2. Українська Голгофа
Вал. Злотополець
Пробудження в льоху. Кафа. „Майдан сліз”. Хресний шлях.
Чорне склепіння льоху нависло над Миколою. Вода стікала краплинами зі стелі й падала йому на голову, що була гаряча мов жар. Не світило Миколі ясне, веселе сонце. Перед очима наче хто простяг чорне рядно. Лежав мов у домовині. Щось налягло на груди й давило їх наче каменюкою. Микола ледве-ледве дихав. Зненацька забряжчали ланцюги: це він ворухнувся. Підвів голову, та вона без сил упала на камінь. Уста йому палила страшна спрага. У грудях і горлі палахкотів вогонь. Повернув голову й припав устами до насяклої водою стіни. Звідкіля й яким чином попав він у цю пітьму, ніяк не міг зрозуміти. Перед ним ставали неясні картини: якесь море, село й башти. Та поволі думки ставали яснішими. Він зрозумів уже, що попав у якусь печеру.
А далі помітив, що стоїть ніч, бо нічого не бачив перед собою. Він іще не знав, що світу йому тут не бачити, що в льохові цьому вічна, глупа ніч.
«Та чому рухнутися не можу? – пробігла думка. Підвів руку. Щось наче тягнуло її до долу й немов забряжчало. Підвів ногу – й вона теж мов із олова: упала й задзвеніла. Мороз пробіг по тілі.
«Де я? де я?» мов ножем шпигала думка, я Чого саме зайшов у цю печеру? – Не печеру, а якусь могилу? А може я не живу?» – шепнув і злякався свого шепоту. Почав підносити ще раз руку й ногу. «Ні, мабуть живий!» – крикнув і аж задеревів із жаху, бо на його крик озвався якийсь тихий, придавлений стогін і брязкіт ланцюга. Потім зойкіт затих. За хвилину знову ніби стогін дійшов до його вуха: цим разом сильніший був людський стогін. Божевільний жах стиснув серце Миколи. Він чув, як уся кров застигла в ньому й щось давить йому груди все дужче й дужче. Стогін не втихав.
Зненацька майнула ясна думка. Він щось вгадав. Так, тепер він знав уже це напевне: він вибрався з Січи в похід. Поволі-поволі почав розуміти більше.
«Ага», шепнув до себе, «похід на Азов.» Він бачив тільки тепер і мури, й башти, і турків, які падали під його ногами. І чув навіть їх крик та зойк, і радість та плач визволених невольників.
– «Уже знаю! – скрикнув розпачливо. – «Не бачити вже мені більше сонця! В турецькому льохові немає дня, немає ночі! Є смерть повільна, смерть найстрашніша!
В цю хвилину очі Миколі зайшли кров’ю. Мов розпаленим залізом хто вдарив його по голові. У страшній, нелюдській розпуці він почав пручатися й зубами кусати ланцюги, які тільки тепер учув на руках. Та тверді, тверді бусурменські окови: не розбити їх ніколи Миколі! І розпачливий стогін вирвався йому з грудей…
Кілька хвилин лежав тихо, непорушно. Він ізгадав батька, брата й сотні тих, що погнили в цьому льохові. Його мучила тепер думка, що сталося з товаришами? Чи врятувалися вони, чи може валяються по льохах як і він?
І соромно стало Миколі за себе. «Хай буде твоя воля, Боже!» шепнув тихо. «За Україну каралися вони й я буду каратися. Тільки від Неї одверни муки, бо Вона невинна!» І Микола вже не чув ні болю, ні брязкоту ланцюгів, не бачив темряви. Він був цілком спокійний. Муки й смерть не були вже страшні.
А тим часом щодня вранці бряжчав замок і піднімалася ляда. На дрючку спускали йому шматок хліба й мисочку брудної води, щоб не загинув із голоду.
Так серед мук, голоду й пекельної спраги мабуть довго проживотів Микола. Волосся спадало йому довгими кучерями на плечі. Лице вкрилося густою бородою. Шкура на руках потріскалася від холоду й бруду. А рани вже не пекли: стали потрохи присихати.
