Сучасний хаос і «тетерваки» Сковороди
Дмитро Донцов
The next war which should be kindlet in Europe would be a war not so much of armies as of opinions.
George Canning
Це пророцтво висловив Джордж Кеннінг в англійській Палаті громад, п’ятнадцять років перед другою світовою війною. І трафне воно й до тої катастрофи, що суне тепер на наш схаотизований світ. Слуги диявола захоплюють панування в ними ж схаотизованих суспільствах і націях, а основне питання, що стає перед нами – і в краю і на еміграції – є: Ким і чим, якою силою повинна узброїтися Україна, щоби переможною вийти з цього хаосу?
Туподумні «тактики» емігрантські твердять, що «маємо іти за краєм», бо другорядну ролю відіграє наша еміграція в цім процесі… Це не зовсім так. Знаємо, яку роль в революції французькій, кінця ХVIII віку, відіграв емігрант Наполеон з своїми бонапартистами… Знаємо, яку роль у визволенні Італії відіграв Гарібальді (емігрант) з своїми гарібальдійцями… Яку ролю відіграв в заснованню і сформуванню польської держави по І світовій війні емігрант Ю.Пілсудський… Або у визволенню Іспанії від комуністів та різнонаціональних «демократів» Ф.Франко, що прибув в критичний момент до Іспанії з кольоній, де перебував тоді… Також, яку ролю відіграли в створенні варварської большевицької імперії емігранти Ульянов – Ленін і Бронштейн – Троцький.
Власне тому, що вони знали те, про що говорив і Джордж Кеннінг: те, що успіх у війні (і в революції) матимуть не лиш організатори фізичної акції, але і сили психічні людей відповідної вдачі, відповідної віри в свою ідею і мету, люди сильної пристрасної волі.
Чи багато людей такої психіки видвигнула Україна в першу і другу війну? Говоритиму тут про масу і про провід на Україні. Останні когорти людей тої псіхе творило панство козацьке за Мазепи, далі в колі українських декабристів 1825 року. Перед тим, за Катерини II, «Регіна Понтіка», донька брата гетьмана Кирила Розумовського та цариці Єлисавета, або той Чайківський (Садик Паша) з своїми козаками під час Кримської війни, коли даремно кликав проросійських союзників через Бесарабію машерувати на Київ, але Франція й Англія відмовилися цеї помочі мазепинства. Потім прийшов занепад.
Коли вибухла (але ще грозила) І світовова війна, – з кого складалася провідна верства України? З «українофілів», соціалістів і демократів, які з Драгомановим, з Грушевським, з Винниченком, «чужим богам пожерли жертви, омерзились». Драгомановці уважали Україну «молодшим братом» в чужій імперії, і «просили» у неї лише «щастя і добробуту», захоплювалися московською «культурою» і письменством, уважали за геніїв тих, що звали Мазепу «юдою», «злодієм» та «зрадником». Адоратора «панства козацького», Шевченка, вони відкидали і цинічно оббріхували (Драгоманов, П.Куліш), або лише «плакали» над долею України, уважаючи Шевченків культ героїв і борців за пережиті вже «романтичні спогади минувшого».
Найбільше, на що здобулася їх політична думка, – це була «автономія» України. Програму самостійності державної Міхновського в 1900 році, яку величезна більшість РУП-істів, заснувавши партію УСДРП, заміняла гаслом лише автономії, визнала Маркса, – так само і догму сепаратизму перед І світовою війною зустрів різкий спротив соціалістів і демократів, як ідею фантастичну і шкідливу для України, як авантюрництво. Певно, були вийнятки, але їх було незначне число. А більшість не могла сконцентруватися на одній, яскравій антимосковській ідеї, яка вогнем могла б запалити вже розворушений загал людності.
А цей загал не був зовсім сплячий, в нім прокидалися сили, готові до акції, які чекали за провідництвом, яке збудило би в них «іскру вогню великого», головно потрібного для акції. Так сталося, що переважно соціалістично-демократичну інтелігенцію тих часів удало можна було б схарактеризувати словами Сковороди: що були це психічні «тетереваки». Були це люди, що все хилялися «між десним і шуїм» , що були «ні мужеського ні женського роду», «хромі на обидві ноги», «ні теплі ні студені, ні горячі, ні звір ні птах». Були то літеплі, яких – читаємо в Євангелії – «виригне Господь з уст своїх». І дійсно, були ті соціалісти і демократи затяті вороги самостійності і сепаратизму перед 1917 роком, а як розвалилася імперія російська, як, наприклад Грушевський і Винниченко, стали большевиками комуністами і поїхали до Москви на поклон, спокійно переступаючи через тисячі трупів земляків.
