«Уміркований» та «щирий»
Володимир Винниченко
(Лист чоловіка до жінки)
Оце, Ольго, пишу тобі листа з самої тюрми. Найшовсь добрий чоловік, що згодився кинути в ящик, минаючи тюремне начальство. Попав-таки на старість. Сидів-сидів у хуторі, двадцять літ не показував на світ носа, раз вирвався та й то, дякувати землячкам, посадили-таки. Ти не лякайся дуже, начальство наше не дурне ж таки, побачить же воно справді, що з мене соціаліст, як з клоччя батіг. А все-таки, продай тих кабанців, що торгував кабанник Ремесло, та їдь до мене, може, скоріше виручиш. Та гляди, не продай чорного кнурця, що по ліву в сажу, бо то на розплід. Як приїдеш у Полтаву, то йди просто до губернатора і виясни йому все, як я тобі пишу далі. Тільки попереду зайди до секретаря та ткни йому щось в руку, – щоб його за печінки вже ткнуло, – може, з того щось і вийде.
Все вийшло з-за того божевільного Недоторканого. Знаєш його? Той самий, що був у нас торік на Великдень і мало не побився з справником за те, що цей назвав українську мову «великорусским наречием». Пам’ятаєш? Такий високий, здоровенний чолов’яга з довгими козацькими вусами. Раз у раз ходить в вишиваній сорочці з стьожкою. Та, мабуть, пам’ятаєш. Так оцей гевал і посадив мене.
Я вже мав виїжджати додому та на гріх і подумав собі: «Ану, дай зайду до своїх, до українців. Тепер воля, то воно й не так небезпечно уже заявитись справжнім українцем. Як не як, а любові до рідного з серця не викинеш».
Та й заходжу до української книгарні. Каюсь, розпустив я трохи язика там з ними: досталось-таки правительству за причіпки до нашого рідного слова. Ну, якось воно так вийшло, що Недоторканому теж по тій дорозі треба їхать, що й мені. Ми й умовились увечері зійтись і разом їхати до поїзда.
Тільки це вже перший і останній раз я їздю з щирими українцями. Дав уже зарок собі: як побачу де якого щирого українця, десятою вулицею обминатиму. Буде з мене цього сорому та горя, що тепер маю. Мені б уже з тої хвилини, як вія до мене в номері причепився, треба було б одкараскатись від його. Плюнуть і не їхати з ним. Але ж, якби ж то знаття! А то думаєш собі: «Свій чоловік, українець… Треба піддержувати національну справу. Годі сидіти по хуторах…» От тепер за це й попосидь у тюрмі. Треба було, як розсердився він у мене в номері і хотів іти, не вдержувати, а я, наче чорт розум одібрав, почав ще умовляти його. А розсердився він, бач, того, що я одяг комірчики з галстуком, а не вишивану сорочку з стьожкою. (Найшов дурного, щоб всяке бачило, що я українець.) Насилу виправдався тим, що сказав, ніби забув узяти з собою сорочку. А то вже і «ренегат», і «кацап», і «зневага національної культури». На смерть образився.
Ну, все-таки поїхали разом. Ідемо, балакаємо про українські газети і, не криюсь, приємно-таки було держати в кишені українську газету і не прислухатись, чи не біжать за тобою арештувати. Воно, що й казать, усе приємно, коли воно дозволено, коли написано скромно, не задиркувато і по-українському таки. Воно й про Недоторканого не можна сказати, щоб він соціалістом був. Гріх це сказать про його, тільки вже над міру любить Україну. А нам, українцям, воно якраз і не до лиця. Нам більше треба політикою брать: там промовчати, там ухилитися, там потанцювати під дудку дужчих. Од того голова, чи ноги не одпадуть, гляди й пощастить у чомусь. А що вже про Недоторканого, то й казати нема чого, що не такий він чоловік, щоб у політиці розбиратись. От хоч би тобі таке. Їдемо ми звощиком повз пам’ятник батькові нашому Богдану Хмельницькому. Балакаємо собі. Коли це Недоторканий торк звощика у спину.
– Звощику! .. А звощику! Той обертається.
– Ась? – каже.
Ну, що тут такого? Спитав чоловік по-своєму. Ні, Недоторканому це не подобається.
– Не «ась», а «що», – поправляє того. Звісно, звощик не розуміє:
– Чего изволите?
– Не «ась», кажу, «що» треба казать! Розумієш? Хто це на коні?
– Это? – показує звощик пужалном на Богдана.
– Еге ж.
– А это какой-то хахлацкий генерал.
