Російський месіанізм

Дмитро Донцов

Від самого 1648 року, від часу, коли по довгій перерві нація знова виступила активним чинником в європейській політиці, не переходила Україна кризи поважнішої від теперішньої.

Катастрофальний упадок трьох імперій, увільнення скритої національної енергії уярмлених досі народів Східної Європи, енергії, що своєю руйнуючою силою лишила далеко по за собою аналогічні рухи 1848 року, соціальна криза, що поставила під знак запитаня саме існування нашої цивілізації – ось те окруженя, серед котрого збуджена лоскотом світової завірюхи з довгого сну нація мусіла шукати і реалізувати свій колективний ідеал.

Майже жодну з європейських націй війна не заскочила зненацька: та чи інша була може не підготована до неї військово, але кожна була свідома своїх політичних цілей в сей пам’ятний 1914 рік. Велика Британія з її старими і протягом віків незмінними традиціями її континентальної політики, Франція, що горіла жадобою реванша, Росія з своїм “тестаментом Петра першого”, навіть Австрія з своїм старим цісарем, що ще пам’ятав Метерніха, і традиції наполеонських воєн, що був свідком Кримської війни, навіться Австрія знала, за що вона має битися. В подібній сітуації знаходилися і інші, втягнуті у вир світової війни народи. Старі й молоді, одні напередодні кінця своєї історичної кар’єри, другі на її початку – всі вони мали отверті очі не лиш на суть великого конфлікту, але й на средства, котрими міжнародні конфлікти звичайно розв’язуються: ні Лойд Джорж, ні Кіченер, ні Клемансо, ні Берхтольд, ні Пашіч, ні Тіса, ні Гольвег – ніхто з них не забував старого правила, що великі історичні суперечки рішаються кров’ю і залізом…

Як же ж інакше представлялася справа в нас! Вибух війни знайшов нашу політичну думку на роздорожю. Немногі голоси, вказуючи на перші товчки великого землетрусу, на потребу приготовитися до нього, коли не хочемо, щоби він поглинув нас, закрикувалися, як голоси докучливої Касандри, відриваючі непотрібно людей від їx важної праці. Наша pays légal група людей, що представляла націю та її аспірації, жила з дня на день, без ясно виробленого, загально прийнятого політичного ідеалу, не зазираючи в майбутнє, котре, як байронівський Камінний гість, стукало вже в двері, здавалося так безпечної нашої хати, щоби одного гарного ранку з’явитися на її порозі перед переляканим українським Дон Жуаном.

Заколисана навіяними її пророками снами-мріями про мирну еволюцію людськості, про мирне полагодженя всіх національних конфліктів, про різні “федерації”, “децентралізації”, “народне братерство”, втягнута сими пророками в русло чужої національно-державної ідеї, нація здавалося спала летаргічним сном. Застрашаючий хаос ідей, повний брак загально респектованих традицій, відсутність загально узнаного прапору, що малювався одними на два, одними на оден, а іншими знов на три кольори, дезорієнтація провідників, получена з фаталістичною і обезвладняючою вірою в “несмертельність нації” – ось були найбільш характеристичні прикмети групи людей, котрим, немов на кепський жарт історії, судилося ділати в момент, що приходить раз на одну або дві сотні літ, треба було виступати на політичну арену не лиш з доброю волею і любов’ю до рідного краю, але й з ясно сформульованим політичним ідеалом.

Накидати загальні риси сього ідеалу, як його розуміє і розумів автор, є цілею сеї праці. Се зробити ніколи не є запізно, бо криза, котру переходимо, не хвилева: як пропасниця стрясатиме вона ще довго нашим національним організмом. Ще довго стоятимемо перед завданям знайти вихід з проклятої сітуації, в котрій опинилася наша країна.

Виробити сей ідеал, або радше віднайти його, що, хоч твориться чинниками зовнішними, але захований в неясній, підсвідомій психіці народа – неможливо без правильної оцінки суті тої кризи, котру ми враз із цілим світом переходимо.

