4. У неволі в Танжері
Вал. Злотополець
У неволі в будівничого. Рани на ногах. Новий господар. Праця коло ручних жорен. Знайомство з англійськнм матросом. Розмова з Дау ель-Бакані. Зміна становища. Збудування вітряка. Прихильність господаря. Думки про втечу.
Сливе півроку пробував уже Микола в неволі у Танжері. Правда, не на галері без світу Божого, проте неволя була також не легка. До того ж за всей цей час ні разу не стрічав він земляків.
Серед невольників були генуезці, венеціанці, греки, волохи, французи, москвини, мурини [17] та англійці. Але ні одної рідної людини, жодного слова по вкраїнському. І ця самотність дуже болючою була для Миколи. Скільки пережив він за останні часи!
На невольничім ринку господар галери продав Миколу одному, будівничому, що жив у мароканськім порту Танжері. І Микола вкупі з іншими невольниками, скутими по четверо в ряд, тягнув узберіж кораблі й гончаки [18] навантажені камінням та іншими будівельними матеріалами. Потім вони їх вивантажували, знемагаючи від тяжкої праці. Сонце пекло немилосердно. Рани од ударів ятрилися від поту та спеки. Люті африканські мухи й гедзі впивалися їм у закривавлене тіло, а воно гноїлося й кишіло червою мов живе стерво. А спека задурювала. Море горіло мов розтоплений метал і боляче було на нього глянути. Переводив Микола погляд на місто: воно лежало все біле, пишно розкинувшись на зелених горбах; стрімко взносилися стрункі мінарети, біліли серед гаїв пишно-оздоблені вілли [19]. Там журкотіли водограї, там була прохолода.
А тут невольники, особливо європейці, один по другім мертвими падали від сонячного удару. Та байдужо дивилося на це місто затінене пальмами, безжурно віддаючись пестощам сонця. Тиша стояла навкруги: лиш учувалося важке сопіння хворих невольничих грудей.
Інколи зі збанками на головах, із заслонами [20] на лиці, збігали до джерела стрункі арабські жінки. І кілька хвилин лунали тоді в повітрі безжурні голоси, привабливо дзвенів жіночий сміх. А Микола гинув од спраги, спеки й утоми, проклинаючи це мусульманське місто.
…І вночі не було відпочинку. Невольників замикали в вирубаний у скелі льох, брудний та вогкий, де вони задихались од смороду… Скільки часу минуло отак, Микола не уявляв собі. Та одного дня, вивантажуючи з гончака каміння, він посковзнувся й тяжко поранив ноги. А що доглядачі не звикли лікувати невольників, рани ніяк не загоювалися й Микола не міг працювати.
Отож, щоб збутися слабого, Миколу продали втрете. Цього разу купив його один дуже багатий араб, колишній губернатор Танжеру, Дау ель-Бакані. Після галери та тягання вантажу робота в нового господаря здалася Миколі дуже легкою. Під накриттям од спеки, прикуті довгими ланцюгами до муру, сиділи двадцять два невольники й ручними жорнами мололи збіжжя. Годували в Дау ель-Бакані також краще та й доглядачі були здається не такі люті. Отож Микола відпочив трохи й по деякім часі загоїлись йому рани.
Маючи більше вільного часу, почав він знайомитися з сусідами, але єдиним європейцем був серед них англійський матрос Джемс Бровн: отож із оцим англійцем вів Микола часті розмови й вони вчились одно в одного мови.
По деякім часі Джемс Бровн умів уже трохи по-вкраїнському, а Микола, що вже не раз за ці півроку стрічався з англійцями, сливе вільно почав говорити по-англійському. І яка ж це радість була для обох слухати й говорити рідною мовою! До того ж у Джемса Бровна збереглось якось Святе Письмо, з яким побожний матрос ніколи не розлучався.
І от, коли він навчив Миколу ще й читати по-англійському, вони разом читали Святе Письмо. Це траплялося звичайно ввечері після роботи. Друзі присовувались одно до другого, оскільки дозволяли ланцюги, схиляючи голову над Святою Книгою. І вони ночували тоді всім серцем незриме заступництво Найвищого Судії, що віддав їх у неволю як Іосифа й вірили щиросердно, що надійде час і Він визволить їх як і Йосифа з оцеї муки.
Отак проминуло цілих два місяці. Одного дня, оглядаючи своє господарство, Дау ель-Бакані зайшов і до невольників. Побачивши двох європейців, він спитав їх звідки й хто вони. Микола, що вмів уже трохи по арабському, відповів йому, хто був він та його товариш.
Почувши що Микола з України, господар ним дуже зацікавився й почав розпитувати дещо, бо не раз мабуть чував од турків про українців. Але Миколі важко було говорити по арабському. Помітивши це, Дау ель-Бакані, що був дуже освіченою людиною, спитав Миколу, яких мов він іще вміє.
– «Я чужих мов я найкраще володію латинською», відказав Микола.
– «Латинською?» здивовано запитав по-латинському [21]» Дау ель-Бакані. – Де ж ти її навчився?»
Тоді Микола оповів йому, латинською ж таки мовою, хто він і де вчився, як пішов на Запорожжя і як дістався до неволі.
Дау ель-Бакані вислухав оце з очевидним зацікавленням. – «Сміливий і лицарський народ ви, українці!» сказав він на відході. – «Не раз чував я про вашу відвагу. Самого Володаря вірних [22]» (хай Аллах продовжить йому віку!) гризе журба, що мав таких завзятих сусідів, а перед ним, козаче, тремтить уся Європа».
