Післямова

Дмитро Донцов

Політики, які бачать тільки поверхню подій, вважають Росію – під впливом свого середовища і його людської маси – за непереможного гіганта. Крім простору, чисельності населення та природних ресурсів приводяться в доказ також історичні факти: провал кампанії Наполеона, а перед тим Карла XII, так само, як і боротьба в Росії під час першої світової війни і потім проти Гітлера.

Факти є факти, тільки треба знати, як їх пояснити. Причини успіху, який досі вдавався позбутися всіх завойовників, були за своєю природою не військово-стратегічними, але політичними. Візьмемо кампанію Карла XII проти Петра I. Всупереч російським і неросійським історикам, які залишаються під впливом перших, Карл XII міг так само закінчити похід перемогою шведів, як і їхньою поразкою. Генерал Юнаков показує у своїй капітальній роботі “Велика Північна війна” (опублікована у видавництві Російського Імператорського військово-історичного товариства перед Першою світовою війною), що вторгнення Карла в Московію поставила її на межу розорення. Автор історії «Оксфордської історії східної Європи» стверджував, що союз шведського короля з Мазепою було однією реальною політичною комбінацією, Проте акція зазнала невдачі Чому? Тому що їй стала на заваді короткозора політика європейських держав. Проти Швеції на боці Петра стали Данія і Польща. Для Швеції це було занадто багато…

Через два роки після Полтавської битви дипломатії українського гетьмана Пилипа Орлика вдається втягти у війну проти царя Петра Туреччину. У степах довкола Прута російська армія із самим царем на чолі була оточена турками, і царю при нормальних умовах не лишалося нічого іншого як капітулювати і стати в’язнем “Високої Порти”. Можна собі уявити, які б наслідки мав би безславний кінець кар’єра Петра для майбутньої долі Росії.

Сталося однак інакше. Підкуплений діамантами цариці Катерини – вона як раз була разом з царем у російському таборі – прийняв візир викупну плату і дозволив цареві разом з усією армією уникнути гарантованої катастрофи, після чого він нав’язав Петрові ганебний мир, який серед іншого передбачав незалежність України, і на виконання якого Петро ніколи не мав і гадки. І в 1709, і в 1711 Росія була врятована не стратегічною нездійсненністю свого розгрому, а нездоровою політикою Заходу і Турції…

Росія піднялася – після так званого “смутного времени” (від смерті Івана Грозного до 1613) – так само завдяки політичній нерішучості Заходу. Вже за часів Івана Грозного не бракувало далекоглядних західних політиків – правда, лише окремих – чиї голоси попереджали про небезпеку підйому Росії. Іспанський герцог Альба радив ще в 1517 році імперським станам не відпускати артилерією і взагалі жодну модернову зброю росіянам, тому що – мислив він – “якщо московський цар буде мати все нове у військовій техніці, він стане найсильнішим противником, небезпечним не тільки для Німеччини, але й для всього Заходу”. Але Захід був більш зацікавлений розвивати торгівлю сьогодні, ніж думати про загрозу завтрашнього дня. Не бракувало також в той час західних європейців, які – після того, як вони прослужили певний час в царській “оприччині” – подавали детальні проекти про те, як напасти на Московщину від Білого моря, щоб знищити тиранію царя, того “давнього ворога всього християнського світу і жахливого самодержця”.

Автор одного такого проекту вторгнення робив пропозицію утворити з маси бездомних жовнірів міжнародні сили, щоб протиставити Москві гідну армію, як це в наш час більшовики робили неодноразово (в Іспанії, Греції та ін.) Але ні цей проект, ні попередження герцога Альби не були в змозі поширити ідею боротьби проти загрози вторгнення Москви в Європу, – так само, як і попередження та дипломатичні дії гетьмана в екзилі Пилипа Орлика не мали значного впливу на політику Європи по відношенню до Росії…

Похід Наполеона провалився – але деякі західні історики стверджують, що це сталося не зі стратегічних причин. План імператора був просунутися до Двіни і Дніпра, а там влаштувати оборонні позиції, укріпити цю лінію, створити магазини всього необхідного для армії і тільки навесні 1813 року просунути вперед до Москви. Розгнузданість корсиканця та віра у власну зірку, так само, як і поспішні поради деяких маршалів знехтували цим планом і погнали “велику армію” на початку зими до загибелі, яка не була ні в якому разі неминучою. Брак готовності до зимової кампанії зробив усе інше. Деякі автори стверджують, що з кращого підготовкою до вторгнення, навіть відступ з Москви не привів би до поразки французів: після їх відступу до Вільна французи б мали вдвічі сильнішу армію, ніж та, яку могли протиставити їй росіяни.