Вульгарна думка бачить причину хороби, що стрясає суспільний організм Європи, в боротьбі різних ворожих собі імперіалізмів (котрі, розуміється, є ділом “тайної дипломатії”, “генералів” і пануючих) і в назріваючій соціальній революції. Наражаючи себе на закиди “реакційності” або парадоксальності, автор не поділяє сеї думки. Або – не цілком її поділяє. Безперечно, теперішній хаос є результатом боротьби “імперіалізмів” (хоч причини її не такі примітивні, як здається ворогам тайної дипломатії); безперечно гістеричний крик низших верств за новим соціальним ладом – се одна з істотних причин кризи, але поза сими конфліктами криється глибший або в кожнім разі давніший.

Сей інший конфлікт захований в соціальній боротьбі, котру переходить Європа. Сей конфлікт лежав в основі конфлікту двох ворожих груп держав 1914 році. Він же ж крився за визвольною боротьбою австрійських і турецьких слов’ян проти габсбургської та оттоманської державної ідеї. Він же ж товаришив при повстаню білоруських і українських селян в Польщі в кінці XVЇЇI віку. Його ж контури бачимо в революції 1648 р. на Україні, як і в національних революціях 1917 на сході Європи. Сей конфлікт, що його з трівогою передбачав Ляйбніц і Ренан, Наполеон І і Гюго, Енгельс і Біконсфільд, про котрий з жадобою помсти візіонували Герцен і Леонтьєв, Бакунін і Горький – се великий конфлікт двох цивілізацій, двох політичних, соціальних і культурно-релігійних ідеалів, конфлікт Європа – Росія.

Що сей конфлікт справді лежить в основі многих хвилюючих наш час питань, про се найлегше переконатися, коли звернутися до останної фази сього конфлікту, до з’явища, що дістало віднині незатерту назву большевизму, до аналізи з’явища, в котрім велика частина нашої безкритичної інтелігенції бачить найбільше викінчену форму соціальної революції.

Що є большевизм? – питаються його несвідомі приклоники (бо свідомі не питають про се) і відповідають: се інтернаціональний рух, а цілею його є повалення імперіалізму, капіталізму, націоналізму і прочих богів буржуазного пантеону. Большевизм – відповідають його противники – се бунт рабів, се негація законів логіки і народного господарства. Большевизм – твердять антисеміти – се жидівська змова на згнобленя християнства на користь воюючого Ізраеля.

І одні і другі і треті мають остільки рацію, що большевицька Росія справді дала товчок соціальним рухам міжнародної ваги. Але і одні і другі і треті нехтують се, що большевизм, як вже показує його назва, се з’явище російське і в першій лінії російське. Слушно, найблизшою метою платних і ідейних агентів большевизму за границею було знищення європейського буржуазного порядку, тільки – чи лише се? Чи се лише причина того завзяття, з яким хмари сих агентів у Відні, Будапешті, Копенгазі, Римі, Парижі та інших більших і менших центрах заходу робили свою роботу зруйновання існуючого порядку в сих країнах? Чи справді повалення системи визиску було їx першою цілею, чи може в і завзяттю греба шукати сих глибших і сильніших мотивів, незнаних самим мандрівникам пролетарської революції за границею, про котрі свого часу писав Достоєвський? В однім зі своїх “Дневників писателя” пише він:

„Чому майже дев’ять десятих москалів у своїх мандрівках за границею пристає все до тих лівих верств європейських, котрі так сказати б відкидають свою власну культуру? Чи не слідно в сім факті російську душу, котрій європейська культура есє була чужою?”

Я власне так і гадаю. Європейці бачуть в нас скорше варварів, що волочаться по Європі та тішаться, що знайшли щось, що можна зруйнувати; котрі руйнують задля самої руйнації, задля приємності, тільки щоби поглянути, як се все розлетиться в звалища, ось як орди дикунів, як гуни, що вривалися в старий Рим, демолюючи святе місто не маючи самі поняття про се, що за скарби культури вони нищили при тім [„Дневник писателя”].

Чи є хоч зерно правди в сих словах геніального москаля? А коли так, то чи відносяться його слова тільки до таких мандрівників революції як Бакунін або навіть Герцен, що з криком: “Хай живе Хаос, vive la mort!” посилав своє прокляття західному світові? Чи також до епігонів Леніна, заповідаючих смерть європейській демократії? Чи може і до оберпрокурора найсвятійшого синоду Победоносцева, що кидав громи на сю саму демократію, сю “велику брехню нашого віку”?

