Забутий письменник?

Михайло Мольнар

Кілька думок про письменницьку долю
В. Винниченка

«… я маю свою літературну працю, якою можу по мірі сил своїх служити соціалізмові й національному відродженню нашого народу й з-за кордону, як служив цим цілям навіть з тюрми».

В. Винниченко (1926 р.)

В сучасному процесі вивчення історії української літератури та у видавничій діяльності на Україні ми зустрічаємося з надзвичайно цікавим явищем, яке людині невтаємниченій може здатися незвичним, але яке ретельніший дослідник української культури взагалі сприймає як зовсім закономірне. Власне, це явище має коріння і в минулому. Проте зараз воно набрало таких виразних рис, що його можна вважати однією з першорядних ознак сучасного українського літературного життя.

Маю на думці інтенсивне повертання українськими науковцями й видавництвами до культури й читача спадщини письменників (і не лише письменників!), свого часу широко відомих (часто не тільки українському!) загалу, письменників, які посідали в багатьох випадках провідні місця в українському культурному процесі, але в силу ряду об’єктивних причин, далеких від літератури як такої, стали одіозними постатями громадського й політичного українського життя та через це були в адміністративному порядку «викреслені» з українського літературного доробку. Пам’ять про цих письменників всіляко очорнювалася протягом років, їхні імена називались лише в сполученні зі всілякими однозначними політичними ярликами (найчастіше типу: «Н. – цей відомий зрадник (ворог) українського народу, дезертир з табору революції в табір реакції», – тощо), а їхня творчість, яка б вона не була, огульно характеризувалася лише як «реакційна писанина».

Усе вище сказане закономірно спричинилося до того, що молодші генерації українських читачів мали невірне уявлення про творчість багатьох своїх першорядних письменників, а в гіршім випадку зовсім не знали про їх існування. І тепер, маючи змогу частково ознайомлюватися з літературною спадщиною декого з них, вони часто вважають їхню творчість «відкриттям» для себе.

Щоб переконатися, наскільки поширилася тепер палітра з українськими літературними іменами, досить, наприклад, співставити розділ про [19]20 – 30-і роки в останньому, – далеко не бездоганному, – академічному виданні «Історії української радянської літератури» з аналогічним розділом в будь-якому підручнику історії літератури, що вийшов у [19]40 – 50-і роки, а так само – сучасні видавничі плани з тогочасними. Відрадно усвідомлювати, що цей процес вивчення колись «заборонених» або «забутих» творів свого часу широко відомих письменників на сучасний книжковий ринок не припиняється. Що все ще вводяться «в обіг» нові імена з багатої скарбниці української літератури. Що літературознавці поступово заповнюють ті білі плями в історії української літератури різних періодів, наявність яких ще не дає змоги всебічно і повно представити її своїй та інонаціональній громадськості.

Одним з насущних завдань сучасного літературознавства є нове представлення українській громадськості письменницької творчості такого відомого колись на Україні та в Радянському Союзі, а тепер – лише за кордоном, українського письменника як Володимир Винниченко. Обходячи бо його творчість, взагалі неможливо говорити про розвиток української літератури перших трьох десятиріч нашого століття. Це завдання вже довший час ставиться перед радянськими літературознавцями; між іншим, його висували також на останньому з’їзді письменників України в Києві. Як певну лепту до розв’язання його задумано і цей пропонований збірник оповідань Володимира Винниченка (цікаво тут пригадати, що вже понад сорок років тому український письменник привернув серйозну увагу чеських видавців, перекладачів, критиків і ширшої читацької громадськості).

Треба сказати, що поки що намір якоюсь мірою наблизити нашому читачу творчість В. Винниченка, цієї суперечливої людини, а проте надзвичайно талановитого, цікавого й різностороннього письменника, наштовхується на серйозні об’єктивні перешкоди. Його спадщина, передусім, надзвичайно широка; його твори виходили в багатьох місцях, і то не лише на Україні чи в Росії, а й за кордоном. Проте досі нема бібліографії не лише всього ним написаного та опублікованого, а навіть основних його творів «Повне видання творів» Винниченка, здійснене на межі [19]20 – 30-х років харківським видавництвом «РУХ», вже стало бібліографічною рідкістю.