Минуло хто зна скільки часу. Було як раз опівдні. Сонце пекло немилосердно. Перед брамою пишного мусульманського міста почувся брязкіт залізних ланцюгів, ляскіт батогів та дикі вигуки погоничів. Довгий ланцюг людей: чоловіків, дівчат та дітей тягнувся далеко-далеко. Звідки йшли вони ? – Мабуть здалека, бо закривавлені були їм ноги, рам’ям висіла одежа, в обличчях не світилося людських почувань: їх заступило худоб’яче отупіння. Скуті по чотирі вряд упоперек, пов’язані мотузками вздовж, невольники посувалися мов безконечна валка. З опущеними головами ледве волікли ноги. Межи них був і Микола. Його приєднали до ясиря [10] в Азові, посадивши разом на корабель і привізши потім до цього незнаного міста. І от він ішов тепер серед оцих замучених людей. І здавалося йому, що не ясир це ведуть, а якась велетенська гадюка в’ється поміж тополями, міниться й торохкоче різнобарвною лускою… А куди проповзала – зіставляла кривавий слід.
– «Кафа!» – зненацька вимовив хтось із ясиря. І мимохіть здригнулися невольники.
Ввійшли у браму. Юрба бусурмен обступила невольників і почала їх оглядати. Малі татарчата бігали попри них, штовхали, глузували жбурляючи грудками, кричали мов несамовиті. Гуркіт коліс, вигуки погоничів ослів, тупіт коней та гомін юрби зливалися в якийсь дикий гамір.
Миколі закрутилася голова. Він одвик у темному льохові від такої метушні й гамору. Цікавими очима глядів проте круг себе. На хвилину забув хто він, куди й чого йде. Обабіч взносилися пишні будівлі. Раз-у-раз проходили поуз нього то татарин, то турчин, то вірменим. Мінилися дивні одяги чужих, незнаних народів. Різнобарвні завої, халати так і мигтіли перед очима.
Тим часом скінчилася вузька вулиця. Перед очима Миколи розкрився широкий людний майдан.
«Майдан сліз!» – мов блискавка пролетіла кожному думка. І сотні людей з жахом обвели його очима. Змалку чули про цей страшний невольничий ринок, куди з’їздилися купці з цілого світу, розвозячи потім невольників по всіх усюдах.
Невольникам звеліли зупинитися. Микола тепер тільки вчув страшну втому. Він ледве держався на ногах. Утомленими очима повів круг себе. В далечині, просто перед ним, розкинулося місто. Ліворуч простягся берег і губився в синіх хвилях моря. Ліс щоглів чорнів при березі. Біля кораблів метушилися люди. Хто вони, не можна було впізнати. А з майдана сліз серед цього натовпу тяглася чорна смужка, і її перед посувався до берега. По боках на конях упізнав Микола погоничів. Смужка то губилася, то виринала серед натовпу людей, аж нарешті спинилася при самому березі й почала зникати в чорних кадовбах кораблів.
– «Продані!» подумав Микола. – «Не бачити їм більше рідних степів, не бачити своєї вітчини!» Він одвернув очі, бо чув, що тиснуться сльози.
Здалека бачив тепер браму міста. З неї щохвилини приганяли нові й нові гурти невольників. Спереду йшли дівчата, зв’язані по двоє, а далі жінки. Біля них дрібними ногами тупцяли діти… Погоничі затинали їх канчуками, щоб не приставали. Серед гамору доходив до Миколи плач малих невольників. Кров ударила йому до голови, груди почали підніматися швидче. Чув, як щось давить йому коло серця; хотілося крикнути зі страшного болю.
Та раптом штовхнув його хтось з усієї сили. Він повернувся й побачив лице турчина. «Ага! це він привів мене на продаж», отямився нещасний і поволікся за турчином. Крик і гамір ставав щораз голоснішим.
Продираючись крізь юрбу, турчин нарешті спинився на краю майдана й крикнув щось малому татарчатові. На хвилину з’явився другий турчин. Приступив до Миколи й почав його оглядати, обмацувати, заглядати на зуби, наче купував коня. Микола глянув на нього грізними очима. Він забув на хвилину, що не шаблюка в його руках, а важкі ланцюги в’їлись аж до кості. Йому так і хотілося кинутися на турчина, вирвати шаблюку, що блищала при боці дорогими самоцвітами, й розчерепити йому голову. Та турчин одійшов од Миколи й почав розмовляти з його господарем. Мабуть торгувався за Миколу. А Микола забув уже про свого господаря й про турчина, що його купував. Перед ним стояв гурт дівчат.
