1. Сили антихриста

Дмитро Донцов

Європа, Америка, весь світ живуть під знаком страху. Це жах, створений в 1917 році, не впав на землю несподівано. Наш час є одним з передбачених у Євангелії:

“Ви про війни почуєте і про повстання… бо повстане народ на народ, і царство на царство, і землетруси настануть знову і знову і голод, і мор. Але все це – початок терпінь породільних… накладуть на вас руки і будуть гнати вас, і буде вбиватися ваше єство. І будете ви ненавиджені за Ім’я Моє… – заради імені Ісуса Христа… І постане багато фальшивих пророків і зведуть багатьох і через розріст беззаконня любов багатьох охолоне… І будуть ознаки на сонці, і місяці і зірках, а на землі люди будуть боятися, і падати духом… і люди будуть мертвіти від страху та очікування речей, які повинні будуть прийти на землю…” (Матфій 24, 6-12; Лука 21, 9-26)

Навіть час, в який відбуватимуться такі катастрофи, не визначений на мові людського календаря, проте визначений чітко і ясно. “Однак де падло, там збираються стерв’ятники”. Так стається завжди там, де починається чути запах падла. І де, і коли починає загнивати суспільство, там збираються хижі птахи, щоб їх жертву остаточно пожерти.

Чи не представлений тут той час, що ми остаточно почали його в 1917 році? Чи не стаються всюди війни між народами і громадянські війни всередині кожного з них? Чи не бачимо ми лжепророків зі Сходу з мечем у руці? Хіба ми не бачимо параліч думки, серця і волі у багатьох сильних вільного світу цього? Хіба ми не бачимо, що тільки одиниці опираються спокусі, в той час як багато хто “обтяжений обжерством, пияцтвом і життєвими клопотами, однак цей день швидко прийде до всіх мешканців землі” (Луки, глава 21).

Залишимо сліпонародженим шукати головну причину цього жаху в матеріальному, видимому світі – а саме в суперечках про державні кордони, про землі, про земні багатства, конкуренціях різних імперіалізмів; причина ж бо полягає в іншому. Ми, українці, знаємо що Бог “дав невидимий меч своєму сину Ісусу з Назарета. З того часу порушилась гармонія всесвітня на небі й на землі. Не видно краю великій боротьбі, що перейшла на землю з неба, від богів на люди”. Так нас ще велика поетеса Леся Українка навчала словами, які так дуже нагадують главу 12 “Одкровення”. І тих, хто розуміє ці слова, той також збагне, що почалася боротьба між чистим і нечистим в області духу, що вона ведеться не за кордони і системи, а що це боротьба між старою деїстичною цивілізацією Заходу і силами сатани, які готують свою остаточну атаку на неї; це не боротьба за території чи програми, але за створену за образом Божим душу людини.

Було б це інакше, то чому тоді ці лжепророки, єврей Маркс і росіянин Ленін намагалися перш за все відректися від Христа? Чому так багато прагнули знищити ідею Бога в душах людей, розум, серце і волю людей спрямувати до гноївки? Навіщо переслідували це своєю головною метою як рада нечестивих у Кремлі, так і її емісари у вільному світі? Тому що там, де їх основна мета буде досягнута, ошукані народи перетворяться у безвольне і слухняне знаряддя темних сил, їхніх сліпих рабів. Вони знають, що тоді їхня демонократія, влада неправдивих пророків безроздільно оволодіє світом, що тоді та влада досягне панування, як тільки маси і народи сприймуть на віру їхнє вчення – їх вчення, що треба давати перевагу матерії і Маммоні і мати від цього насолоду, що лжепророки нібито мають силу перетворювати на хліб каміння і тому треба за ними слідувати, що “щастя і благополуччя” можуть бути досягнуті недисциплінованим людським інтелектом, так само як людськими інстинктами. Треба просто тільки відректися від першої заповіді – “Та не буде в тебе інших богів перед лицем Моїм” замість Бога, а потім люди вже будуть кидатися долі і поклонятися злим силам. Тоді вже можна буде їх миттєво перетворити на зграю хижаків або на стадо домашньої худоби і без зусиль загнати у з залізну клітку або у стайню.