Подібно стоїть справа й з бібліографією праць про письменника. Є всі підстави вважати, що вона повинна була б бути надзвичайно широкою та різноманітною. На жаль, її нема. Однак відомо, що Винниченко досить сильно привертав увагу української й російської громадськості, що вже ранні, а тим більше пізніші його твори широко перекладалися на іноземні мови і що й зарубіжна критика, – німецька, чеська, італійська, французька тощо, – не ставилася до нього байдуже

Відомий український радянський літературознавець Ол. Дорошкевич у «Підручнику історії української літератури» від 1929 p., розглядаючи творчість В. Винниченка, справедливо відзначав, що він уже тоді мав величезний літературний доробок, який давав можливість простежити еволюцію його світогляду та мистецьких засобів. Однак, як бачимо з його слів, ніхто по-справжньому не зацікавився цією проблемою:

«… й досі творчість письменника не оцінено об’єктивно літературною критикою, – писав Дорошкевич, – й досі немає праці, де б було зважено ідеологічні шукання й мистецькі досягнення письменника».

Ці слова було написано в той час, коли на Україні саме виходило 26-томне повне видання творів В. Винниченка, коли на сторінках української радянської преси друкувалися наукові розвідки про нього, коли видавались і окремі монографічні праці! Дальші ж роки, зрозуміло, не могли принести в цій галузі на Україні нічого нового. Тому, коли згодом, у 1945 році український радянський літературознавець Іван Пільгук в «Нарисі історії української літератури» (Київ, 1945, вид. АН УРСР) з приводу Винниченка писав, що його «численна художня продукція потребує критичної систематизації, виділення різних періодів з погляду ідейних засад письменника», – ці слова прозвучали дуже актуально.

На жаль, вимога Пільгука зустріла гостру відсіч. Навіть через дев’ять років після того, в наступному академічному виданні «Нарису історії української радянської літератури» (Київ, 1954, стор. 23) читаємо з приводу цього таке свідчення К. Л. Зелінського та С. А. Крижанівського:

«Спроби відродити культ П. Куліша, реабілітувати і піднести представників буржуазно-націоналістичного табору (Б. Грінченка, В. Винниченка і т. п.) зустрічали і зустрічають рішучу відсіч з боку письменницької і всієї радянської громадськості».

Однак час іде, і штучно спинене літературне життя знову виривається на волю. Твори Б. Грінченка, наприклад, уже відновлюють свої права на Україні (1963 р. видавництво АН УРСР випустило їх у світ в двох томах), а зараз готується до друку й Панько Куліш. За ними на черзі стоїть творчість В. Винниченка, про що вже, повторюємо, була мова на останньому з’їзді письменників України.

Чого ж саме В. Винниченко так повільно пробиває собі шлях до українського читача? В. Винниченко, який був у перші десятиріччя нашого століття найпопулярнішим прозаїком на Україні (гадаємо, що тут нема помилки), якого співставляли з О. Горьким (між іншим, також Ів. Франко; в Росії ж, як зазначала навіть чеська критика ще 1920 p., його так і називали: «український Горький»)? Є всі підстави вбачати причини цього в тому, що Винниченко-політик у свідомості українських літературознавців (а також громадськості) заступив собою Винниченка-письменника. Явище, здавалось би, парадоксальне. Історія бо світової літератури має чимало цілком протилежних прикладів, а саме: коли політична діяльність письменника, як щось тимчасове й скороминуще, залишалася жити в його біографії двома-трьома рядками, а його художній доробок, як категорія вічна, закономірно входив у скарбницю національної або й світової літератури. Однак у випадку Винниченка парадокс, – віримо, що лише тимчасово, – вперто намагається набрати вигляду закономірності. На нашу думку, доречно розглянути згаданий момент ближче.

В. Винниченко, отже, як відомо, був і письменником, і політиком. Ще 1929 р. Павло Христюк у передмові до своєї монографії «Письменницька творчість В. Винниченка» (Харків, 1929), де подано широку спробу соціологічного аналізу літературного доробку письменника, писав:

«В. Винниченко виступає перед нами і як письменник, і як політик. Це, з одного боку, полегшує справу аналізи його творчості (оскільки політична діяльність дає багацько матеріалу до зрозуміння його літературної творчості), а з другого – утруднює в тім розумінню, що є спокуса замінити літературно-критичну розвідку політичною публіцистикою».