Причина невдачі – стверджують ці автори – лежала не в неточності плану вторгнення, але у помилках, пов’язаних з його реалізацією. Але головна причина була знову ж таки в політиці. Після того, як армія Наполеона зайняла усю Польщу, Білорусь та частину російської території і наблизилася до кордонів України, серед населення і навіть у російській армії поширилися деморалізація і пораженські настрої. З російських спогадів того часу ми бачимо, яку деморалізацію викликала здача Москви. Розбита під Бородіно (іншими словами, у битві під Москвою) російська армія, яка при своєму відступі частково рухалася через Москву, була зустрінута людьми образами та прокльонами. В самій армії дух опору була ослаблений.

Відомі випадки, що священики в Білорусі приводили людей до присяги імператорові Наполеону; відомо також про проникнення шляхетського маршалка Лукасевича на Україну, який на одному з банкетів проголосив тост за благополуччя Наполеона. Можливо, це була просто бравада окремої особи, але якщо це могло відбутися в одному з країв, підпорядкованому російській адміністрації і все ще окупованому російською армією, то свідчить про масштабне падіння престижу Росії в цей період. І – що важить найбільше – почалися селянські заворушення. Пішли чутки, що Наполеон ніби був сином імператриці Катерини II і прийшов звільнити селян від рабства. Селяни почали бунтувати проти своїх поміщиків.

Наполеонові було рекомендовано прийняти маніфест про звільнення селян… Це могло бути іскрою, полум’я якої було в стані знищити цілу російську армію (яка складалася з залежних селян). Тоді здатність Російської держави до оборони і саме становище царя впали б катастрофічно… Наполеон це не зробив, навпаки, він в деяких випадках кинув власні військові сили для придушення селянських повстань проти поміщиків; він не хотів розв’язати якусь “природну силу народного повстання”. Тоді ці повстанці обернулися проти нього самого.

Пізніше він шкодував про втрачену можливість, що відомо зі спогадів його радника Коленкура, з яким він в одних санях покрив довгий шлях від Москви до Парижа в зиму 1812 року. Він також проявив інтерес до “Енеїди” Котляревського в його і доручив придворному історикові Лесюерові видати історію українських і донських козаків, мабуть, як того елемента, що в історії завжди чинив опір розгортанню влади Москви. Але це було занадто пізно.

Таким чином, ми бачимо, що навіть у цій масштабній акції Захід боявся вдаватися до зброї, яку Москва постійно використовувала проти нього – колись як агітацію проти влади козаків в Україні, проти шляхти в Польщі, проти турецьких “беїв” в на Балканах, і всюди тепер проти “буржуазії” і “фашистів”. Але головне було в тому, що Захід ігнорує національний момент, дуже диференційований національний склад величезної російської імперії, національно-роздільні лінії, в які можна легко вбити клин, з метою розколу Російської імперії. Так було тоді, так само йдеться і зараз. Нема жодних стратегічних основ, тільки політика винна за невдачі нападів на Росію…

У Кримській війні (після захоплення росіянами Румунії) очолили – на щастя для Європи і людства – європейську політику далекоглядні державні мужі. Великобританія разом з Туреччиною, Францією Наполеона III та Сардінією організувала антиросійську коаліцію. Ця коаліція вигнала росіян з Румунії та Балкан в цілому, розчавила царську армію в Криму, захопила Севастополь, затопила російський флот і довела Миколу I до смерті, а нового царя змусила просити миру на ганебних для нього умовах: Росії було заборонено мати власний військово-морський флот і укріплення в районі Чорного моря. Отож, коли політика стала на висоті своїх обов’язків, спроби подолати Росію були успішними.

Але це було лише половина успіху. Західні союзники постійно стимулювали Австро-Угорщину увійти до їх коаліції. Габсбурзька монархія була на той час – ще до об’єднання Німеччини зусиллями Пруссії – найсильнішою військовою потугою в Європі (за винятком Франції). Її участь у війні підготувала б для Росії направду великі проблеми і потрясла б її імперські позиції в абсолютно інший спосіб. Але Австрія зберігала нейтралітет, задовольняючись збройною демонстрацією на кордоні.

