Тайна

Володимир Винниченко

(Виривки з щоденника)

Рішуче сей дідуганчик комік. Зустрівся з ним на сходах і тільки хотів уступитись йому з дороги, як він хитнувся, спіткнувся та так і брикнувся б униз, якби я не підхопив його. Страшенно він легесенький і пахтить весь застарілим французьким тютюном і чимсь дідівським. Він трохи зблід, я се виразно бачив. Але коли я його поставив на ноги, він взявсь рукою за стіну, постояв трохи й, не слухаючи моїх запитань, сказав:

– Ви, розуміється, ждете, що я вас буду дякувать?

На мене не дивився. Лице його зблизька здалось мені ще більш сірим. Ніс у його гарний, крючковатий, очі чудні, гострі, болючі й… хворі. Над ними настовбурчені брови, які немов два пси стережуть їх від ворогів.

Я засміявся, бо я таки справді ждав, що він, як і всі вони, сі французи, засипле мене фразами подяки.

– Ви часто смієтесь, – сказав він таким тоном, немов ставив мені се на увагу.

Я не переставав посміхатись.

– Коли мені смішно, я таки сміюсь, – сказав я.

– А тепер чого смієтесь?

Щось чудне, їй-богу, в його очах! Щось таке, що мені й моторошно й приємно стало, коли він зупинив їх на мені.

– А тепер сміюсь того, що справді ждав, як ви почнете дякувать.

Він пильно озирнув мене.

– Ну, так я вас не дякую, – хмуро кинув вій і пішов униз.

Я подивився вслід йому. Раптом він озирнувсь і сказав:

– Ми все-таки будемо знайомі? Правда?

– З великою охотою.

– Моє прізвище Ларош.

– Чудесно. А моє Передерієнко.

– Як??

Він широко розплющив очі. Я засміявся. Се вічна історія з моїм прізвищем, воно наводить жах на французів.

– Передерієнко, – повторив я.

– Ні, я сього не вимовлю, – рішуче й суворо покрутив він головою. – Та мені й не цікаве ваше прізвище. Adieu!

– Adieu!

Ота такий комік! Цікаво, чи він буде тепер стукати мені в стінку, як я після десяти вечора почну співати?

Я не бачив його днів два. Співав до десятої й після десятої, він не стукав. Я знаю, що се неприємно, коли сам не співаєш, а співає хтось інший. Але я не можу не співать, – мені нема чого більше робити Коли я не співатиму, то мушу повіситись. Я так постановив уже давно. Вчора й позавчора я пробував стояти біля ломбарда, там купують люди всякі речі й, може, комусь важко нести буде їх додому, то я занесу. А за се вони дадуть мені якусь пару су.

Але се не так легко. Я простояв два дні й мене не допустили ні до одного покупця. Одна дама хотіла вже дати мені вазочку, але з-під самого мого носа вихопивсь «професіонал», вирвав вазочку з рук дами й рішуче, навіть строго пішов уперед. Дама злякано побігла за ним.

Коли я буду мати такий же успіх ще два дні в шуканні роботи, то я залишу співать і виберу другий спосіб реагування.

Сьогодні я зайшов в бібліотеку погрітись. З заклопотаним, серйозним виглядом попрохав собі январську книжку «Світового огляду» і став читать.

Там я вичитав з статті одного професора, як треба піддержувати своє здоров’я. Страшно мені вподобався той спосіб. Легкий, зручний, надзвичайно простий і без всякого сумніву певний. Треба не їсти три-чотири дні. Він мені зразу надав бадьорості. Останній раз я їв учора ввечері. Сьогодні якраз сутки. Я ще маю попереду трое суток, можу не їсти і те мені піде на здоров’я. Чудесно! От професор тільки каже, що перед таким постом треба прийняти de leau purdative (щоб голова не боліла). Хм! Воно повинно щось коштувать. Не знаю, чи вдержався б я від спокуси, якби у мене було се «щось». Можливо, що я й не вжив би сього чудесного способу оздоровлення організму. Радить професор іноді чашку-другу кофе випить. Не погано. Але я думаю, що без кофе ще корисніше буде.

З бібліотеки я вийшов цілком задоволений. Я тепер з зневагою дивлюсь на сі магазини з виставленими шинками, ковбасами, консервами. Смішні, дурні люди! Вони думають, що в сьому здоров’я і сила!

От цікаво тільки, чи корисно продовжувати після трьох днів сей спосіб, чи якось інакше треба поводитись? Професор про се чомусь нічого не говорить в статті.

І раптом на вулиці чогось мені згадалось, як їв я раз гречані вареники біля Золотоноші. Вечір був. Сонце зайшло за млинами, що розставили крила, немов в екстазі підняли їх і застигли. Край неба був задумливо-рожевий. З ставка віяло духом вогкості, ряски, духом таю, повитого вечором. А тут на призьбі стояли в великій червоній мисці з жовтими пасочками темно-сірі, великі вареники з крапинками сиру. З одного боку, поверненого до заходу, вони червошли. Червоніла й густа сметана в полумиску. Як я їх їв, боже! Ех! Хай тобі всячина!

Ні. я рішуче стою за метод професора!

А месьє Лароша не чуть. То покашлює раз у раз, а се наче вмер. Цікаво, як би він віднісся до методу професора? Мені чогось здається, що він повинен співчувати йому і, можливо, що не раз уже вживав його.

Ляжу спати. З того часу, як я продав свою канапку й сплю долі, я переконуюсь, що так далеко краще. Ніщо не скрипить під тобою, можна повертатись на всі боки й не клопотатись про те, що вночі впадеш додолу.

Чудесно! Трошки немов холодно без покривала. Та й професор у статті говорить, що при вживанні його способу оздоровлення організму треба потепліше одягатись, бо буває холодно. Я уклоняюсь перед його мудрістю: як влучно підмітив.

Свічка догоряє. Цікаво, чи можна їсти стеарин, особливо, як вживаєш професорського методу оздоровлення організму?