На жаль, П. Христюк мав рацію. Від здійснення останнього видання творів Винниченка на Україні минуло майже 40 років І весь цей час політична діяльність письменника багатьма літературознавцями (навіть авторами останнього академічного видання «Історії української радянської літератури») висувалася на перший план і впливала на винесення «вироку» над його літературною творчістю. До того додамо, що сказане стосується не лише радянських літературознавців, а й авторів, які співпрацюють з українською зарубіжною пресою, та зарубіжних українських видавництв

В останньому переопрацьованому академічному виданні «Історії української радянської літератури», яке має понад 900 сторінок тексту, Винниченка (переважно в переліку імен інших його сучасників) названо вісім разів в огульно негативному плані, в більшості випадків – у зв’язку з його політичною діяльністю. Винниченка тут поставлено, між іншим, до одного ряду з С. Петлюрою, який з історією української літератури має дуже мало спільного. Ми не будемо вдаватися в аналіз політично-громадської діяльності Винниченка. Не будемо, отже, й визначати, наскільки таке співставлення вірне.

Хочемо вказати тут лише на поквапливість, з якою автори «Історії…» робили подекуди свої узагальнення. Адже відомою й загально визнаною серед українських літературознавців є засада, аналізуючи світогляд письменника і визначаючи його місце серед сучасників, принаймні, звертатись передусім не до наслідків, які принесла його політична діяльність, а до його поглядів, втілених у художніх творах і у висловлюваннях, що їх можна знайти в статтях, листуванні тощо. А Винниченко особисто дуже неприхильно ставився до С. Петлюри, засуджував його політичну й громадську діяльність, вважав його самозванцем і його місце в історії революційних подій на Україні співставляв з місцем в історії російської революції генералів Колчака, Денікіна чи Врангеля.

В основу оцінки всієї літературної творчості В. Винниченка деякі радянські дослідники беруть приватний лист В. І. Леніна до Іннеси Арманд від 5 липня 1914 р. Це стосується і авторів останнього та передостаннього академічних видань «Історії української радянської літератури»; тому ані тут не слід обходити його мовчанкою. Слова В. І. Леніна в цьому листі про Винниченка стосуються не всієї творчості, а лише одного з романів останнього, виданого 1913 р. в перекладі на російську мову. Це «Заповіт батьків», в якому подано малюнки розкладу буржуазної інтелігенції й зокрема зачеплено проблему сексуальних відносин і проституції (українською мовою роман вперше вийшов 1922 р. в Харкові). В. І. Ленін про роман висловився негативно, порівняв його автора з Достоєвським, вживаючи по відношенню до російського письменника означення «архипоганий», і на кінець назвав Винниченка «претенціозним несосвітенним дурнем».

Зупинімося передусім на тому, що йдеться не про теоретичну працю В І. Леніна, а про його приватний лист з приводу одного твору письменника, написаного після поразки революції 1905 p., коли «занепадницьким» настроям підлягло також багато відомих російських політичних і літературних діячів і коли зачеплена Винниченком проблематика сексуального життя в російській літературі була надзвичайно модною. Що В. І. Ленін не мав на меті дати оцінку всій діяльності Винниченка, засвідчує той факт, що Ленін був, наприклад, ініціатором повернення українського письменника на Україну та його участі в уряді УРСР. При цьому він не міг не брати до уваги саме популярність Винниченка як письменника, а вона була справді велика.

Винниченко ще до Жовтневої революції належав до тих українських письменників, які, зачіпаючи гострі, актуальні тогочасні проблеми, закликали читачів до палких суперечок, не давали їм спокою, змушували реагувати на свої твори, сприймати їх то як непересічні успіхи, то як несподівані невдачі. До того додаймо, що Винниченко багато своїх книг видавав рівночасно російською мовою, а це спричинялося до ще більшої його популярності в царській Росії.

Вище сказане, на наш погляд, просто закликає літературознавців і видавців до того, щоб не відмахуватись від спадщини Винниченка, щоб вивчати її й видавати, намагаючись об’єктивно її оцінити, як вивчають і видають, приміром, в усьому світі і, звичайно, в Радянському Союзі літературний доробок згаданого вище Ф. Достоєвського, названого, наголошуємо, у тому ж приватному листі В. І. Леніна «архипоганим». (Або пригадаймо ще, як В. І. Ленін на засіданні Комуністичної фракції всеросійського з’їзду металістів 6. III. 1922 р. говорив про В. Маяковського: «Я не належу до поклонників його поетичного таланту, хоча цілком визнаю свою некомпетентність в цій галузі».)