Тільки через 22 роки після мирного договору в Парижі, який поклав кінець Кримській війні, московський ведмідь, скориставшись роздрібненням Франції в 1870/71, знову вторгся на Балкани. Армії царя в 1878 році стали майже перед самими воротами Константинополя готові до вступу. Енергійний тиск Великобританії та концентрація британського флоту в Дарданеллах змусили царя відступити і відмовитись не тільки від Константинополя, але незабаром фактично і від цілих Балкан…

У 1905 році під час російсько-японської війни, поразка Росія не стала катастрофічною лише завдяки прихильності Заходу. У той час Росія прийняла рішення укласти мир, не так під враженням поразки від японців, як перед лицем небезпеки неминучої революції, яка, дійсно, почалася восени 1905 року. Ця революція не була дрібницею, і царській владі тільки з великими труднощами вдалося подолати її і привести її у фарватер легальної парламентської опозиції. Була б Росія переможена на Сході, а в середині паралізована революцію, тоді наступ Німеччини та Австро-Угорщини із Заходу очевидно повалив би імперію. Хто знає тоді, чи держави Західної Європи кинулися на допомогу Росії, вщент розбитої на Далекому Сході, якби вона в ході внутрішньої революції понесла нову поразку на західних кордонах від свіжих сил нових ворогів; і втручання з боку Америки в 1905 р. ні стратегічно, ні психологічно не було б можливим. Але Німеччина не зробила нічого подібного, навпаки, кайзер Вільгельм II запевнив царя у своєму дружньому ставленні. За цей нейтралітет Росія подякувала своїм західним сусідам вторгненням у 1914 році…

Коли ми маємо справу з подіями сьогоднішнього дня, то бачимо, що уроки історії були марні. Союзники перемогли у війні проти Німеччини, але програв мир. Те, що Росія в даний час загрожує всьому світові, сталося не в результаті її військової сили, а через про-російську політику на Заході. Причина її сили в тому, що Захід – без необхідності – надав їй права на Маньчжурію за угоду з національним Китаєм, що він не почав наступ на Балканах – за бажанням Сталіна і Рузвельта, що він віддав на поталу росіянам Чехословаччину, яку він міг зберегти для себе, що віддав Балкани і Німеччину за Ельбою Москві – для чого не було жодних підстав. Захід сам знищив усі бар’єри, які стояли на шляху російської експансії в Європі і на Далекому Сході замість того, щоб замінити їх своїми. Захід категорично відмовився помічати у величезній російської імперії склейку різних народів і затвердити програму її розділу. Він вагався використовувати тільки єдину ефективну зброю для ураження великої імперії і приборкання її імперіалізму. Дивним є те, що Росія постійно розбухає і росте! Гадана безперспективність нападу на Росію чи з заходу чи зі сходу тут взагалі ні до чого, так само, як розмір імперії. Причина нестримної російської небезпеки полягає в лінощах західної політичної думки!

Так само причина провалу німецького вторгнення 1918 року ні в якому разі не у військовій могутності вже ґрунтовно розбитої і воєнному відношенні більше не існуючої Росії, а у політиці західних союзників, які не хотіли допустити розпаду Російської імперії, як вони також запобігли розпадові імперії в 1905 році. Ті ж причини знову грали роль в 1941-1945 роках – в основному через ліниву політику нацистської Німеччини, яка, перш за все в Україні, Польщі, Білорусі і країнах Балтії, поставила не на надії визволення пригноблених народів, а в останню хвилину на “нову білу Росію” з генералом Власовим на чолі. Те ж саме зараз роблять всі політики, які ігнорують Україну та інші волелюбні народи, в той час як покладають свої надії на політичний труп Керенського. Ні, треба нарешті звільнитися від легенди – дуже приємної для росіян легенди – про неможливість розвалу Росії. Це, дійсно, тільки міф. Треба говорити про відсутність волі на Заході повалити московського монстра. І ні в якому разі про неможливість це зробити.

Примітки

Юнаков – Микола Леонтійович Юнаков (1871 – 1931), російський генерал і воєнний історик, автор книги «Северная война. Кампания 1708 – 1709 гг. Военные действия на левом берегу Днепра» (1909).

Альба – мабуть, Фадрике Альварес де Толедо (1460—1531), 2-й герцог Альба.

Коленкур – Арман де Коленкур (1773 – 1827), французький дипломат.

Лесюер – мабуть, Жан-Франсуа Лесюер (1760 – 1837), придворний композитор Наполеона.

Власов – Андрій Андрійович Власов (1901 – 1946), радянський генерал, який в 1942 р. потрапив у німецький полон і очолив Російську визвольну армію, котрій німці ні на гріш не довіряли.