1. На ворога!
Вал. Злотополець
Уночі повз Кізікермен. На повному морі. Напад на Азов. Визволення невольників. Остання башта. Яничари.
Тихо-тихо пливли чайки. Не плюскотіли гребки, не гомоніли козаки. Здавалося, що це не люди пливуть, але мовчазні тіні. Микола схилившись на гребку дивився в далечінь.
І йому згадалися останні літа. Як виряжав його батько на Січ, перший бій за визволення, як покотом клалися голови ляхів і як він знеможений упав на лядські труни, а кров лилася струмочком із рубаної рани. Це перша була кров за визволення Вітчини. А потім безупинні бої в степах із татарвою, морські походи… «Три роки, три роки минуло в походах!» – прошепотів Микола – «і не стямився навіть».
Світло, що ледве-ледве мигтіло в далечині, почало блимати щораз ясніше. Гавкання собак ставало щораз голоснішим. Здалека було вже видно, як чорніли ніби в мряці башти твердині. Серце забилося в Миколи. На чайках було тихо. тихо. Чутно було, як у кожного знімаються й опадають груди.
Микола стояв непорушно. Думка за думкою гнались як бистрі Дніпрові хвилі. Перед ним, ген там в далечині, мов скелі знімалися мури Кізікермена [5] – «Як перший півень заспіває, пропливти маємо повз Фортецю», згадав він зненацька наказ кошового. А там, а там уже далі море, широке, бурхливе Козацьке море!
«Дніпре, могутній Дніпре!» – розмовляв подумки Микола. «Носив ти колись на своїх дужих хвилях Олега, був шляхом слави Хороброму Святославу й Володимира Великого колихав на своїй гриві. Ми їхні й твої діти. І наші носив ти чайки аж у Козацьке море Не забудь і тепер про нас! Ми зросимо, як наші предки, твої лугові квіти ворожою кров’ю. І цвістимуть вони, і пишатимуться тобі на радість. Пошли ж буйного вітра: хай нагонить мряку й нею нас оповий. Заховай нас од хижих очей ворогів! Очеретові скажи шуміти, щоб плюскоту наших гребок не було чутно! – Пропусти нас, батьку, в Козацьке море!»
Зненацька далеко в темряві заспівав півень. Микола прокинувся з задуми. Похилився вперед і вдивлявся в темряву. Вухом ловив найменший шелест. Мушкет із підведеним замком був готовий кожної хвилини до стрілу. За ним стояло два козаки також з мушкетами: стежили боками, щоб і звідти не впало лихо. Гребці держали руки на гребках, готові кожної хвилини мигнути ними й стрілою пролетіти попри твердиню.
На небі погасли зорі. На сході з’явилася червона смужка. Почало благословитися на світ. А в очереті, наче стадо качок, збилися чайки. Козаки відпочивали: Кізікермен був уже за ними!
Того ж дня над вечір, як сонце сховалося на очеретом, пустилися запорожці в дальшу дорогу. А що спочивали цілий день, налягали тепер на гребки з усеї сили.
Чайки мов вітер гналися на хвилях. Так пливли вони цілу ніч. На світанню, як сонце почало золотити береги Дніпрові, побачив Микола, що вони ширшають. Хвилі вже не товпились і швидко не гналися. Широке, спокійне плесо відбивало блакить неба й білі хмаринки. Велетенськими раменами Дніпро простягався далеко й губився в сірій, бурхливій пасмузі. Туди летіли чайки! Хвилі бились об невисокий берег і заливали його раз-по-раз. Це вже не були хвилі Дніпра: то було козацьке розбурхане море!
Зраділи козаки! Заспівали пісню, що аж море здригнулося, вхопило легкі чайки на свої розколихані хвилі й понесло їх далеко, далеко.
Микола не міг одірвати очей від моря. Навкруги бушували хвилі. І знімалися чайки на самі гребні хвиль, то спадали в чорні прірви. Аж наприкінці розбурхані хвилі, наче жаліючи втомлених козаків, почали втихати. Перед Миколою простятся безмежний простір далеко-далеко, ген аж під крайнебо. Лише мала, ледве видна чорна смужка, відділяла море од хмар: це мріло побережжя Криму» [6].