Тут мене перервав месьє Ларош. Він постукав у двері і, навіть не ждучи моєї одповіді, зайшов у хату.

Признаюсь, я був здивований. Але він не звернув на те ніякої уваги. Зупинився, заклав руки за спину й почав оглядати мою кімнату уважним, хмурим і цікавим поглядом. Правда, на се йому треба було небагато часу, бо крім стін, матраца долі та старого чемодана в головах, у мене більш нічого цікавого нема. Можна ще з вікна подивитись на вогні Парижа, але ж він міг і в себе зробити. Обдивившись, він повів очима круг себе, очевидячки шукаючи, на чім би сісти. Я зрозумів його бажання, але нічим в даному разі помогти йому не міг, не дивлячись на те, що се був мій обов’язок хазяїна. Так я й сказав йому.

– Давайте ваш чемодан, – кивнув він головою на мою куферку.

– Ах, правда! У вас, видно, є досвід! – подивувався я йому. І схопивши чемодан, поставив його руба, здмухнув порох і з легким серцем всівся знов на матрац.

Ларош, придержуючи чемодан одною рукою, бережно, але так же хмуро сів на його й стомлено став дивитись на свічку, що стояла долі між нами.

– Не можу спати, – рівно й неуважно сказав він, не дивлячись на мене.

Я співчуваюче зітхнув, хоча, правду казати, абсолютно не розумію, як то можна не спати, коли лежиш.

Ларош на моє співчуття, не поворухнувшись навіть, одповів:

– Я вам се говорю не для того, щоб ви зітхали.

Я хотів попрохати пробачення, але з ввічливості вдержався, може, й се моєму гостю не вподобається.

– Коли людина не спить, то, значить, страждає… Сим нарушаєтся закон природи …

Цілком справедливо!

Але я знов промовчав, – бог його знає, до кого він ce говорив, може, зовсім не до мене, то й не делікатно вмішуватись в чужу бесіду.

Я тільки сперся ліктем на матрац і поправив свічку. Поправляючи, я необережно торкнувся пальцем до вогню і хутко одшарпнув руку, засичавши, як гусак.

Месьє Ларош раптом оживився. З якоюсь чудною посмішкою й цікавістю подивився мені в лице, на палець, на свічку.

– Болить? – весело спитав.

– Звичайно, болить, як упечешся, – одмовив я недбало й навіть не глянув на свого пальця.

Ларош уважно озирнув мене і нічого не казав, чудно тільки посміхнувшись. Потім знов перевів погляд на свічку і хмуро дивився в неї, очевидячки забувши про мене. Я не хотів заважати йому і теж мовчки дивився на вогонь. Гудів за вікнами внизу вогкий Париж. Весняний вітер м’яко бився в вікна мансарди і, як кіт, пробігав по ній з гурчанням.

– Ви раз у раз співаєте, – вмить, не рухаючись, промовив Ларош. Його, мабуть, се дуже зацікавило.

Я скромно зітхнув, але нічого не сказав.

– Людина тоді співає, коли їй радісно, – знов буркнув дідусь трошки сердито вже і замовк, немов чекаючи одповіді.

Я скоса поглядав на його. Смуглявий гарний ніс його уперто був похнюплений до свічки.

– Мені таки радісно, – нарешті сказав я.

Тоді він озирнув мене строго, пильно й з такою недовірчивою цікавістю, неначе я був якоюсь знахідкою доісторичної епохи, в якій він сумнівався.

– Завжди? – муркнув він.

– Розуміється.

– Чого ж вам радісно?

Я потягнувся. Хм! Чого мені радісно? Хіба я знаю? Радісно, що вітер такий м’який і соковитий. Радісно, що зорі кліпають, як засоромлені оченята дитини. Радісно, що внизу гомонять істоти, похожі на мене, і чогось рухаються і спішать кудись, і минають повз мене. Хіба я знаю? Радісно, що далеко-далеко єсть країна, де їдять вареники з крапинками сиру і гай увечері зверху позолочений, а внизу таємно-темний, вогким пахом будить щось в душі. Хіба я знаю?

Я мовчав, а дідусь, кумедний, суворо-хмурий, смішний. Маленький дідусь, розкорячивши ноги, сидів проти мене і строго ждав відповіді.

– Ну? Чого ж вам радісно?

– Так… Радісно та й годі… – засміявся я. Його моя відповідь не задовольнила.

– На світі є більше сумного, ніж радісного, – сказав він тоном, який не допускав ніякої суперечки. – А радість…

Він зневажливо посміхнувся й замовк, не бажаючи навіть балакати далі про таку нікчемну й пусту річ.

Раптом мені стиснуло в животі, немов кишки мої враз злиплись і я зробивсь плескуватий, як порожній мішок. Під грудьми засмоктало й занило так, що я мусив лягти.

Дідусь зиркнув на мене. Я перевернувся на бік, бо лежачи лицем догори почував, ніби живіт мій провалився в мене і так душив, що трудно було дихать. А боком легше лежать, се вже відомо всякому.

Месьє Ларош, мабуть, побачив щось цікаве на моїм обличчі, бо вже не зводив з мене своїх сірих пронизливих очей під стріхами брів.

– Вам, здається, зараз не дуже радісно, – серйозно й строго сказав він.

Я спробував посміхнутись, але на се треба було сил, а вони якось чудно десь зразу зникали. І тому я залишив се і лежав, дивлячись в огонь.

– Ви зблідли і вам, мабуть, млосно, – сказав знов Ларош, з серйозною цікавістю розглядаючи мене й ділячись зо мною своїми спостереженнями. Але мені було вже все байдуже: і дідусь, і його спостереження, і вітер, і навіть країна, де гай пахтить вогким духом берега. Про вареники я сього не сказав би, але про їх не варто було згадувать.

– Так… – муркнув знов Ларош, не зводячи з мене зацікавлених очей. Потім зразу чогось встав, мовчки вийшов з хати і через якісь дві-три хвилини вернувся назад.

