Честь

Володимир Винниченко

Що Гуня був справжній божевільний, тому вірило все «8-е отделеніе», починаючи з професора, що приїздив до гошпиталю «на резинках» і якого вважали за знаменитого, і кінчаючи «дневальним» Мискою, що завжди куняв на Гуніній койці й сердито з’їдав його «порції».

Іноді, коли Миска був у доброму гуморі, вони балакали між собою.

– Ой Гуня, ти, брат, Ваньку валяєш, – якось знехотя жартуючи, говорив Миска, дивлячись на Гуню. – Приставляєс ся… Боїшся на службу йтіть. Царя обманюєш…

– Нє… – кротко крутив головою Гуня й усміхався тихою, дитячою посмішкою. І все лице його, сіре, як казенний халат, з кущиками чорної борідки коло вух, чудно якось випнуте наперед, мов придивляючись до чогось, світилось добродушшям і незлобивістю.

– Ой обманюєш, анафема… А на слободу хочеш?

– Нє…

– Брешеш, стерво, хочеш.

– Нє…

І знов посміхався лагідною, ніжною посмішкою.

Він ніколи не бивсь без глузду об підлогу, як робили ті, що «ваньку валяли», не говорив нісенітниць, не гавкав по-собачому, – він тільки ходив собі по палатах, заклавши руки за спину, й посміхавсь своєю тихою, надзвичайною тут в цьому царстві хвороби посмішкою. І того, що вона була така проста і ніжна, така тиха й людська, було доволі, щоб вірити його божевіллю. І вона майже ніколи не сходила йому з уст. Круг його скажено носилось в безглуздому танці божевілля, гасаючи під музику дикого реготу, під повні жаху і мук ридання, під свист, під крик, скавучання, верещання в темряві низьких, похмурих палат і коридорів. Круг йото клекотіло ціле пекло страждань і жаху, а він ходив собі в цьому хаосі, заклавши руки за спину, й задумливо, ніжно-сумовито посміхався, неначе гуляв десь в романтичній алеї в червоних проміннях вечірнього сонця.

– Що, Гуня, скоро до професора пойдьош? – зупиняв його який-небудь «дневальний», сидячи на стільчику коло дверей номера, в якому гасала гола істота з напруженими, блискучими очима й настовбурченим волоссям.

– Не знаю… – посміхався Гуня, зацікавлено зазираючи в номер.

– Говорив смотритель, що скоро твоє спитаніє кончається. Признають, брат, здоровим.

– Я… я разі больной? Я – здоровий.

«Дневальний», не знаючи, що сказать, одганяв його від номера і він ішов собі далі, випнувши трохи наперед лице й тихо посміхаючись.

Дні минали. Тих, що «ваньку валяли», – або виписували як «здорових», або вони справді божеволіли.

Справжніх божевільних переводили в «номера», а з номерів в палату безнадійних; «безнадійні» виписувались на кладовище. Самі дневальні не видержували й то один, то другий починав або співати півнем, або командувать дивізією, і його переодягали з солдатської одежі в сірий халат, засаджували в «номер» і так само били кулаками, каблуками, шворками, так само в’язали в «сорочку», як він недавно сам бив і в’язав.

А Гуня все ходив собі та посміхався.

Ніхто з цих сірих істот, зачинених в номерах, набитих в палатах не цікавився ніким і нічим. Всі вони кишіли в коридорах, палатах, спали на підлогах і койках плече о плече, але не знали одне одного. Десь за їхніми вузенькими, загратованими вікнами люди єднались, чогось хотіли, за щось бились, раділи, вмирали, а цим схожим до людей істотам не було до того ніякого діла.

Ці сірі, страшні істоти гризли свої руки, дряпали тіло, сиділи цілими днями недвижно, немов прислухаючись до чогось у себе в середині; вони реготали поруч з тими, які ридали, але ніхто з їх нікого і нічого не чув і не бачив, крім того, що діялось в йому одному.