Та не туди стлався шлях запорожцям. Вони пливли весь час далеко від берега. Під Козловим минули щасливо турецькі галери й прокралися непомітно попри Кафу, що лише мріла здалека своїми мінаретами. Боєм пробилися попри башти Керчі, розбивши дві турецькі галери, й пропливли протоку. Вранці розкинулося перед ними тихе плесо Азовського моря. Не бушували хвилі, не знімалися білі пінясті верхи, не чорніли водяні безодні. Над вечір на крайнебі замаячіла смужка: це було вже Азовське побережжя.
Чорна ніч сповила небо й море. З легким шумом бились об берег хвилі. А на ньому чорнів мур. Наче якісь марева знімалися башти, безупинно блимаючи блискучими очима. Із очерету, що хвилював недалеко затоки, розітнувся тихий голос пугача н за хвилину почали випливати чайки.
Не чутно було ні плюскоту гребок, ні гамору, ні шелесту. Підпливли під берег. На пісок упала ніби тінь: одна, друга, третя постать. Це підкрадалися запорожці під мури Азова [7]. За хвилину їх не було видко: зникли в темряві ночі.
Зненацька з очерету вдруге почулося гасло: – Пугу! – «Пугу!» відповіло щось із під мурів твердині. І чорні смужки одна біля другої стали вкривати берег. Вчувся наче тихий плюскіт гребок і ледве чутний дзенькіт і шум. За хвилину все стихло. Лише час до часу за муром вили собаки та лопотіла крилами сполохана птиця. «Пугу!» втрете розітнулося гасло і за хвилину мигнуло світло під чорними мурами одно, друге!…
Розітнувся брязкіт шабель. Блиснув огонь, там другий, третій. В цю ж мить загриміли з берега гармати. З свистом понеслися кулі на мури. Затремтіли башти, сколихнулося море. Заметушилися турки в баштах. Розітнувся страшний крик із козацьких грудей, мішаючись із ревом гармат і торохкотінням мушкетів. Вибігли турки на мур, та вже було пізно. І тоді в темряві забряжчали шаблі, з зойкотом і стогоном почали битися на мурах. У місті зчинилося пекло: ревіла худоба, іржали коні, зойк і крики продиралися крізь гуркіт гармат – полум’я обхопило його з усіх боків.
А тим часом огонь, що обхопив ціле місто, став добиратися до закутка, де чорніли башти. Червоні язики вже почали лизати сірі, грубезні мури й важкі залізні двері…
Раптом із бічної, вузької вулиці вибіг Микола. Його постать освітило полум’я; воно відбивалося в його очах, що жевріли мов огонь. Червона смужка крові спливала по його зеленому жупані. Та він не помічав цього. Перед собою бачив лише сірі башти. Піднесена закривавлена шаблюка була готова кожної хвилини змести кожного, що наважився б заступити йому дорогу до залізних брам, за якими чутно було брязкіт невольницьких кайданів і благання помочі. В нього була лиш одна думка: – «Там невольники українці! Там нещасні християне!» Прибіг під браму й замахнувся з усієї сили шаблюкою. Вона дзенькнула й зламана впала на землю. Не їй розбити невольницький замок! Микола кинувсь у сусідню хату. За хвилину вибіг. В його руках блищало серед полум’я вістря сокири. З надлюдською силою грюкнув об замок раз, другий і замок упав на каміння.
Заскрипіли залізні завіси, та брязкіт кайданів і радісно-божевільні крики заглушили рип дверей. Микола зник у темній, низькій в’язниці. За хвилину почали звідтіля виходити невольники – сиві діди й молоді козаки. На руках у деяких іще бряжчали важкі кайдани. Руками, на яких під ланцюгами червоніло м’ясо, закривали очі, бо блиск огню їх сліпив. Це не були люди: це були якісь страшні примари. Несамовиті запалі очі та чорні сухі лиця надавали їм вигляд кістяків покритих шкурою. Ноги вгиналися під невольниками: вони не могли вдержати їхніх кістяків.
