5. Втеча з неволі
Вал. Злотополець
Цат ес-Салямі. Диявольська спокуса. „Краще смерть, ніж зрада!” З ворогом Вітчизни всі засоби боротьби дозволені. Приготування до втечі. Крізь палац уночі. На мотузку в повітрі. Назустріч долі.
Одного дня, Дау ель-Бакані покликав до себе Миколу й звелів наглядати за будуванням вітряка в своєї родички-удови пані Цат ес-Салямі. Миколі це вже була не первина, бо околишнє панство слідом за Дау ель-Бакані почало й собі ставити вітряки. Отже, в супроводі невольників зараз же виїхав він на присланім ослі й за годину був коло оселі пані Цат ес-Салямі. Тут Миколу повели довгими алеями пишного саду. По сходах із рожевого мармуру, які провадили до величавого передсінка, увійшов він до палацу.
Навіть у Дау ель-Бакані не бачив Микола нічого подібного!
Проминув кілька пишно оздоблених залів: деякі з них були без стель і посередині мармурової долівки до басейнів, облямованих трояндовими кущами та квітами, з мелодійним журкотом спадала кришталева вода. Іноді починалися цілі галереї [28] з високим мов у церковних банях склепінням, опертим на майстерно різьблені мармурові колони. Усюди вилискував мармур, журкотіли водограї. У повітрі розносилися пахощі й Микола не знав, що запашніше: чи оті пишні квіти, чи аромати, що блакитним димом розходилися з срібно-перламутрових [29] курильниць.
І оця незнана пишнота, і барвиста мінливість фарб, і солодкий журкіт води сп’янили вразливу душу юнака. Милуючи красою, йшов як уві сні. Раптом відчув на своєму плечі дотик провідника й спинився: невольник зник уже провівши його до пані.
Вона сиділа просто перед Миколою на шовковій канапі. І крізь тонку заслону побачив Микола, що пані ще молода й незвичайно вродлива. А очі їй були такі променясті й такі сумовиті! – Немов журба якась застигла в них, промінюючи безупинно тужливим зором.
– «Вітаю тебе, чужинче! Ти втомився: сядь і спочинь!» промовила вона стиха.
І її мелодійний голос якось журливо забринів серед оцеї пишноти. Невимовне почуття охопило Миколу й чомусь так шкода стало журно-привітної красуні.
«Я чужинець і невольник, світла пані. В цій землі мене так не вітали ще навіть звичайні люди – з тихим докором одповів Микола – «а тут така пишнота… Може Ви сама королева? Ні, я не знаю, що Вам одповісти!» – І він сам здивувався своїй несміливості: здається не хвилювався ще так перед самим кошовим.
Вона всміхнулася ледве помітно, але не сумовитими очима, лиш устами.
– «Не нарікай на мене: я сама тут чужинка… Сядь же та розкажи мені, звідки ти?» І таке ніжно-жіноче співчуття бриніло в її голосі, що Микола й не стямивсь як сів і почав говорити.
Він оповідав про свою науку, про батьків, про Запорожжя, про бої, про полон, а найбільше про Вкраїну та її муки. І тут голос йому тремтів од хвилювання. Пані була здається також зворушена: на очах їй світилися сльози. Раптом вона підняла з лиця заслону й Микола побачив шляхетно-звабливе жіноче обличчя.
І од ції нової ласки [30], яку зробила йому незнайома пані, глибока вдячність і якесь нове, ще незнане почуття ввійшло в серце Миколі. А вона обійнявши руками коліна, тужно схилила голову мов зів’яла квітка й так і застигла в німій тузі.
І Микола мовчазно й непорушно сидів коло неї, не сміючи перебити цю тишу з пошани до невідомого йому горя. Боже, чого б не віддав він, щоб тільки розважити цю зажурену красуню! Здається, життя б не пошкодував за усміх на вирізьбленому немов із білого мармуру личку.
– «Не дивуйся, лицарю!» промовила нарешті Цат ес-Салямі, опанувавши себе. «Усі мої кревні далеко-далеко звідси. Ти нагадав їх мені своїм оповіданням!»
