Хаос сучасності і молодь
Дмитро Донцов
«Хто сумнівається – подібний хвилі морській, яку вітер то піднесе, то розвіє». (Посл. св. Якова 1, 6)
«Роль молоді в революційно-визвольних рухах»?… Я думаю, важливішим є друге питання: не яку роль в тих рухах має відіграти молодь, а якою повинна бути сама молодь, яка хоче відіграти ту роль? Яким духом надхнута?
Перед тим, як говорити, що повинно робити військо, треба вирішити, який має бути вояк. Заки говорити про роль для артиста треба зробити з нього справжнього артиста з Божої ласки. Заки єднати людей в партії чи в «об’єднання», треба знати, хто є ті люди, яким духом надхнені?
Надзвичайно важке завдання, яке стоїть перед Україною та її молодим поколінням. Проти України підносяться всі диригуючі сили – явні й приховані – сучасного «прогресивного» світу: Сходу і Заходу. І дуже відважну душу мусить мати молодь, щоб тим супротивним силам протиставитися. Ці сили – це ті, що переможно вийшли з останньої війни, бундючні і певні себе. А в «правді» їхній, яку несуть світові, – для України немає місця.
Що це за сили? Найголовніша з них – це сила захланного московського месіанства, сила «старшого брата»-Каїна. Він дає нам до вибору або знищти нашу національну душу і поклонитися московським шаманам, або зникнути фізично. Тим самим ставить перед Україною дилему – згинути самій або знищити його. Відважну душу треба мати нашій молоді, щоб усвідомити собі цю дилему і витягнути з неї дороговказні напрямні свого життя.
Представники другої сили не так брутально, як перша, але теж категорично кажуть: «Вас, як націю, не визнаємо. Наші симпатії належать або вашим сьогоднішнім гнобителям, або вчорашнім і майбутнім. Визнайте єдино-спасенну нашу правду, сформульовану Рузвельтом Ялтинським, Воллесом, Леттимором Далекосхіднім, Джонсоном Кентерберійським, Беваном і Зільберманом з-над Темзи і нашим протеже гонителем церкви, Тітом, – правду, яку ми умовно називаємо «демократією». Цю правду та її і наших приятелів мусите визнати без жадних «але». Всякий же, з вашого боку, замах на неї трактуватимемо так, як і «замах» на Гулая, по демократичному закону».
Відважною мусить бути молодь України, щоб не схилити колін перед цим наказом. Щоб високо тримати стяг своєї національної Правди.
Третя супротивна сила каже: «Ваша нація здавна стоїть у мене на чорній дошці, як на Заході – Іспанія, за те, що вона виступала проти мене всякий раз, як я йшла в авангарді спочатку польського, потім ліберального, потім червоного імперіалізму Москви. Імена Хмельницького і Петлюри ваших героїв, – прокляті мною. Зречіться їх, зречіться вашої Правди, признайте правду Шварцбарта на Україні і тих, що з нього героя зробили. Станьте знову з Галайдів Яремами, коли не хочете наразитися моїй моці, яка є дуже сильна».
Так промовляють представники цієї третьої сили. Стояти супроти неї за свою Правду, – на це треба нашій молоді теж неабиякої душевної відваги.
Світ сил, що займають в нім командні шпилі, – ворожий нам і нашій Правді – ворожий безкомпромісово, не раз цинічно, з почуттям своєї оманної великості. І багато з нашої збірноти впали, з переляку, перед тим світом на коліна, «чужим богам пожерли жертви, омерзились». Одні розбивають собі лоба перед «досягненнями» російської революції 1917 p., інші – перед ідолом Маркса, треті – перед божком «прогресу», четверті – ще трохи соромливо оглядаючись на всі боки і видумуючи собі різні «алібі» – лянсують вже «примсуову орієнтацію на Москву», перескочивши, за сім чи десять літ еміграції, всі етапи еволюції: від націоналізму, через «народню республіку» і «справжній соціалізм» – до орієнтації на Москву». Інші, знову, обляпують болотом смрадної душі «людину визвольного руху» з її героїзмом, її вірою, закликаючи повернутися до швейківських «традицій», до традицій тих, кого таврував Шевченко, як «хамоивх синів».
Щоб протиставитись і апостолам диявола з його «правдами», який грозить пожерти нас і нашу християнську цивілізацію, і відгородитися від тих «хамових синів», щоб знайти в собі силу написати на прапорі, що скликає до бою, свою власну Правду, треба мати велику душевну відвагу.
Що нам дає цю відвагу? Де її коріння? її коріння є в тому почуванні, яке висміюють всі «прогресисти», всі визнавці Маркса, як почуття немодерне, перестаріле. Цим почуттям є віра, віра в свою Правду.
Що таке віра? Віра – це певність в наступлення того, чого нема, і що існує невидимо, лише в вашім гарячім бажанні, в вашій уяві, в мрії або, як кажуть бездушні скептики, в вашій «фантазії». Віра – це певність, що коли ви схочете, пристрасно схочете осягти щось, то це «щось», ота ваша нинішня мрія про те стане твердою реальністю завтрішнього дня. Віра – це незрушима певність, що коли ви сильно захочете – захочете у вашій «фантазії» – дійти до вимріяної мети, всі тверді, «реальні» мури, що загородили вам дорогу, розлетяться в порох, як мури Єрихону від трубних звуків.