Я вже не лежав, а сидів, спершись спиною об стінку, – так ніби легше було. Признатись, мені таки не радісно було. Мені навіть було сумно і тяжко. В сьому я таки мушу признатись. І рішуче нічого не було приємного в тому, що вітер по-ідіотському накидався на вікна. Навпаки, се мені тільки нагадувало, що світ збудований дуже несправедливо й що я самотній, як покинуте цуценя.

Ларош знов придержав чемодан, сів на його й став дивитись на мене. Я хмуро зирнув на його. Ще сей старий ідіот чогось тут лазить з своїми дурними посмішками й поглядами!

– Чудовий час настає, – кинув він недбало. – Весна, сонця багато…

– Еге ж… – муркнув я таким тоном, що другий на місці дідка встав би, сказав мені: «Добродію, я прийду в другий раз, коли ви будете спокійніші», – і вийшов би з достоїнством розумної людини. Але дідок тільки посміхнувся краєчками насуплених очей і знов сказав:

– Се час пісень… В сей час боги балакають з людьми.

Я мовчки дивився в огонь. Я міг би багато дечого сказати сьому дурнуватому, півбожевільному, але для сього треба було ворушити язиком.

– Душі людей стають в такий час немов з ефіру і невідома вища радість наповнює їх.

Він навіть руку підняв догори, наче декламував. Я знов ліг, мені було погано.

– Що вам? – спитав Ларош.

– Нічого, – муркнув я.

– Може б ви заспівали мені одну з ваших чудових пісень?

Я глянув на його. Він серйозно й чекаюче дивився на мене. Ідіот якийсь!

– Я хочу спати, – сказав я мляво. – Добраніч.

Він не звернув на се ніякої уваги і все дивився на мене уважними, розглядаючими очима. Потім помалу вийняв з кишені шматок білого хліба, сира, а з другої пляшку з вином.

– Може, ви трошки вип’єте, се вас оживить, а тоді заспіваєте? – промовив він, ставлячи се переді мною.

Признаюсь, мене се таки в мент оживило. І коли я скінчив останню краплю вина з пляшечки, я вже міг співати всі наші чудові пісні. В голові мені було трошки шумно, а сам я здавався таким повним і важким, як мішок з мукою, але мені було весело. І зовсім я не був самотнім, внизу приємно гуділи люди, вгорі з-за хмар кліпали засоромлені очі зірок, а на чемоданчику сидів любий, хмурий і кумедний дідусь! Він все так же чудно розглядав мене, але те мене не обходило, хай собі розглядає, коли йому так подобається. Я говорив йому все, що в мене було на душі. А на душі було, як у скрипці, коли на ній грають веселі мотивчики.

Дідок слухав дуже уважно.

– Так… – муркнув він нарешті. – А признайтеся, перед сим вам було досить погано на душі?

– Се правда, – засміявся я. – Але дякуючи вам, мені тепер так гарно, що я міг би вас поцілувати, якщо ви нічого проти сього не маєте.

– Я проти сього маю багато і цілуватись не хочу, – байдуже й суворо відповів сей чудак. – Тим паче, що за хвилину перед сим ви такого бажання не мали і трохи не за особистого ворога вважали мене. Правда ж?

Я не хотів ухилятись від істини.

– Ворог не ворог, а ви таки мене сердили. Ну, так се ж зрозуміло: коли чоловік голодний, то всі йому вороги і світ весь не милий.

Дідок помовчав.

– Так… А коли шлунок повний, то вороги стають приятелями і душа балакає з богами.

Він посміхнувся, встав, хитнув мені головою й мовчки вийшов, ніби не мав уже більше чого сидіти. Я здивовано подивився йому в слід, потім засміявся, потягнувся, погасив свічку і як тільки поклав голову на матрац, так і зник десь до самого ранку. А зараз сиджу й пишу се. Дідка не чуть, мабуть, уже пішов кудись на службу чи на роботу. У його, мабуть, у хаті ще є сир і вино. Хм! Чудовий сир він купує. Треба піти сьогодні до Харитона, він казав, що має для мене запитать одного суб’єкта про роботу. Напевне, нічого нема, але, може, Харитон має якусь зайву пару су й я куплю собі сиру. Метод професора я знаходжу непідходящим для свого організму.

У мого дідуганчика єсть якась тайна. Се видно по всьому, навіть по тому, що він ніколи не сміється тоді, коли сміються всі люди. Він кудись ходить щодня перед вечором. Очевидно, не на уроки свої (він дає приватні лекції), бо іноді дуже хутко вертається.

Взагалі, він комік надзвичайний. І мені здається, що його комізм переходить стадію нормального. Я іноді ходжу з ним гуляти ввечері. Ідемо ми, звичайно, мовчки. Раптом він зупиняється біля якого-небудь кафе, з якого найголосніше вилітають веселі згуки музики, сміху, гомону людських голосів, і з чудною посмішкою дивиться просто в обличчя людей. Мені аж ніяково часом буває. Особливо любить він зупинятись там, де їдять і їдять весело, з почервонілими від їжі лицями, з блискучими очима. Се видовище неначе дає йому якусь злісну втіху, немов підтверджує якісь його таємні виводи. Я думаю, що се іменно так, бо раз він не видержав і, одійшовши від ресторана, буркнув:

– Ви бачили, чужинче, як їли люди? (Він зве мене завжди чужинцем.)

– Бачив, – сказав я. – І можу сказати, що вони досить весело се робили.

– В сьому весь зміст життя, – задоволено, злорадісно муркнув він і більше не сказав мені ні слова.

Але перед такими явищами він рідко зупиняється. Я помітив, що на все веселе, ясне, радісне він дивиться з недбалою зневагою, іноді зовсім не звертаючи на його уваги, як на таке, котре йому давно відоме в усій своїй суті, й над яким серйозній людині смішно задумуватись.