Потім згадавши зненацька обов’язки господині, звеліла вона невольницям принести солодощів та прохолод, приймаючи Миколу не яко невольника, але як дорогого гостя. І отак, наглядаючії за роботою, не раз бував Микола в Цат ес-Салямі. Завжди вона його стрічала не яко невольника, але як близького, щирого друга.
Одного дня, саме вернув Микола з роботи, як його покликав до себе господар. З виразу обличчя помітив Микола, що Дау ель-Бакані має йому сказати щось дуже важливе.
– «Друже!» урочисто почав господар, узявши Миколу за руку. «Ти бачиш мою прихильність і знаєш, що я зробив для тебе. Ти був у кайданах, і я розкував тебе; був невольником, а став моїм другом! Скажи ж мені тепер, чи подобається тобі Цат ес-Салямі?»
Багато вже чув і бачив Микола на своєму віку, але ж од цієї мови оторопів, не знаючи що відповісти.
– «Слухай же мене уважно!» – продовжував Дау ель-Бакані.
«Багато й не останніх юнаків домагалося Цат ес-Салямі, але тільки ти зворушив їй серце. Аллах послав тобі долю. Бери її за жінку й будь щасливий!»
– «Її за жінку?» – ледве вимовив Микола, – «але ж я невольник, а вона вельможна пані!»
«Я даю тобі волю!» дивлячись йому просто в вічі, промовив Дау ель-Бакані.
– Я християнин, а вона мусульманка! – твердо додав тоді Микола.
«Християнин?» згірдно повторив господар, пронизуючи його очима, «що ж? – перейдеш на мусульманство!»
Лише тепер зрозумів Микола як слід значення слів господаря. Мов опечений одскочив од бусурмена. Увесь зблід на лиці.
– «Зрадити віру батьків! Продати для розкоші свій народ! Ні, краще смерть! – В нашім роду не було відступників!»
Він задихався. Очі горіли ненавистю. Страшний і прекрасний був у гніві козак! Раптом Микола згадав своє становище й неймовірним зусиллям волі опанував себе, але помітив, як зловісний вогонь блиснув в очах у господаря. Проте це була лиш одна мить: Дау ель-Бакані стримав себе також, продовжуючи далі:
– «Слухай же!» і в голосі бусурмена бриніла тепер незламна воля, «ти забув, хто ти. Не завжди живеться добре невольникові: сьогодня в ласці, а завтра на галері, сьогодня здоровий юнак, а завтра каліка-євнух. І втікати йому нікуди: лише замах на втечу і виймають очі! Слухай же уважно!» говорив Дау ель-Бакані далі, – «раз на віку трапляється щастя! Подумай, я даю тобі на це один день!»
Слухаючи ці погрози, відчував Микола, як німіє йому від жаху тіло, а несамовита лють охоплює всю істоту. Не смерті боявсь, але каліцтва. Бо ж нема справді нічого страшнішого, а надто для юнака, як бути скаліченим нелюдським способом. І хотілось йому схопити цього ката за горлянку й задавити мов скаженого собаку.
– «Так от яка ласка ворога! Ні, ні!» з ненавистю думав Микола, «він лютіший від доглядачів на галері!»
І тут зрозумів він раптом, що з цими катами всі засоби боротьби дозволені, що це не люди, але звірюки. Отакі думки мов блискавки пролетіли в його розпаленій голові. І Микола вирішив: уперше в житті стримати себе, обдурити ворога й спробувати щастя в утечі.
– «Так, пане!» промовив він покірно, немов схаменувшись. «Я забув, що я невольник. Але ти розумієш сам, як тяжко зректися того, чого нас змалечку навчили.»
Ця вдавана покора відразу вплинула на Дау ель-Бакані й він уже значно лагіднішим голосом почав переконувати Миколу. Він говорив Миколі, що ж однак ніколи вже йому не вернутися на Вкраїну. Отож треба вибрати: або неволя, або розкоші.
Та яка користь буде для вітчини, коли він десь конатиме на галері? Хто знатиме про це? – А тут житиме в багацтві, матиме за дружину одну з найвродливіших жінок Сходу. З його розумом, освітою та бойовим досвідом і у війську, й на цивільній службі можна зайняти високу посаду. І яка шкода буде від цього Вкраїні? Адже ж Мароко далеко від України й ніколи з нею не воюватиметься!
