Перед останньою чвертю ХХ-го віку

Дмитро Донцов

Не один з ясновидців нашого і попередніх століть приповідав, що остання чверть XX-го віку буде добою велетенських катастроф на нашій планеті. На чолі політичних сил, які ведуть до катастрофи Західню Європу (до якої належить й Україна) – виступають віровизнавці заповітів трьох «апостолів» – Маркса, Леніна і Мао, що чужою нам своєю кров’ю і психікою належать до народів азійських. Хаос, який віровизнавці тих «апостолів» внесли в культурне, духове, релігійне і політичне життя Заходу, – набирає чимраз більшого розмаху.

Проти цих сил і співчуваючих їм деяких «демократій», підніс стяг боротьби націоналізм Ф.Франка, Салазара, Греції й України, відкидаючи ялтинський «мир» і статус кво, або ідей «світових урядів» під батогом того чи іншого «вибраного народу», чужинецької меншості над автохтонною більшістю. Згадані чорні сили іноді гризуться між собою, але це не зміняє суті речі: Кожна з них лишається ворожою Україні і націоналізмові, і взагалі Окцидентові. На жаль – многі українці досі того не второпали.

Багато з діячів емігрантських організацій відреклися євангельської засади – щоби було наше слово «так – так і ні – ні!», бо мішанина так і ні є «від лукавого».

«Незалежна Україна?» – «так!» – кажуть вони, але в «союзі» з «вибраним народом», якого порекомендує разом з панею Мухиною п.Сосновський.., чи Райс в «Сучасності».. І так і ні! Або – «Київ проти Москви!» «Певно!» – кажуть вони. «Лише коли можна цього добитися мирним шляхом», інакше – «краще побалакати в Тегерані з Недбайлом, або в ООН».. І так, і ні! Боронити християнство проти комунізму? «Так, певно!». «Але ж основною засадою християнства – кажуть вони – є «гуманізм», а чи ж не був Ленін великим гуманістом? « І так, і ні! І Богові свічка і чортові кочерга.

Де причина цеї морально – психічної дегенерації цілих кол нашої (і не лиш нашої) сучасної еміграції? Початки її давно зауважили наші пророки – поети. Слова Лесі Українки про Париса, що згубив Трою, туподумно віддавши її на поталу ворогові. Читаємо про нього у поетки:

«

І зброю одягає як кайдани».

Що це значить? Що це провідник тупого розуму, без всякої великої ідеї в голові, як битися з ворогом… Сама ідея боротьби чужа йому і неприємна… Чому? В останнім рядку вірша читаємо:

«Бо Боги з ним на розмові не бувають»…

Ось в чому суть! Він не шукає контакту й допомоги Вищої духової Сили, яка просвітила б його розум і зміцнила б волю побороти чужу фізичну силу…

Ця сама ідея у Шевченка: поки Ярема (з «Гайдамаків») «не знав», що в нього «виросли крила» духові, що коли полетить, то «неба дістане» ними, вступить в контакт з небесною силою, яка натхне його вірою, яка дає перемогу над силою матеріальною його «пана». Доти він «нагинався» на кожний крик свого «пана»: «Герш ту, хамів сину!» Коли ж, в момент духового просвітлення, усвідомив собі суть і значіння тих духових «крил» для контакту з «небом», – став козаком Галайдою, лицарем, пострахом – карою насильникам. Бо за Галайдами стала сила («за нами сила») вождя воїнства небесного артистратига Михаїла, а тоді й «не за горами кари час» був для ворогів України і в світі фізичнім, як геніально формулює Шевченко тим, хто його розуміє.

Коли ж в душі людини гасне «іскра вогню великого», тоді (писав Шевченко) у голову, де був мозок, «влізали свині із надвору», тоді та людина оберталася в худобу, позбавлену духової всеоживляючої сили; тоді гасло в ній почуття і віра у всесилу духа, в його тріюмф над матерією. Тоді й хирявів і мозок людини, а її розум ставав – за Євангелієм – марним «плотським» розумом, – хирлявою ставала воля без сили, яка її мобілізувала б. Таку людину можна було ворогові підкупити, обдурити, залякати. Тоді, як у Шевченка, такі люди на всяку ідею згодяться, яку їм «німець скаже».

Мертве чувство до всього великого, «тверезий розум» крутія, і задушена воля, задавлена волею «пана». їм в голові лише одна ідея – «об’єднання різних думок» у «єдність ріжнородностей», якій мусять «підпорядковуватися окремі засади»… Тобто: Самостійність – федерації, сепаратизм від Москви – мирному співіснуванню і дружбі з «новою» Москвою… Націоналізм мусить підпорядкуватися просовєтській «демократії», чи «сучасносте» з Драгомановим і Лисяком.