Україна перша піднялася на боротьбу проти того злого насилля, що виходило з Москви. Це насильство для багатьох довгий час залишався невидимим, щоби потім крізь дим і вогонь так званої «жовтневої революції» виявилося її криваве обличчя з невидимими надписами на червоному прапорі “Брехня, замість правди! Зло замість Добра! Потворне замість прекрасного! Антихрист замість Христа!” Багато тих людей, які далися бути обдуреними, підкупленими або заляканими дияволом, встановили справжній культ зі «Світла Сходу», поклоняючись своїм божкам, поширюючи своє чортівське вчення, людей, готових розділити з тим дияволом світ, співіснувати та співробітничати з ним, з тим щоб розбудувати світ, повний дивовиж, страху, низькопоклонства перед звіром, який готує для Заходу таку саму долю, до якої він у свій час вже примусив Україну та багато інших народів.

Ті, хто був збитий з толку “прогресивним” вченням лжепророків питають: “Для чого це марновірство? Що має до діла з цим диявол? Як можна взнати, що на чолі маршу «століття прогресу» стоять невидимі сили зла?” Це не важко зрозуміти тим, кому московські диявольські легіони ще не запаморочили мозок. Давайте подивимося на праці диявольського апостола!

Хіба ми не повинні бачити, що між тим, як обіцяючи нищення абсолютизму, самодержавство, вони мають намір ввести таке саме самодержавство, тільки в тисячу разів страшніше?

Як обіцяючи “простим людям” свободу, примушують їх до у тисячу разів гіршого рабства, так само як і усі соціальні верстви народів, які потрапили під їхню владу?

Як обіцяючи рівність, вони створили нові касти правителів – того типу, про який можна прочитати тільки у Біблії?

Як обіцяючи братства, вони встановили систему, в якій людина людині стала вовком?

Як обіцяючи щастя для всіх, соціалістичний рай, вони влаштували пекло?

Як обіцяючи процвітання, вони викликали голод і страждання?

Як обіцяючи мир, вони почали вічні війни проти всіх?

Як стверджуючи звільнення людського розуму від примусової догми релігії, вони створили такі догми, такий конформізм, яких до того не знала жодна теократія, ввели таку інквізицію, якої не потерпав жоден вік?

Як обіцяючи піднести заповіді Божі – “Не вкради, не убий, не лжесвідчи” і т.д. – ввели заповіді диявола – “бреши, вбивай і кради”?

Як, обіцяючи правду і життя, вони принесли з собою брехню і смерть?…

Брехня! – За цією зброєю ми пізнаємо їх лідера, якого Євангелія називає “Батьком брехні”, ми бачимо, яке насильство надихає лжепророків Москви, тому що слуги диявола люблять будувати з брехливих лозунгів хаос ідей. Вони люблять створити видимість служіння істині, в той час як змішують праве і ліве, добро і зло, гарне і огидне – для зведення роду людського на хибний шлях.

Якщо цих доказів скептикам не досить, вони повинні згадати ще одну сентенцію, яка промовляє: “По ділах їхніх пізнаєте ви їх”, і що той, хто робить спільну справу разом з дияволом, на піску будує і розвалиться будівництво це. Хіба ми цього не бачимо, спостерігаючи, як хитається зовсім нова Вавилонська вежа московських будівельників? Хіба ми не бачимо, як вони створили хаос, з якого вони не знають і не можуть знайти шляхів виходу? Хіба ми не бачимо, як навіть духовні основи їх будівництва – їхня ідея – розсипається в порох? Як вони тільки через голе насильство ще якось тримаються в сідлі?

Якщо скептикам цих доказів недостатньо досить, то вони б, певно, хотіли б дотримуватися “священних текстів” тих самих лжепророків.