Єдине, проти чого вони завше виступали, це була ідея націоналізму, ідея непохитної віри в свою правду, патос героїки, і боротьба пером, хрестом і мечем проти московської варварії. Тетереваки були і серед інтелігенції і серед народних мас. Серед останніх були і групи, в яких вже прокидався дух старої козаччини. Скоре заключения миру з Польщею, з великими уступками їй, виправдував перед своїми Ленін тим, що на Україні «панує партизанка», що в квітні 1919 року на Україні вибухло 93 «кулацьких» (тобто національних) повстань; що боротьба з протибольшевицькими повстаннями на Україні «йшла майже до кінця 1921 року» (а властиво значно довше). Заключения миру з Польщею Ленін виправдовував тим, що «не зважаючи на найвищі жертви, (большевики) дістали вільну руку, щоб спрямувати максимум сил для розгрому українських військ»…
Але не вміла використати цей пробуджений дух старої України та провідна інтелігенція, яка мала за своїх ідейних богів Маркса і Драгоманова; яка мріяла про пацифізм, демократію і про дружбу з «старшим братом», народом московським… Перед I-ою війною соціалісти були бодай проти царського режиму, ворожого Україні, але за СССР многі з них перекинулися до комуністів, які нищили і соціалістів – небольшевиків. По другій світовій війні на Наддніпрянщині слуги СССР, а в Галичині КПЗУ, УГВР на еміграції, були пропагандистами большевизму – націонал – комунізму і ворогами націоналізму.
Лише що в наш час політична ситуація сильно змінилася. Правда, ще перед II Світовою війною ліві демократи воліли замість Франка в Іспанії – комуністів, а в Україні замість Петлюри чи Скоропадського – Леніна чи Троцького. Але нині тайна мафія волить обернути світ, передусім Європу й Америку, в підневольні країни, під деспотичним правлінням «світового уряду», з одною наднаціональною армією, урядом, поліцією, перемішанням націй, які стали би підданими рабами якогось «вибраного народу». Звідти їх заїлий наступ на націоналізм; а крім того – кожну свою ідею вміють убрати ті люди в принадну (для тетерваків) маску: «Дружба народів», загальний «мир», свобода, матеріалізм, ширення ганебного матеріалізму в пресі, в телевізії, в театрі. І головно – згубити релігію, убити всякий твердий рух в шляхетних душах, їх заклик до активної роботи на життя і смерть з висланцями диявола.
Звідси невблагана війна тої мафії проти націоналізму. Цю боротьбу, наприклад за знищення релігії, її слідно від найвищих до найнижчих суспільних секторів. У великім і в дрібнім. Наприклад, бачив я один календар. Давніше там тиждень починався з понеділка, тепер з суботи. Значить – не так як було по Новім Завіті, а по скасованім Христом. На однім календарі всі дні на яснім білім папері, з чіткими чорними буквами та цифрами, а недавно якось побачив нову форму календаря: Цифри і дати на всіх днях яскраво видруковані на яснім папері, крім неділі, зазначеної темними буквами і цифрами на цілком чорнім тлі… Дрібниця? Але плянова. Далі бачив я, християнські цвинтарі всі майже без знаку хреста на них, а добитися від влади встромити хрест над могилою часто незвичайно тяжка річ… В теорії проповідь любови всіх визнань і – «християнське» прощення Юді і Пилатові… Мішанка!
Така сама в модерній політиці демократичних держав: Убійника Петлюри демократичні присяглі виправдовують. А тих, що мордували міліони борців за свободу на Україні, трактують як друзів демократії. Так само робили західні демократи і за першої і за другої світової війни… А нині ходять чутки про дружні домовлення Москви з демократичними державами про мирне співжиття з ними та шановання границь земель, загарбаних Москвою по II світовій війні, їх непорушність, про яку мають дбати і москалі і їх західні демократичні друзі. Одним словом – мир, порозуміння і заборона нарушати цей мир всяким націоналістам. І постепенне організування «світового уряду», який спільною армією, законодавством і поліцією буде тримати в рабстві нації, що прагнуть своєї власної правди, сили і волі…
Ось причина, чому всі ті сили намагаються всякими способами знищити націоналізм, його дух, осоружний і засадничо ворожий їм. Що до України – ті сили прагнуть забити героїчний дух традиційної України і її провідної верстви, її вірність національно козацько – лицарським традиціям і тверду волю зломити спробою чергового «вибраного народу» обернути нашу країну в під’яремну хохландію.