Чи тільки до духовних нащадків Бакуніна, до російської червоної армії, чи також і до війська царя, котре з такою самою завзятістю старалося зробити з галичан православних росіян, як большевики російських комуністів? До війська, що з такою самою енергією хотіло накинути Європі свою рах moscovitica, як Ленін втягнути її до свого Союзу Народів, до свого societas Леніна або leonina? Чи наповнені почутям глибокого смутку та національного сорому питання Достоєвського можна застосувати тільки до ландскнехтів Буденного, що несли на захід свою соціальну систему – совети, чи також і до жовнірів Катерини, що несли на Україну тодішну соціальну систему Росії – панщину?

А коли се так, то чи не маємо ми тут, в сих мандрівках узброєних і неузброєних росіян різних поколінь до Європи, втішених, що можуть в ній щось зруйнувати, раз уніатську церкву, раз капіталістичний лад, чи не маємо ми тут до діла зі з’явищами одної і тої самої категорії, з фактом, більш універсальним, більш небезпечним ніж большевизм або царизм? Можна з певністю сказати, що так власне і є, що так ідеологія російського комунізму як і царизму се тільки різні форми одної і тої самої суті, одного і того самого з’явища загальнішого характеру, що не є нічим іншим, як воюючим із Заходом російським месіянством. Подібно як наполеонізм, з всіма одідиченими ним гаслами великої революції був нічим іншим як новою формою каролінгського імперіалізму. З грізно піднесеною рукою, жадібно шукаючи очима довкола, стояла ще недавно большевицька Росія перед нами, як за часів Миколи І, нишпорячи “де є ще щось, що можна би ще зруйнувати”, відмовляючи відповіді на наш запит.

Але ми можемо зречися сеї відповіді! Тисячу разів дала вже її російська інтелігенція, та сама, що колись “ходила в народ”, а потім засідала в “чрезвичайках” і в “пролеткультах”, носителька ідеї російського месіянства. В її власних очах – хоронителька і втілення ідеалів “правди і справедливості”, одержимий духом пророк великого посланництва російського народу ущасливити весь людський рід, а в наших – тамбур-мажор московсько-петербургсько-петроградсько – знов московського імперіалізму, сентиментальний апологет московського Drang nach Westen, суворий прокуратор при історичнім процесі націй, що обливаючись кровю, стукали до дверей раю свобідних народів, advocatus diaboli.

Міццю духа, геніальністю могли різнитися між собою представники сеї інтелігенції. Перед одними, як перед вже цитованим Достоєвським, мусів кождий, що мав зрозуміння великого, до якої національности він не належав би, відкрити голову. Інші збуджували тільки сміх публіки, як напудровані циркові блазні своїми дурними дотепами та скоками. Але всім їм, пророкам і арлекінам, одно було спільне: глибока містична віра в велике покликаня, світову місію російського народу.

Вони могли малювати сей народ або в рожевих барвах як народники або, як Чехов у своїх “Мужиках” порівнювати його з худобою; цілувати поли його смердючого “зипуна”, як робив граф Л. Толстой, або в переляці перед його незрозумілим і неохвитним єством апелювати да царських багнетів, як се робив П. Струве та інші не менше славні автори колись славнозвісних “Вех” – все одно! Ангел чи люципер, Аполон чи Центавр, пів-людина, пів-звір був сей народ всій російській інтелігенції, народом богоносцем (не в євангельскому сенсі), а коли й худобою, то священою худобою, котрій мають поклонятися всі язики. Він, тільки він мав проголосити агонізуючому Заходові нове слово. Тільки з його уст мало роздягтися над світовим хаосом збавленне: Fiat lux!

„Я вірив і тепер ще вірю, що Росія, котра має стати на чолі якоїсь нової східної державности, повинна дати світові і нову культуру, замінити сею новою слов’янсько-східною цивілізаціею упадаючу цивілізацію романо-германської Європи”, писав папа слов’янофілів Леонтев пятьдесять літ перед нами [К. Леонтьев, Восток, Россия и слов’янство].