Оця розмова несподівано для Миколи змінила все його дальше життя. Незабаром його розкували, одягнули й оселили в палаці. Дау ель-Бакані давно вже шукав для свого сина, десятилітнього хлопчика, вчителя латинської мови. Отож він звелів Миколі вчити цеї мови хлопчика, суворо заборонивши ухилятися від свого предмету, особливо ж зводити річ на релігійні теми. А для догляду за Миколою приставлений був один старий слуга-Араб.
Хлопчина вдався дуже слухняний та працьовитий, то й наука йшла успішно. Отож батько був дуже задоволений з Миколи. Він не раз сам приходив на лекції, а іноді кликав до себе Миколу, щоб дати йому де-які вказівки що до науки. Але по де-якім часі Дау ель-Бакані почав кликати Миколу просто на розмову або на пораду, бо почав шанувати його за розум, досвід, освіту та лицарську гідність. Микола бачив оцю прихильність господаря й усе міркував якби поліпшити становище свого приятеля Джемса.
Одного разу, в розмові з Дау ель-Бакані, він оповів як мелють збіжжя на Вкраїні й як там вітер або вода працюють краще й скоріше ніж сотні невольників. Дау ель-Бакані дуже зацікавився й запропонував Миколі збудувати млина. Микола цього тільки й хтів. З дозволу господаря він вибрав собі з-поміж невольників майстрів, але в першу чергу увільнив Джемса Бровна. Матрос був непоганий тесля, та й Микола як справжній запорожець умів теслярства.
Отож вони й заходилися ставити вітряка. Але хоч якою легкою й простою здається ця справа, проте брак відповідного знаряддя, а особливо незнайома робота, справляли чимало труднощів.
І Микола й матрос цілими днями іноді додумувалися, як пририхтувати пальці до трибів, або як зробити, щоб із коритця під кошем, при кожнім повороті жорна, сипалося під нього збіжжя.
Траплялося, що якась дрібниця надовго спиняла роботу. Але ж для Миколи збудування вітряка було тепер справою честі. І він його таки збудував!
…цей вітряк був для них архітвором млинарської техніки…
Може у вітрякові й не все було зроблено майстерно, а борошно навряд чи вже було першорядної якості, але ж молоти можна було. Що ж до танжерців, у тім числі навіть і Дау ель-Бакані, – цей вітряк був для них архітвором [23] млинарської техніки.
Відтоді ще більше почав шанувати Миколу господар, а Джемса Бровна настановив за головного мельника.
Тепер Микола був сливе вільний. Він добре вже говорив по арабському. У пристойнім убранню це був гарний, ставний юнак з інтелігентним, завжди трохи зажуреним обличчям. І в виразі лиця мав він щось таке, що мимохіть притягало кожного: в нім була якась внутрішня сила, міць, втримана надлюдським зусиллям. Обичайний та здержливий він ніколи не виявляв невольничого пригноблення. Навпаки, почуття саможертви було для невольника джерелом самоповаги, що незримою авреолею [24] оточувала його постать. У рухах і в поведенції виглядав він немов здетронізований [25] король. І ця незламна сила викликала повагу навіть у гнобителів. Не диво, що Дау ель-Бакані почав закликати до себе Миколу не тільки для розмов на самоті, але й при гостях, особливо ж коли до нього приходили вчені мулли, каді [26] та інші. І тут розмовляли про філософію [27], а найбільше на релігійні теми.
Трохи згодом, господар здавалося так полюбив Миколу, що не міг уже без нього обійтися й почав брати з собою їдучи в гостину до вельможних, здебільшого вчених, знайомих.
Отож жилося б Миколі не погано, коли б не туга за рідним краєм. Вона мов звір вгризалася в душу й тоді гнітив його пишний палац, задихався він серед чудових пахощів тропічного саду. І часто радився Микола з Джемсом Бровном про втечу. Але ж хоч і був здається вільним, почував проте, що всюди за ним непомітно мов тіні стежать доглядачі. І не раз здавалась йому тоді нечуваним лицемір’ям та витонченим катуванням бусурменська прихильність.
Примітки
17. Мурин (= негр) – чорношкірий африканський тубілець. Венеція та Генуя – невеличкі італійські республіки-міста. Волохи = румуни.
18. Гончак – вантажове судно, яким сплавляють за водою вантажі; проти води або в затоці тягнуть їх на причалі.
19. Вілла – пишна оселя-хутір оддалік від міста над берегом моря або серед садів.
20. Мусульманські жінки виходять на вулицю з заслоною на лиці.
21. Того часу всі освічені люди в Європі вміли по-латинському. На Вкраїні, як і в інших європейських країнах, сливе всі грамоти (крім церковних), писали також латинською мовою.
22. Володар вірних – тобто володар усіх мусульман – це почесна назва турецького султана.
23. Архітвір – найкращий твір.
24. Авреоля – променясте коло, яким художники обводять голови святих. Звідси значення цього слова – слава, духова вищість.
25. Детронізувати – позбавляти трону (= престолу); так говорять про монархів.
26. Мулла – мусульманський священик; кадій – вчений правник і суддя
27. Філософія – загальна наука про буття, його підстави та причини.
Подається за виданням: Злотополець В. Син України: історична повість у 3 частинах. – Київ-Кам’янець-Відень: видавництво т-ва «Вернигора» у Києві, 1919 р., с. 37 – 41.