На першім місці треба їм створити в головах нації мішанину ідей. Самостійність? Так, так! Але найкраще її в конференцію із займанцем! Невгнута боротьба за державу власну? Певно! Але не випускаючи з ока «фізичного збереження нації», – шлях еволюції! Сила духа, його першенство над матерією? Християнська релігія наших великих предків? Певно! Але вона проповідує любов, отже треба, щоб про неї дискутували високі церковні гієрархи Заходу з убраними в ряси большевицькими висланцями диявола! І т.д. Брехня, брехня і брехня! Така брехня, що в затуманених мізках тетерваків викликає отой хаос ідей («дезідеологізація» націоналізму), викликає хаос, оспалість, а головно нездібність такою ідейною саламахою запалити мозок і серця вибранців з народних мас. Цього мафія досягає і на еміграції серед наших тетерваків.
Одні проголошують, наприклад, ідею «незалежності», але як Багряний (а перед ним П.Куліш) стягають з постументу Шевченка, визвірюються на нього, як на шкідливого звеличника «бандитів» козацького лицарства, і навіть хвалять (як О.Назарук) московських володарів Петра і Катерину, що «визволила Україну» від тих горлорізів…
Другі засновують свій «творчий націоналізм», ідеологом якого обрали собі Шлемкевича – Іванейка, ненависника націоналізму…
Інші теж «самостійники», але й соціалісти водночас, виступають проти «фашиста» Франка і стають в обороні тих большевиків й інших чужинецьких «демократів», що воліли б дати провадити Іспанію московським «товаришам» та співчуваючим їм французам «демократам»…
Потім приходять УГВР-івці, націонал-комуністи, галицькі КПЗУ-шники, Волинякові «теж патріоти»… Інші трактують себе навіть прихильниками Міхновського і водночас поручають (без слова критики) землякам розхвалену Мухиною підмосковську Україну…
Є і такі «теж націоналісти», які одною фразою усувають «непотрібний націоналізм Донцова», а натомість приносять нову «націоналістичну ідею», яка виступає лише проти большевицького режиму, але ніяк не проти «російського народу», якому обіцяють дружбу і співпрацю не лише на полі економічнім і політичнім, але й культурнім. А крім того відкидають «забобон» ідеалізму – тобто як першенства духа над матерією, бо таке першенство «ще не доведено наукою» в головах політичних тетерваків…
Другі, усуваючи кількома реченнями націоналізм, протиставляють йому (в «Сучасності») «демократію» Драгоманова… Треті, як якийсь анонім, починаючи з великих похвал Донцову, без жодного доказу прокламують йому кінець, бо не вмів він «здефініювати поняття націоналізму», через свою «несистематичну вдачу»…
Головно ж дратує анонімного автора гостра опозиція проти здегенерованої демократії. Тому згаданий анонімний автор пише, що «погляди на демократію змінилися, що серед особистостей націоналістичного руху і є багато познак на те, що ідея демократизму переможе». Хоч би і «всупереч поглядам Донцова»… Якої демократії? Цього автор жодним словом нам не відкриває, як не відкриває свого прізвища, прикриваючись псевдонімом…
Невідомо, чи відкидаючи націоналізм, він не поручає демократію тих, що в Ялті в «мирних розмовах» – Рузвельт, Черчіль і Сталін – віддали половину західних народів голові московських катів? Чи може подобається анонімному авторові нинішня миролюбна демократія Ніксона і Кіссінгера? Тим не менше, многі з наших еміграційних політиків, в ім’я «тактики» шукають приязні цеї демократії. Другі еміграційні політикани шукають цеї приязні в програмі теоретика «сучасності» Райса, твердо переконаного в провідницькій ролі його нації серед інших народів, а головно на Україні…