– Чого ж хахлацький?
– Если б наш, так он прямо сидел бы, а этот ишь, как на бок свалился. Пустяшной генерал…
Аж підстрибнув Недоторканий од цих слів. Як шарпне того нещасного звощика за пояс та як закричить:
– Що?? «Пустяшной?!» Ах ти ж, кацапська твоя морда! Та ти не знаєш, що всі ваші кацапські генерали й у підметки йому не годяться. Га? Це гетьман України! Чуєш ти?!
Звощик попався сердитий. Не подобалось йому це.
– Ты, – каже, – барин, потише, не лайся. Я ведь тоже могу словечко сказать. Я хоть и кацап, да одной леригии с Государем!
Тут би замовкнуть, так ні, Недоторканого це ще більш підзадорило і він випалив таке, що до лиця тільки якому-небудь соціалістові. Мені аж у серці йокнуло, а звощик так і жахнувся.
– Так вон ка-ак? – каже. – Это, значит, на государя такие слова. Ну, так погоди же. Н-но!
– Куди ж ти завертаєш! – гука Недоторканий.
– А вот увидишь! Н-но! Вот в участке мы разузнаем, верно ль то, что ты сказал. Мы таких уже возили…
«От туди, – думаю, – к бісу! Зачепив собі мороку. Ще в тюрму попадеш через його». Так наче моє серце вже тоді чуло, що так буде.
– Ну, оставь, извозчик, – миролюбиво кажу я, – поезжай на вокзал… Довольно.
– Не-ет. Я этого не могу. Не-ет. Уж мы это в участке разсудим. Н-но!
Що ти його будеш робити? Ще справді завезе. Бачу, Недоторканий почина йорзати на сидінні.
– Та це ти справді, земляк, в участок їдеш? – питає, нарешті.
– А ты думал в лесторан тебя за такія слова? Н-но!
Що ти йому казатимеш? Везе-таки в участок! Недоторканий почина сопти. Далі зразу чогось заспокоївся, посміхнувся до мене, та й каже до звощика:
– Ну-ну, їдь, їдь… Чого ж? .. Побачимо тільки, що тобі скажуть в участку за твої слова про царя… їдь, їдь…
Звощик нічого, мовчить.
– Побачимо; побачимо, як тебе погладять по голівці за те, що ти свою мужицьку морду з царем зрівнюєш.
– Разве я равнял? – раптом озирається звощик. – Я, значит, к примеру только… А ты вон что! ..
– Ні, голубе… Ти сам сказав, ось і мій товариш чув, він свидєтельом буде. А за це знаєш, що роблять?
Звощик нічого не одповідає, одвертається і мовчки їде далі. Потім помалу поверта коня і їде назад.
– Куди ж ти? – з іронією пита Недотоужаний (не вдержався-таки).
– Время не хочется терять…
– А! «время». Ото-то ж бо й є… Кацапня проклята!
– Та годі вже, пане Данило, – просю вже я. – Хай йому біс. Мовчіть уже.
– Ні! – каже. – Не треба їм потурати. Ач! Тюря чортова! Забралась в чужу солому та й шелестить ще!.. «Пустяшний!» А ваші Куропаткіни, Рожественськії, Стеселі хороші? Один тільки й був порядний Кондратенко – та й то не кацап, а українець. Цього вони не знають! Кацапури!
Отакий чоловік!.. А на вокзалі знов. Пішов він білети купувати. Жду я його. Жду, жду, – немає. Що таке? Ану, дай піду пошукаю. Іду до каси, дивлюсь: народу, народу там. А коло каси стоїть жандар, а проти його Недоторканий і щось сердито кричить. Прислухаюсь я.
– Він не має права! – чую, говорить Недоторканий. – По маніфесту усі мови рівноправні.,. Він повинен розуміти мене. Скажіть на милість, шишка яка: касир нещасний!
Жандар перебиває його.
– Та плювать мені! – гука Недоторканий. – Хай позиває! Він на Україні, а не в Кацапії, мусить і балакати по-українському!
От я жалів потім, що тут його не арештували! На моє нещастя, якось обійшлось благополучно. Чи жандар дурний був, чи хто його зна. Взяли ми багажного і пішли в вагон. А вже вдарив перший дзвінок. Багажний пхав, пхав на полицю наші чемодани, але там вони не поміщались, він і поставив одного під лаву. Недоторканий це побачив.
– А хіба на полиці не можна? – каже до того.
– Что-с? Полицію? – не зрозумів той.
– Ничего, ничего, – поспішно вмішуюсь я і починаю шукати в гаманці злота.