Плакали, сміялися, обнімалися, божеволіли. А там далі ледве доволікся до брами, як голуб сивий дідусь. На ногах у нього були ще ланцюги. Знеможений сперся на одвірок і заридав як мала дитина. Полум’я освітило його худі руки й випалені очі, які здійняв угору. – «Україно!» – шепнув тремтячими устами, схилив голову та біля розбитих воріт тюрми віддав Богові душу.
Не судилося йому побачити вільних степів Вітчини! Тридцять три роки мук на порозі волі відібрали йому життя.
А тим часом доми, мінарети [8] й кіпариси палахкотіли велетенськими смолоскипами, освітлюючи місто мов у велике свято. Це була ніч, якої Азов іще не бачив! Це був день страшного суду. день на якому справедлива Ножа рука розкривала перед катами Вкраїни заслужене пекло, а перед її синами, невинними мучениками, довгожданий рятунок.
Визволені невольники з запаленими смолоскипами пробігали тепер разом із козаками вулицями міста; у деяких на руках бряжчали ще кайдани.
Худі руки, в яких палахкотіло полум’я смолоскипів, зчорнілі, змарнілі лиця – надавали їм вигляд духів помсти з палаючими мечами за кривди й рани Вкраїни. Козаки розсипалися по цілому місті.
Там розковує козак невольника, там стоїть у обіймах сина-козака визволена мати. Там зустріли козаки серед невольників старого бойового товариша й він переходить із обійм у обійми.
Тим часом вогневі язики почали щораз сильніше бухати. Вони вже вдиралися в саму браму. Із неї вийшов останній невольник, за ним вискочив Микола. Його очі спинилися на невольниках, цих ледве живих трупах у ланцюгах. Стиснулися кулаки: йому хотілося кричати до Бога про криваву помсту, якої світ іще не бачив! Одвернув очі й побачив, що недалеко чорніє ще одно пекло: остання башта! Глухий, божевільний крик, розпачливий зойк продирався крізь грубі мури й залізну браму. І Миколі здавалося, що це не крик і не зойк, а хтось кинджалом довба його голову раз-но-раз; що вп’ялося щось гострими кігтями в його груди й рве їх шматок за шматком. Він закусив губи з болю й погнався до башти. І вже бачив залізний замок. Уже замахнувся сокирою, коли зненацька крізь гамір пронісся страшний крик яничарів [9]: – «Алла! алла!»
Що сталося з ним, Микола не знав. Схопився, скочив мов звір. У руках час од часу блискало гостре вістря сокири. Чув зойк навкруги, бачив як чиїсь голови котяться йому під ноги й щось тепле, липке оприскує йому лице. Чув, як спотикається й щось ясне блима йому перед очима. А далі потемніло в очах, підігнулися ноги. Він хилитнувся раз, другий, вчув страшний гук і вже більше нічого не бачив і не чув… Не бачив, як рухнула остання башта, придавивши собою останніх невольників, що не діждалися рятунку…
Примітки
5. Кізікерман – турецька твердиня; стояла трохи вище Дніпрового гирла й мала боронити від козаків вхід до моря.
6. Крим – усю теперішню Таврію та півострів Крим заселювали з середини XV ст. татари. Столицею кримського хана було місто Бахчисарай. Великими надбережними містами були також: Козлів, Кафа та Керч. Біля Керчі вузенька Керченська протока з’єднує Чорне море з Азовським.
7. Азов – це була тоді турецька твердиня в гирлі Дону.
8. Мінарет – кругляста висока башта біля мечеті (= мусульманскої церкви) замість дзвіниці. З мінарету п’ять разів на добу муедзин (= церковний слуга) закликає вірних на молитву. Кипарис – гарне чатинне дерево теплих країв. Кипарисами на Сході, як у нас тополями, обсажують хати.
9. Яничари – найкраще турецьке військо та султанська гвардія. Турки вибирали з-поміж християнських хлопчиків-невольників найвродливіших та найздоровших, виховуючи їх потім у мусульманській вірі на яничарів. Із цих дітей виходили потім запеклі вороги всього християнського. Яничари кидалися в бій з криком: «Алла!» (= Боже!)
Подається за виданням: Злотополець В. Син України: історична повість у 3 частинах. – Київ-Кам’янець-Відень: видавництво т-ва «Вернигора» у Києві, 1919 р., с. 19 – 24.