Або у якогось приятеля «українських самостійників» Клейнера, який повчає, що давний брак приязні на Україні до жидівства є «найнебезпечнішою проблемою» в Україні (згадує при цім і Шевченка). Ці групи сковородинських тетерваків серед нашого суспільства, їх «ідеологія» і «тактика», – чого це знак? Це знак неймовірного хаосу в їх психіці, цілком несвідомих куди має йти Україна, або – де та ідея, яка має її вести «встати, кайдани пірвати і вражою злою кров’ю волю окропити». Цей наказ Шевченка, як й інші його накази, чужі їх психіці угодовця. Матеріалісти напередусього, ненависники націоналізму, тому й чужий він їх душам, як і той «вогонь з Холодного Яру», який розпалює серця на великі діла. Як матеріалістів, їх легко ворогові, його брехнею, спокусити на «мир і тишину», на «ідеал» добробуту на «земельці, що картоплю родить», «аби добра була для городу». І не думають вони про те, чиєю кров’ю, яких людей, та земля мусить бути напоєна, щоб оборонити мирний «трудящий люд» від погромів і смерті…
Позбавлені того «вогню», їх розум стає «плотським розумом», який за маскою улесливих слів ворога не побачить нічого, крім його улесливих брехливих фраз, а тоді замість служіння своїй правді – стає рабом чужої, перескакуючи від одної до другої; а наказ боротьби заміняє порозумінням (обуренням) і послугом кожному окрикові пана як той Шевченків Ярема… Називаючи це «тактикою», що є часто попросту зрадою. Тетерваків з таким розумом («тверезим») може займанець обдурити, а тих з «мирною» вдачею – просто підкупити обіцянкою, Ярем із кастрованою волею – знасилувати. Скалічене серце, скалічений розум, охляла воля.
Не людям з такою психікою стояти на чолі нації, що вже будиться з довгого сну на Україні. «Нарід (писав Ортега-і-Гассет), який думає що може жити без аристократії (дійсної провідної верстви), в своїм світі думок, моралі і смаку сам правити, приходить неминуче до розкладу». Сковорода писав: «Коли вовк грає на сопілці, ведмідь танцює, а кінь робить поноску, то не можна не сміятися. Але коли вовк (або вівця) зробиться чабаном, ведмідь ченцем, а кінь радником, то це не жарт, а біда». Це властиво трапляється з тими нашими тетерваками, з яких одні навертаються до демократії, другі до націонал – комунізму, треті до большевизму, четверті до емігрантських російських «прогресистів» і пр., п’яті до плазунства перед «старшим братом» чи «вибраним народом»… І всі вони (чужі і наші) повні ненависті до «догматичного», «емотивного» і «дон – кіхотського» націоналізму, який вже прокидається на Україні, а який засипляють у себе західні «демократи»…
Ось в чім суть нашої політики: вона мусить не мішатися в страшнім хаосі нинішньої доби із тими тетерваками, а йти шляхом безкомпромісового націоналізму. Не хилитися «між десним і шуїм», не бути «ні мужеського ні женського роду», не бути «ні теплим, ні студеним». А в святім письмі читаємо, що за ті гріхи психічного роздвоєння «врожай поля твого їстиме інший народ», а «ти служитимеш богам, ставши посміхом серед народів, а зайда серед вас підійметься вище і вище над тобою і положить залізне ярмо на твою шию і будете ви раби проклятущі для чужинця». Мусимо, як писав Вишенський, мати провідників, «ділом, а не іменем лише», мусимо не допускати до себе провідників тих, які «не берегли сили свого народу, ні прикмет його», щоб не були самозванцями, що «сиділи на місцях своїх, та не на гідностях та чеснотах».
Для великої боротьби вже постає сила, яка народжується на Україні. Людина, в якої серці вже спалахнув священний вогонь, як писала Леся Українка, той вогонь, на якому гартується залізо для мечів, ясна і тверда криця:
«,
Скажіть тоді: нова людина народилась».
Людина палаючого серця, ясного, не «плотського розуму». Залізної волі зломити на Україні московську орду теперішню, або ту, що захоче прийти на її місце. Мусить прийти людина, котра не з тетерваків, що вірять в дружбу з московським народом, або з його західними приятелями, – а з ідеєю стати панами вільної України.
Це власне та «нова людина» Лесі Українки, про яку писав я в «Націоналізмі», їх групи, які виведуть Україну на її традиційний шлях, про який мріяв Шевченко. Під гаслом Київ проти Москви, Свята Софія київська проти «чужоземних богів», яким поклоняються люди – за виразом Поетки – що «омерзились» і забули про блискуче минуле і велике завдання України і Київа в грядучім століттю.
Примітки
Подається за виданням: Донцов Д. Хаос сучасності і молодь. – К. : 2000 р., с. 17 – 25.