З цинізмом, з небаченою зухвалістю оголосили себе тим самим чортом, який посланий світ перетворити в хаос. Москва нагадує того одержимого нечистим духом з Євангелії, який верещав і бігав по каменях, розриваючи свої ланцюги, і приборкати якого не було сили! Саме цим духом зла одержимі московіти, і вони хваляться тим з давніх часів. І ще вони переконують світ – як також робить і невидимий покровитель брехні – що їхній попихач володіє добродійною силою, але носієм її є тільки Москва. Переконати у цьому широку громадськість завжди намагалися усі – однаково, чи панегіристи царської, чи демократичної, чи більшовицької Росії.

А. Пушкін кокетує зі своїм чортом – хай би він був навіть “сумнівний і брехливий”, але ж він має також і “прегарний” дух. Ще більш зловісного, темного, порочного і жахливого диявола виявляє той російсько-шаманський бог у епілептика Достоєвського, панегіриста одержимих божевіллям, деградацією і сатанізмом. У розмові зі своїм гостем, дияволом, Іван Карамазов кричить йому: “Ты ложь, ты болезнь моя, ты призрак… Ты воплощение меня самого” [Братья Карамазовы. . Один з російських критиків стверджував, що Достоєвський власні приховані думки “поклав в уста” диявола (який жив у ньому). І той диявол знав, що він мав зробити. Це є думка його Івана Карамазова і разом з тим його самого, коли Достоєвський чортові, який відвідує його «героїв», дозволяє говорити: “По-моему, и разрушать ничего не надо, а надо всего только разрушить в человечестве идею о боге, вот с чего надо приняться за дело!” [Ibid – Братья Карамазовы. IX. Кошмар Ивана Федоровича].

Тому що як тільки одного разу Бог буде у людській душі знищений, він буде виключений з людських дій і творінь, з людських установ та суспільства. Це визнавав Достоєвський, бо він знав, що ті, хто здійснюватиме російську революцію, будуть одержимі дияволом, навіть більше того – не одержимі демоном, а просто самі “демонами” стануть, як він назвав їх у своєму романі. Він був свідомий того, що ту революцію “раби і лакеї” починуть “в ім’я заздрощів, черевоугіддя та ревнощів” і при цьому буде потоптаний ногами “образ Божественного ідеалу”, образ Бога в людській душі. .

Ця диявольська одержимість московитів проявляється все чіткіше перед приходом більшовизму и ще більш значущою стає після його перемоги. Російський поет Максиміліан Волошин бачить, як після початку більшовицької революції “людина людині стала чортом” у Росії, в демонічному рабстві. Інший поет, В’ячеслав Іванов, журиться тим, що він був “відкинутий” своїм охоронцем, своїм демоном і скаржиться йому : “Мой страж, я пал, тобой покинут!” Замість ангела-охоронця – служитель демона, а в його відсутність росіянин почуває себе полишеним. Він виливає себе далі: “Не первою ль из всех моих личин был Люцифер? Не я ль в нем не поверил, что жив Отец, сказав: «аз есмь един»?” [Вяч. Иванов. ] На місце Бога – людське Я Іванова, наречене богом. Люцифер, “Ранкова зоря” навчав його “Бога нет, и есть лишь Человек” (з великої літери!) На плиткому ґрунті, на піску він декламує свою мету: “Я башню безумную зижду высоко над мороком жизни…” [Вяч. Иванов. ] – як її усі росіяни хочуть побудувати на взірець Вавілонської вежі.

Таким самим пророком диявола був також С. Єсенін, про якого і таких самих як він, Іванов говорить: “… закручені вихорем революції, засліплені нею, позбулися міри добра і зла, істини і фальші, і уявляючи, що вони летять до зірок, попадали обличчям в бруд “після того, як вони на «діамат» обміняли Бога”.

