2. Російський месіанізм

Дмитро Донцов

Вульгарна концепція вбачає причину хвороби, яка потрясла соціальний організм Європи, у боротьбі між різними взаємно ворожими імперіалізмами. Автор не поділяє цю точку зору. Безсумнівно, нинішній хаос є результатом боротьби між “імперіалізмами”, але за цим ховається конфлікт більш глибокий, або принаймні давніший.

Цей інший конфлікт латентно залишається в соціальній боротьбі, яка йде по всій Європі. Він вже лежав в основі конфлікту двох взаємно ворожих груп держав у 1914 році. Він ховався за визвольною боротьбою австрійських та турецьких слов’ян проти Габсбургів і Османської імперії. Точно такі ж обриси ми бачимо в революції 1648 року в Україні, і в національних революціях 1917 року в Східній Європі. Цей конфлікт заклопотано передбачали Лейбніц і Ренан, Наполеон і Гюго, Енгельс і Беконсфілд; а Герцен і Леонтьєв, Бакунін та Горький навіювали мстиву візію – це великий конфлікт двох цивілізацій, двох політичних, соціальних, культурно-релігійних ідеалів, “конфлікт Європа – Росія”.

Що в основі цього конфлікту лежить дійсно багато проблем, які ввергають нашу епоху у неспокій, – у тому можна дуже легко переконатись, якщо звернутися до його останньої фази, тобто до того явища, яке отримало зараз незгасиме ім’я більшовизму – до аналізу цього явища, в якому велика частина нашої інтелектуальної верстви з некритичним мисленням бачить найбільш досконалу форма соціальної революції.

Що таке більшовизм? – питають його несвідомі послідовники (свідомі не питають взагалі) і відповідають: це міжнародний рух, і його метою є повалення імперіалізму, капіталізму, націоналізму та інших ідолів буржуазного пантеону. Більшовизм – заперечують його супротивники – це повстання рабів, є заперечення логічних законів, в тому числі у національній економіці. Більшовизм – стверджують треті – це змова з метою придушення християнства. І перші, і другі, і треті мають рацію настільки, наскільки більшовицька Росія дала початок соціальним рухам міжнародного значення. Але перші, і другі, і треті ігнорують те, що більшовизм, як це вже показує його ім’я, є явище московське, і, власне, в першу чергу московське.

Це правда, що наступною метою агентів більшовизму за межами Радянського Союзу було знищення європейського буржуазного порядку, але що з цього? Чи було це єдиною причиною тої стрімкості, з якою безліч тих агентів у Відні, Римі, Парижі та інших великих і малих центрах Заходу заявили про свою роботу зі знищення існуючого ладу у цих країнах? Чи було повалення “системи експлуатації” насправді її наступною метою, чи треба, можливо, у їх стрімкості шукати більш глибокі і сильніші мотиви, про які писав свого часу Достоєвський? В одному зі своїх «Щоденників письменника» він говорить так:

“Почему чуть не девять десятых русских, во все наше столетие, культурясь в Европе, всегда примыкали к тому слою европейцев, который был либерален, к «левой стороне», то есть всегда к той стороне, которая сама отрицала свою же культуру, свою же цивилизацию? … не сказалась ли в этом факте … протестующая русская душа, которой европейская культура была всегда, с самого Петра, ненавистна и во многом, слишком во многом, сказывалась чуждой русской душе?

Я именно так думаю…За это смотрят на нас многие европейцы насмешливо и свысока –…Они видят в нас скорее варваров, шатающихся по Европе и радующихся, что что-нибудь и где-нибудь можно разрушить, – разрушить лишь для разрушения, для удовольствия лишь поглядеть, как все это развалится, подобно орде дикарей, подобно гуннам, готовым нахлынуть на древний Рим и разрушить святыню, даже без всякого понятия о том, какую драгоценность они истребляют.” [Ф.М. Достоевский. ]

Чи є принаймні частка правди в цих словах геніального московіта? І якщо так – то чи це треба прив’язати його слова лише для таких мандрівників революції, як Бакунін, або навіть Герцен, який своїм вигуком “Хай живе хаос, vive la mort! (хай живе смерть)” кинув своє прокляття західному світові? Чи вони стосуються епігонів Леніна, які проголосили смерть європейської демократії? І можливо також Обер-прокурора Російського “Святійшого Синоду” Побєдоносцева, який на ту ж саму демократії, ту “велику брехню, нашого століття” швиргав грім і блискавки? Чи вони стосуються тільки духовних нащадків Бакуніна, російської Червоної Армії, або навіть царського війська, яке так саме сильно намагалося зробити галицьких та інших західних українців православними руськими, як хотіли більшовики зробити з них російських комуністів? Чи не стосуються вони тої армії, яка так само нестримно прагне накинути Європі “pax Moscovitica” силою, як Ленін хотів втягнути її в його комуністичний Союз Народів, в свій “societas Leniana (або Leonina)”? Чи стосуються питання Достоєвського тільки до Армії червоних вершників, які свою соціальну систему – ті “Совєти” – несли на Захід, чи також і до солдатні Катерини IІ, яка також тодішню соціальну систему Росії, а саме кріпацтво, принесла на Україну?