Гуня ж усіх знав, всім ласкаво, помалу казав «дра-а-сстуй», а випрохавши цигарку, схиляв трохи набік голову й говорив:

– Спас-ссі-ї-ба.

І це було теж надзвичайно і дивно.

Але був такий час, коли й з Гунею щось приключалось. Частіше всього бувало це в місячні розкішні ночі, коли вгорі над гошпиталем і землею жило величним життям небо, а внизу коло вікон осяяні білим світлом тополі задумливо-недвижно стояли одна коло одної, немов сумуючи перед розлукою. Бувало це тоді, коли гостро видно було простір життя поза цими стінами, коли ласкавий до всіх промінь місяця, напруживши сили, розпихав густе, смердюче повітря напівтемної палати й милував замучені, знесилені постаті сірих істот.

Тоді на Гуню «находило». «Дневальні» те вже знали й з досадою та нудьгою йшли за сорочкою. Гуня, звичайно, сидів тоді на койці й понуро, недвижно дивився у землю. В густій напівтьмі палати бувало тихше, тільки десь з номерів так само котились хвилі реготу, ридань, стуків. Вікна були білі й грати виразно чорніли в них, а на підлозі та койках лежали сумні, бліді смуги місячного проміння, помережані тінню од грат.

Гуня підводив голову, зітхав і озирався. Забачивши дневальних, він вставав, випинав наперед голову й глухо говорив.

– Ну, фараони! Чого собрались? Бить, гади, хочете?

«Гади» з нудьгою позіхали й чекали, не одповідаючи йому.

Він знов сідав, сидів понуро якийсь час, потім враз схоплювавсь, випускав з грудей дикий, несамовитий крик і кидавсь вперед.

Тоді в один мент до його збігались «дневальні», з’являлася звідкись сорочка і починалась одна з звичайних сцен. Його в’язали, наступали коліном на груди й починали бить задками чобіт у груди доти, доки він не ставав недвижним. Тоді його клали на койку, розганяли шворкою цікавих хворих і, закуривши, позіхаючи, ліниво розходились по своїх місцях.

А на другий день Гуня знов ходив по коридору, заклавши руки за спину, й лагідно посміхався.

– Що, брат, закусив учора? – підмітаючи в палаті, сердито питав Миска, не дивлячись на Гуню. Гуня, не одповідаючи, любенько дивився на його.

– Он то-то ж бо й є… Не строй дурня… Одійди набік, не бачиш, що замітаю. – Сьогодня мінє свою порцію оддаш. Слиш!

– Харашо, – лагідно говорив Гуня.

– Ну, от… А другим разом, як будеш «Ваньку валять», коленом в пузо не бий… Так можна челаеку пічонки спортить… Дурак!.. З тобою обращаєсся, как з челаеком, а ти как свиня. Другого б зв’язали так, що й не встав би сьогодня, а ти от, как помещик, ходиш сібє. Надо совість мать!

– А разі я вдарив тібє – тихо питав Гуня.

– Конешно, що вдарив. Я тебе, конешно, как порадошного, под серце не бив… а то б ти не дригав ногами… Нада чуствувать обращеніє. А то другим разом, брат, каблуками бить не будемо, а прямо в ямку і вся тобі візітація.. Принеси швабру!

Гуня приносив швабру, помагав Мисці прибрати в палаті, все йшло по-старому. Знов Гуня ходив собі по коридору й палатах і знов його зачіпали й жартували:

– Що, Гуня, на слободу хочеш?

– Не…

– Назад, у тюрму хочеш?

– У тюрму…

– А ти ж на слободі був кода-небудь?

– Не… Дві недєлі всього…

Слухачі задоволено сміялись.

– Ну, й Гуня! В тюрмі виріс, в тюрмі помре і на слободу не хоче. А матка була в тебе?

– А чорт єйо знає, – здвигав плечима Гуня.

Слухачі падали од сміху.

