3. На турецькій галері
Вал. Злотополець
Прикутий до опачини. Примари. Смерть невольника. Невольницький плач. Плавба повз африканське побережжя. Боротьба з доглядачами. Морський бій. Поміч невольників ворожому судну. Кари за бунт. Знову невольничий ринок.
Минуло вже мабуть зо два місяці як Микола опинився на турецькій галері [12] й ніяк не міг отямитися. Бо коли його приковували під корабельним помостом до тяжкої опачини, був якийсь нечувственний. Не розумів навіть, що ці удари молотка живцем його забивають у труну, бо вийти, чи то пак винести його звідти, – могли тільки мертвим. Був як уві сні.
І ці горлові крики доглядачів, і удари таволгою [13] по голій до пояса спині, а до того ж безупинне піднімання й опускання важкої опачини, якось приголомшували, задурювали. А коли згадати все пережите Миколою: полон, удар в голову та майдан сліз – не диво, що він утратив вразливість.
На зупинках же виснажені невольники западали в тяжкий сон. Та він їх не відсвіжував: прикуті сидьма не могли випростати втомленого тіла; цілоденні муки викликали страшливі примари і невольники, скрикуючи несамовито, поривалися кудись, рвучи на собі ланцюги. І не раз траплялося вночі, що кілька хвилин чутно було божевільні вигуки та брязкіт кайданів. Тоді приходили з світлом потривожені доглядачі й ударами ремінних бичів приводили до притомності.
А спека ставала все більш нестерпучою: пливли, видима річ, на південь. Мучила спрага – й нічим було засмаглених уст зросити; гриз голод – бо годували лише раз на день. А тяжка праця виснажувала тіло.
Одного разу трапилося, що хтось із невольників не видержав: із горла й носа вибухнула кров. А за кілька день ні грізні лайки, ні удари, не могли примусити слабого підносити важку опачину: він конав у кайданах. І тоді його ще конаючого розкували й понесли на поміст. Плюскіт хвиль та слабий крик показали Миколі, де найшов бідолаха упокоєння.
Сливе ніякі зовнішні враження не доходили до нещасних. Тільки крізь опачинні отвори пробивалося денне світло та вчувався іноді мірний плюскіт і ритмічний брязкіт кайданів: то пропливала повз них Інша галера. І знову тиша: лише скрип опачин, дзюркотіння води та мірний брязкіт кайданів.
І вже втратили лік дням. Давно пропливли проклятий Стамбул [14]. А галера все пливла та пливла прямуючи на південь.
У ці води ніколи вже не запливали запорожці. Тож жодної надії на визволення! Були живцем поховані в цій пливучій домовині!
Одного разу, Микола почув із берега неясні звуки схожі на мелодію. Проте це не була пісня. Мелодія складалась із стогону, ридань та розпачливого брязкоту кайданів.
І вона линула до серця – й те шматувалося від жалю, доторкалася до очей – і з них капали гарячії сльози.
«Боже, що зі мною? – думав Микола. – «Звідки ці звуки такі рідні й такі болючі?»
А звуки линули, спинялися зненацька розпачливими акордами, спадаючи повільно, немов розприскуючись гарячими сльозами. Де він чув ту мелодію?… Раптом у Миколиній уяві став із випеченими очима січовий кобзар, і він пригадав цю пісню: то був невольницький плач.
Глянувши зненацька на товаришів, Микола не впізнав учорашніх рабі», що муки здавалося вгасили їм духа. Ні, ні! – Це були живі трупи, але очі їм променіли дивним огнем: так дивилися на старих іконах мученики йдучи на смерть.
«… і ніколи вже не побачимо рідної землі. Кайдани перегризуть нам тіло. Навіки в неволі, навіки!»… стогнала пісня.
І всі невольники, навіть чужинці, що не вміли по вкраїнському, притулившись до опачин, ридали як малі діти…
«Ні, не може бути! думав Микола, – щоб оцей плач не дійшов до неба. Він долітає туди й кривавою росою спадає у підніжжя Господнього престола. Щось станеться!»