– Ти – українець? – тим часом похмуро звертається Недоторканий до багажного.
– Как изволили сказать? – ввічливо нахиляється цей.
– Хохол ти, чи кацап?
– Я-с? Хахол! Самый настоящий хахол! Черниговской губернии.
– А по-своєму й говорити не вмієш?
«Ну, от! – думаю, – ще з цим зчепиться! Ну, й пеня!» А тут, як на зло, ніяк злота не найду. А гривеника дать мало, двадцять копійок багато.
– Давненько из деревни, барин. Запомнил по-мужицкому, – делікатно посміхається багажний, поглядаючи на мої руки.
Недоторканий ще більше похмурюєтсья.
– Та не «по-мужицькому», а «по-українському»! Мужики всякі бувають. Є мужик француз, є німець, є поляк… О! Є і пани такі ж самі…
– Да! – зітхає багажний. – Всякие, значит, народы…
Б’є другий дзвінок. Багажний переминається з ноги на ногу, подивляється на мої руки. А тут злота, як навмисно, нема. Плюнув я.
– Чи нема, – кажу, – хоч у вас злота, Даниле Іваничу?
– Злота? Добре… А свою рідну мову сором забувати. Нас і так скрізь забувають… От касир цей… Сволоч! Ще арештувать хотів… Бач, бюрократ кацапський!.. Злота, кажете?
– Злота, злота.
– А наш брат-галушка мовчить… Та чухається… А кацапня хазяйнує собі… Культуру свою…
– Барин! Мне некогда… Идтить нада, второй звонок, – несміло перебива його багажний.
Недоторканий грізно дивиться на його.
– А ти по-своєму сказати мені не вмієш?
– Я, барин, человек занятой… Позвольте за труд… Мне некогда политикой заниматься…
– Ні, стій! Я тебе не про політику.
– Данило Івановичу, – умішуюсь я, – бог з ним. пошукайте злота.
– Ні-і! Підождіть. Треба вчить. По-своєму, питаю, ти не вмієш сказати?
Вже й пасажири починають звертати увагу. Багажний стискує плечима і з усмішкою дивиться на якогось панка, що цікаво загляда до нас.
«Ах, ти ж боже мій! – думаю. – Знов скандал буде».
– Данило Івановичу! – благаю вже, – та пустіть чоловіка.
– Ні, підождіть… Ось ти скажи мені: як того чоловіка назвати, що матір свою забуває? Га?
Б’є третій дзвінок. Багажний стріпується, робить сердите лице і рішуче говорить:
– Позвольте, барин, за труд, а то я жандарма буду звать. Что это такое в самом деле.
Зачувши «жандарма», я прудко виймаю двадцять копійок і суну багажному в руку. Він в мент зникає.
Недоторканий хитає чогось головою і кладе гаманець у кишеню. Рушаємо. Я зручніше вмощуюсь, з полегкістю зітхаю і починаю дрімати. Славно так задрімав був, коли це чую чийсь знайомий голос вигукує:
– Україна спасла Росію!
Я розплющую очі і озираюсь. І уяви собі: коло нас цілий міїтинг. Десь набрались селяни, студенти, робітники, якісь панки, жиди, словом чисте народне зібрання. А посеред, усіх ораторствує Недоторканий. Горе тепер, Олю, та й годі: куди не поїдь, скрізь у поїзді тільки й почуєш: «Революція, резолюція, конституція, інтелігенція!» Чи то ж чувано було коли вперед, щоб у вагонах робилось отаке. Вперед, бувало, йде собі чоловік спокійно, тихо, побалака з сусідом про врожай або про бурську війну і кров йому спокійна, печінка не болить і на душі спокійно.
А тепер тільки й чуєш: «убито стільки-то», – «поранено стільки-то». Або: «Конфіскувать землю без викупу!» – «Ні, з викупом!» І товчуть собі, а нема того, щоб подумать, що, може, кому од таких слів чи з викупом, чи без викупу, серце рветься на двоє. А дядьки наші? І собі туди ж, набрались розуму, мурляки! «Треба, – каже, – по-закону робить: як усім, так і панам, не з торбами ж ходити їм. Дать і їм стільки землі, як і всякому, хай обробля». Як це тобі подобається? Ой, жінко! Казав я: «продаваймо землю, поки не пізно». Ні, «пождемо ще трохи». Ну, да, здається, дождемось ми. Послухала б ти, що у нас тут у вагоні говорилося.
– Україна спасла Росію! – кричить мій Недоторканий.