Микола вдавав, що він визнає Дау ель-Бакані рацію й прохав лише збільшити час, уже навіть не на обмірковування, але на те, щоб звикнути до несподіваного щастя. Господар охоче тепер згодився пождати й не настоюючи навіть на призначенні певного речинця, відпустив Миколу.
З важкими думами, але з твердою постановою вийшов Микола. Перед ним зійшлося три шляхи: побусурменення, неволя й утеча. І він зробив уже вибір. Знав, що чекає його при невдачі, але ж не мав іншого виходу. Почав обмірковувати план утечі.
Незвичайно тяжка була ця справа, навіть коли б пощастило викрастися з палацу. Увесь палац, сад і подвір’я – це була справжня твердиня, оточена стрімким муром шість метрів [32] заввишки та глибоким ровом коло чотирьох метрів завширшки. Отож, коли б навіть утікачеві пощастило спуститися на мотузку з муру, опинився б у рові, вилізти звідки було неможливо. Біля брами ж та звідного мосту [33] постійно вартувала сторожа.
Але Микола знав також, що в саду біля муру росло високе крислате дерево, міцне гілля якого звисало понад муром майже над серединою рову. Отже Микола гадав, що коли б він зачепив линву за найгрубшу гілляку й спустився вниз, опинився б іще на яких два метри від берега. Проте він розміркував, що коли б линва була міцна, а гілляка не зламалася, можна було б тоді, розгойдавшись у повітрі, доторкнутися до муру й одштовхнувшись сильно, опинитися на березі.
План утечі був занадто сміливий і ризикований, але єдиний. Уся справа тепер була в тім, щоб здобути відповідну линву й викрастися вночі з палацу. Повідомивши при першій змозі Джемса Кровна про свою постанову, Микола оповів йому план утечі, запропонувавши втікати разом.
Джеме Брови охоче згодився й вони почали готуватися до втечі. Джемсові, яко мельникові, протягом двох день удалося без жодних підозрінь здобути кілька міцних мотузків. Зв’язавши їх до купи, матрос міг мати міцну, потрібної довжини линву. Замісць зброї він же ж таки здобув два довгих, гострих долота з млинарського знаряддя й напередодні втечі передав одно непомітно Миколі, а той переніс його під одежею до своєї кімнати.
Увесь цей час Микола вдавав при зустрічах із господарем цілковите задоволення своєю долею. Проте кожного разу боявся, що не витримає цеї гри й зрадить себе якимсь нерозважним словом чи рухом.
Надійшла нарешті ніч утечі. Ніколи ще мабуть так не хвилювався Микола, як того часу. Здавалося, що серце йому розірветься, заки діжде призначеної години. Кілька разів починав уже Микола думати, що пропустив умовлений час і поривався відчинити двері. Проте страшним зусиллям волі здержувався. У голові гупало мов гнали міліони волів.
Раптом заспівав півень. Одним скоком Микола був коло дверей. «А що, як скрипнуть?» блиснула думка. Рішучим рухом підняв проте клямку й одразу відчинив двері. Вийшовши безшумно зачинив їх за собою.
Навкруги панувала тиша й півтемрява. Схилившись біля одвірка, з шаблею в руках, спав чорний невольник. Микола застиг навшпиньках. Один підозрілий рух, лише нерівномірний віддих – і він кинувся б на вартового й задавив би на місці.
Та невольник спав твердим сном. Мов тінь прокрався повз нього Микола. Пробиравсь через пишно оздоблені зали. М’який півсвіт йшов з підвішених де-не-де кришталевих лампад. Ніжно-пахучий дим розходився з срібних курильниць. Дивовижні арабески [34] на примхливих маврійських склепіннях та луках приковували погляд. Подекуди таємно вилискували на чорному мармурі старовинні темно-золотаві арабські письмена.
Дійшов нарешті до темного передсінка. Мов неясні тіні взносилися колони. По середині журкотів водограй. Слабий світ мерехтів у далечині: то були двері балкону. Під захистом колон почав туди прокрадатися Микола.