Шевченко ділив земляків на мирних хліборобів, козаків і свинопасів, на двох Іванів – тих, що будуть катів катувати, і других, – що будуть катам помагати. Воскресити Україну, – вчить він – здолає лише воскресле козацтво з «чистою, святою кров’ю» лицарства нашого, «окрилене» його духом. Це були люди окремої психіки – «одержимі духом» – з «крилами», що їх тягнули до «неба», до Вищої Сили; з якою («з богами») їх душа стає «на розмову», які під протекцією «Духа» творять в світі фізичнім такі дива, що ті «народи», які гнобили Україну, «мов шакалиниці» тікали геть з України (як за часів Хмельницького).

Але які знов несли нам рабство, коли зраджував наш нарід той «заповіт Духа» (Л .Українка), коли не прислухалося серце нації до Слова того Духа, яке знов приніс наш Кобзар гнобленим землякам: «Я на сторожі коло них поставлю Слово». Про це Слово, про одного з лицарів Христа, читаємо в Апокаліпсі Йоана; що «з уст» його «виходив острий меч», «слово Божія», щоб ним «разити народи», що забули те Слово.

Як це нагадує поезію Лесі Українки про «Заповіт Духа», нарушений нацією, покараною за це! Той заповіт, що і в серці поетки «будить кров» і тугу, що летить «велетнем до хмар» (як «до неба» в Яреми в «Гайдамаках»), щоб звідти вогнем запалити серця земляків, щоб вони змогли «вражою злою кров’ю волю окропити», «визволить з неволі волю». Щоби духово пробудженим землякам «кайданів брязкіт (уярмленої нації) міг ударить перуном в тії заспані серця, спокійні чола соромом захмарить і нагадать усім, що зброя жде борця,,.

Вчила поетка, що слово, яким кличеться націю до чогось Великого, мусить дістати натхнення з гори («хмари», «небо», «Дух») – мусить стати «залізом для мечей», з якого «гартується ясна і тверда криця». Ті, іцо ведуть націю, мусять мати не «заспані серця», а почуття, сповнені горіючою вірою… Не «спокійні чола», бездумний мозок, а мудрість і тверду волю не лакеїв і рабів, а борців. Це мусять бути істоти іншого душевного і духового складу. Так говорить поетка:

«,

скажіть: нова людина народилась,

а як зломлюся, не плачте по мені,

пожалуйте чому раніше не зломилась».

Цю нову людину воскреслого лицарства запорожського мав я на увазі в моїм «Націоналізмі», говорячи про воскресіння цеї людини з героїчною душею предків старого Києва, з якими «бували боги на розмові», з пристрасною, невгнутою волею хрестом і мечем осягти перемогу над силами диявола.

Тим самим духом, що й Л.Українка, наскрізь перейнята була й Олена Теліга (з «Квадриги поетів» «Вісника»):

«На землі байдужій

хочу крикнуть

в далечінь без краю.

Хай мій клич

зірветься у високість

і мов прапор

в сонці затріпоче» –

(той самий порив, що «в небо» у Шевченка, або «до хмар» в Л.Українки), – клич натхненної вищою силою збудити сплячих стати на велике діло.

Тепер, коли стоїмо перед вирішальним боєм сил матеріалізму й антихриста проти християнства, тих сил, яких божком – казав Ісус – був «отець брехні – диявол», проти тих, що прийняли заповіт Христа, – мусить бути ясно, що рятунок нашої нації є в безкомпромісовім визнанні своєї правди, – старого князівського і козацько – лицарського Києва, в невблаганній боротьбі з темними силами, які претендують бути «вибраним народом» для панування над Україною. Тому ніякі націонал-комунізми, соціалізми, чи демократизми не зможуть привернути незалежносте нашій нації. Це може зробити лише націоналізм, – ясна, виразна ідея у людей, сила їх віри, чуття і героїчного ентузіязму і незламна воля. Лише ця духова сила, заповіджена Україні її давниною, Духом наших предків великих, вирве Україну з ярма московської орди.

Головно, що москалі чудово знають, що силу свою черпає Україна в тім горінню духового вогню, який давав їй фізичну силу відгоняти чужинецькі орди із своєї землі. Тому большевики так винищують українську інтелігенцію, старі пам’ятники нашої культури, тому, з допомогою Хатаєвичів, руйнуються старі храми Києва, особливо Св.Михаїла, протектора Київа й України, щоб обірвати всі духовні зв’язки з нашою давньою духовою величчю, щоби натомість поїти нас «московською отрутою», обернувши в своїх рабів. Тому так ненавидять москалі, большевики і «демократи», ідею і дух націоналізму, який стає «залізом для мечей».