– Почему же Украина? – питає його якийсь білявий студент.
– Бо Росія ще спала, як наші селяни в 1902 році підняли повстання.
Я так і задубів. Чи не сказився чоловік: найшов чим хвалитись.
– Извините. – каже студент. – Вы ошибаетесь.
«Ага! – думаю, – найшовсь-таки благоразумний чоловік», і що ж би ти думала?
– Извините, – каже, – революционные действия бывали в России еще раньше полтавских беспорядков. Если уж говорить о спасении, то спасла Россию только интеллигенция и народ.
«Оце так!» – думаю, коли раптом на верхній полиці, що коло вікна, хутко підводиться якась панна і кричить:
– Вот именно, если уж хотите, то ваша интеллигенция очень и очень слабо подняла знамя революции. Да, да! Она только сумела пойти (да и то ковыляя) за тем знаменем, которое поднял пролетариат. Я, конечно, говорю не об интеллигентных рабочих, а о буржуазной интеллигенции. Она, как и везде и всякая буржуазия, сейчас же изменила делу свободы.
Панна аж сіла на своїй полиці і подушку навіть одклала на бік, готуючись змагатись. І як схопились же вони! Той: «інтелігенція», а та: «пролетаріат!» На підмогу панні десь узявся якийсь, видно, робітник, далі русявий студент, а до білявого студента пристав якийсь панок. І таке завели, що аж млосно мені стало.
«Ну, – думаю, – аж тут мені каюк: заарештують.» Так воно й сталось. Воно б, може, й не сталось та надала нечиста сила вмішатись знов до балачки Недоторканому.
Ото трохи осадили його, він був і замовк. Я вже думав, що так і мовчатиме. Так куди там, так бачу і рветься, щоб щось своє вставить. Та поки України не зачіпали, ще здержувався, а як щось там хтось сказав, так його й прорвало. Україна це все одно, що болячка йому. Ледве торкнись, він уже як скажений робиться. Я навіть і сердитись на його дуже не можу, бо бачу, що це просто нещасний чоловік. У його ж тільки й думки, що от той балака не по-українському, а той не признає українського. Вже ж і а сам люблю неньку Україну, кохаюся в рідній мові нашій, шаную батька Тараса, ну, а щоб отак о вже тільки й думати про те, то це вже я не можу.
Він згодний навіть на те, щоб насильно землю одібрати, аби завести свою самостійну Україну. Ну, а я цього вже не можу. Україна Україною, а земля землею. От же скажи йому це, хіба послухає? А як же! А це то й погубило його й мене. Вийшло це так. Надало комусь там сказати між іншим, що, мабуть, Польща здобуде собі таки автономію. Я проти волі глянув на Недоторканого. Дивлюсь, напруживсь він, видно, чекає чогось. Ті перевели розмову на інше. Тоді Недоторканий перебива їх і суворо так питає:
– Ну, добре. А що ви скажете про Україну?
Ті спершу й не зрозуміли.
– То есть, что «про Україну?» – питає хтось.
– Та от, Польщі автономія, а Україні?
– Может быть, со временем и Украина будет автономна.
– Та-ак? – саркастично посміхається Недоторканий. – Дуже вам дякуємо! Красно дякуємо…
– А вы разве против этого? – питає білявий студент. Недоторканий вмент суворо нахмурюється і з натиском говорить:
– Україна для українців. І ми не потребуємо вашої автономії!
Тут, дивлюсь, просовується наперед якийсь чорнявий студент, в червоній косоворотці, який до того тільки вставляв за панну та за «пролетаріат» короткі фрази.
– Вибачайте… – звертається він до Недоторканого по-українському.
Той зразу пом’ягчав, зачувши рідну мову.
– Вибачайте… Ви це про кого кажете, «ми не потребуємо автономії»?
– Про нас, про всіх українців!
– Вибачайте, – посміхається студент, – я сам українець, але можу сказати, що ви дуже помиляєтесь, коли беретесь за всіх одповідать Українській буржуазії, та й то деякій тільки частині, може, потрібна самостійність України, але українському пролетаріатові вона зовсім не потрібна. Українському робочому люду, як і всякому, потрібна така політична форма, яка сприяла б його розвитку. От, наприклад, автономія. Але відокремлюватись цілком від своїх братів руських чи поляків йому зовсім не треба.
Недоторканий спершу аж оторопів. Потім як скочить.
– Як?! Та це ви хочете, щоб над нами й далі панували чужинці?
– Над нами панує бюрократія, – каже студент. – і так само, як і над тими ж чужинцями. Чужинці нам не вороги, а брати.