Нарешті, було і є чимало видатних письменників, з ідеями яких важко або і неможливо тепер нам погодитися. Проте ми не викреслюємо їх з літературного процесу. Більше того, визнаємо, що їхня творчість має своє значення, як це є, наприклад, у випадку Л. М. Толстого. Звернімося знову до оцінки В. І. Леніна. Не погоджуючися з ідеями цього видатного російського письменника, Ленін, однак, назвав його дзеркалом російської революції. І ми переконані, що й творчість В. Винниченка, яка зродилася в гущі українського національного і соціального життя й органічно виростала з конкретних подій напередодні великих соціальних бур, абсорбуючи кращі досягнення російської й зарубіжної літератури, дає підстави назвати його дзеркалом української революції. Це зокрема й особливо стосується ранніх оповідань В. Винниченка. До речі, з подібним спостереженням зустрічаємося у С. Єфремова, який у своїй «Історії українського письменства» (1919 р., т. II, стор. 291) назвав Винниченка «запальним співцем пролетаріату та його художнім, скажу так, істориком». Що ж до П. Христюка, то він у згаданій вище монографії, виходячи з докладного вивчення оповідань В. Винниченка, не вагався написати таке:

«Кожен рядок цих оповідань В. Винниченка кричить живим життям, являє собою заклик до класової боротьби. Кожен рядок є документ з життя і боротьби сільськогосподарського пролетаріату України на початку XX століття. І коли, як ми вже зазначили вище, Маркс вивчав буржуазний світ за творами Оноре де-Бальзака то ми також можемо з певним успіхом вивчати окремі моменти історії українського незаможного селянства, наймитів і заробітчан, сільськогосподарського пролетаріату з творів В. Винниченка. І недаремно українські ліберали, дрібні й середні буржуа, буржуазні інтелігенти (як от патріарх української філології П. Житецький, Науменко й інші) вороже поставились до цих творів В. Винниченка, не хотіли їх читати, мати у своїх родинних бібліотеках (маскуючи оцю свою класову ворожість тим, що, мовляв, у Винниченка засмічена, покалічена, зрусифікована мова і що його оповідання непристойні, «босяцькі» і т. д.)».

Погляньмо, однак, хоча б побіжно, якою була доля Винниченка-письменника за кордоном після того, як він у [19]20-х роках переселився до Франції, де до останніх своїх днів жив ізольовано від української еміграції. Коли у 1950 році Винниченкові минало 70 років, частина української емігрантської преси обійшла його ювілей мовчанкою, а частина такою мірою ганила громадсько-політичну діяльність ювілянта, що він змушений був опублікувати «Маленьке пояснення» («Українськії вісті», Новий Ульм, від. 10. VIII. 1950 p.), в якому виклав історію своїх громадсько-політичних поглядів.

Покійний Ілько Борщак, відомий український історик та літературознавець, який, будучи професором Державної школи східних мов у Парижі, значною мірою сприяв ознайомлення французів з українською культурою, у своєму журналі «Україна» того ж 1950 року подав загальну оцінку цих виступів. Його слова підтверджують сказане вище про сприйняття В. Винниченка українською громадськістю за рубежем насамперед як політика. Він пише:

«Усе це ми вважаємо великим непорозумінням, нездоровим явищем сучасного українського лихоліття. Про громадсько-політичну діяльність В. Винниченка судитиме історія, і ніхто, – підкреслюю: ніхто, навіть і сам ювілянт, – не може сьогодні передбачити, який буде вирок історії за 100 років. Винниченко бо, під цим оглядом, належить історії, яку він творив, творив фактами, що їх, як твердили давні греки, навіть боги не можуть змінити. Це не значить, що редакція «України» не має свого погляду на громадсько-політичного діяча В. Винниченка, але вона є свідома, що цей погляд, погляд сучасників, не має жодного значення в історичній перспективі, та й не місце такому поглядові в науковому органі. Зазначимо хіба, що «політика» значною мірою пересякла деякі літературні твори Винниченка. Але це, зрештою, доля всіх письменників, що водночас є політичними діячами».

Про ставлення української еміграції до Винниченка-письменника говорить нам і такий факт. Радянські видання творів Винниченка, який до кінця своїх днів жив в еміграції, досі залишаються найавторитативнішими з усіх існуючих. Невдовзі перед своєю смертю письменник хотів видати за кордоном хоч збірник вибраних оповідань під назвою «Краса й сила». Це видання планував здійснити Ілько Борщак. (Винниченко не дочекався виходу збірника в світ.) Посилаючи підготовлений збірник Борщакові (лист від 17. III. 1948 p.), Винниченко писав:

«Висилаю Вам збірку своїх оповідань… Це буде перше видання моїх літературних праць в еміграції. Члени нової еміграції саме тепер присилають мені численні листи з визнанням взагалі моєї літературної праці, називаючи мене «найбільшим і найкращим» письменником сучасної України… І от я хотів би, щоб у Вашій передмові було зазначено і, коли схочете, пояснено це чудне «непорозуміння»: українська еміграція за 28 років (підкреслення оригіналу) не спромоглася (не схотіла?) видати ні одної книжки «найбільшого» письменника…»

Лист, як бачимо, викриває нещирі компліменти «поклонників» Винниченка і показує, якою тяжкою була доля письменника і доля його творів за межами батьківщини.