І якщо так – то чи не повинні ми у цих європейських мандрах збройних і беззбройних москвичів різних поколінь, які мали від того радість, щоб там що-небудь знищити – раз греко-католицької уніатську церкву, раз капіталістичну систему, мати справу з явищем тої самої категорії, зі станом, що є більш універсальним і більш небезпечним, ніж більшовизм і царизм? Можна з упевненістю сказати, що це насправді трактується просто – як ідеологія московського комунізму, так і царського режиму утворюють тільки дві форми того самого загального характеру – і це ніщо інше, як войовничий московський месіанізм супроти Заходу. З грізно піднятою рукою і жадібними очами, глипаючи довкола, стоїть більшовицька Росія перед нами, так само як і Росія Миколи I, і міркує “де б це його щось знищити.”

Належну відповідь вже тисячу разів давали російські інтелігенти, ті ж, що колись плекали “народництво”, а потім були в “Чека” і “Пролеткульті” – усе носії ідеї російського месіанізму; російська “інтелігенція” – на їх власну думку, захисниця і втілення ідеалів “правди і справедливості”, пророчиця великої місії російського народу, яка має ощасливити увесь рід людський, а на наш погляд, “барабанщик” москвичів, петербуржців, петроградців, ленінградців і знову ж таки московського імперіалізму, сентиментальний апологет московського “дрангу на Захід”, суворий обвинувач в історичному судовому процесі націй, що стукає кривавою рукою у двері Заходу, “адвокат диявола”.

За силою духу, геніальностю ці представники інтелектуального прошарку один від одного відрізняються. Однак усі вони, пророки і арлекіни, мали одну спільну рису: глибоку містичну віру у велике майбутнє, світову місію варварського народу московитів. Вони могли малювати цей народ рожевою фарбою, як це робили “народники”, або навпаки, як Чехов у його “Селянах” (“Мужиках”) порівнювати з великою рогатою худобою, цілувати поли його смердючого “каптану”, як граф Лев Толстой, або впадати в жах перед його незбагненною і незрозумілою істотою, звертатися до багнетів царя, як, наприклад, П. Струве і не менш знамениті автори широко відомого альманаху “Вехи” (“Віхи”), що колись був вийшов (після революції 1905 року) – все одно й те саме! Чи ангел чи сатана, аполон чи центавр, напівлюдина чи напівтварина – був той народ для цілої московітської “інтелігенції” народом-носієм Бога і якщо вже скотина, то скотина Божественна, яку повинні шанувати інші народи.

Цей народ, і не жоден інший мав оголосити агонізуючому Заходові «нове слово». Тільки з його вуст повинне прозвучати над хаосом рятівне «Fiat Lux! (Хай буде світло!)»

«Я верил раньше, верю и теперь, что Россия, имеющая стать во главе какой-то нововосточной государственности, должна дать миру и новую культуру, заменить этой новой славяно-восточной цивилизацией отходящую цивилизацию романо-германской Европы» [цитується за Бойко П.Е. ] – так писав в часи царя Миколи І «апостол» славянофілів Леонтьев.

Слав’янофільський поет Тютчев прирік Захід на неминучу смерть, виголосивши:

«И когда над этим громадным крушением мы видим всплывающею святым ковчегом эту империю еще более громадную, то кто дерзнет сомневаться в ее призвании, и нам ли, сынам ее, являть себя неверующими и малодушными?» [цитується за К. Пигарев. Жизнь и творчество Тютчева http://feb-web.ru/feb/tyutchev/critics/pig/pig-001-.htm]

“Запад сказал уже все, что имел сказать… Теперь Россия призвана духовно вести европейские народы” [цитується з роботи Булгакова Ex Oriente Lux… за ] – силується довести відомий істерик московського слов’янофільства С. Булгаков. І луною відповідає йому Розанов, знаний такими словами: “Пора сказати!” Пушкін ідеалізує російське кріпацтво, протиставляючи йому “гноблення” англійських фермерів, і він пише вірші, в яких енергійно звучать ненависні мотиви супроти європейської цивілізації [Мається на увазі робота А.С. Пушкіна “Разговор с англичанином о русских крестьянах” – див. статтю Михаила Меншикова ].