Зате над усім, що носить на собі тавро страждання, він зупиняється з подвійною, чудною увагою. Він може цілими годинами дивитись, як довгою низкою стоять в лахміттях старці перед мерією, чекаючи своєї миски казенного супу. Він з цікавістю дивиться в вікна майстерень, де схилившись над столами шиють з блідими, матово-синіми обличчями робітниці. Дивиться він з серйозною, пильною цікавістю. Ні жалю, ні співчуття, ні сього нічого у його немає. Се – дурниці й такі речі, над якими він хіба може посміхнутись.

Раз на вулиці ми зустріли маленьку дівчинку. Вона була одягнена убого і гірко плакала, притулившись личком до стіни. Коло неї стояло декілька цікавих парижан і розпитували її. Ларош моментально опинився біля дівчини, але не казав нічого. З розпитів виявилося, що вона загубила десь на вулиці свою маму і тітку Женнету. Більше вона нічого не могла сказать.

– Чого ж ти хочеш? – раптом серйозно, з інтересом спитав Ларош, немов тут ще була якась неясність, котру йому хотілось вияснить.

– Я хочу до… мами! – з плачем повторила дівча і обвело нас великим оченятками, на нижніх віях яких висіли крупні сльози.

– А навіщо тобі мама? – так же уважно й серйозно спитав Ларош.

Хтось веселий засміявся, думаючи, що дідусь жартує з дівчиною. Але сей навіть не глянув на сміхуна.

Дівчина боязко подивилась на нас і мовчала.

– Ти її любиш, свою маму?

– Люблю-у…

Ларош раптом посміхнувся, одвернувся й байдуже одійшов од юрби.

– Я міг би двома цукерками прогнать сльози любові, – буркнув він мені.

Вчора прийшов до мене Ларош.

Я лежав на матраці і дивився в небо крізь розчинене вікно. Я тільки що повечеряв і почував себе цілком зручно на своєму матраці на планеті, яка зветься Землею. В небі вже світились крізь розідрані неспокійні хмари інші планети й я до їх дружелюбно посміхався. Долі стояла пляшка од вина.

На мою пропозицію засвітить свічку, Ларош суворо сказав:

– Не треба.

І, взявши чемодан, мовчки вмостився на йому. Як не треба, то й не треба, я міг і так лежать. Ларош довго мовчав. Я наспівував «Марусю» і не звертав на його уваги, бо вже звик до сієї мовчазної фігури. Раптом він ворухнувся й буркнув:

– Ви вечеряли?

– Вечеряв.

– Се видно.

Він замовк, а я знов затягнув:

Шумить, гуде дібровонька,

а я все журюся,

все питаю добрих людей,

де живе Маруся.

– Се весела пісня, – кинув з тьми Ларош.

– Граціозна, правда? В ній співається про те, як один любить дівчину й журиться за нею.

– Він досить весело журиться.

– Се через те, що й вона його любить.

Знов замовк. Я подумав, що йому надокучив сей мотив і вибрав інший, але Ларош перебив мене:

– Вам буває сумно?

Я здивувався такому питанню.

– Розуміється, буває.

– Коли?

– Хм! «Коли?» Коли находить сум, годі й сумно

– Що ж він, з неба пада на вас, як дощ, чи що?

– Ні, чого «як дощ»…

– Ну, а чого ж? Як голодні?

– І тоді, як голодний.

– А ще коли?

От комік! Ну, що я міг йому сказать? Звідки я знаю? От мені, наприклад, сумно, що зірки біжать між хмарами одна за одною. Сумно, що десь низький жіночий голос, як оксамитовою стьожкою, в’ється по сходах. Сумно, що десь єсть країна, в якій більше не співають в гаях наших чудових пісень, а в хатах замість вареників їдять лободу.

– Ну, чого ж ви мовчите?

Я повернувсь на матраці.

– Не знаю, – знехотя засміявся я.

З тьми мені не видно було обличчя Лароша, але я почував, що він посміхається зневажливою посмішкою.

– А ви – свідома, інтелігентна людина? – раптом строго спитав він.

Я одповів, що мені, принаймні, так хочеться про себе думать.

– Звичайно, – муркнув він. – А ви свободу любите?

– Через неї я тут і живу, а не дома.

– Я не про політичну свободу. У нас в республіці такі ж раби, як і у вас. Он! – він сердито протягнув руку до вікна. – повний город рабів. Я про другу свободу питаю.

Я попрохав пробачення і сказав, що не розумію, про яку саме свободу він питає.

Ларош розсердився зовсім.

– Ви думаєте, що ви по своїй волі живете на світі?

– А як же? Не схочу, так у всяку хвилину можу померти.

– Так?!

Він більше нічого не сказав. Але в цьому коротенькому слові було стільки насмішки, зневаги, стільки передуманого, що мені аж ніяково стало.

– Ви сумніваєтесь? – з силуваним сміхом спробував я спитать.

Він навіть не одповів. Я підождав. Мені трошки досадно стало.

– А ви любите свободу? – спитав я невинно.

– Люблю, – глухо сказав він.

– І думаєте, що по своїй волі живете?

Він не зразу одповів.

– Я живу по своїй волі, – нарешті, сказав він, але таким тоном, що мені зникла з губ посмішка.

– І, значить, можете вмерти, коли схочете?

Знов він наче вдумався в моє питання, провіряв себе. І знов з суровим натиском промовив:

– Я можу вмерти, коли схочу.

Я посміхнувся-таки й сказав:

– А чому ж я не можу?

Ларош мовчав. Потім раптом встав і рішуче, твердо сказав:

– Так! Я можу!.. Ви? Чому ви не можете? Бо ви сліпий раб. Ви сліпі, як і вся людськість Не посміхайтесь, молодий чужинче, мій розум добре знає, що говорить язик. Язик у мене прив’язаний добре і своє місце знає. І я прожив досить для того, щоб так говорить. О, досить.

Він знов сів і довго мовчав. Я також не рухався, у мене був погано прив’язаний язик і я за його побоювався.