– Що ж тебе, ариштанти родили, чи що?

– Не… Дай папіроску!

Йому давали. Він уважно обдивлявся її, обережно закурював і, задоволено посміхнувшись, ніжно говорив:

– Спассі-і-ба…

Потім знов на його «находило». І знов «дневальні» сердились, в’язали його, били каблуками під боки й кидали на койку. І знов на другий день Миска читав йому нотацію, а він лагідно посміхався й винувато говорив:

– Тьомно було… Не видно, що ти стояв там. А разі дуже забив?

– Конешно, що дуже… Как ти думаєш, чашкою по лобі дать? Дурак… Нада совість мать. Чувствует, що находить, как порадошний, прийди й скажи: «Так і так, мов, господін дневальний, нада мінє пожалуста сумашедшую рубашку…» От… А то чашками шпурлять у голову. Добре, що не розбілась, а то плати за тібє… Даси мінє свою порцію сьогодня…

– Харашо… – покірливо зітхав Гуня. Так минали дні.

Але раз в третю палату прийшов старший «дневальний» і крикнув:

– Гуня! .. Де Гуня? Подать сюда Гуню!

Гуню знайшли десь коло милосердної сестри, яка завжди годувала його білим хлібом.

– До професора… Гайда!

Гуня перестав посміхатись і дивився на старшого напруженими, великими очима.

– Ну, чого? Ідьом!

– Я не хочу на слободу, – скривився Гуня. Підборіддя йому вмент затрусилось, губи затіпались і він заплакав жалібно, безсило, по-дитячому.

– Та чого ти? – обступили його «дневальні». – От дурачок!.. До професора ж! На виписку. Пойдьош в роту. Дурак!

– Я хочу на службу, – схлипнув Гуня.

– Та куда ж, на службу, а то ж куда! Конешно, що на службу… Професор напишеть своє наставленіе тібе, признають здоровим і пойдьош сібє в роту… Прямо на службу… А плакать нема чого, дурачок…

Але Гуня не міг заспокоїтись і так з слізьми на очах і пішов зa старшим. Проходячи через канцелярію в кабінет, де був професор, він знов захлипав.

– Ну, й дурак! – ляснув себе з досади по боках старший, зупиняючись.

– Ах, та й дурак же ти, бенеря на твою голову! Ну, чого ти?

– Не хочу на слободу…

З кабінету визирнула голова старшого лікаря з жовтою бородою, з жовто-сивими кучерями круг лисини й з окулярами на товстенькому носику.

– Что такое? – здивовано спитав він.

– Плачить, ваше високородіє…

– Чего плачет?

– Не могу знать. Чисто наказаніє господнє з ним, ваше високоблродіе… На слободу, говорить, не хочет ітіть…

– На какую свободу? Веди его сюда!

Гуню ввели в кабінет, заставлений шафами з якимись пляшками, трубочками, ножами, щипцями. Стояли якісь чудні крісла, стільці, койки, оббиті блискучою шкурою. – блищали своїми коліщатками якісь машини.

Професор, одягнений у «вольну» одежу з жовтим зморщеним лицем, наче зробленим із пом’ятого пожовклого паперу, і гострими оченятками колупав у зубах якоюсь паличкою й сердито чогось балакав з лікарем, який завжди давав Гуні пити щось гірке та тягуче.

Почали Гуню питать, як він спить, що й де йому болить. Професор дихав на його чимсь пахучим і сердито колупав паличкою в зубах. Гуня то трохи заспокоювався й уже посміхався знов добродушно й лагідно, то знов починав хлипати й проситись не пускати його «на слободу».

Професор поклав паличку в кишеню жилетки й сердито сказав:

– Ну, разденься.

Гуня злякано глянув на його.

– Разденься, тебе говорю. Скажите ему, чтоб он разделся…

– Раздевайсь! – крикнув старший лікар од столу, де він сів щось писати.

– Я не хочу на слободу… – скривився Гуня.