І вже був на середині передсінка. Раптом напружений слух уловив ледве чутну ходу: хтось ішов сюди. Сховавсь за колону. Увесь напруживсь мов тигр до скоку. Задержував віддих. В руці стреміло вістря долота. Назустріч ішов невольник. Нічого не помітивши, пройшов повз Миколу. Хода затихла. Ще не встиг Микола рушити, як знову почулася хода. Поуз втікача пройшов невольник, що вартував біля дверей.
Іще кілька хвилин напруженого чекання. Все стихло. Мов тінь прокрався на балкон і по гіллю дерева миттю опинивсь на землі. В саду панувала тиша. Нечутною ходою, ступаючи по теплій росяній траві, дійшов до водограю. Якась тінь вийшла з-за дерева: це був Джемс Бровн.
– «Линва є», прошепотів ледве чутно. І обоє почали прокрадатися до муру.
По крислатому дереву вилізли на мур. Матрос обв’язав Миколу одним кінцем линви за пояс, зачепивши другий за гілляку й почав спускати. Саме зайшов місяць і Микола ледве бачив на кілька ступнів навколо. Здавалося був уже над самим ровом.
– «Годі!» гукнув стиха Джемсові. Той зав’язав угорі линву. Розгойдавшись, Микола одштовхнувсь од мура й долетів до берега. Але був занадто високо й черкнувши об берег ногами, знову перелетів через рів, гепнувшись з розгону об мур. Тільки Миколина сила волі та будова тіла могли витримати такий удар.
– «Нижче!» гукнув удруге матросові. Той спустив його нижче. Коли линва перестала гойдатися, частина Миколиного тіла вище пахов була над ровом, решта в рові.
Знову почав розгойдуватися. Це була найстрашніша хвилина! – Коли б линва або гілляка не витримали, смерть була неминуча: з розгону настромився б на забиті в дні рова палі. Але цього разу линва почала закручуватися й долітала усе до муру спиною. Нарешті Миколі пощастило: одштовхнувшись од муру, долетів до берега й з усієї сили за нього вхопився. Джемс відчув, що линва спинилась, одв’язав її й почав злегка попускати. Микола виліз на берег. Кілька хвилин спочивав: боліло все тіло. Далі зачепивши кінець линви за якогось корча, дав гасло Джемсові спускатися. Матрос миттю опинився біля Миколи.
Уже співали другі півні, а береговий вітер проганяв із моря туман, коли наші втікачі прямували до затоки. Йшли більш як годину. Почало сіріти й острах узяв втікачів, що рибалки їх попередять і, позабиравши байдаки, почнуть відпливати на ловлю. Не йшли, а просто бігли до берега. І вже чутно було шум пробудження міста, коли підходили до затоки.
Край берега стояло кілька байдаків із сітями та іншим рибальським знаряддям з вечора приготовлені до плавби. Зіпхнути найближчого з них на воду, напнути вітрило й одпливти – це була для втікачів справа кількох хвилин. Микола сів коло стерна, матрос – біля вітрила й легенький байдак, мов білокрилий птах, полетів прорізуючи хвилі.
А місто прокидалося: з’явилися на вулицях погоничі ослів, зі збанками на головах щохвилини збігали за водою танжерські дівчата, рибалки навантажені сітями прямували до берега. Та наші втікачі випливли вже з затоки на повне море. Неволя зісталася позаду, перед ними пінились хвилі, а там у далечині, неясна мов обрій моря, чекала їх незнана будуччина.
Примітки
28. Галерея – ряд довгастих високих залів з стелями, опертими на муровані стовпи – колони.
29. Перламутр – сріблясті з різнобарвним відсвітом окраси; їх здобувають із морських мушель.
30. Жінки Сходу піднімають з лиця заслону тільки перед близькими людьми.
32. Метр = коло півтора аршина.
33. Звідний міст – міст на ланцюгах, який можна підчас небезпеки піднімати.
34. Арабески – орнаментичні окраси н арабському стилю. Відзначаються незвичайною вибагливістю та різноманітністю. Маврійський – од слова Мавр. Маври, т. є. Араби – мешканці колишньої Мавританії (на півночі Африки).
Подається за виданням: Злотополець В. Син України: історична повість у 3 частинах. – Київ-Кам’янець-Відень: видавництво т-ва «Вернигора» у Києві, 1919 р., с. 42 – 49.