Раптом Ларош заворушився, зітхнув і якимсь чудним, ніколи нечуваним мною, кротким і сумним голосом почав:

– Знаєте що, мій молодий чужинче, людині з моїм досвідом, але молодшою кров’ю, можна б весело посміятись. На жаль, такий досвід наступає тоді, коли кров робиться старою і немає вже сміху.

І знов замовк. Зорі все бігли між хмарами і гудів великий город. Мені стало теж сумно. Я, може, не мав великого досвіду, але й сміятись теж не хотілось мені. Я б з великою охотою приголубив сього старенького чудака і, напевне, обом нам легше стало б. Але я не смів.

Раптом старенький чудак знов дуже помалу заговорив і мені видно було в напівтьмі, як сумно захиталась його голова.

– Гай-гай!.. Я колись теж був таким, як ви… Я теж любив сміятись і співати. О! Ви могли сміло зносити три пари черевиків і не знайти веселішого за мене. І я теж любив думать, що ми маємо велику ціль, ми – люди, царі природи. Я також хотів рятувать людей і вести їх в царство любові, святих ідеалів, високих мрій. Так, так, мій молодий друже, ся стара руїна, що сидить перед вами, мала ті самі помилки, що й ви. Ви колись їх так само пізнаєте, як зараз я. Се – закон. Се закон…

Він трохи помовчав. І ще тихше знав почав:

– Пізнаєте, що врешті живете обманом і що обман сей тільки людині дано. Всі живі творіння живуть як слід, одна людина обманута. Вона дума, що вона щось одмінне від звірят або рослин. З сього все зло. Все зло від сього обману. Вся історія людей се – історія обману… Був, наприклад, Христос. Він учив любові, учив рятувать душу і зневажать тіло. Обіцяв царство небесне. Тайна життя – се любов. Бідний чудак!.. Потім було немало таких самих чудаків… А люди собі живуть і мруть. І тайна їхнього життя та смерті та сама, що й дерева. Поки корінь живе, поти й листя є. Помре корінь і листя не буде. А люди думають, що листя – то найголовніше. Молодий чужинче мій, я хочу вам сказать одну невеличку істину, яку я вишкреб із свого великого досвіду. Я знаю, що ви її зараз не приймете, але, може, швидше приймете, ніж я. Істина ся така: наші ідеї, наша любов до ближнього, наші горді, великі поривання, наші святині – се тільки листя. Розумієте: тільки листя, віти і віточки. Обріжте все листя, обрубайте всі віти, лишіть людину голим пнем, але хай буде у його живий, простий, грубий, чорний корінь під землею і дерево собі житиме і знов дасть і віти і листя.

Не будучи твердим в ботаніці, я мовчав, хоча мені здавалось, що така операція над деревом все ж таки не може бути йому приємною. А Ларош і не потребував моєї одповіді. Він казав далі:

– І се істина – єдина для всього живого… Ми такі ж рослини, як і перше дерево з Люксембурзького саду. Се сумно? Хто знає. Істина не має ні суму, ні радості. Але обман… О! Се ображає. Се дуже ображає, мій молодий друже. Коли ти знаєш, що обманутий, і живеш далі, не можучи скинути з себе сього обману, о, се обидно… От ви дивіться на мене… Мені шістдесят років. Я не маю ніякої мети життя, я обрубаний зо всіх боків, я пень. Я нікого не люблю і в мене нема навіть приятелів, з якими я міг би іноді полаятись. Ви думаєте, я люблю своїх учеників, яким даю лекції? Я сього собі не можу збрехати. А я живу… Я от ходжу, їм, сплю… Га? Ну, я ще можу тепер вчити багатих бельбасів, потім я стану таким, що мене замінять молодшими. Мене виженуть з сієї кімнати. Я, може, осліпну… І оглухну, може. І ноги мені однімуться. І руки. І не буде ні одної людини, котру б я хоч з приємністю згадав і нікому не буде до мене діла. Ну? І ви думаєте, я не буду жить?

Ларош схопився з місця. Голос його на останніх словах зробився різким, повним ненависті.

– Я, думаєте, візьму й помру, переконавшись, що мені нема чого ждати (від життя? Га? А як же! Я буду цілий день на холодні простягати руку, а ввечері вип’ю шклянку вина. І через те, що мені зробиться тепло й приємно в животі, я буду знов стояти цілий день. Ну? І то не образа? Ні? Ну, подивіться на мене і скажіть, чи не образа сьому старому ідіотові, що він все се знає і все-таки живе собі. Га?

Я якось зразу уявив собі мого дідка таким самотнім, як він сам малював себе, уявив все, що його може чекати, і мені, дійсно, стало й образливо й обидно за його. Але як звичайно, я сього не висловив, а, навпаки, сказав те, що мені здалось більш підходящим.

– Ну, знаєте, – промовив я миролюбивим і співчуваючим тоном. – Ви, перш усього, до такого стану не доживете, а, вдруге, знаєте, ви через те живете, що щось або когось любите. Без любові жити не можна.

Ларош замовк, застиг просто. Я почував, що він зараз засміється таким сміхом, від якого навіть матрац підо мною мусить почервоніти. Але він не засміявся. Ні, він помовчав у темноті і чудно якось, тихо-тихо спитав мене:

– Ви щиро й твердо переконані, мій молодий друже, що без любові не можна існувати?

Правду сказати, я про такі речі дуже мало думав і не мав часу скласти певні й сталі погляди. Але зважаючи на чудну обстанову бесіди, не задумуючись, твердо й щиро сказав:

– Цілком переконаний! Ніяка істота людська без любові не може існувати.

Дідусь помовчав.

– У мене єсть один знайомий психіатр, старий товариш по гімназії, – помалу, задумливо почувсь його голос. – Сей товариш дозволяє мені іноді подивитись на його хворих-божевільних. У них нема ні до кого любові. Вони цілковиті обрубки.