Російський патріот, далекоглядний А. Герцен марив протягом багатьох років про той омріяний момент занепаду Заходу, про “нових варварів, які прийдуть, щоб знищити його”. Слов’янофил Самарін високо оцінює роль, яку гратиме Росія «в цілому світі», а архі-революціонер Бакунін вважає, що російський народ “внесе нові принципи в історію і створить нову цивілізацію, також і нову віру, і нову справедливість, і нове життя». Горький “плює” Америці і “прекрасній Франції в лице” во ім’я московітських люмпен-пролетарських ідеалів; Ленін узурпував спадок архі-апостола соціалістичної церкви, щоб перед його буллою, як колись перед буллами Інокентія або Боніфація королівські трони, впали трони гріха повалених соціалістичних ідолів Заходу. І навіть Чаадаєв закінчує “Апологію божевільного” вірою у велике призначення Росії.

“Наша місія, – пише він – принести рятівний принцип порядку в світ, який став жертвою анархії. Росія не повинна відмовитися від цієї місії, яка покладена на неї небесним і земним володарем”.

Голоси всіх представників російської політичної думки текли всі разом в одній хвалебній пісні на честь своєму народові, вони насправді всі були готові переписати офіційне трактування російської історії, яке горезвісний начальник таємної поліції царя Миколи I, граф Бенкендорф сформулював такими словами:

«Прошлое России было блестяще, ее настоящее более чем великолепно, а что касается ее будущего, – писав граф, очевидно маючи передбачити прихід більшовиків – оно превосходит все, что может представить себе самое смелое воображение» [Цитується за: Андрей Кротов. ].

Одні виступають зі “здоровими формами” московітської політичної структури, які врятують Європу, інші хотіли би лікувати світ за допомогою московітської сільської “общини” з її спільною власністю на землю, або бачили свою місію в “звільненні” слов’янства (білі інтернаціоналісти), або у “звільнення світового пролетаріату” (червоні), або ще інші – в теоретичних ідеалах етичного “відродження людства” за допомогою Росії. Одні мріяли про Москву як третій Рим, інші про Москву як столицю Третього Інтернаціоналу.

Ідеологи московітського месіанізму відрізнялися один від одного в деталях своїх думок, але всі вони твердо і непохитно вірили у те, що московіти, чи з бурчанням чи добровільно, але, тим не менш, як віслюка будуть тягти всі інші народи назустріч хоч і невідомому, але «великому майбутньому» під заохочуючи вигуки їхніх погоничів, а перед очима тих одержимих політичною манією теоретиків мерехтітиме чи то нове «Місто Бога», чи то московський хрест на святій Софії, чи то “соціалістична вітчизна всіх трудящих”.

Перебільшення, упередженість! Месіанство властиве не тільки для російського народу, – так будуть говорити скептики. Ні перебільшенням, ні упередженістю це не є, бо те, що я назвав московітським месіанством (панмосковізм було б більш правильною назвою) ні в якому разі не може бути порівняне з аналогічними явищами в інших націях, і навіть ні з пангерманізмом чи панлатинством.

Латинство в усякому разі мало вигідну сторону в ті, що воно вперше в історії представило виразну політичну організацію. Етруски та ібери, кельти та іллірійці утворювали колись єдину імперію. Але після її традиція єдності, з труднощами підтримувана церквою, поступово занепала, і Піренеї та Альпи стали перешкодою, яку не могла подолати навіть одна єдина культурна мова.

Імпозантна спроба великого Наполеона об’єднати під своїм скіпетром Францію, Бельгію, Італію, Іспанію та Португалію і менш вражаючі зусилля Наполеона III привести під свою владу Італію були останніми конвульсіями панлатинської ідеї.

Що ж стосується германського світу, то ще менше було в ньому основ для месіанського руху. Політичний розкол німецької раси, незалежність її частин (Австрія, Голландія, Швейцарія) присудив з самого початку ідею пангерманізму на континенті на провал. Несміливі спроби її штучної реанімації ( Бернгард, автор книги “Центральна Європа”, Науманн, шведський професор Штеффен і т.д.) в нашому столітті предстали утопічними. В кінцевому рахунку Гітлер також не зміг змінити нічого.

