Наша революція – буржуазна, а не соціалістична

Дмитро Донцов

В наших умовах зміст поняття “волі до нації” набирає спеціфічний характер, і тут ми підходимо до третього постулату нашої внутрішньої політики: до т. зв. традиціоналізму. Аби нація могла утриматися на вні, мусять бути міцними сі урядження та ідеї, котрі віками довели свою пристосованість до народної психіки, досвідом довели, що потрафлять бути міцним цементом суспільності. Сі ідеї та урядження випливають з того ідеалу нації, котрого головною прикметою є відстоювання свої незалежності проти Росії.

Народ, котрого історичним завданням і ціллю було не позволити московським впливам вийти поза свої етнографічні границі, мусить плекати в своїй внутрішній політиці ідеї, на котрих нація в своій боротьбі зросла і зміцніла: ідеї окцидентальної культури. З примату зовнішньої політики над внутрішньою, з вимоги політичної незалежності і традиціоналізму випливає, як логічний наслідок, вимога окціденталізації цілого нашого внутрішнього життя.

Можна мати різні погляди на наше минуле, як і різні культурні симпатії. Але два факти ніхто не посміє заперечити: що першим етапом або передумовою політичної сепарації від Росії є культурна сепарація та що тільки так довго могли ми опиратися російським впливам, як довго непорушно стояли засвоєні нашим народом традіції германо-латинської культури.

Се вона вложила в нас індівідуалістичну психіку, її активність, котрі ділаючи, як в одиницях, так і в групах, позволили ставити чоло російським впливам. Литовський статут, магдебургське право, незалежна від світської власті церква (латинсько-римський принцип), церковні братства, козацькі товариства (ідея “лицарства”, що лежала в їx основі, також чисто європейська), становий конституціоналізм, зрештою приватна власність – все се були урядження, що виробили з нації європейський тип організованого колективу, збудованого не на московськім принципі приказа, тільки на англійсько-європейськім – самоуправи (Selfgovernment).

Інституції, що виробили в нас велику відпорну силу, а в одиницях – сю активну психологію борця, що своє найбільш викінчене виявлення знайшла в Америці. Я вказував вище, як ся активістична психологія помогла Україні стати запорою побідному ходові російського деспотизму, в його політичній, релігійній та соціальній експансії. Се, що було перепоною сій експансії тоді, лишилося нею і досі. Коли інституції, що витворювали сю психіку, зникали, “московилися” або, що було те саме, “православилися”, нація стала наближатися до тої медузоватої маси, якою була і є маса російського народу.

Шляхта, насильно і передчасно позбавлена політичного проводу в суспільності, стала забавкою в руках самодержця; за нею пішли позбавлені права самоуправи міста і церква, що організувала таку величаву самооборону в 16 віці, спускаючись до рівня московського “ведомства православних дел”. Передвиборча агітація на Україні під час виборів до Катерининської комісії, розумовщина, українська масонерія початку XIX в., опозиція українського духовенства секулярізації церковних маєтків, слабий відгомін козацьких традицій за часів Кримської війни, селянські повстання на Полтавщині і Харківщині в 1902 р. та велика участь Українців в російській революції – були останіми вибухами завмираючої енергії нації, зведеної московськими політиками до значення кількох десятків міліонів Плятонів Каратаевих, що разом з 70-ма московських стали тим тараном, перед котрим тремтіла Європа.

Нам нема ніякого іншого виходу, щоб врятуватися перед політичною смертю, як здобути назад давню активність, як вернути на стару дорогу, врятувати се, що дасться врятувати. Уживаючи англійського виразу, можна сказати, що внутрішньою нашою політикою, що відповідала би зовнішній політиці сепаратизма, має стати: вестернізація нації (the westernisation, “узахіднення”, “зокциденталення”), плеканя всіх живих ще в народній психіці традицій та інституцій Заходу, котрі колись зробили з нас націю та з занепадом котрих стали ми народом. Сю вимогу мусимо переводити консеквентно, в усіх областях нашої внутрішньої політики: в стисло політичній, соціальній, культурній і релігійній.