Передповідаючи наглу смерть Заходу, взивав слов’янофільський поет Тютчев: “Над гігантськими руїнами Заходу підноситься мов святий ковчег ще більша Росія… хто посміє сумніватися в її покликаню?”

– “Захід сказав уже все, що міг сказати. Ex Oriente lux! Тільки Росія покликана перебрати духовний провід над Європою”, – заходиться знана крикливиця російського месіянізму С. Булгаков. І зворушений сими словами немов луна відповідає йому Розанов: “Давно була пора се сказати.” Пушкін ідеалізує російське кріпацтво, протиставляючи його “поневоленю” англійського селянина [А. Пушкин, Разговор с англичанином] і пише поему, в котрій звучать енергічні ноти ненависти до європейської цивілізації [А. Пипин, Характеристика литературных мнений, ст. 83].

Патріот-візіоніст А. Герцен літами маячить про велику ним сподівану хвилину упадку Заходу і мріє про “нових варварів, що йдуть її руйнувати”. Ю. Самарін тішиться ролею, яку доведеться грати Росії в “цілім світі”, а архиреволюціонер Бакунін вірить, що російський народ “внесе до історії нові засади і створить нову цивілізацію, і нову віру, і нове право, і нове життя”. Горький “плює в обличя” Америці та “прекрасній Франції” в ім’я російсько-босяцких ідеалів, а Ленін узурпує собі становище наступника первоапостола соціалістичної церкви, перед буллами котрого, як перед Іннокентіїв та Боніфаціїв королівські трони, мали падати трони впалих в гріх соціалістичних божків окцидента.

І навіть Чаадаєв, один одніський москаль-європеєць (за що його і зробили божевільним його земляки), і той кінчить вірою у велике післаництво Росії в своїй “апології божевільного”. “Наше діло” – пише він – “внести спасаючий принцип порядку в світ, що став здобиччю анархії. Росія не сміє кинути сеї місії, що повірена їй царем небесним і земним”. Голоси всіх представників російської політичної думки зливалися в одній похвальній пісні свому народові, всі вони в суті річи підписувалися під офіцальною теорією російської історії, виражену графом Бенкендорфом в таких словах: “Минуле (Росії) було гідне подиву, теперішність більш ніж блискуча, а майбутнє” – писав граф, думаючи очевидно про большевиків – “перевищить все, що може собі представити людська уява!”

Одні виступали зі “здоровими формами” російського державного будівництва, що мали врятувати Європу. Другі лічили світ російською “общиною” або бачили свою місію у визволенні слов’янства (білі інтернаціоналісти) або у “визволенні” світового пролетаріату (червоні), треті – в теократичнім ідеалі морального відродженя людськості через Росію. Одні марили про “Москву – третій Рим”, другі – про Москву – столицю третьої Інтернаціоналі. В деталях своїх думок різнилися поміж собою ідеологи російського месіянства, але всі міцно та непохитно вірили, що російський народ, хоть і ремствуючи, хоч і не все добровільно, а поведе за собою, як віслюк під заохочуючі оклики своїх погоничів, всі інші народи на зустріч хоч і незнаній але великій будучині, в котрій мерехтіли в очах політичних маняків то нова civitas dei, то російський хрест на святій Софії [Константинопольський], то “соціалістіческое атечество”…

Примітки

Метерніх – Клемент Венцель фон Меттерніх (1773 – 1859), австрійський політичний діяч, канцлер Австрійськоі імперії (1821 – 1848).

Лойд Джорж – Девід Ллойд Джордж (1863 – 1945), англійський політичний діяч, прем’єр-міністр Великобританії (1916 – 1922).

Кіченер – мабуть, Герберт Кітченер (1850 – 1916), англійський фельдмаршал, один з керівників Великобританії під час 1-ї світової війни.

Клемансо – Жорж Бенжамен Клемансо (1841 – 1929), французький політичний діяч, прем’єр-міністр Франції (1917 – 1920), один з творців Версальської системи, що постала внаслідок 1-ї світової війни.