Британська форма пангерманізму виявився, звичайно, більш життєздатною, і такі ідеї, як “Велика Британія” або “імперська федерація” не є фантомами. Але вона не переходить – як це робить панмосковізм – рамки своєї власної раси і не претендує на провідну роль щодо інших країн, за винятком менш цивілізованих в порівнянні з британськими. Через свої претензії та імпульсивність московський месіанізм, який хоче панувати над народами, що перевищують російський народ і з культурної, і з політико-економічної точки зору, є поодиноким феноменом у європейській історії останніх трьохсот років.

Скептики скажуть: ну, добре, але ж месіанізм не є суттю більшовизму? Форма, в якій відбувається більшовицька пропаганда на Заході є тимчасовим явищем, так само тимчасовим, як державна форма правління Наполеона, що виникла з французької революції, і остання була проте соціальною революцією, в чому вона подібна до більшовицької. Що має до цього конфлікт Росії та Європи? – Тому, чия пам’ять сягає не далі, як до вчорашнього дня, здається тільки що наведений хід думок непереконливим. Проте, якщо ж ми хочемо заглибитися в цю дуже складну проблему, ми приходимо до зовсім іншого висновку, а саме про те, що “звільнення світового пролетаріату”, так само як і “звільнення слов’ян” є порожніми фразами, за якими ховається зовсім інакша суть. Це вже відоме нам московітське месіанство.

Якщо відкинути з розгляду пишномовну фразеологію більшовиків, яка призначена для його голодом прибитих підданих, а також для іноземних, різними методами спійманих на гачок сателітів, то кинеться в очі характерна риса більшовицької ідеології: це розгляд усієї зовнішньої політики більшовизму не в рамках антагоністичних понять “революція – реакція” або “пролетаріат – буржуазія”, а як висхідний пункт опозиції між Росією як авангардом Азії і Європою як цілою.

Використання більшовиками національно-релігійних рухів на Сході проти Великобританії не є закликом до класової боротьби, а національною боротьбою Сходу проти Європи. Якщо шукається допомога мусульманського князя чи лідера, це не союз міжнародної революції проти “міжнародної реакції” і ніяка політика союзу з робітничими масами, але тільки поєднання держав проти держав, боротьба за перевагу Росії над Європою.

Якщо Ленін виступає проти Англії та Америки, він ганить англосаксонські (а не її капіталістичні!) «свободи», які він не забуває поставити у лапки [Держава і революція]. Коли Троцький шукав засобів роздмухати “патріотичний запал” його червоних найманців у війні з Польщею, було це для них тільки війною проти шляхетського стану, але для всієї московітської спільноти війною проти Польщі… Проти європейської “кволості думок”, проти французької “дрібної буржуазії”, проти англійського “кретинізму” – саме проти них швиргалися громи і блискавки й громи із совєтсько-російського Олімпу. Європа, яка протистоїть політичній експансії Росії, – це є противник більшовизму та і його азіатських союзників. Тут Росія – там Європа – це формула зовнішньої політики Радянської Росії.

І – це варте зауваги – з тої самої точки зору розглядає той політик іншу російську месіанську ідеологію, слов’янофільство. Якщо виступає слов’янська проблема, вона не буде розглядатися окремо і не абстрактно, а як підготовка до загального наступу проти Заходу. Якщо знову ж таки розвертається турецька проблема, то слов’янофіли клопочуться залишенням Константинополя туркам, коли справа виглядає на те, що султан у своїй резиденції має бути замінений на комісара однієї або іншої великої європейської держави. Чи йдеться про внутрішні справи підпорядкованих чи непідпорядкованих Росії народів, з точки зору зміцнення потужності Росії в Європі.

Подальші аналогії ще більш вражаючі! Більшовики оголосили європейському “буржуазному” порядку війну, звертаючись із закликом до пролетаріату. Але війну проти тої самої буржуазії оголосили також старого буржуазні слов’янофіли, звертаючись до того ж пролетаріату! Були вони борцями за соціалізм, чи більшовики стали слов’янофілами? Ні те, ні друге. Але обидва напрямки служили або служать тому самому національно-московському ідеалу, який вимагає повалення Європи. Обґрунтовуючи свою політичну теорію, Леонтьєв пише:

“Всі слов’яни, південні і також західні слов’яни у тому для мене високоцінному сенсі культури і способу життя є нічим іншим як неминуче зло, оскільки народи у формі свого культурного прошарку нічого не поставляють крім найординарнішої і звичайнісінької європейської буржуазії” [Схід, Росія і слов’янство]