– Вони хворі. А здорова людина мусить вмерти без любові. Я вже говорив з ним таким тоном, як він за десять хвилин перед сим зо мною.

Але Ларош раптом засміявся й підійшовши до мене намацав моє плече, похляскав по йому рукою й сказав:

– Ви маєте досить упевнені погляди на сю справу, молодий чужинче, але я вам завтра дещо покажу. Ви будете ввечері дома?

– Буду.

– Чудово. Ми підем з вами в одне місце, де я вам покажу один прекрасний екземпляр людської породи. На йому ви дещо побачите. Але нікому ні слова не повинні ви казати. Я його дуже бережу. Добре?

Я пообіцяв.

– А тепер спіть спокійно. Adieu.

– Adieu.

Зараз він мусить прийти. Я чуто, що він уже порається в себе в кімнаті. Мене цікавить сей якийсь особливий екземпляр. Здається, йде…

Справді, се таки страшенно цікавий «екземпляр» і я його не раз уже бачив, але не звертав ніякої уваги на його. Се просто старець, сліпий, брудний, чорний, кучерявий старець, що завжди сидить під тином Люксембурзького саду. Біля його сидить собака, прив’язана до шворки, яку сліпий держить в руці. Собака надзвичайно схожа на свого хазяїна, така ж кучерява, чорна, брудна і через те, що кучері її звисають над очима, вона здається теж сліпою. Вони сидять так цілими днями під стіною і коли-не-коли якась товста буржуазка або сердобольна кухарка покладе йому в капелюх, що лежить на колінах, якусь пару су. Іноді я бачив, як вони йшли по вулиці, пуцель попереду, а старець за ним, держачись за шворку. Раз бачив навіть, як хазяїн бив свого пса і лаявся тихим шипучим голосом.

Ларош показав мені їх з таким виглядом, з яким якийсь учений може показать чудесний екземпляр невилічимого рака або якоїсь іншої хвороби. Він навіть гордився сим старцем і, мабуть, почував до його ніжність за те, що той був такий «чудесний екземпляр».

– Ви дивіться, – шепотів він мені, – він так сидить цілий день. Я вже цілих два місяці щодня слідкую за ним. У нього нема ні душі близької. Ні однісінької! За се я ручаюсь!

Дідусь аж розгарячився.

– Головою ручаюсь! Він тут сидить цілий день. Потім іде на rue de Seine, там купує жареної картоплі, півлітра вина, на два су хліба і йде далі. На rue Dophine він купує собаці м’яса і знов іде далі. Ночує він під мостом. Там вони й їдять. Ви розумієте? Ви помічаєте сю фігуру? Дивіться, як він сидить. Він так цілими годинами може сидіти.

Старець сидів, схиливши чорну, скудовчену голову на груди, і не рухався, немов слухав якісь голоси з-під землі або вдивлявся в якісь образи своїми незрячими очима. Собака теж схилила голову і також слухала. Що вони слухали? У що вдивлялися. Може, перед їхніми очима вставали образи людей, яких вони любили, знали, може, й зараз люблять, знають.

– Напевне, у його єсть хтось близький, – гаряче сказав я.

– Нема! – з захопленням скрикнув месьє Ларош, – присягаюсь вам, що ні одної душі. Я довідався все до рисочки. Він був робітником на заводі. Йому випалило очі і зопсувало праву руку. Бачите, він держить шворку в лівій руці. Ні одної душі! Він так живе вже десять років. Собака в його п’ять років. І, знаєте, в них чудесні “відносини, у хазяїна й собаки! Вони ненавидять одне одного до того, що боюсь, се дає їм радість жити. Тепер вони спочивають або просто дрімають. А то весь час гризуться, він її б’є, а вона його кусає.

– Ви, здається, радієте сьому? – спитав я холодно. Ларош аж руки потер від задоволення.

– О, я страшенно радий! Се те, що я давно шукаю для себе. Се чудовий експеримент. Ви дивіться, у його нема нічого спільного з людьми. Нічого. У його майже ніяких приємних переживань. Йому завжди холодно, їсть він тільки вранці й увечері і то так, що завжди нема почуття задоволення. Се розкішний екземпляр! І дивіться, він живе! Ха-ха-ха! Він живе од одної порції вина до другої. Се – незрівнянно. Се, знаєте, тайна життя, оголена від всяких зайвих, сторонніх явищ. Се дерево, на якому зрубано юсі віти, листя…

Дідусь був, їй-богу, в щирому захваті. В лиці його світилась навіть вдячна ніжність до сих страшних істот. Якби вони корчились тут від мук цілими днями і все-таки жили, він би потирав від задоволення руки. Я так се й сказав йому.

– Розуміється! – здивовано й радісно скрикнув він. – І я думаю, що так се й буде. Діло йде до того, я вже цілих два місяці слідкую за ним! Я тільки сього й жду!

– А тоді що буде? – спитав я льодовим голосом. Ларош чудно подивився мені в лице, взяв за лікоть і, одводячи вбік, з дороги прохожих, тихо сказав:

– Тоді я буду цілком вільний!

Я здивовано глянув на його. Але він тихенько засміявся, потер руки, підморгнув і, уклонившись мені, швиденько пішов од мене.

Їй-богу, божевільний дідок!

Мене тягнуть до себе сі дві істоти під стіною Люксембурзького саду. Вони не помічають ні весни, ні п’яного вітру, ні запаху рож, які продавці цілими пуками носять по вулиці і кричать про них усім прохожим в лице. Вони сидять, схиливши скудовчені кучеряві голови до землі, і щось своє слухають, не помічаючи, що навіть поліцаї на ріжках вулиць випинають свої намощені груди з більшою бадьорістю та енергією. Чи чують вони шаркіт ніг по тротуару біля своїх голів? Вони тільки тоді ворушаться, як хтось кипа їм монету в капелюх. Тоді людина щось бурмоче, а собака зітхає й стріпує вухами.