І він широко одвертими очима вдивлявся туди, в несьогосвітні простори, звідки й міг лише чекати порятунку…
… І доглядачам багато треба було тоді бити й лаяти невольників, щоб їх прочумати. Галера рушила нарешті. Усе тихше й тихше ставала пісня. А їй окселентував на галері ритмічний брязкіт кайданів…
Спека під помостом, де сиділи невольники, ставала нестерпучою. Вода й їжа через це були смердючі, огидливі. Невольники охляли й од недостатків, темряви та виснаження схожі були на блідожовтаві трупи. Чимало невольників харкало кров’ю, а від постійного налягання на важкі опачини сливе всі слабували на груди.
Із розмов доглядачів дізналися вони того часу, що пливуть на захід уздовж африканського побережжя, і ще тяжче стало на серці: отож усе далі й далі від рідного краю! І якесь худоб’яче отупіння опанувало нещасних.
Але іноді хороблива лють охоплювала Миколу та інших невольників. І вони, задихаючись од ненависті, жаріючим зором пасли кожен рух доглядача. Інколи навіть у якійсь нестямі кидалися на катів; але ланцюги вгризалися в тіло, а бич розлютованого доглядача – в закривавлену спину.
Проте навіть у цих нерівних умовах межи невольниками та доглядачами відбувалася німа, але запекла боротьба. І Микола брав у ній не останню участь.
Це була трагічна війна безсилля з силою, скутого раба з вільним. І кінець її обом сторонам був відомий наперед: ані один невольник не вийде живцем!
Коли наприклад доглядачі давали наказ гребти повільно, невольники, напружуючи всіх сил, гребли чим дужче. А коли треба було поспішати, вони ледве ворушили опачинами. І що міг зробити доглядач? Удари? – Тіло було одна роз’ятрена рана! Смерть заподіяти? – Невольник би молився за нього! І хто зна, на скільки літ вистачило б Миколі сил, коли б не трапилася подія, яка цілком змінила йому все дальше життя.
Одного дня, Микола почув якусь незвичайну метушню на помості. Потім прибігли заклопотані доглядачі й звеліли гребти чим дужче. Але невольники, вдаючи своїм звичаєм як найбільше напруження, гребли так, що галера ледве посовувалась.
Згори що-хвилини збігали яничари, щось кричали незадоволено доглядачам, показуючи на невольників. Доглядачі підганяли тих грізними криками й ударами, а невольники, вдаючи переляканий поспіх, зачеплювались опачинами й сварились. А галера ледве посовувалась.
Раптом десь у далечині розітнувся гарматний стріл, за ним другий, третій. На помості зчинилася ще більша метушня. Над самими головами невольників розітнулися також стріли. Невольники зрозуміли все: йшов морський бій.
І от, навіть не зговорившись, вони вирішили одночасно: спинити галеру! Як це сталося, Микола не розумів і сам. Він, як і інші невольники, мав одну лише думку: потопити ненависних бусурменів, потопити хоч би й ціною власного життя!
І ось невольники повернули зненацька опачини, гребучи в противну сторону. Горішні опачини зчепилися з нижніми, галера повернулася на місці й… спинилась. Побачивши бунт, перелякані доглядачі мерщій кинулися на гору.
Тим часом вороже судно мабуть швидко наближалося, бо незабаром Микола почув навіть стрілянину з мушкетів. Видима річ, галеру брали на абордаж [15].
І тут раптом заблис у Миколи вогник надії: а що як це християне? Що як вони визволять нас із неволі? І так захотілося жити, Боже, як захотілося! І він сидів тремтячи від тривожно-радісного сподівання.
А на горі з обох боків безупинно гримали гармати, виразніше вчувалася стрілянина з мушкетів.
Зненацька, з голими шаблями в руках, збігли з гори приведені доглядачами яничари. Кинулися на невольників, і на вказівки доглядачів, почали стинати голови.