Роки ідуть. Відійшла в небуття політична діяльність Винниченка, не лишивши найменшого сліду в долі його батьківщини; відійшла в небуття і сама людина. Але її літературний доробок живе. Він не втратив свого значення. Це мусить визнати кожен, хто знайомий, принаймні, з ранньою спадщиною Винниченка. Він не втратив свого значення, отже – його письменницьке життя, як виявляється, було значно сильніше, інтенсивніше, вище й триваліше, ніж політичне. Політик не зміг заступити художника. І яке б не було ставлення нашого та майбутніх поколінь до політичної діяльності Винниченка, воно ніколи не змінить тривалої мистецької вартості його літературної спадщини, високо оціненої вже великими сучасниками письменника, такими як Іван Франко і Леся Українка Іван Франко, зокрема, якому навряд чи хтось міг би закидати поганий мистецький смак, вже у 1907 році щиро привітав Винниченка як визначну, свіжу, здорову літературну силу:

«Серед млявої, тонко-артистичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом як саме життя, в суміш, українське, московське, калічене й чисте як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. І відкіля ти взявся у нас такий? – хочеться по кождім оповіданню запитати д. Винниченка».

Нашим прямим обов’язком є ще раз, але вже спокійно, переглянути літературну спадщину В Винниченка, яка вже увійшла в класичний фонд української літератури, й перевидати з неї все краще, щоб так відновити місце письменника в історії української літератури й у свідомості широкого загалу українських читачів. Цим ми зробимо послугу не Винниченкові, – він її вже не потребує, – а самі собі. Замовчуючи бо його мистецькі твори, ми збіднюємо українську літературу. І це тим більш парадоксально, що Винниченко, – хочемо ми того чи не хочемо, – давно вже належить до здобутків літератури світової.

З творчістю В. Винниченка поки що ознайомлений мало хто з наших читачів І оскільки публіковані в цьому збірнику оповідання (а так само й ряд інших) щільно зв’язані з його особистою долею, з його життєвим шляхом, про який ширше довідатися зараз ще досить важко, спробуємо коротко подати найосновніїиі дані його біографії.

Володимир Кирилович Винниченко народився 26 VII. 1880 року в Єлисаветі (тепер Кіровоград), на Херсонщині, в родині селянина, наймита-чабана. Закінчивши навчання в сільській народній школі, він вступив до Єлисаветградської гімназії, в якій навчався на кошти свого брата, друкаря. Проте через матеріальні нестачі Викниченку не пощастило закінчити гімназію. Він змушений був покинути її й заробляти на прожиток в різних поміщицьких маєтках на Україні. Потяг до навчання не давав молодому Винниченку спокою, і йому, врешті, вдалося скласти іспити за середню школу і 1901 року вступити до Київського університету.

Винниченко, який вийшов із самої гущі народу, загорівся любов’ю до нижчих його верств і це привело майбутнього письменника до активної участі в політичній боротьбі проти царату. В Києві він вступив до місцевої організації Революційної Української Партії (РУП), яка в той час розгорнула жваву діяльність серед сільської бідноти, заробітчан і сільськогосподарського робітництва. 1902 року Винниченка за його політично-революційну роботу арештували і ув’язнили. Згодом його випустили з тюрми, але без права повернутися в університет. З того часу Винниченко віддавав усю свою енергію революційній праці, зокрема між селянами та наймитами.

Його забрали у солдати, але він втік з війська та емігрував за кордон, в Галичину, де провадив далі революційну роботу (співробітничав із соціалістичною пресою і налагоджував пересилку нелегальної літератури на Україну) Під час однієї з таких мандрівок через кордон з нелегальною літературою його заарештували вдруге, перевезли до київської в’язниці й послали за дезертирство в «дисциплінарний батальйон» (тодішня київська каторга), де він був понад 20 місяців.

1904 року Винниченко вдруге втік за кордон, де співробітничав у соціалістичному органі «Селянин», але вже 1905 року знов нелегально повернувся на Україну. Тут він продовжував революційну роботу серед незаможного селянства та наймитів, наймаючись в поміщицькі економії, брав активну участь у революції як один з керівників лівої частини РУП, що організовувалась як Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). Як члена цієї партії його знов 1907 року арештували. Після восьми місяців ув’язнення випустили на поруки (гроші за нього внесли українські заможні політичні діячі).