Ввечері вони, дійсно, встають і йдуть униз по rue de Seine. Собачка, очевидно, знає характер свого хазяїна і ніколи не кусає його тоді, як у його в руці палиця. Вона вибира момент, коли він кладе палицю біля ніг. Але се, видно, трапляється дуже рідко. Відносини у них, справді, напружені: він майже щохвилини шарпа її за шворку, зав’язану біля пояса, і лупить палицею. Ларош каже, що сліпий так знає вулиці, що йому зовсім не потрібна поміч пуделя, але він навмисне держить його при собі, щоб мучить. Не знаю, але на місці сліпого я інакше відносився б до собаки.

Сплять вони, дійсно, під мостом, там єсть такий непомітний закуток, де ні одне поліцейське око не побачить їх. Ларош, очевидячки, таки добре знає сих істот. Слідкуючи за ними, я іноді бачу мого дідка. Він проходить повз сліпого швиденько, але я помічаю, яким він пильним, хазяйським оком озирає старця й пса. І йому досить одного погляду, щоб зразу помітить, сталась якась зміна з ними, чи ні.

Зо мною дідок поводиться кумедно. Іноді він з хмурим підозрінням вдивляється в моє лице, немов чекає побачити на йому ознаку зради йому. Іноді приходить пізно ввечері, сіда на чемоданчик і мовчки подовгу сидить, погасивши свічку. В такі хвилини мені чогось згадуються всякі випадки з божевільними і поради, як з ними поводитись, коли вони накидаються на людей.

Іноді на його находить сум. Тоді він стоїть біля вікна, дивиться на вогкі покрівлі будинків і тихо говорить:

– Молодий чужинче мій, підсуньте чемодан мені.

Я підсовую й хочу зазирнуть в лице йому, але він уперто дивиться на город.

Вчора під вечір Ларош хутко вбіг до мене в хату.

– Вставайте, ходім! Швидше! – радісно-піднятим тоном, весь захакавшись, закричав він.

– Що таке? Куди йти?

Такого хвилювання я в моїм опокійно-холоднім приятелеві ще не бачив.

– Я вам покажу один з останніх актів людської комедії. Швидше.

– З старцем?

– Еге ж! Швидше. А то можем загубити.

Я одяг капелюх і ми побігли. Власне, мені не хотілось ніяких ні комедій, ні драм, мені просто хотілось лежать на матраці й дивитись на стекла вікон, в яких одбивалось оранжеве сонце вечора. Але бачачи дідка в такому настрої, я благорозумно ухилився від всяких суперечок.

Ми бігли не до Люксембурзького саду, а повз Одеон на rue de Seine. Дідок усіх штовхав, збивав з тротуару і навіть не озирався. Я вже боявся, що за нами поженуться поліцаї.

На rue de Seine Ларош зупинився, подивився вперед, назад, знов уперед і скрикнув:

– Он! Дивіться!

Я глянув вперед і побачив далеко внизу постать, яка ніби була сліпого. Дійсно, се був сліпий, ми через п’ять хвилин йшли вже позад його.

– Бачите? – таємно й з хвилюванням показав він на старця.

Я нічого не бачив особливого: старець як старець. Аж розсердився я.

– Та що «бачу»? Ну, старець, так що тут такого? Ларош здивовано глянув на мене. Потім радісно, тихенько засміявся й лукаво сказав:

– А більше нічого не помічаєте?

Я озирнув пильніше сліпого. Він ішов якось менш упевнено, сердито стукав палицею по тротуару і, чути, лаявся. Собаки з ним не було.

– Без собаки? – живіше повернувся я до дідка. Він захитав головою й підморгнув мені.

– Вона сьогодні втікла од його. Весна!

І залився щасливим, задоволеним смішком.

– Ви розумієте, коли настає весна, то й собака почуває, що вона мусить іти до подібних собі. Хе-хе-хе… Вона вже давненько фліртувала з одним молоденьким фокстер’єрчиком із булочної.

Справді, мені пригадалось, що я разів два бачив молоденького жевжикуватого песика з обрубаним хвостиком коло кучерявого поводаря. Він завжди скоса й уважно подивлявся на палицю сліпого. Очевидно, він був уже знайомий з нею.

– Бачите, який він лютий зараз?.. Він розіб’є свою палицю об тротуар.

Прохожі з страхом і дивуванням дивились в слід сердитому сліпому. Якби йому попався тоді жевжикуватий фокстер’єрчик, можливо, що палиця й розбилася б.

Раптом старець зупинився біля крамнички, де майже на порозі у великій жаровні смажилась картопля, порізана довгенькими скибочками, і щось сказав. Крамар, мабуть, знаючи вже сліпого, звичайно, лінивим жестом насипав в паперову торбинку картоплі й тикнув йому в руку.

Старець заплатив і пішов далі. Купивши хліба, він, немов зрячий, завернув по набережній і спустився до річки.

Ми весь час ішли за ним. Ларош з глибоким жадним інтересом не зводив з його очей і часом шепотів мені:

– Тепер він хліб купуватиме. Цікаво, якби у його однять ще й картоплю. Дивіться, дивіться, з якою ласкою він тулить до грудей свою паляничку.

Я весь час мовчав. Я не знаю, кого мені було більше жаль, чи старця, чи дідуся.

Під мостом сліпий сів в своєму куточку, сперся спиною об стіну, поклав палицю і, звісивши руку, застиг (друга рука завжди висіла у його).

– Хм! Він стомився й не їсть… – прошепотів Ларош.

Ми стояли по другий бік арки, теж під стіною, і як два шпики підглядали за старцем. Сонце зачіпало горизонтальними проміннями вершечки моста і дерева над набережною. Поспішно й заклопотано чикали невеликі пароходики, сновигали човники біля непорушних незграбних байдаків. По мості неустанно гуркотіли трамваї, автомобілі, звощики. Сліпець сидів, не рухаючись.

– Ну? Що ж він не їсть? – нетерпляче прошепотів мій дідусь.

– Він сумує за собакою, – сказав я.