Навіть охломон Максим Горький говорив про себе: “Я з’явлюся! Як? Це тільки чорт знає як. Хай тільки все піде до біса.” Один з російських літературних критиків стверджував, що “диявольські справи в Росії більш ніж де-небудь у світі, приховані іменем Бога: диявол вкрав у нас Божествене”. У результаті, росіяни самі іноді мали сумнів, і не знали як сказати – чи то у поході московського Івана на підкорення світу на плечах у них “чи дитятко Ісус, чи песик антихриста” сидить. Російський письменник Мережковський запевняє, що всі герої Чехова і Горького нагадують йому чортів з картин Гойї. До революції, однак, Чехов сам написав: “Буря вирує над нами. Все навколо нас летить десь, і ми летимо так само – чи то вгору, чи то вниз, чи до Бога, чи до чорта – не розумію”. Іванов описує у своїх спогадах, атмосферу різних соціальних класів Росії перед революцією: в палаці царя оргії Распутіна, серед соціалістів охломон Горький, в ліберально-буржуазних літературних салонах “згубна отрута наркотичної шинкової еротики”, “містичний анархізм”, якийсь “Третій Заповіт” і богохульство одночасно з “пошуком Бога”, усе змішані разом!

В. Іванов змальовує одну з тодішніх сатанинських сект , одну з тих поклоняється “Ранковій зорі, джерелу благодаті і влади” – зірці Люцифер – і зразу після того ідуть на прощу до гори Афон… Один з цих прихильників Люцифера продекламував:

“Від Бога ви відвернулися? Добре, зроблено не зле! Але цього замало, відвернутися від Бога. Треба ще від «Того» заслугу здобути. Так, ви думаєте, що «Той» вас зразу прийме, стане поруч з вами, як тільки ви хрест з шиї знімете? Ні, у своєму серці його тільки одного треба мати…”

Час, коли вся “прогресивна” Росія впала Люциферу до ніг і йому більше не таємно, як при царизмі, поклонялися, а відкрито, передбачав Достоєвський, коли він ту символічну фігуру розглядає у своїй візії, фігуру “низького раба, лакея, який буде дряпатись вверх по сходах, щоб скалічити образ божественного ідеалу в ім’я ревнощів, заздрощів та черевоугіддя”. У цих словах вся суть російської революції – революції рабів, хуліганів, лакеїв проти божественного елементу в людській душі.

Поет Блок був циніком. У своєму вірші “Дванадцять”, він представляє дванадцять більшовицьких маршеруючих червоноармійців як дванадцять апостолів нової істини з дияволом на чолі “в белом венчике из роз” під виглядом Христа. У вірші “Скіфи” він пророкує, у свою чергу, аналогічний підхід московської орди – на цей раз вже для підкорення світу – підхід мільйонної маси під кайфом та у сп’янінні від містичного шаманізму клятвено стверджуючи, що вони люблять Європу – ту Європу, що вони розглядають “з ненавистю і одночасно з любов’ю”, що вони хочуть просто розчавити цю любов до Європи: “Виновны ль мы, коль хрустнет ваш скелет в тяжелых, нежных наших лапах?” [Александр Блок. ] – Знову ж таки, все змішане – любов, вбивство, “ніжність” вбивці і містичний екстаз люмпена. В шпиталі, вмираючи від сонця, що сходить і має освітлювати всесвіт, Блок марить, аби було це сонце – в його очах – хоча б і універсальним, але одночасно суто російським…

Першим етапом цієї еволюції було заперечення існування Бога (і навернення до диявола), другим – поклоніння дияволу і зразу за цим обожнювання Людини. Іван Карамазов каже: “Незрозуміло мені, як ви можете сказати: “немає Бога”, не сказавши в той же момент: “Я є Бог!” Основна тема російської літератури – пише Мережковський – ще до революції полягала в тому , щоб писати про взаємини людини з людиною, оминаючи Бога, без Бога, і, нарешті, – проти Бога. Горький писав: “Человек – вот правда!.. В этом все начала и концы… Все в человеке, все для человека! Существует только человек… “ [Максим Горький. ]. І Чехов вторить йому: “Человек выше всего в природе, даже выше того, что непонятно и кажется чудесным” [А.П. Чехов. ] – тобто вище Бога.