Перед загрозою каторги Винниченко 1907 року втік за кордон і перебував у Австрії, Франції та Швейцарії, звідки нелегально приїздив на Україну для ведення партійної пропаганди. Війна 1914 року захопила його на Україні під час однієї з таких подорожей. У 1914 – 1917 роках він жив нелегально то на Україні, то в Москві, ховаючись від царської поліції і співробітничаючи з московським журналом «Украинская жизнь» (1912 – 1917).

У 1917 – 1919 роках Винниченко брав активну участь в буржуазно-демократичній національній революції на Україні, борючись за утворення Української Народної Республіки (УНР). Він був головним редактором «Робітничої газети», одним з провідних діячів УСДРП, заступником голови Української Центральної Ради та головою її генерального секретаріату – автономного уряду України. Після повалення УНР, за часів гетьманщини, Винниченко брав активну участь у повстанні проти Скоропадського і як голова Директорії (з листопада 1918 до лютого 1919 року) знову очолив відновлену УНР.

Не сприйнявши Жовтневу революцію, В. Винниченко, після перемоги радянської влади на Україні, навесні 1919 року, виїжджає за кордон. Він називав себе там комуністом і намагався домовитися з урядом Леніна. 1920 року Винниченко повернувся на Україну, де став членом ЦК КП(б)У та народним комісаром закордонних справ Радянської України. Він, однак, не сприйняв і режиму пролетарської диктатури та не погодився з національною Політикою, яку провадила на Україні Комуністична партія, а тому вже через кілька днів знову залишив батьківщину, цього разу назавжди, й у [19]20-х роках остаточно оселився у Франції. Звідти він спочатку підтримував зв’язки з окремими діячами на Радянській Україні. У Франції Винниченко присвятив себе літературній діяльності. Помер він 71-річний, 1951 року.

Протягом 50 річної літературної діяльності Володимир Винниченко написав чимало оповідань, повістей та романів, п’єс (вони часто йшли в різних театрах Європи й за океаном), критичних і публіцистичних статей, спогадів тощо. З об’єктивних причин нам відома лише частина його доробку. Розгляд всієї літературної творчості Винниченка – одне з невідкладних завдань українського літературознавства, і початок здійсненню цього завдання мало б покласти написання ряду окремих, часткових монографічних праць.

У цьому збірникові читач ознайомиться лише з рядом оповідань з тієї частини літературного доробку В. Винниченка, який було створено ще в дореволюційні роки. Отож зупинімось ненадовго при них.

В. Винниченко, наскільки нам відомо, почав писати російською мовою. Редактор відомого журналу «Киевская старина» В. Науменко свідчить, що молодий Винниченко, бувши ще студентом Київського університету, приніс до нього в редакцію оповідання російською мовою, яке було «очень жиденькое» і яке автор «скромно взял назад». Незабаром Винниченко приніс в журнал віршовану повість українською мовою «Повія», в якій зобразив долю селянської дівчини, зведеної паничем. Але «Киевская Старина» поезій не друкувала, і цей твір, – до речі, слабкий, – був надрукований як літературний документ (Винниченко поезій не публікував) щойно 1929 року М. Марковським в київському журналі «Україна» (№ 5 – 6).

Вперше В. Винниченко представився громадськості 1902 року, опублікувавши «после исправления» на сторінках «Киевской старины» оповідання «Краса й сила», яким відразу привернув увагу читачів і критики і яке, як зазначав Ів. Франко, «було й першим його тріумфом». Оповідання показало, що автор має неабияку спостережливість і що, – збагачений суспільним досвідом і життям (пригадаймо, що того ж 1902 року його було арештовано та виключено з університету за політично-революційну роботу), – він зумів оригінально, тактовно поринути в душу представників найнижчих верств тогочасного суспільства на Україні, розкривши їхню психологію, їхні погляди на життя.

Так письменник поклав початок серії майбутніх своїх творів з життя відпадків суспільства, босяків, а далі – заробітчан, наймитів – спролетаризованого селянства тощо (наприклад, оповідання «Контрасти», «Біля машини», «Раб краси», «Хто ворог», «Голод», «Кузь та Грицунь» та ін.). Ця тема була тоді в Росії дуже популярною завдяки М. Горькому.