Характеристику сього західноєвропейського ідеалу я спробував дати вище. Його загальні риси, се – признання вартості індивідуальності, особистого зусилля, егоїзму в суспільній праці по-перше; засади організованого колективу і самоакції по-друге; енергічна оборона національним колективом своїх прав на вні по-трете, зрештою, негація російських ідеалів орди (охлократії або деспотизму), уярмленя одиниці і космополітизму.

В области політики, се значить передовсім – ідея демократії так як се слово розуміється на Заході. Було б тривіальностю хотіти сим словом означити суть європейського типу політичної еволюції, але на жаль з браку ліпшого терміну мусимо ним послуговуватися. Під демократією розуміємо тут, як вже не раз зазначено вище, економічну і політичну самодіяльність, оперту на свободі одиниці. Ся демократія переходить тепер велику кризу, в котрій її вороги хочуть бачити такий самий смерк богів, як був колись упадок монархії та аристократії.

Kpиза репрезентаційної системи (парламентаризму), що викликала рецидив монархізму не лише на Заході, але й в нас, і загальний крик за новою економічною і соціальною демократією (не соціал-демократією), все се тяжкі симптоми ще тяжчої хороби, в яку впала демократична суспільність. Але мимо сих хороб нікому в Європі не впадало до голови захитувати самим принципом, на котрім базувалася досі ціла суспільна еволюція в Європі: принципом самодіяльності і негації всяких форм “просвіченого абсолютизму”, монархічного чи совітського. Виняток під сим взглядом роблять хіба купки платних або збаламучених агентів кремлівського маньяка, що зрештою стрічають велику опозіцію у власних краян.

Сей принцип демократії не сміємо опускати і ми, що маємо усталити провідні лінії нашої політики по тій великій революції на сході Європи, котру закохані у всяких плагіатах москалі називають російською. Ся революція привела до упадку царського абсолютизму, офіціального православія і політичної переваги російської народності. На Україні вона повела до уконституювання власних форм політичних, правно-державних і церковних.

Щодо оцінки сеї революції панує в нас найдивніший хаос. Взагалі слово революція має в нас якийсь містичний і, ще так скажу, антинауковий змисл. В нас часто під сим словом розуміють просто великих розмірів дебош. Революцію робилося не тому, щоби щось позитивного осягнути, лише тому, що ображене революційне сумління шукало виходу на вні. Не акція, не свідомий план, а помста. Не ut a quia.

Відповідно до сього скептично дивляться в нас на кожного, хто з будинку, заваленого революцією, збирає цеглини на будування нового. Се в нас називається контрреволюцією, революцією ж – зрівняння з землею зненавидженої установи, щоб на місці, де вона колись стояла, як колись на площі Бастілії, можна було повісити табличку з написом on danse ici. Контрреволюцією називаються рівно ж тенденції замінити анархію новим, але все ж ладом, котрий, як і щойно повалений, незабаром зачинає зраджувати нахил до стабілізації, а значить і до консерватизму. При сім забувають, що, як в механіці, так і в геометрії революцією зветься коловротний рух, що кінчиться в тім своїм пункті, звідки почався (по франпузьки оборіт землі навколо сонця зветься lа révolution de la terre autour du soleil).

В нас революція – се рух, котрий ніколи ніякого кінця не сміє мати. Се надзвичайно оригінальне розуміння слова “революція” виявилося і в оцінці російської революції, також того перевороту на Україні, котрий, мимо декретів совітського уряду, зробили все ж таки українці, а не росіяни. Не можучи допустити, аби революція вернула до свої вихідної точки, наші політичні публіцисти, покликані і непокликані провідники нації та представники соціалістичних партій (а яка партія в нас не є соціалістична?) прийшли до внеску, що революція, котра відбуваеться в нас, се – революція соціалістична.