Якщо росіянин підняв людину на місце Бога, він зробив це, не визнаючи законів, що стоять вище людини, і будь-якої дисципліни. І це мало наслідком поклоніння в цілому плотському життю, поклоніння тваринному чи скотському у людині. Тому російський мислитель і публіцист Василь Розанов не визнавав ні християнство, ні Христа, оскільки релігія Христа була для нього “релігією смерті”. Голгофа представлялася йому “отруєнням радості життя”. Занадто «аскетичним» було для нього християнство, занадто важким панциром для російського голопуцька. Горький заявив – у точно тому ж сенсі, – “Брюхо в человеке – главное дело…всякое деяние человеческое от брюха происходит”… Бог Толстого так само є елементом тваринної природи. У плоті він обожнює все чуттєве, звірине. Герой його новели “Козаки” Єрошка говорить: “Молодец был. Пьяница, вор, охотник!“ [Лев Толстой. ]

Оскільки звір “умней человека, даром что свинья называется… Она свинья, а все она не хуже тебя; такая же тварь божия“ (Ibid), це означає для шаманської «логіки» Толстого, що свиняче в людині на можна ані покращувати, ні ганити, а треба вихваляти… І навіть ті критики босоногого графа, які це все у нього бачили, а саме, що самохіть Єрошки складається з “плотської любові, волочіння, грабунку і війни”, покланялися перед ним, як перед апостолом євангелічної правди. Розбійник, вбивця, мисливець, звір, свиня – з безмежною невгамовністю їхніх гонів – це бог Толстого. Єрошка і Толстой добре знають, що говорять. “Ни в чем греха нет” – повчає Єрошка – “ Хоть со зверя пример возьми” (Ibid). Релігія для Ерошки порожня річ: “Сдохнешь…, трава вырастет на могилке, вот и все (Ibid)”. Як тварина, він не робить різниці між добром і злом, все дозволено. “Тваринне задоволення від плотського життя” – так характеризує філософію Л. Толстого один з російських письменників.

На наступному етапі в концепціях та ідеях росіян відбувається диявольська суміш, плутанина між “за” і “проти”, “так” і “ні”, “дозволено” і “заборонено” – між усіма різницями між істиною і брехнею, добром і злом, красою і потворністю – відмова у будь-якої дисципліни; і це як у моралі, так і в політиці і в суспільному житті. Костянтин Леонтьєв, який глибоко це визнавав писав у 19 столітті: “русское общество, и без того довольно эгалитарное по привычкам, помчится еще быстрее всякого другого по смертному пути всесмешения … – и мы… из наших государственных недр, сперва бессословных, а потом бесцерковных или уже слабо церковных, – родим того самого антихриста” [Константин Леонтьев. ] – тобто стане безбожним [суспільство – В.С.]. Ще гірше! Як слуги антихриста, вони будуть відображатися у вигляді Христа, щоб заплутати все до хаосу, бо там, де немає верховної законодавчої влади, є хаос. Це змішання ненависті під виглядом любові складається з блоку, подібного до того, що наявний у Пушкіна, який писав: “…восславил я свободу и милость к падшим призывал” [А.С. Пушкин. ], – але насправді вихваляв кривавий час Петра І та проклинав усіх, хто витягав меч проти насильства і злодіянь, як це зробили гетьман Мазепа і вільнолюбні кавказці.

Достоєвський визнає відверто: “какое кровное отвращение, до ненависти, возбудила во мне к себе Европа” [Ф.М. Достоевский. ], і в той же час він хвалить російський оружний похід на захід, бо “пролитая кровь несомненно спасет Европу “ [Ф.М. Достоевский. ] – Європу, яку він нібито дуже любить. Мережковський справедливо зауважує, що якщо це любов, то любов хижака до його жертви. Не даремно Достоєвський, цей захисник “униженных и оскорбленных” захоплювалися грабіжниками – як на троні, тобто царями, так і на каторзі, де він мав тривалу можливість подружитися з ними. Вони імпонували йому своїми “страшною силою волі, безмежною пристрастю, своїм бажанням досягти одного разу поставленої мети”. Для Достоєвського злодії є “найсильнішим, найталановитішим народом” у Росії.