„Крім найординарнішої буржуазії!“Звідки такий тон у цариста Леонтьєва? Ляпсус? Ні, це його глибоко обґрунтована думка, тому що він пише в іншому місці: “Настав час покласти край розвиткові дрібнобуржуазного [тобто все одно буржуазного – Д.Д.] ліберального прогресу” [там само] – і між тим він знову звертається до “слов’янських братів “і з жалем говорить, що усі вони з їхніми достоїнствами і недоліками набагато більше пов’язані, ніж східні слов’яни, з європейською буржуазією – “Якщо світ” – читаємо ми у нашого анти буржуазного цариста – “найближчим часом впаде буржуазна цивілізація , то новий ідеал людства обов’язково повстане з Росії, з народу, у якого менш розвинені в буржуазні чесноти”. Все це звучить як слова Леніна або Бухаріна, які пов’язували світову місію російського пролетаріату з тим, що він менше, ніж його західні товариші просякнутий буржуазною мораллю і відповідними забобонами…

Але автор послідовний! Якщо він так ненависна йому “буржуазна цивілізація” лежить при смерті, то хтось мав би її покласти у труну. Для Леніна цим могильником, звичайно, був революційний пролетаріат. Для Леонтьєва – так само! Франція була провідним проповідником тодішньої буржуазної культури, саме тому згідно з російськими панславістами вона повинна бути зруйнована і, звичайно, руками пролетаріату:

“Якщо це необхідно для продовження незалежності східно-руської думки від романо-германської, для настання нових, інших шляхів культури і форм правління, щоб престиж романо-германської цивілізації в очах народів Сходу падав все глибше і глибше, щоб марновірство відносно тої цивілізації як можна швидше перетворилося в спрямовану проти неї дику пристрасть, треба бажати, щоб геній країни, якій належить ініціатива в модерному прогресі якомога швидко і остаточно був скомпрометований” [там само]

Отож, це мала би бути Франція! І тут в часи Паризької Комуни Леонтьєв пише свій памфлет, викликаючи на допомогу фрігійський ковпак, який зруйнує вежі Нотр-Даму, що оголосить про остаточний розпад буржуазного світу. Ще було б краще, звичайно, якби Париж, з його “буржуазними” церквами і парламентськими будівлями взагалі були стерті з лиця Землі, а оскільки без більшовицьких неможливо, ці останні також мали би бути рекомендовані Леонтьєвим.

“Чи було б можливим торжество і верховенство Комуни – запитує він – без вандалізму, без матеріального знищення будівель, пам’ятників, бібліотек і та ін.? Звичайно, ні; і при сучасних засобах руйнування, набагато легше перетворити більшу частину Парижа в руїни, ніж це було можливо руйнувати в інший великі культурні центри, такі, як Вавилон, Ніневія, стародавній Рим. І має бажати кожен, хто прагне нових форм цивілізації!” [там само]

Це міркування ураженого манією фанатика? Або виписки із Записок божевільного, якщо не з редакційної статті більшовицького офіційного державного органу держави “Известия” Ні в якому разі! Це, повторюю, глибоко обґрунтована думка цариста, російського патріота, який ярко віддзеркалює непримиренну ворожнечу між своєю країною та Європою і скрізь шукає вільних чи невільних союзників у своїй справі: дуже схоже на “комівояжера” з більшовизму, який проголосив і терор і руйнування в ім’я “нових форм цивілізації”. Це не означає, що Леонтьєв ніби був комуністом, а Ленін зі своїми товаришами – панславістами. Хоча звернення до пролетаріату, як з одного, так і з другого боку є комедією, засіб для досягнення цілей так само мало має відношення до звільнення пролетаріату, як російський панславізм до звільнення слов’ян: засіб розпалити світову пожежу, в якій згорить уся європейська цивілізація.

Зрештою, Леонтьєв зі своїми думками був далеко не один такий.. Добре відомий і інтелектуально досить впливовий ідеолог слов’янофільства О. Міллер пише приблизно в той же час, як і Леонтьєв:

“Якби ми почали це (національний принцип) підтримувати серед слов’ян, ми би озброїли проти себе усю стару Європу і мали би шукати опору в самій Європі у співробітництві з її свіжими силами” [Слов’янство і Європа, 1877]

Що це за нові сили? Це саме ті самі, що заклинали царист Леонтьєв та комуніст Ленін. Для блага Росії та знищення Європи треба мобілізувати вороже налаштовані до європейської цивілізації духи. Що зашкодить московітським “буржуа” якщо ці духи будуть виступати під червоним прапором соціалізму і приймати присягу не Євангелії від св. Марка, а на євангелії від святого Маркса? Нехай вони тільки роблять свою роботу! І ось, дивіться, послідовник російської общини та автократії, німець Мюллер, який перетворився на московітського Міллера, радить будь-які принципи легітимізму, які притаманні російській політиці, залишаться без уваги і протягти руку Мефістофелю революції. У зв’язку з місійним завданням Росії, він пише:

“Мені здається, що це мало би великий вплив на відносини Європи до нас, якби ми чистосердечно відмовилися від тої політики, якою ми слідували перед Східною війною [тобто Кримською 1853 -1855 – Д.Д.], якби ми відмовились від легітимоманії і страху революції».