Винниченко вступив на літературне поприще в той час, коли на ньому вже діяв загін видатних письменників, які своєю творчістю намагалися вивести українську літературу з кола переважно сільської тематики і збагатити мистецьким досвідом інших літератур. Винниченко на початку своєї творчості не відмовлявся від сільської тематики, але опрацьовував її по-своєму. Він належав до тих нечисленних в українській літературі авторів, які вже на початку своєї літературної праці зуміли порвати з багатьма віджилими рисами літературного методу попередніх генерацій, що на переломі XIX – XX ст. сковували багатьох українських письменників, перешкоджали їм вивести українську літературу на ширшу світову арену.

Так, наприклад, подібно до Стефаника, він зовсім пориває з народницькою прозою, відмовляється від етнографізму, що легко може звести письменника на стежку об’єктивістського зображення життя і звичаїв. Молодий Винниченко клав акцент на власний погляд, він виявив своєрідний талант сміливого, нещадного спостерігача. Винниченкові притаманне було вміння кількома штрихами, немов непомітно, підкреслити невловимі психічні переживання своїх героїв, подати яскравий психологічний аналіз.

Винниченко володів небуденним хистом до побудови соціальних і психологічних контрастів, що поряд з іншими художніми особливостями лягли в основу його творчого методу. Майстерно використовуючи їх, він домагався того, що увага читача весь час була напруженою. В. Винниченко експериментував з мовою своїх героїв, використовував у творах східні й західні діалекти, не говорячи вже про типовий для наддніпрянської України сумнозвісний «суржик» (мовну суміш), з допомогою якого відтворював мовні характеристичні особливості, що мали і мають місце серед значної частини зрусифікованої української громадськості. Ця особливість його творчого методу, з допомогою якої він виразно підкреслював життєвість оповідань, часто піддавалася свого часу критиці.

Зважаючи на надзвичайно активне громадське життя молодого Винниченка і у зв’язку з тим – на несприятливі умови, за яких йому доводилося працювати, не можна не задуматись над питанням, де ж брав письменник час для літературної творчості? Це, до певної міри, розкриває нам причини стилістичної недоопрацьованості його творів, яку критика не обійшла своєю увагою. Наприклад, М. Вороний вважав Винниченкову мову «грубуватою, нечистою», а його стиль – «розхристаним» (ЛНВ, 1912, стор. 179). Та, на нашу думку, питання дрібних недоліків стилю, хоч і які вони важливі, не можуть відвести нас від інших, важливіших в даному випадку категорій, що визначають в своїй сукупності цінність творів Винниченка.

Саме особиста участь в революційній діяльності, а також жвава вдача, що не дозволяла Винниченкові пасивно придивлятися до життя, постійно давали йому багато вдячного матеріалу для поширювання тематичного кола творів, примушували його гостро реагувати на різні актуальні проблеми громадського життя. Він не йшов протоптаними вже стежками, він брав нові проблеми, показував нових героїв, давав нове освітлення «старим» темам.

Крім реалістичних картин селянського побуту, він дав чимало прекрасних малюнків тюремного життя в царській Росії, які тепер є справжньою окрасою української прози (наприклад, «Темна сила», «Таємність», «Талісман», «Щось більше за нас» та ін.). Вражаюче зумів змалювати психологічні переживання в будинку божевільних (оповідання «Честь»), страту революціонера («Промінь сонця»), внутрішнє життя та діяльність самовідданих молодих революціонерів-інтелігентів на Україні, яким часто доводилося діяти за надзвичайно важких та складних обставин («Студент», «Записна книжка», «Зіна» та ін.).

Цим. звичайно, не вичерпується тематична ширина Винниченкових оповідань, які подають багатобарвну картину суспільного й духовного життя на Україні в передреволюційний період та які, зокрема твори про моральні й психологічні проблеми, заслуговують на новий аналіз і порівняння з аналогічними творами інших літератур.

На закінчення ми хотіли б зупинитися ще на одній характерній для Винниченкової творчості рисі, про яку не слід забувати сучасним інтерпретаторам його творів. Цю рису підкреслювала українська критика ще на початку [19]20-х років. Коли читаєш твори Винниченка, впадає в око такий типовий для нього момент: він був, як справедливо зазначав І. Свенцицький у брошурі «Винниченко. Спроба літературної характеристики» (1920, Львів), «ворогом пустого патріотично-націоналістичного сентименталізму, але не національної свідомості у всіх її здорових і природних проявах». Про це яскраво свідчать хоча б його оповідання «Уміркований та щирий», «Малорос-європеєць», «Виривки із споминів», повісті та романи «Хочу», «Божки», «Посвій», п’єси «Молода кров», «Співочі товариства», «Панна Мара» та інші твори, в яких він їдко висміяв український псевдо та ура-патріотизм і гостро атакував великодержавний російський шовінізм, наголошуючи на зв’язку національного питання з питанням соціальним.