– Да какая там свобода? Разденься, тебя нужно осмотреть…

Гуня недовірливо глянув на професора, потім на свого лікаря й помалу став скидать халат. Сіре лице йому було якесь жалібне, забите.

– Рубаху… рубаху сбрасывай!

Гуня скинув і сорочку. Худе, смугляво-сіре тіло його було одного кольору з лицем і, здавалось, в жилах йому текла не кров, а юшка того сірого кандьору, який їм давали щовечора їсти.

Гуню поставили лицем до світла й почали дивитись в очі, торкать йому вії, проводити нігтем по шкурі, довго потім слідкуючи за смужкою, яка червоніла на тому місці, Гуня й собі дивився на свої груди, часом схлипуючи й збираючись заплакати. Професор після кожного разу щось казав до старшого лікаря, а той записував. Потім професор взяв якусь довгу голку й, кольнувши нею в груди Гуню, спитав:

– Больно?

Гуня смирно посміхнувся й добродушно сказав:

– Не…

– Хм!.. Странно… – сердито пробурмотів професор і кольнув з другого боку.

– А теперь больно?

– Не…

– А теперь?

– Не…

– Что за ерунда! Неужели не больно? Ты говори правду… Совсем не больно?

– Не… – покірно зітхнув Гуня.

– Странно… Очень странно… Ану, повернись спиной ко мне.

Гуня став не спиною, а боком до його.

– Да спиной стань, болван! – роздратовано крикнув професор і з серцем тикнув його голкою в бік.

Тоді сталось щось несподіване.

Гуня раптом повернувся, страшно почервонів і мовчки подививсь професорові в лице.

Губи йому злісно дрижали, очі напружено н гостро блищали, все лице враз стало якесь інше, розумне, тверде, немов стальне.

– Ти, гад, за що ето вколов? Га? – просичав він з ненавистю, – за що?

І, вмить розмахнувшись, ударив професора кулаком у лице. Професор кинувся, одстрибнув убік і, приглушений несподіванкою, розтеряно бурмотів:

– Уберите его!.. Уберите его! ..

Старий лікар з широко розкритими, здивованими очима схопився з-за столу, а Гумін лікар в мент опинивсь коло дверей і побіг за «дневальними».

А Гуня з оголеними, ребрюватими грудьми голосно сопів носом і мовчки дивився то на професора, то на лікаря.

– Ах, ви ж гади, мучителі!.. – нарешті з ненавистю посміхнувся він. – Я вам покажу колоть!.. Спитаніе делаете? Дєлаєш спитаніе, то дєлай, муч, а колоть по злобє не смєй! Я вам не салдат, а арештант… І пошли ви ік чертям з вашою одставкою! Не нада міне! Я вам Ваньку валяв і совсьом не сумашедший… Посилайте міне в тюрму. Гади ви прокляті!..

І, повернувшись, став одягати сорочку.

В кабінет з напруженими обличчями вбігло декілька «дневальних». У одного в руках була «сумашедша» сорочка.

– От скольки їх професора защищать прийшло, – злісно посміхаючись і натягаючи халат, спокійно промовив Гуня. – І самашедшу рубашку взяли. Не нада вже! Я вже не самашедший. Годі «Ваньку валять» та подставлять спину, щоб всякий масалка колов тібе…

– Связать его и в отдельный номер! – скажено крикнув старший лікар.

– Зачем вязать? І сам пойду, я ж уже…

– Моллча-ать!! Я тебе, негодяй, покажу! Вяжите!

Гуню зв’язали й посадили в окремий номер, поруч з гусаром, який день і ніч бігав голий по номеру й кричав:

– Равня-айсь! Кар’єром ма-а-арш!!

Все «8-е отделение» було здивоване й схвильоване історією Гуні з професором. Всі, починаючи з лікарів, фельдшерів і кінчаючи знов-таки «дневальним» Мискою, цікаво підходили до дверей його номера й обережно дивились у «івовчок».