Росія (царська Росія) повинна поставити на порядок денний свою «тверду рішучість», так само як «здатність довести народам Європи ділами, що наше завдання по той бік кордону є звільнення слов’янського світу!» І далі:

“І якщо народи Європи самі їм (своїм правлячим класам) все ще вірять, якщо ці народи в їхніх руках є сліпим знаряддям на те, щоб з ними стати на шлях війни з тими, з ким вони швидше би мали заключити дружбу з метою разом відбити загальноєвропейську реакцію, то вони винні в тому великою мірою у всіх гріхах нашої політики з тих часів, коли вона страждала від прищепленого на неї зла законності і страху свободи!” [там само]

Отож, короткий сенс далі висмоктаних з пальця думок у книзі Міллера в тому, що Росія у своїй європейській політиці повинна спиратися на тамтешні революційні елементи і з ними разом скинути в безодню всю будівлю так званої буржуазної, однак за західними поняттями – просто європейської – культури. Подібні слова можна знайти і в інших слов’янофільських “батьків церкви”, таких, як Юрій Самарін, який радив Росії, “взяти на себе завдання звільнення, що ми рано чи пізно, подобається нам це чи ні, повинні виконати в усьому світі”. У щось так подібне заноситься анархіст Бакунін: “повне заперечення Заходу” і великої місія звільнення російського народу на чолі зі своїм царем [Листи про патріотизм].

Але що стосується Герцена, то він безнадійно плутав місію царизму з місією пролетаріату і малював картину останнього дня Європи, в якій він роль граючого на трубі серафіма віддає донським козакам, якого “час прийде, щоб розбудити європейських Палеологів та Багрянородних, а якщо вони не будуть розбуджені звуками труби страшного суду, тоді над нею [Європою – В.С.] повисне помста соціалізму – комунізм” [А. Герцен. Письма из Италии и Франции, ст. 267]

Проте відставимо Герцена і Бакуніна в бік, вони в деякій мірі були соціалістами. Але що можна зробити з Самаріним і Міллером, або з Леонтьєвим, якого вже точно не можна запідозрити у ліберальних настроях? Що можна робити з усією практикою російської політики в Європі, від Олексія, батька Петра І аж до Миколи II – з політикою, яка фактично раз у раз ламала принципи легітимізму, при тому що серед українських і польських селян велася пропаганда проти їхніх шляхетських «панів», а також серед фінських фермерів (“Torpas”) проти керівників селянського руху за незалежність, серед балканської «райї» проти турецьких гнобителів і серед слов’янських селян Австро-Угорщини проти “експлуататорів німецької і угорської буржуазії”?

Що можна робити з ідеєю самого царизму, тої “Імперії бідних”, тою диктатурою незаможних, що також яскраво нагадує радянську ідеологію – “диктатура бідних проти багатих”? Чи були усі ці ініціатори політики політики усілякі Ордин-Нащокіни, Меньшикови, Горчакови, Ізвольські, Шебекови і Гартвіги та інші царськими агентами у світовій революції? Якщо ж звернутися до більшовицької ідеї, проекту мобілізації мусульманських народу проти “західного імперіалізму”, то це теж треба вітати у винаході не вождів Третього Інтернаціоналу, але їхні вчителів, тому що той самий Леонтьєв писав, що небезпека Росії “повстала на Заході” і що треба шукати союзників: “Якщо іслам був би таким союзником, тим краще”, тому що “у російському характері самому по собі наявні дуже сильні і важливі риси, які далеко більше нагадують турків, татар та інших азіатів – або взагалі нікого – як тільки слов’ян”! Союз з мусульманами був би сприятливим, бо ж вони не просякнуті жодним “європеїзмом” [К. Леонтьев. там же, ст. 23 і 182] Чи не на тому самому ґрунті більшовизм шукає союзників для свого, як називав його називав Каутський, татарського соціалізму?