Рвонувся Микола й лише зі стогоном упав на своє місце. Хтів умерти з незалюденими очима як козак – і не міг: од безсилля й виснаження потемніло в очах. Чув мов крізь сон, як рубали живе тіло, чув хряскіт костей та хрипи конання… А коли вже прочумався, доглядачі виносили порубаних: їх було більш як половина всіх невольників. Микола був увесь закривавлений: його двох сусід порубано.
Мушкетна стрілянина стихла. Вряди-годи з обох боків гримали ще гармати, але чим-раз тихіше. Галера віддалялась од ворога: вона пливла. Микола виразно чув дзюркотіння води, а на помості – радісні вигуки бусурменів.
І тут він зрозумів усе. Туркам допоміг вітер: вони пливли напнувши вітрила.
Щодо недобитків-бунтарів, а серед них і Миколи, турки закували їх у потрійні кайдани й укинули на саме дно галери, замкнувши лядою. Там перебували вони в цілковитій темряві, у смороді, серед щурів, без їжі та води.
Аби заморили голодом, це був би ще, на Миколину думку, найкращий вихід.
«А може виймуть очі бусурмени або скалічать та й зроблять за євнуха [16], – міркував він. І важкі думи сушили серце.
Не весело було й іншим невольникам. Проте ніхто не скаржився, ніхто не нарікав на долю. У всіх була німа покора Найвищому Володареві та розуміння необхідності цих мук для Вітчини.
І одно тільки смутило і Миколу, й других: чи матимуть вони сили винести останні муки? Чи не зроблять сорому Запорожжю стогоном або іншим проявом слабості? – Бо виснажені були козацькі тіла й підупали лицарські сили.
Скільки часу пробували отак невольники – чи день, чи два, чи кілька – ніхто не знав, бо не проходило до них ані промінчика світла. Усі вже так охляли, що не могли навіть сидіти й лежали нерухомо.
Один молодий козак почув наближення смерті; а що не було пан-отця, козацьким звичаєм сповідав свої гріхи перед товариством. З сльозами прохав, як допоможе кому Бог вернутися на Вкраїну, щоб передав останній привіт його зарученій та старій неньці. Потім затих і вмер іще за живоття положений у цю пливучу домовину.
Отож зісталося тепер невольників двадцять два та один труп.
Нарешті, одного дня, забряжчав замок, піднялася ляда й невольників почали виводити на гору. Де-які не могли вже йти: тих піддержували товариші, умовляючи не робити сорому товариству. Бо ніхто не знав куди їх ведуть – може на муки – і хотілося показати ворогові в останнє, як умира українець.
А коли вивели на поміст, невольники сп’яніли від повітря й посліпли од сонця. їх як сліпців позводили з корабля й повели кудись. А вони йшли хитаючись, спотикаючись, піддержуючи одно одне.
Вели певне до якогось міста, бо чутно було галас юрби чим ближче, тим голосніший. А коли прибули на місто, Микола й інші невольники могли вже дещо бачити. З будови домів та по високих мінаретах одразу помітили, що це якесь велике мусульманське місто.
Ще кілька хвилин і невольників пригнали на широкий, людний майдан. Глянувши на нього, Микола одразу впізнав що то: це був невольничий ринок.
Примітки
12. Галера – воєнне судно XV – XVII в., яке крім вітрил порушувалося також важкими гребками – опачинами. Судна ці бували двох- і трьохповерхові й з кожного поверху виходив ряд опачин, до яких прикуто було вряд по 2 – 3 невольники.
13. Таволга – червоняста лоза; дуже гнучка та міцна.
14. Стамбул (= Царгород = Константинополь) – столиця Туреччини. Того часу також один із найбільших невольничих ринків.
15. Абордаж – старовинний спосіб морського бою, де кораблі зчеплювалися залізними гаками, зближувалися й тоді бились, як на суходолі.
16. Євнух – вихолощений невольник-доглядач при гаремі.
Подається за виданням: Злотополець В. Син України: історична повість у 3 частинах. – Київ-Кам’янець-Відень: видавництво т-ва «Вернигора» у Києві, 1919 р., с. 31 – 36.