– Що? – озиравсь до їх Гуня од вікна. – Ловко «Ваньку валяв»? Га? Ех, ви! А ще дохтура називаєтесь! Понімаєте ви! Када б той гад не оскорбив мене, дак я б уже ето чистую од вас імєл…

Лікарі й взагалі всяке начальство мовчки одходили від дверей, а «дневальні», навпаки, ще ближче присовувались до «вовчка» і питалися:

– Та невжелі ти його так-таки прямо по храпу?

– А що ж! Що ж он, сволоч, колить без надобности! Разі ето спитаніє, когда он мінє в бок голкою і говорить: «Повернись, болван»? Конешно, що обидно!

– Та разі ж так больно було?

– Конешно, що не больно… Но толькі не смєй без надобності колоть. Я, брат, не зтих, що дають сібє бить. Мінє і каторгою не злякаєш, а не то, що он мінє страхає дисциплінарним батальйоном. Плювать я на його хочу! Я десять год слободи не імєл і плювать хотєв на єйо!

– Хм! .. – задумувались деякі з «дневальних». – Пропала, значить, твоя чистая… Заморить он тібе тут.

– Нну! – хитав головою Гуня. – Не заморить.

– Е! Не говори!.. Они з нашим братом дєлають, що схотять.

– Не здєлають! Що они мінє здєлають? Я – здоровий, от і всьо. За мордобитіє садови мене в тюрму, позивай. А держать тут не має права…

– Еге! – сумно посміхались «дневальні» й несміло озирались. Деякі одходили, а деякі зоставались і довго ще балакали з Гунею. І хоч вони розуміли його, оправдували, а дехто, може, й сам би зробив так, але хитали головами й мовчки одходили від «вовчка».

Минув тиждень. Кожного дня, коли проходила візитація, Гуня кричав у «вовчок» до старшого лікаря, вимагаючи, щоб його випустили, але той наче не чув його і йшов далі, навіть не глянувши на його двері.

– Ах, ти гад! Людоєд ти, с… с… ! Пускай, бо двері рознесу тібє, суча лапа ти!

Візитація наче не чула нічого й довгою процесією проходила повз його номер.

– Равня-яйсь! Кар’єром ма-а-арш!! – кричав сусіда й чуть було, як лопотіли голі ноги його по підлозі.

– Радуйся, Варвара Каневська, радуйся, – чулось одноманітно, гуняво, безнадійно від другого сусіди, – радуйся…

– Ха-ха-ха!.. – дико, пронизувато ляскотів попід стелею чийсь регіт і тяжким холодом падав на душу.

– Дневальний!.. Дневальний!.. – гукав Гуня. Приходив «дневальний».

– Пойди й скажи, щоб пускали, бо двері буду бить! Накажи мінє бог!

– Нічего, брат, не поможе! – байдуже одповідав «дневальний» і одходив кудись од дверей.

– Равня-я-яйсь!!

– Радуйся, муха невмитая, радуйся.

– Ха-ха-ха!!…

Гуня став бити двері. Але йому декілька раз одягли «самашедшу» сорочку і він перестав гукать до лікарів, перестав балакать з дневальними, – тільки стояв коло вікна та дививсь на вершечки тополь, задравши голову догори і щільно стуливши губи.

Але одного ранку раптом коло його номера візитація зупинилась. Гуня озирнувся й завмер.

– Ну, что? – зачувся голос старшого лікаря. – Будеш буйствовать?.. Слышишь ты? Гуня! Подойди сюда.

Гуня підійшов.

– Будешь буйствовать?

Гуня мовчав. Од сусідів неслись крики, регіт, нявчання.

– Будеш просить прощения у господина профессора?

Гуня мовчав і понуро дивився убік.

– Ну? Будешь?

– За що? – тихо, глухо бовкнув Гуня.

– За то, что ударил, что оскорбил господина профессора.