Можна надавати дальші приклади, можна назвати, здавалося б, нескінченне їх число і цитувати інших слов’янофілів, але ми можемо бути безумовно впевнені, що Леніна знайдемо скрізь. Ви можете зробити витяги з робіт або виступів останнього – і ви неодмінно натрапите на плагіат з панславістської Євангелії. “Флірт” з революцією і пролетаріатом – тут і там. Хрестовий похід проти буржуазії – ось туди ми приїхали. Кокетування з Азією тут і там. Блискавки і громи проти принципу легітимізму – тут і там. По обидві сторони однієї мети: знищення “гнилої” Європа ad majorem Moscoviae gloriam (до більшої слави Московії), тої Європи, усі досі існуючі форми якої є ворожі російській державі.

Саме в цьому і ні в чому іншому складається загальна сутність двох форм російського імперіалізму – царського і більшовицького. Інший вже дореволюційний публіцист Страхов зрозумів, коли він сказав:

“Якщо ми розглянемо наш нігілізму в цілому, в усіх загальних висловлюваннях, ми побачимо його найбільш характерну рису у скептичному погляді на Європу [а не на буржуазію – Д.Д.]. Люди найбільш правого російського мислення в цьому відношенні досить часто повністю згідні з ідеєю нігілістів” [і навпаки – хочемо ми додати – Д. Д. Страхов. Борьба с Западом в нашей литературе, ст. 126]

Це розумів також Леруа-Болье, на думку якого нігілізм був свого роду протестом Росії проти Європи [Leroy-Beaulieu. L‘Empire Russe]. Протесту, який виразився або у садистській мрії про знищення до тла Парижу землетрусом, або у спрямованих до європейського робітничого класу закликах “масакрувати своїх вождів, які збуржуазилися” – як це заявляв Зінов’єв-Апфельбаум (на з’їзді німецьких незалежних у Галле) – протест варварів, “які тиняються Європою… і у тому мають задоволення, щоб щось знайти для знищення… без найменшої уваги на те, які культурні скарби могли би бути при цьому знищені” [Достоєвський, див. вище]. Їх демагогічні гасла знову не більше ніж зброя, на кшталт нафти, – з тим, щоб, як висловився Герцен, нею облити усю будівлю європейської культури, яка коле очі кожному росіянинові, і на тому пожарищі встановити «земного всесвітнього самодержця» царя або диктатора світового пролетаріату Леніна чи Троцького-Бронштейна. Якщо інтереси Росії вимагають, панславіст і царист стають революціонерами і ворогами буржуазії, а соціаліст-більшовик – прихильником червоного царизму і союзником азійських шовіністів.

Коли ми розглядаємо роль Радянської Росії у соціальних рухах Європи, ми бачимо знову, що її доктрина (так само як і російського імперіалізму) тільки видимо стоїть на боці одної або другої сторони ворогуючих між собою європейських держав; в ґрунті речі вона ставиться вороже супроти ідеї європейства як цілого. Так формальні соціалісти і панславісти об’єднані на ґрунті московітської общини – селянської громади із спільною власністю на землю. Як у конфлікті 1914, так і у конфлікті 1917 року ми знову бачимо конфлікт між культурами, двох національних ідеалів.

Без того, щоб не помічати великих соціальних і політичних конфлікті у Європі або заперечувати в них роль Росії, я бачу за цими конфліктами перш за все універсальне протистояння, яке як привід обтяжує Європу конфліктами, які тягнуться один за одним в остання двісті років.

Росія завжди була носієм месіанського ідеалу – це є перший висновок, до якого нас змушує вивчення вище наведених матеріалів і фактів. Росія трактувала кожну стадію своєї експансії як перед 1917 (слов’янофільство и неославізм) так і пізніше (більшовизм) у перспективі своєї боротьби проти Європи як цілого. Це другий висновок, до якого я приходжу. Яким фіговим листком прикрити цю боротьбу, під яким прапором її слід вести, зміст речі через це не міняється.

Тепер увага повинна бути спрямована на інше питання, на основи принципового антагонізму Росії до західної культури.

Примітки

Лейбніц – Готфрід Вільгельм фон Лейбніц (1646 – 1716), німецький філософ.

Ренан – Жозеф Ернест Ренан (1823 – 1892), французький письменник ті історик.

Наполеон – Наполеон I Бонапарт (1769 – 1821), імператор Франції (1804 – 1815).

Гюго – Віктор Гюго (1802 – 1885), французький письменник.

Енгельс – Фрідріх Енгельс (1820 – 1895), німецький філософ, один із засновників марксизму.