Бачу, Недоторканий починає сопти й червоніти, значить, сердиться.
– І це говорить українець? Ви – українець? У кацапській сорочці?!
– Українець.
– Та ви… ви кацапський прихвостень, а не українець! Ви…
– Чого ж ви лаєтесь? – похмурившись, питає студент. – Я з вами, як з людиною говорю, а ви… як чорносотенець який-небудь…
Тут Недоторканий як спалахне, як ревне:
– Що?? Я – чорносотенець?! Ах, ти шпиг кацапський!.. Та я тобі.
– Это, действительно, какой-то черносотенец, – звертаючись до когось, промовив з усмішкою якийсь невеличкий єврейчик, що стояв коло Недоторканого. Той, як почув, та, недовго думаючи, як розмахнеться та зо всеї сили лясь того по пиці.
– Ось тобі, жидюго, «чорносотенець!»
Тут зчинилось щось неможливе. Єврейчик у крик, у сльози, студенти з піною у рота налізають на Недоторканого, Недоторканий махає кулаками, кричить. Господи! А тут якраз станція, ми й не чули, як поїзд став. Крик стоїть, аж у вухах лящить Коли це зирк: пробирається крізь юрбу жандарм, тихо стало, хтось покликав; мабуть, якийсь сердобольний дурень. Недоторканий як побачив його, так і скипів:
– А! – кричить. – Так он ви які? За жандаром?.. Революціонери ?
– Врете!.. Мы не звали его!
– Брешіть ви самі! Ось дивіться, селяни. Бачите, як друзя народу уступаються за вас? Бачите, як вони борються з тими, хто боронить вашу національну честь і душу? От привели пса на мене.
– Позвольте, господин… В чем тут дело, – почав було жандарм, так де там, і слова скажений не дав нікому сказать
– Беріть! Беріть мене! – кричить. – Я не боюсь ніяких жандарських лап! Ми зможемо постояти за ідею… Арештуйте нас, хапайте, тирани. Пане Самжаренко, ходім! Кацапня предав нас в «руки правосудія».
Можеш собі уявити, що зо мною сталось, як він випалив це до мене. Я зомлів, просто зомлів. Хотів крикнути, що я тут кі при чому, що я зовсім не винен ні в чому і, як то буває у сні, не міг язиком поворушити. Думав, що кондрашка тут на місці гепне. Якось господь милував. Так мене й вивели, як задубілого Очнувся аж у кімнаті якійсь.
От за це й сиджу тепер. Більш ні за що, клянусь богом. Як ні благав, як ні доказував жандармському офіцерові, не повірив і звелів одвезти у Полтаву. Учора привезли. Думаю, що тут випустять, смотритель тюрми обнадьожує. Та я й сам так думаю, невже ж таки їм повилазить, що я чоловік тихий собі. Що Україну люблю? Так хіба ж я кому хоч слово про це говорив де? От тільки там у книгарні… Ну, так то ж один раз та й то не дуже… А то ж нікому нічого… Як ти думаєш, Олю?.. Приїжджай скоріше, голубко, та рятуй. Продай кабанців та позич у Митрофана Пилиповича з півсотні і виручай, Олю, бо не виживу. Тільки гляди, не продай кнурця, бо то дуже доброї породи.
Твій чоловік Сидір Самжаренко.
P. S. A Недоторканий і тут не кається. Перелаявся зо всіма товаришами по тюрмі. «Геть, – кричить, – чортова кацапня з наших українських тюрмів! Чого поналазили сюди?!» Ну, й не ідол, скажи на милість?!
Куропаткін Олексій Миколайович (1848 – 1925) – генерал, головнокомандувач російських сил у японо-російській війні 1904 – 1905 рр. Програв японцям усі битви: при Ляояні, Шахе, Сандепу, Мукдені (1904 – 1905 рр.).
Рожественський Зиновій Петрович (1848 – 1909, часто помилково Рождественський) – російський віце-адмірал, уславився поразкою свого флоту від японців у Цусимській битві (1905 р.).
Стесель Анатолій Михайлович (1848 – 1905) – російський генерал-лейтенант, уславився здачею японцям фортеці Порт-Артур (1905 р.).
Кондратенко Роман Ісидорович (1857 – 1904) – російський генерал-майор, загинув при обороні Порт-Артура від японців.
про бурську війну – власне, друга англо-бурська війна 1899 – 1902 рр..
Джерело: Винниченко В. Оповідання. – Братіслава: Словацьке педагогічне виданництво, 1968 р., с. 101 – 110.