Тому, як тільки я виступив з – тоді чужою нашій зараженій драгоманівством інтелігенції – ідеєю сепаратизму і націоналізму, зараз же виступили проти неї і Ленін з соціалістами, а голова конституційно – демократичної партії П.Мілюков перестерігав, що коли Росія не змінить своєї політики на Україні, то «Донцових там числитимуть не сотками чи тисячами, а міл іонами». А нинішні ленінці, в кілька-десять літ пізніше, в своїх памфлетах проти українського «буржуазного націоналізму» прозвали автора «Націоналізму» – «найбільшим бандитом пера». Тому, що войовників Гайдамаччини, Хмельниччини, Мазепинщини ХVIII і XX віків, героїчної доби війни з Москвою, – теж прозивали москалі бандитами («розбойнікі, вори!»).

В очах москаля бандитом був кожний, хто підіймав меч за свободу України, а так само й ідея, доктрина, яка могла б «ударить перуном в заспані серця» і «пригадать, що зброя жде борця»… Такою ідеєю – большевики це знають – є ідея націоналізму. Ідея, яка може мобілізувати нову, але вже переможну Мазепинщину. Знають це і наші «тверезі» політичні приятелі Москви. Що ідея націоналізму може мати небезпечну вибухову для ворога України силу, мобілізуючи Ярем як нових Галайдів, підтвердив в мені цю думку один дрібний випадок. Коли по однім моїм відчиті у Львові (в 1930-их роках) я почув, як хтось серед публіки запитав старого Федака, тестя Є.Коновальця й А.Мельника, – що він скаже про цей відчит, – Федак відповів: «То не був ніякий відчит, це був динаміт!»…. Цей епізод пригадався мені, коли далеко пізніше, в одній німецькій часописі, рецензент (прихильний) на мою книгу «Дер Гайст Руссляндс» – назвав її «бомбою»…

Напередодні вирішального наступу темних сил проти християнства, проти свободи націй і націоналізму, – їх сконцентрована ненависть скерована проти націоналізму, як їх єдиного небезпечного ворога. Інші – демократи, соціалісти, ООНівці, і навіть деякі, що звуть себе християнами і прочі «реалістичні», «тверезі», «пацифісти», готові на всяку угоду з слугами диявола і на безпротестне толерування сатанських злочинів СССР, – останньому не страшні.

Тому не місце серед борців за визволення України від панування темних сил тегеранським розмовникам з висланцями Кремля. Ні тим, що роблячи подібне, паплюжать пам’ять Міхновського, беручи його ім’я як протектора своєї «миролюбної» організації… Ні тим, що примилюються як до приятелів України до тих, що досі звуть бандитами Петлюру і гетьмана Богдана… Не місце тим, що думають «об’єднати» людей «ріжних думок» (тобто ідеологій) і «різнородних засад» – цебто в політиці пропонують баламутну і безсилу ідейну саламаху.

Ці сліпці, яким хочеться крикнути словами Поетки:

«, вам заграва кривава

(грядучого страшного обрахунку)

очей лінивих не здола розплющить!».

В страшну грядучу добу останньої чверти століття мусить вести Україну не та когорта, не та громада людей, з яких глузував Кобзар: «А на громаду хоч наплюй, вона капуста головата», а інша, когорта тих, в чиї серця «перуном вдарить іскра вогню великого», збудить в них непохитну віру в всесилу того Духа, до якого ми молимося, щоби він «прийшов і вселився в нас» та «ізбавив нас від лукавого».

Мусить ця когорта нових людей іти під прапором своєї власної правди, великих традицій України боротьби з різними східними ордами. Мусить ця когорта бути натхненна героїчним Духом, силою здобути тріюмф своєї правди, як вчили згадані тут поети Деі грація, а теж І.Франко, який кликав нових вождів нації, щоб з потульних «наймитів» створити «люд героїв». В ім’я «своєї правди, своєї сили і своєї волі» (Шевченко). Пам’ятаючи теж слова Євангелії – не тільки визнати вищу божественну силу, але й «протиставитися дияволові». А тоді лише «він втече від вас».

Такі є ідеї, зненавидженої большевиками і москалями взагалі та «рідними шашелями», – ідеї націоналізму. Відповідь на основні три питання: хто, що і як? – знайдете в книгах «Нова людина», «Містика і політика», «Дух нашої давнини», «Правда прадідів великих», «Хрестом і мечем», «Хрест проти диявола», «Клич доби».

Примітки

Подається за виданням: Донцов Д. Хаос сучасності і молодь. – К. : 2000 р., с. 30 – 36.