Не могло бути більш абсурдного твердження. Бо соціальна революція, котра доконалася на Україні, була не соціалістична, а буржуазна, в правдивім сенсі того слова, так зненавидженого нашими давніми і новонаверненими, безвусими і сивобородими прихильниками Маркса та Йоффе. Се була в своїх причинах і наслідках, в самім своїм типі та сама революція, котру легалізувала славнозвісна ніч 4-го серпня у Франції і котра скінчиться на Україні так само, як вона скінчилася там – витвореним поважної верстви середного селянського буржуа, типа, котрий mutatis mutandis, як одно око до другого буде подібний до сього мужика, котрому присвятив стільки годин свого таланту Мопасан.

Соціалістичним ідеям в масі українського селянства не було зрештою звідки взятися, за ними ніхто не стояв, опріч горстки міського робітництва і неосвіченої, здекласованої та змосковщеної, хоч і закоханій в “Кобзарі” інтелігенції. Твердження деяких “чесних з собою” інтелігентів з тої породи, що кожний селянин ніби а природи речей вже соціаліст, належить до сих милих і наївних дотепів, котрі охоче даруються жінкам і поетам, але котрі як логічні аргументи в рахубу не йдуть.

Лишаеться звичайно верства “бідного селянства”. Але вона від соціалізму так само далека, як і інші селяни. Соціальні симпатії кожної верстви означуються не висотою її доходів, тільки тим, звідки він йде, його природою. Робітник, котрого джерело доходів – зарібна платня, якби висока вона не була, може бути соціалістом. Селянин, що черпає свій дохід з приватної власності (яким би малим сей дохід не був) лишиться стороником засади приватної власності. В своїм “Тероризмі і комунізмі” глузує Каутський з тих наївних економістів, котрі

“думають, що бідний селянин має інші клясові інтереси, як заможний, а такі самі, як міський зарібник. Се так само фальшиво, як думка сих, що малі капіталісти мусять мати інші інтереси, як великі. Малі капіталісти хочуть стати великими, а дрібні селяни – збільшити свою посілість. Се якраз їx мета, а не соціалістична суспільність. І одні і другі хочуть збільшити свій дохід коштом робітників, одні через низьку зарібну платню і довгий час праці, другі – через високі ціни на средства поживи” [“Terrorismus und Kommunismus” von Karl Kautsky].

До останої уваги я ще верну пізніше, а поки що обмежуся на занотованню авторитетного свідоцтва визначного теоретика марксизма про анти-соціалістичність селянства в його цілому.

Отже не могла революція, котру зробило се селянство, бути соціалістичною, навіть в своїх замірах. Не була вона нею і фактично. Причини її лежали в недокінченості того переворота, котрий зробив в 1863 р. Александер 2. Визволення селян з наділенням їx землею привело до сього, що селяни стратили до 24 % землі, котрою користалися за панщини на річ дідичів. З тої ж, що їм лишилася (1,9 десятини на господарство в середньому на Поділлю, 1,2 – на Полтавщині і Київщині) було фактично неможливо вести господарство, бо для того, як на українські відносини, треба було мати від 5 до 10 десятин [O.Bauer, Bolschewismus oder Sozialdemokratie, Wien 1920. – D. Donzow, Grosspolen und die Zentralmächte, Berlin 1916]. Бракуючі десятини старався селянин шукати, докуповуючи їx або, хто не міг, орендуючи панську землю.

Отже та сама панщина залишилася в суті речи і надалі та за її остаточне скасування якраз зачав своє повстання український селянин ще три роки перед т. зв. російською революцією, бо вже в 1902 р. в величезних мужицьких розрухах на Полтавщині і Харківщині, розрухах, котрі витягнули на Україну з Петербурга всесильного Плеве, котрі були прологом до “російської” революції та котрі, як всі самостійно-національні, не підтримувані з Москви рухи, замовчували наші фахові історики. Отто Бауер бачить в сій новій революції за повне знищення панщини аналогію до європейської революції [18]48 р.