Незламна віра віруючих захитує вірою противника, сіє непевність і страх, а часом зраду в його рядах. А коли приходить до цього – безборонними стають всякі мури… Ось що таке віра в свою Правду і в себе, як в тих, що її несуть і за неї б’ються.
Коли огорне вас страх перед ворохобними стихіями, перед ворожою матеріальною силою, – віра підтримає вас. Коли сумнів закрадеться в ваше серце – бо мало вас серед тьми ворожих сил, – віра врятує вас від заламання. Віра не в число, а в якість, не в матерію, а в дух. Ця сама віра врятує вас, коли близькі і друзі покинуть вас; коли збаламучена або залякана більшість зрадить ваш стяг, коли опинитеся в меншості або самі.
Коли ті, що знесилені й зламані духово, підводитимуть ідейні «аргументи» під свою трусість або зраду – віра не дасть вам слухати їх марних розумових «аргументів». Тоді ви за цими «аргументами» уздрите довгі ослячі вуха «реальних політиків» або спекулянтів.
Коли до вас підходитимуть з хитромудрою балаканиною про «розвоєві тенеднції сучасності», про «передові ідеї теперішнього світу», про «реальні можливості» або «тактичні міркування» (з метою відвести вас від нашої великої Правди, привести вас до божниць чужинця й ворога), – лише віра ваша спасе вас від заламання і зради. Коли втратите цю віру, перелякавшись видимих страхіть, то почнете тонути, як св. Петро, коли пішов був по хвилях. Коли збережете цю віру в силу невидимого духа, ступатимете як по твердому, по – не знати якім хиткім і непевнім – грунті.
Віра є джерело героїзму, посвяти, відваги. Віра сталить думку. Віра не допускає сумнівів у вашу правду, у ваші серця. Віра є запорукою тріумфу всякої правди, яка має потрібне число тих, що в неї – без вагання – вірують.
Вам ці речі видаються занадто абстрактними? Коли так, то усвідомте собі, що зараз через занепад цієї «абстрактної» віри в свою Правду наступив такий ідейний хаос в нашій еміграції. Бо хіба це туподумне відвертання «реальних політиків» від єдиної своєї сили, що на нашій землі бореться збройно з окупантом, хіба це прилучування колишніх націоналістів до названих вище ворожих нам сил, хіба нав’язування нам марксівсько-большевицької саламахи як правди, – хіба це не інтелектуальне заламання? Хіба це не повна втрата віри в свою правду?
Що проповідувала, кількома словами, націоналістична доктрина? Перше: віру в одну свою національну, не чужу інтернаціональну, ідею; друге – віра в те, що не «дипломатія», не хитрування, не прислужування окупантові сьогоднішньому або завтрішньому дасть перемогу нашій ідеї, а тільки безкомпромісова боротьба з займанцем; третє – що під стягом цієї нашої ідеї нашої боротьби треба гуртувати не «ні холодних ні гарячих», не «ні правих ні лівих», не чесних з нечесними, не ідеалістів з спекулянтами, – а лише людей однієї віри, однієї ідеї і людей характеру. Ось що, коротко, проповідував націоналізм, єдино осоружна і грізна сила Москві. І коли тепер з тих основних точок націоналістичної доктрини, то одну, то другу, то третю, починають підкопувати самі ж колишні націоналісти з страху і трусості думки перед ворожими силами світу, то причина того є заламання в них віри у власну Правду. А люди з заламаною вірою – це готова здобич для противника.
Яка є роль молоді в революційно-визвольнім русі? Ця роль буде велика або мала, або жадна. Залежно, яка гаряча буде її віра в нашу Правду. Іншими словами, чи будуть серед тієї молоді переважати люди характеру і однієї ідеї, чи ні.
Сподіваєтесь чуда? Що воскресне Україна, як воскрес Христос? То пам’ятайте, щ0 в многих околицях Христос не творив чудес, не сціляв калік і недужих – «по невірію їх». Це відноситься й до народів. Не видужує і не встане на ноги народ, коли щезла або охляла віра в його проводі і в його молоді. Віра – не лише в право на життя народу, але і в правду Христа, за яку, на межі варварського світу, завжди боролася і якою завжди жили Україна. Це останнє твердження виходить поза рами цієї статті. Хто скептично до нього ставиться, хай усвідомить собі, що сили, які завзято й уперто кричать Україні – pereat! – є сили переважно безбожницькі. Боротися за свою ідею буде лише той, хто має до того відвагу. Цю відвагу матиме той, хто в цю ідею вірить.
«» – писав Шевченко. Вона або впилася отрутою чужих доктрин, або спить в могилах її борців, як і за Шевченка. І лише гаряча віра може їй наказати, як Христос Лазареві, вийти з домовини… Молодь, яка цієї віри не матиме, не буде в стані відіграти належної ролі в несвітській завірюсі, яка насувається на нашу планету і на Україну.
Примітки
Вперше надруковано в журналі «Авангард» (Мюнхен), 1952 р., № 5.
Подається за виданням: Донцов Д. Московська отрута. – Торонто – Монреаль: Спілка визволення України, 1955 р., с. 19 – 23.