– Они мінє первії оскорбили… Лікар обурився.

– Ну, что ты ему скажешь?! Видели вы такое нахальство? Оскорбили его!.. Тут его до полусмерти дневальные избивали веревками, а профессор иголкой оскорбил его. Да что ты, братец? Да ведь я тебя сгною здесь в этом номере и сам бог тебя не вырвет отсюда. Подумаешь, какая персона!

Гуня раптом підвів своє сіре лице з чорними глибокими очима й кущиками борідки коло вух і зо зла промовив:

– А така парсона, що не смей колоть, от і всьо! А ти випускай міне сцюдова! Що ти мене держиш тут? Какое ти імеєш право здорових людей морить у сумашедшім домі? Вампіра ти, сучий нос твой!

Лікар зараз же одійшов од «вовчка» і, поправивши очки на носі, пішов мовчки далі. За ним пропливла вся процесія, цікаво зазираючи по черзі у «вовчок» і пересміхаючись між собою на Гуніну лайку.

Гуня знов спробував бити двері, але його прив’язали до койки й три дні не одв’язували. Всі три дні він лежав, тісно стиснувши губи, чорно-сірий весь, з синяками по всьому тілі, упертий і злий.

Потім знов мовчав і цілими днями не одходив од вікна, понуро дивлячись на вершечки тополь, які сумно так іноді хитали головами, мов співчуваючи йому.

А за стінами його номера божевілля не вгавало й справляло свою страшну роботу. Воно пройняло всі стіни й визирало з кожної щілини, з кожної дряпинки; воно єхидно посміхалось і підстерігало його в кожнім русі його. Куди очі його ні звертались, він бачив знаки його: ось попередник його гриз стіл, зоставивши слід од зубів на йому; ось якийсь малюнок, безглуздий, дикий, як саме божевілля. Воно проймало кожний атом повітря й пробиралось йому в очі, в ніс, у вуха, в серце й розум.

– Радуйся, Варвара Канівська, радуйся, – неслось зліва.

– Ня-яв… няв… няв… – скавучало справа.

– Ха-ха-ха!.. – скажено гасало круг його й неначе хапало його за мозок і тягло кудись.

А тополі так безнадійно, так сумно тріпотіли листям і хитались, хитались.

– Ох, гади!.. Вампіри!! – скажено кидався він в двері і падав на підлогу, дряпаючи тіло й глухо ховаючи ридання в долоні.

Пройшов ще якийсь час.

Раз ввечері, заступивши на свою зміну, «дневальний» Макарюк зазирнув до Гуні. Була місячна ніч; в вікно падали білі, срібні промені й, одбиваючи тінь на підлозі, якось чудно мережили її. З-над дверей теж лягало жовте світло лампи і теж одбивало наддверню грату на підлозі та стінах.

Посеред номера стояв голий Гутця. Ноги були йому в тіні, а сіре лице, осяяне світлом, було дике, з поширеними очима, з настовбурченим волоссям, але разом з тим якесь хитре й єхидно-люте. Він скоса дивився на своє ліжко й бурмотів щось. Макарюк не рушився.

– Равня-я-яйсь! – залопотів раптом сусіда.

– Дурак!! – гнівно глянув в його бік Гуня й обережно подивився знов на свою койку.

Потім якось зігнувся, підкрався й разом стрибнув на неї.

– А тепер больно? .. Больно?.. Ха-ха-ха! . – дико, зухвало зареготавсь він, шматуючи зубами й руками подушку і бігаючи по номеру.

– Равня-яйсь!.. Кар’єром ма-а-арш!!

Макарюк тихо одійшов і поспішно пішов «докладувать» старшому.

А тополі, білі й невинні, стояли одна коло одної й сумно хитались, і тріпотіли жалібно листям, і з страхом зазирали вершечками у номер.

Джерело: Винниченко В. Оповідання. – Братіслава: Словацьке педагогічне виданництво, 1968 р., с. 235 – 245.