Беконсфілд – власне, Бенджамін Дізраелі (1804 – 1881, з 1876 мав титул графа Біконсфільд), англійський політичний діяч, прем’єр-міністр Великобританії (1874 – 1880).

Герцен – Олександр Іванович Герцен (1812 – 1870), російський революціонер і письменник.

Бакунін – Михайло Олександрович Бакунін (1814 – 1876), російський революціонер-анархіст.

Побєдоносцев – Костянтин Петрович Победоносцев (1827 – 1907), російський державний діяч-консерватор, обер-прокуров Синоду (1880 – 1905).

Ленін – Ніколай Ленін (один з псевдонімів Володимира Ілліча Ульянова (1870 – 1924)), теоретик і вождь большевизму в Росії, голова радянського уряду Росії (1917 – 1924).

Катерина IІ – Катерина 2-а (1729 – 1796), дружина російського імператора Петра 3-го (1745 – 1762). Організувала убивство свого чоловіка і сама стала російською імператрицею (1762 – 1796), за що й отримала від вдячних росіян титул «Катерина Велика».

Чека – ЧК (Чрезвычайная комиссия), більшовицька таємна поліція, винна у незлічимих злочинах проти людства.

Пролеткульт – скорочення від «Пролетарские культурно-просветительные организации». Власне, те саме ЧК, тільки спеціалізувалось на культурі, з тими самими наслідками.

П. Струве – Петро Бернгардович Струве (1870 – 1944), російський політичний діяч і публіцист, спочатку марксист, пізніше ліберал, відомий ворог українства.

Микола І – (1796 – 1855) – російський імператор (1825 – 1855).

Тютчев – Федір Іванович Тютчев (1803 – 1873), російський поет і консервативний публіцист, автор відомого афоризу «Умом Россию не понять» (1-й рядок одноіменного вірша, 1866).

С. Булгаков – Сергій Миколайович Булгаков (1871 – 1944), російський теолог.

Самарін – Юрій Федорович Самарін (1819 – 1876), російський філософ-слов’янофіл.

Бенкендорф – Олександр Христофорович Бенкендорф (1782 – 1844), російський державний діяч, керівник корпусу жандармів (1826 – 1844).

Наполеон III – Наполеон 3-й Бонапарт (1808 – 1873), імператор Франції (1852 – 1870).

Бернгард – мабуть, Фрідріх фон Бернгарді (1849 – 1930), пруський генерал та воєнний теоретик.

Науманн – мабуть, Фрідріх Науман (1860 – 1919), германський політичний діяч і пастор.

Штеффен – мабуть, Густав Фредерік Штеффен (1864 – 1929), шведський соціолог.

Гітлер – Адольф Гітлер (1889 – 1945), керівник Німеччини (1933 – 1945), організатор численних злочинів проти людства.

Троцький – Лев Давидович Троцький (1879 – 1940), один з більшовицьких лідерів СРСР, убитий за наказом іншого лідера СРСР – Й.В.Сталіна.

Бухарін – Микола Іванович Бухарін (1888 – 1938), один з більшовицьких лідерів СРСР, теоретик червоного терору. Розстріляний у порядку того самого терору, який він з ентузіазмом людожера обгрунтовував.

О. Міллер – Орест Федорович Міллер (1833 – 1889), історик російської літератури.

Олексій – Олексій Михайлович (Романов) (1629 – 1676), російський цар (1645 – 1676). В його царювання Росія вела уперту війну за Україну (1654 – 1667 рр.).

Torpas – ?.

Ордин-Нащокін – Афанасій Лаврентьєвич Ордін-Нащокін (1605 – 1680), російський боярин, один з керівників зовнішньої політики Росії в царювання Олексія Михайловича.

Меньшиков – Олександр Данилович Меншиков (1673 – 1729), російський фельдмаршал, один з найближчих помічників імператора Петра 1-го.

Горчаков – Олександр Михайлович Горчаков (1798 – 1883), російський міністр закордонних справ (1856 – 1882).

Ізвольський – Олександр Петрович Ізвольський (1856 – 1919), російський міністр закордонних справ (1906 – 1910).

Шебекови – мабуть, Микола Миколайович Шебеко (1863 – 1953), дипломат Російської імперії.

Гартвіги – Микола Генріхович Гартвіг (1815 – 1914), дипломат Російської імперії.

Каутський – Карл Каутський (1854 – 1938), один з чільних діячів німецької соціал-демократії.

Страхов – Микола Миколайович Страхов (1828 – 1896), російський філософ, публіцист, літературний критик.

Леруа-Болье – Анатоль Леруа-Больє (1842 – 1912), французький публіцист та фахівець з історії Росії.