Берхтольд – Леопольд фон Берхтольд (1863 – 1942), політичний діяч Австро-Угорщини, міністр закордонних справ (1912 – 1915), один з ініціаторів 1-ї світової війни.

Пашіч – Никола Пашич (1845 – 1926), сербський політичний діяч, прем’єр-міністр Сербії (1912 – 1918).

Тіса – Іштван Тіса (1861 – 1918), угорський політик, прем’єр-міністр Угорщини (1913 – 1917).

Гольвег – Теобальд фон Бетман-Гольвег (1856 – 1921), канцлер Германської імперії (1909 – 1917).

Ляйбніц – Готфрід Вільгельм фон Лейбніц (1646 – 1716), німецький філософ.

Ренан – Жозеф Ернест Ренан (1823 – 1892), французький письменник ті історик.

Наполеон І – Наполеон I Бонапарт (1769 – 1821), імператор Франції (1804 – 1815).

Гюго – Віктор Гюго (1802 – 1885), французький письменник.

Енгельс – Фрідріх Енгельс (1820 – 1895), німецький філософ, один із засновників марксизму.

Біконсфільд – власне, Бенджамін Дізраелі (1804 – 1881, з 1876 мав титул графа Біконсфільд), англійський політичний діяч, прем’єр-міністр Великобританії (1874 – 1880).

Герцен – Олександр Іванович Герцен (1812 – 1870), російський революціонер і письменник.

Леонтьєв – Костянтин Миколайович Леонтьєв (1831 – 1891), російський консервативний філософ-слов’янофіл.

Бакунін – Михайло Олександрович Бакунін (1814 – 1876), російський революціонер-анархіст.

Горький – Максим Горький (літературний псевдонім Олексій Максимовича Пешкова (1868 – 1936)), російський письменник, близький до большевиків; в радянський час – один з чільних хвалителів більшовицької імперії зла – СРСР.

Достоєвський – Федір Михайлович Достоєвський (1821 – 1881), російський письменник.

Ленін – Ніколай Ленін (один з псевдонімів Володимира Ілліча Ульянова (1870 – 1924)), теоретик і вождь большевизму в Росії, голова радянського уряду Росії (1917 – 1924).

Буденний – Семен Михайлович Буденний (1883 – 1973), маршал СРСР, один з чільних більшовицьких воєначальників у громадянській війні.

Катерина – Катерина 2-а (1729 – 1796), дружина російського імператора Петра 3-го (1745 – 1762). Організувала убивство свого чоловіка і сама стала російською імператрицею (1762 – 1796), за що й отримала від вдячних росіян титул «Катерина Велика».

Микола І (1796 – 1855) – російський імператор (1825 – 1855).

Чехов – Антон Павлович Чехов (1860 – 1904), російський письменник-декадент.

Л. Толстой – Лев Миколайович Толстой (1828 – 1910), російський письменник і мислитель.

П. Струве – Петро Бернгардович Струве (1870 – 1944), російський політичний діяч і публіцист, спочатку марксист, пізніше ліберал, відомий ворог українства.

Вехи – «Вехи. Сборник статей о русской интеллигенции» (Москва: 1909 р.). Ініціатором був М.О.Гершензон, П.Б.Струве – один з авторів. Збірник укладено колишніми революціонерами, які після революції 1905 р. зрадили свої ідеали і перейшли на позиції царизму.

Тютчев – Федір Іванович Тютчев (1803 – 1873), російський поет і консервативний публіцист, автор відомого афоризу «Умом Россию не понять» (1-й рядок одноіменного вірша, 1866).

С. Булгаков – Сергій Миколайович Булгаков (1871 – 1944), російський теолог.

Розанов – Василь Васильович Розанов (1856 – 1919), російський релігійний мислитель.

Пушкін – Олександр Сергійович Пушкін (1799 – 1837), російський поет.

Ю. Самарін – Юрій Федорович Самарін (1819 – 1876), російський філософ-слов’янофіл.

Чаадаєв – Петро Якович Чаадаєв (1794 – 1856), російський мислитель. Його твір «Апологія божевільного» написаний в 1837 р.

Бенкендорф – Олександр Христофорович Бенкендорф (1782 – 1844), російський державний діяч, керівник корпусу жандармів (1826 – 1844).