На деяких красувалися білі сорочки. Мережані рукава й намиста так і звертали увагу цікавих глядачів. Бліді лиця відтіняли карі очі й чорні смужки брів. Стрункі як тополі стояли вони сумні-сумні.
«Пишні квіти України!» – думав Микола дивлячись на них, – «зірвали вас із лугів і зелених садів і тут продають до турецьких гаремів [11]! Пов’янете, пов’янете незабаром. Зчорніє біле личко, змарніє краса. Очі виплачете у пишних палацах!»
Тої хвилини підійшов до них турчин у пишній одежі. Татарин, що вивів їх на продаж, прихвалював дівчат. А вони, наче сполохане стадо птиць, збилися до купи втираючи сльози. Турчин оглянув усіх і пішов далі. Переляканими очима дивилися вони вслід за турчином. Він підійшов до другого гурту дівчат.
Ці не були вже в білих сорочках. Пишні шовкові шати прикривали їм гнучкий стан. Бліді лиця були нафарбовані. Дорогі сап’янці красувалися на ногах. Та не тішила їх ця пишна одежа, бо лиця змивали рясними сльозами.
Турчин підійшов до крайньої. На її молоденькому личкові відбивався безмежний сум. Мов краплинки роси мерехтіли в оченятах сльози. Вона притулилася до своєї подруги й переляканими очима дивилася на турчина, що обхопив її в одну мить жадібним оком. Микола бачив, як загорілися бусурменові очі. Йому здавалося, що бачить гострі кігті турчина, які хоче той затопити в дівчину. турчин сказав кілька слів татаринові, взяв його руку й прибив своєю.
«Пропала ти, нещасна дитино!» – зітхнув Микола. Турчин узяв дівчину за руку, щоб повести з собою. І здається молоде дівча вчуло ці невидні кігті, відчуло цей кровожадний зір, бо вирвалося йому з рук, мов пташка з пазурів хижого яструба. Розлютований турчин прискочив до неї мов тигр, вирвав із рук татарина канчука й почав ним шмагати нещасну. Дівча кинулося до гурту подруг. Та не втікти їй! – Ударом канчука повалив її турчин на землю, зашморгнув шнура за шию й повів за собою.
Микола ледве міг устояти. Він тремтів на цілому тілі. Потім обгорнула душу якась байдужість. Хай роблять із ним, що хочуть, хай б’ють, катують, на шматки посічуть, – аби не бачити йому цих знущань над нещасними братами, над безборонним українським людом.
Раптом недалеко почувся розпачливий жіночий крик. Микола прокинувся з задуми. Він не хотів, він боявся глянути в той бік. Та юрба штовхнула Миколу й повернула туди.
Два татарини однімали в якоїсь жінки хлопчика. Вони продали його мабуть на яничара турчинові, за яким вели вже кілька-десять таких дітей. З надлюдською силою боронила мати дитину. Нарешті татари відірвали її од сина. З божевільним криком упала вона мов нежива на землю. Ох, той зойк: він застиг здається в ушах Миколи навіки! І не раз у страшних примарах переслідував він його відтоді аж до самої смерті…
Микола навіть не чув, як підійшов потім до нього новий купець і як купив його в турчина. Він прокинувся тоді тільки, як новий господар штовхнув його в бік і звелів іти за собою. Микола ледве кинув оком на нього. Його могли тепер вести, куди хотіли; могли робити з ним, що кому було до вподоби. Похилив голову й пішов мов не своїми ногами за турчином. Куди й чого, – він не знав і не намагався навіть одгадати.
Знав тільки одно: що ніколи вже не побачить рідної землі, що всі радощі зісталися позаду, що з цього часу для нього самого починаються муки невольництва, на боротьбу з яким підняв він батьківську зброю.
І Микола йшов покірно тим хресним шляхом, який не раз стелився перед сотнями тисяч українських невольників, єдиною визволителькою з якого була мученицька смерть.
Примітки
10. Ясир – невільник.
11. Гарем – та частина мусульманського дому, де мешкають жінки. Мусульманська віра дозволяє чоловікові мати багато жінок. Їх здебільшого купували вони на ринках.
Подається за виданням: Злотополець В. Син України: історична повість у 3 частинах. – Київ-Кам’янець-Відень: видавництво т-ва «Вернигора» у Києві, 1919 р., с. 25 – 30.