань мужем

І Русь люби, як мать свою!

Держися прадідньої віри,

Бо віра певний наш покров!

За правду, поступ і науку

Умерти, сину, будь готов!

Горни до серця рідну мову,

Гірким будь ядом ворогам –

Рости і зрій, цілим стань мужем

І не служи чужим богам!

Коли тебе обсядуть діти,

То без утоми їх навчай,

Щоб жили згідно і в любові,

Щоб тут на світі мали рай;

Щоб рідну неню шанували,

Виною не були сльозам, –

Рости і зрій, цілим стань мужем

І не служи чужим богам!

Люби свій нарід, як невісту.

І до розвою причинись!

Де бачив гній, гидку застою,

Як від зарази відступись!

Я гину, сину, – так судилось,

Раз умирати треба нам, –

Рости і зрій, цілим стань мужем

І не служи чужим богам!

Се спадщина моя, мій сину,

Передаю тобі цілу:

Люби ти віру, рідне слово

І твою матір, Русь святу!

Така любов – на морі якор

1 ясна провідна звізда!

Нас обминуть зловіщі бурі,

Незгода згине і біда…

Примітки

Подається за виданням: Воробкевич С. Твори. – Ужгород: Карпати, 1986 р., с. 91 – 92.