Сатана є їм покровителем, від якого вони черпають усю свою духовну силу, а конкретно, відповідно до їх власних, слів – естет Пушкін і «змужичилий» граф Л. Толстой, апостол міського плебсу Достоєвський, цинік Блок, у яких усе перетворилося у кашу, з тим щоб у загальному хаосі усі етичні цінності пішли на руїну, щоб було доведено, що грабунок є свобода, вбивця з-за рогу – любов, рівність – бунт проти Бога, краса – бруд і гидота. Достоєвський сам був збентежений цією проблемою – що це за диво духовна здібність росіян не розуміти що є гріхом, а що – ні, “способность человека лелеять в душе своей высочайший идеал рядом с высочайшей подлостью – и все совершенно искренне.” [Ф.М. Достоевский. ]. Він не знав, чи назвати чи це “духовною широтою характеру” росіянина, яка вестиме його вдалину, чи “просто підлістю.” Одначе насправді це вульгарність, яку вдихнув у нього диявол, і та “духовна широта характеру”, які разом будуть переконувати світ брехнею і обманом в тому, що диявольська підлість є “новою істиною” для всього світу, що він має перейняти від російських сатаністів.

Зрештою. росіянин в цілому навіть і не зацікавлений у тому, щоб зрозуміти свій психічний хаос. У розумінні справжнього росіянина “хоч росіянин п’яниця, свиня, розпусник, брехло, але все ж таки хороша людина” (Чехов) – хороший, тому що він росіянин, належний до “обраного народу”, а те, що він робить, все робиться “для блага людства.” Так говорить як раз А. Блок: Цілком можливо, що ми азіати; може бути, що ми не розрізняємо любов і ненависть, може бути, що ми в ім’я нашої великої любові до людства придушимо його в наших обіймах – все одно! “На братский пир труда и мира, в последний раз на светлый братский пир сзывает варварская лира!” [Александр Блок. Скифы] – волає світовий варвар “с раскосыми и жадными очами” [Александр Блок. Скифы] точно так само, як варвар тепер вигукує в Організації Об’єднаних Націй.

Навіть ті, (як, наприклад Мережковський), що побачили в російській революції появу “грядущого хулігана” – також ганять Захід і молитися на Росію, так як має бути. Так само, як Блок і Достоєвський, Мережковський кидає своє попередження Європі:

“Всі зовнішні факти нашого перевороту Європі відомі, але його внутрішня суть незрозуміла для неї. Він бачить тіло, яке рухається, але не переміщення душі російської революції… ми не летимо, а падаємо, і притому “догори ногами” . . . Ви тверезі, ми п’яні… Ви – справедливі, ми беззаконні. Для вас політика – знання, для нас – релігія… Ми містики. Революція також є релігія…”

Це філософія шаленіючої орди, що вже давно Сатану обрала своїм Богом, і тільки одине ultima ratio знає – силу числа. Пушкін кинув провокаційний виклик Заходові, його “народним трибунам”:

Зачем анафемой грозите вы России?…

Иль русского царя уже бессильно слово?

Иль нам с Европой спорить ново?

Иль русский от побед отвык?

Иль мало нас? Или от Перми до Тавриды,

От финских хладных скал до пламенной Колхиды,

От потрясенного Кремля

До стен недвижного Китая,

Стальной щетиною сверкая,

Не встанет русская земля?.. [А.С. Пушкин. ]

Все «російська» земля. Коротко кажучи ми вас шапками закидаємо на смерть. Подібне є і у Лермонтова: “Чому злякалася кавказька гора Казбек (як поет думає) маси озброєних росіян, що сунуть на Кавказ?” Тому що: “Стал считать Казбек угрюмый – и не счел врагов” [М.Ю. Лермонтов. ]. Подібно говорить уже в більшовицький час Блок у своєму виклику Європі: “Мильоны – вас. Нас – тьмы, и тьмы, и тьмы” [Александр Блок. Скифы]. Знову ж таки, нема посилання на етичну чи моральну перевагу, але тільки на кількість російської орди. Так само Сталін, коли один з державних діячів Заходу хотів говорити з ним про політичні інтереси Ватикану, іронічно запитав: “А скільки у Ватикану дивізій?”