– Що?? – витріщився Ларош. – Ха-ха-ха!

Він засміявся навіть з злістю, з образою, немов я сказав таке, що зачепило його найдорожчі почування

– Він сумує? Сей обрубок? О, мій молодий друже, ви сентиментальні, як сей вечір.

– Мені так здається, – холодно сказав я.

– Ха! Вам так здається. А мені здається, що якби він зараз запопав сю собачку, то він би їй показав такий сум, що вона, може, вже більше б не змогла ходить з ним до Люксембургу. От який сум він показав би їй. «Сумує»… Ха-ха! Се якраз… Як ви думаєте, може, йому зараз хочеться вірші писать на спомин свого вірного пуделя? Га?

Я мовчав і дивився на сліпого. Раптом він заворушився і ми обоз почули, як він тихо, жалібно промовив:

– Жужу!

Ларош зразу змінився й хмуро стиснув брови.

– Що він сказав? – немов не дочувши, спитав він.

– Він кличе собаку.

– Ага! Він дума, що вона прибігла і боїться йти до його. Може, нас почув. Ну, він їй дасть.

– Жужу!

В голосі, що кликав, не було рішуче нічого страшного і, бувши на місці Жужу, я сміло підійшов би до свого хазяїна, навіть поклав би йому на плече свої лапи, облизав би гарячим, люблячим язиком його сліпе лице і сів би спойійно вечерять смаженою картоплею. Але Жужу була десь далеко, можливо, в обіймах франтуватого фокстер’єра з булочної, можливо, в компанії цілої зграї хвостатих кавалерів. Куди їй там думать про ненависного хазяїна, від якого їй пощастило вирватись. Сей хазяїн, видно, й сам добре розуміє се, бо в кликанню його ясно чулась безнадійність.

Я глянув на Лароша. Він суворо, гнівно й мовчки дивився на сліпця.

– Бачите, він таки, здається, більше сумує, ніж сердиться, – не вдержався я, щоб не шепнути йому.

Але дідок тільки зиркнув на мене і знов дивився на старця. Я посміхнувся й спершись на стіну став дивитись угору з виглядом людини, котра має час на терпіння і розуміє становище свого приятеля.

В мить біля наших міг щось прошуміло, немов пробігло щось з кігтями, й не встиг я озирнутись, як Ларош сильно схопив мене за руку й так стиснув, що аж мені мурашки побігли по тілі.

– Що таке?!

Але глянувши на старця, я побачив, як в сей мент на його накинулось щось чорне, кудлате й з легким радісним верещанням стало вовтузитись на йому. А з-під сього кудлатого визволилась рука, обняла чорне до себе і почувся схвильований щасливий голос сліпця. Спершу я не міг розібрать, що він скрикував, а далі, коли їхній захват трохи зменшивсь, коли пудель трохи заспокоївся, я вже добре розібрав, як хазяїн цілував його голову, як тулив її до грудей своїх і дрижачим голосом говорив:

– О, собачко моя! Моя цюця дорога. Ти покинуть хотіла мене? Хотіла покинуть? Га? Моя Жужу, моє сонечко… Цюцінько моя, цюцінько люба!

І знов цілував і милував кучеряву голову, з якої висовувався червоний довгий язик, що лизав його по лиці. І руки старця дрижали, як у матері, котрій пощастило вирятувать свою єдину дитину, як у коханого, до котрого вернулась його мила.

Ларош дивився на них, зціпивши зуби, блідий і таким понурим поглядом, немов земна планета зривалась з своєї орбіти й летіла в світову безодню, а він їй нічим помогти не міг. Потім враз повернувся й швидко іїішов од мене. Я хотів наздогнать його, але він десь зник.

Був у мене сьогодні Ларош. Він має кроткий вигляд. Всі сі дні після історії з старцем він ходить задумливий і тихий. Зустрівшись зо мною, помалу здійма капелюх, уклоняється і проходить далі, немов ми ніколи з ним ні разу не балакали.

А сьогодні раитом прийшов, пом’явся, дивлячись в підлогу, похмуро сказав:

– Я маю вас закликати до себе в гості. Хочете?

Я засміявся й сказав, що вже скучив за ним і тому з вели кою охотою піду, куди він хоче.

– Я не тут буду жить, – дивлячись у вікно, додав він.

– А! Ви перебираєтесь на другу квартиру?

– Я до внучки перебираюсь, – сердито кинув він.

– А-а! У вас є внучка?

Ларош схопився з місця, немов я наніс йому надзвичайну образу.

– Шановний добродію! Я маю честь закликати вас до себе в гості. Почуваєте ви бажання не ухилитись від мого запрошення?

– Вибачайте! Я з радістю… Я з великою радістю… – заспішив я.

– Дякую… – церемонно вклонився він. – Моя адреса: rue Vavin, № 5, квартира 8. Рівно о 7-й годині. Ми чекаємо. Adieu!

І гордо, урочисто пішов з хати. Але на порозі раптом озирнувся, підійшов до мене, взяв мене під лікоть і тихо сказав:

– Тальки знаєте що, мій молодий чужинче: ви не повинні однімать у мене внучки, як той фокстер’єрчик пуделя. Добре?

І очі його вперше здались мені ніжними, ласкавими і сум-но-жартівливими, як промінь сонця перед вечором. Я засміявся й з охотою пообіцяв йому се.

– Ви завжди смієтесь, – сказав він сердито. Потім раптом обняв, поцілував мене й, прошепотівши: «Смійтесь, серце, завжди», – поспішно вийшов з хати.

На покрівлі мансарди сміялось сонце вечора, внизу синім легким туманом повилися вулиці веселої столиці світа, віяв п’яний вогкий вітер з півдня.

Я закинув руки за голову, потягнувся, набрав повні груди вітру з півдня і радісно, щасливо засміявся.

Джерело: Винниченко В. Оповідання. – Братіслава: Словацьке педагогічне виданництво, 1968 р., с. 254 – 274.