І в Середній Європі абсолютізм зніс кріпацтво, як і в Росії. Але він зніс тільки особисту неволю. Повинність селян працювати на дідичівськях ланах і обов’язок платити податок панові лишилися аж до 1848 р. Як в [18]48 р. в Середній Європі, так на Україні 1917 р. положено підвалини для нового буржуазного ладу, що приходив на зміну збанкротованому феодалізмові.

В 1863 [1861] р. правний титул взаємин між селянином і великим земельним власником змінено, але не змінено його економічного змісту. В 1917 змінено його економічний зміст, але ні одному селянинові на Україні навіть не снилося зміняти правний титул, на підставі котрого він володів землею: титул приватної, буржуазної власности. “Особое мнение” поетів, як вже зазначено, справи не міняє.

Соціалістичні симпатії малочисленого і малосвідомого, цілком не організованого міського робітництва на Україні і большевизмоманія ще менше численних російських і жидівських партій на Україні не міняють нічого в суті революції, що доконалася на Україні в остатні роки по упадку царату. Сей переворіт відбувається тепер в цілій Східній та Середній Європі. Угорщина, Румунія, Кроація, Польща і Балканські держави так само, як і Україна, стоять під знаком великої селянсько-буржуазної революції, котрій дала війна незвиклий розмах. Наслідок сеї війни – розпад трьох великих держав, Росії, Австрії та Угорщини, і революція в Німеччині був кінцем політичного впливу земельної аристократії в сих країнах.

В сих землях, котрі ми назвали скрайнім Сходом Окциденту, слабий розвиток міського життя і міської буржуазії зробив се, що політичний вплив в державі лишився в руках земельної аристократії: українських дідичів, балтійських баронів, польської шляхти, румунських боярів, богемських великих панів, угорських джентрі і східно-пруських юнкерів. Позбавити політичного впливу сю клясу, що найбільш очевидним способом стратила колишній політичний план, стало ціллю революційних рухів. На зміну їй приходить нова кляса – селянська демократія. Се була наскрізь буржуазна ціль, що одначе не позбавляє цілого історичного процесу, про котрий мова, несподіваного ренесансу селянства, епохального значення в політичній історії Європи.

Така оцінка сеї революції означує також головні лінії зовнішньої та внутрішньої політики України. Разом з революцію війна пересунула осередок ваги економічного і суспільного життя на село, нищучи промисловість, викликуючи валютову кризу, звільняючи селянина від гіпотекарних довгів, зменшуючи силу міських занепадаючих центрів всякого люксусу. З загалюканого білого раба, невільника міста, став селянин віссю, коло котрої зачинає крутитися все господарське життя країн, діткнутих війною. Нема нічого дивного, що се пересунення центра економічного життя мусить відбитися і в області політики.

Примітки

Катерининська комісія – одна з численних і завжди безуспішних спроб ввести в Росії конституційний лад шляхом революції згори. В 1766 р. імператриця Катерина 2-га наказала скликати комісію, яка мала б виробляти закони для імперії; але в 1768 р. вона ж наказала комісію розпустити (одна з численних і успішних спроб конрреволюції згори).

Йоффе – не можна з певністю сказати, кого мав на увазі Донцов. Можливо, Адольфа абрамовича Йоффе (1883 – 1927), російського більшовика і дипломата.

Мопасан – Гі де Мопасан (1850 – 1893), французький письменник.

1863 р. – мабуть, це описка Донцова, замість 1861 р.

Плеве – Вячеслав Костянтинович фон Плеве (1846 – 1904), міністр внутрішніх справ Російської імперії (1902 – 1904). Проводив політику безоглядного жорстокого придушення всіх антиурядових виступів, зокрема, сленяських заворушень в Україні, про які згадує Донцов. Убитий соціалістами-революціонерами.