Зараз, коли ще значна частина українських радянських літературознавців продовжує лайливо називати Винниченка виразним представником «буржуазного націоналізму», хочеться пригадати про ще один парадокс. Як не дивно, а навколо Винниченка, якого на переломі [19]20-х років деякі українські критики засуджували за «московську порнографію», тоді й раніше точилися суперечки щодо його приналежності до української літератури. Суть цієї дивовижної полеміки частково розкриває нами згаданий І. Свенцицький у своїй брошурі. В ній, між іншим, читаємо:

«В кожному разові Винниченко єсть великим самобутнім талантом. З поглядами персонажів його творів можна не годитися, за них можна спорити з письменником, але його ніяк не можна минути, навіть тоді, коли би хто з націоналістів, ображений «Відродженням нації», вперто став сумніватися за приналежність письменника до української літератури!…

Сумніватися в приналежності Винниченка до українського письменства, нарікати на його «російський» спосіб думання, це значить – не допускати можливості бути українським письменником без етнографізму, без національного «патріотизму», без стремління в глибші тайники людської душі, без належного розуміння дійсного життя. Для приблизно спокійного читача Винниченкових творів стане однак ясним, що він оснував свій реалізм на житті молодшого покоління української суспільності Подніпров’я, що було складовою частиною Росії. А таку «російськість» очевидно не в гріх поставити письменникові, тільки в дійсну заслугу за реалістичне зображення життя.

… В кожному разові після Винниченка годі буде вертати до любування етнографізмом, до захвату націоналістичною фразою…»

Якщо вже ми згадали брошуру І. Свенцицького, доречно буде навести ще такі його дуже правдиві слова:

«У Винниченка немає ніякого упередження до людей. Інтересна, гарна людина – будь вона росіянином, французом («Тайна»), євреєм (Лія – «Дисгармонія») – залишиться все інтересною і гарною, бо її цінність міжнародна. Гидка, нікчемна людина мусить усе такою виявитися, без огляду на свою партійну, чи там національну приналежність

З цього боку Винниченка можна назвати дійсним митцем, що творить краси ради, що лучить українське мистецтво із всесвітнім».

Живучи в еміграції, Володимир Винниченко завжди думав про долю свого народу і своїх земляків, які так само як він, відірвані від України, тисячами були розкидані по різних країнах. Письменник намагався все-таки залучити й їх до життя на Україні і з цією метою написав дуже цікаву брошуру «Поворот на Україну» (Львів – Пршібрам, 1926 р.), в якій висловив свій погляд на тогочасну Радянську Україну та закликав українських соціалістів-емігрантів «вертатись на Україну й брати участь у праці й боротьбі за соціалістичний устрій» (стор. 13). За цю його «просовєтську» пропаганду Винниченка обпльовувала вороже настроєна до Радянської України частина української еміграції; під час публічних виступів письменника закидали тухлими яйцями.

Винниченко прагнув своєю літературною творчістю служити своєму народу і людству В кінці брошури написано слова, що характеризують його як палкого патріота, як справжнього інтернаціоналіста, для якого ідеалом є вільна, не скована і щаслива людина:

«Мета [для поворотів на Україну. – M. M.], – писав він, – повинна бути все та сама, одна, єдина, незмінна: цілковите соціальне й національне визволення нашої нації, творення соборної самостійної й незалежної держави працюючого робітниче-селянського народу нашого [Західна Україна, Закарпаття та Буковина тоді ще входили до складу інших держав. – M. M.]. А цим самим служения визволенню всього працюючого, поневоленого, експлуатованого людства всіх народів і нашій землі, творенню загальнолюдських невмирущих цінностей.

Це – найвища, найкраща мета людини».

Сподіваємося, цей невеличкий екскурс до письменницької долі переконає читача в тому, що Винниченко, незважаючи на всі свої помилки, як письменник заслуговує на серйозну увагу громадськості і що його літературна творчість повинна посісти належне місце не в історії української емігрантської літератури, а в історії літератури українського народу, серед якого, в постійній боротьбі проти царату, він і написав свої кращі твори.

м. Братіслава, липень 1967 р.

Джерело: Винниченко В. Оповідання. – Братіслава: Словацьке педагогічне виданництво, 1968 р., с. 5 – 16.