Якою б ідеєю не було замасковане це насильство руйнування, хоч би ідеєю “істинної віри”, або Москви як “третього Риму”, загальнослов’янського братерства, або “визволення трудового народу” під більшовицьким пануванням – воно завжди залишається тим самим насиллям над насильством, насилля тріумфуючого зла під маскою добра під гаслом: “Візьми собі приклад звіра!” Насильство, вояків якого, тих “Синів диявола”, “Пес Антихристу” як емблема їхнього “ангела-охоронця” все є на виду. Легіони диявола!. Не якість лицарства, але кількість маси.

Це був той самий напів-безбожний шаманський елемент природи, що завжди залишався живим як в московській Росії за царизму, так і у Великому князівстві Московському. Ніхто інший, як відомий російський літературний критик Віссаріон Бєлінський писав:

“По-вашему, русский народ самый религиозный в мире: ложь! Основа религиозности есть пиэтизм, благоговение, страх божий! Приглядитесь попристальнее, и вы увидите, что это по натуре глубоко атеистический народ. В нем еще много суеверия, но нет и следа религиозности…… Религиозность не прививалась в нем даже к духовенству, ибо несколько отдельных исключительных личностей, отличающихся такою холодною аскетическою сознательностью, ничего не доказывают. Большинство же нашего духовенства всегда отличалось только толстыми брюхами, схоластическим педантством да диким невежеством.” [В.Г. Белинский. ]

Далі він продовжує у тому сенсі, що у російського народу нема “чувства человеческого достоинства, столько, веков потерянного в грязи и соре… “ (Ibid)

Тому в Московській Росії перехід від царизму до більшовизму пройшов так легко. Яскраві фрази більшовицьких штукарів швидко пропали, і новий режим повернувся під захист тої самої темної сили, якій був підпорядкований попередній. Сталося так, як у Євангелії сказано: “Все повертається пес до викиду свого”, або так, як Максиміліан Волошин писав:

Быль царей и явь большевиков.

Что менялось? Знаки и возглавья.

Тот же ураган на всех путях:

В комиссарах – дурь самодержавья,

Взрывы революции в царях.

[Максимилиан Волошин. ]

Орда, яка хоче виростити прапор московських варварів на руїнах християнської-західного світу.

Примітки

А. Пушкін (1799 – 1837) – слваний російський поет.

Достоєвський Федір Михайлович (1821 – 1881) – російський письменник.

Максиміліан Волошин (1877 – 1932) – російський поет і художник.

В’ячеслав Іванов (1866 – 1949) – російський поет і філософ.

С. Єсенін (1895 – 1925) – російський поет.

Максим Горький (1868 – 1936) – російський письменник, в радянський час – один з чільних апологетів злочинного комуністичного режиму.

Мережковський Дмитро Сергійович (1865 – 1941) – російський поет.

Чехов – Антон Павлович Чехов (1860 – 1904), російський письменник-декадент.

Гойя Франсіско (1746 – 1828) – іспанський художник.

Распутін – Григорій Юхимович Распутін (1869 – 1916), російський авантюрист, друг родини імператора Миколи 2-го.

Блок Олександр Олександрович (1880 – 1921) – російський поет, один з апологетів більшовицької революції.

Василь Розанов – Василь Васильович Розанов (1856 – 1919), російський релігійний мислитель.

Костянтин Леонтьєв – – Костянтин Миколайович Леонтьєв (1831 – 1891), російський консервативний філософ-слов’янофіл.

Сталін Йосиф Вісаріонович (1787 – 1953) – керівник Радянського Союзу, організатор численних злочинів проти людства.

Віссаріон Бєлінський (1811 – 1848) – російський літературний критик, публіцист.