1709 – 1939

Дмитро Донцов

1. Гучно-бучно готується Москва обходити 230-літні роковини полтавської побіди царя Петра. Мабуть ще гучніше, ніж двохсотлітні роковини тої події обходив царат.

Відомо, що большевики канонізували «Олексієва сина». Разом з Леніном він тепер на комуністичнім Олімпі, або краще сказати – Ленін є разом з ним – ще й з четвертим Іваном на Олімпі «єдиної і неділимої». Петро І звеличений в «слові» – романі Ал. Толстого, він – є новітньою зіркою московського екрану. Радіо – популяризує його серед совєтських «граждан», а сотки наємницьких пролетарських пер займуться незабаром царехвальством, якого і царські письмаки не посоромилися б.

Рівночасно знущається совєтська «общественность» над великим противником Петра. Мазепу представляють – ворогом працюючого українського народу, який заносив на нього свої жалі до царського трону; Мазепу представляють наймитом шведських інтервентів, він же ж був тим, що хотів зруйнувати братерську спілку обох народів – московського й українського. Для більшої успішності цеї шарлатанської агітації – ніколи не забувають додати, що союзники Мазепи були – король Карло і його фельдмаршали й генерали, пишні ж титули московських оборонців народу – царя Петра, князя Меншікова і ін. старано промовчуються…

2. На жаль не можна сказати, щоби наш загал був зовсім неприступний для цеї проггаганди. Часто, підсвідомо, проти власної волі до нього вдираються ці – Made in Moscow – погляди. Не вільний від неприхильної оцінки історичної постаті великого гетьмана М. Грушевський, так само М. Костомаров, не кажучи вже про есерівсько-радикальних бакунінців і прочих оборонців «трудящого народу». І в той час, коли навіть наші журналісти й редактори, що пишуть про Полтаву – напам’ять майже знають не дуже прихильний до Мазепи твір Костомарова, багато з них навіть не чуло про монографію Уманця, що вийшла перед війною на Україні і що – чудо в тодішніх цензурних обставинах – була пристрасно талановитою апологією Мазепи, як великого патріота; не згадуючи вже цікавих уваг ген. Юнакова в його праці «Велика Північна Війна» видрукованій в «Записках Военно-Истор. Общества», теж перед війною.

В цій статті хочу звернути увагу читачів також на одну забуту – тепер щойно вигребану для ширшого загалу з-під демократичного попелу – книгу, в якій знайдемо стільки цікавого матеріялу і думок про мазепинщину і взагалі про наш відвічний кривавий спір з Москвою; книгу, на якій виховувався Шевченко і яку чужинець Пушкін прозвав «малоросійським Титом Лівієм».

Це є «Історія Русов». Цікава вона для характеристики нашої козацької аристократії XVIII віку і для розуміння тяглості того історичного спору. Лишаючи на боці загадку авторства «Історії Русов» і часу її написання, можемо сміло твердити, що її думки і погляди – відбивають думки і погляди козацької старшини (сучасників Мазепи або мазепинців духом) – доби останніх 40–50 літ гетьманщини. Власне тої, над якою свою перемогу обходить в цім році Москва. І які ж ці думки інакші від ідей драгоманівсько-інтелігентської нашої еліти, що прийшла на зміну козацькій! Які начасі і свіжі!

3. Автор, для якого живою була ще ганьба полтавського погрому, зупиняється над наслідками московського панування для України: наслідки матеріяльної і моральної природи. Нав’язуючи до «рогожки», в яку загорталися «дарунки», що висилав цар гетьманам, автор завважує: «а московські дари суть всі в рогожах, то неминуче й народ, живущий з ними, доведений буде до такої бідності, що вбереться в рогожи і під рогожи» (История Русов или Малой России сочинение Георгия Кониского, архиепископа Белорусского. Москва 1846, ст. 98). Пророцтво – що стало дійсністю за теперішнього «всеросійського» самодержця.

Вкладаючи свою думку в уста одної з найвидатніших наших історичних постатей, автор стверджує, що «в народі московськім панує… рабство й невільництво», та «що в них, крім Божого та царського, нема нічого власного і не може бути» (98). Ця його увага – антиципує ряд глибоких уваг на ту ж тему європейських письменників XIX віку, які основну прикмету російської цивілізації, що відріжняє її від європейської, бачили в тім, що ні одиниця, ні ніяка верства, ні стани, ні міста, ні церква – не мали, випроваджених з свого власного права, привілеїв: ні особистої незайманості, ні станової чи провінціяльної самоуправи, ні прав одиниці чи стану взагалі, ні права власності. Все – завдячували ласці царській і коли такі «права» набували, то – лише аж до відкликання…

Там – органічна сполука власноправних суспільних сил. Тут – стан розпорошеності й безправ’я. Система, яка на Україні ділала напомацьки перед Полтавою, а по ній примінювалася в цілій своїй розтяглості, щоби за большевизму розвинутися до безприкладного цинізму. її суть, так основно забуту нашим XIX віком, бачив ясно автор «Історії».

4. Аналогію між тодішньою й нашою добою можна на підставі «Історії» простежити особливо в методах імперіальної політики Москви на Україні. Ця аналогія є нераз просто несамовита. Не маю на увазі – так часто згадувану розправу над мазепинцями царської Чека в Лебедині, де «тиранство і звірська лютість в жах приводили людську уяву». Це була кара для отвертих ворогів. Поза ними були інші, укриті або лиш здогадливі. Як поступалося з ними?

Насамперед були це царські підніжки, але все ж «хохли», яким не довіряли, як не довіряють подібним типам і тепер. Тоді були Галагани й галаганята, а тепер Любченки й любченята. І – важливо однакова була супроти них політика Москви…

Хоч галаганята і «дивувалися лагідності шведів», які не робили таких насильств, як москалі, але що шведи «оскверняли середи й пятниці м’ясоїдженням», то галаганята уважали їх за «нехристів», «забирали в полон і доставляли цареві (разом з мазепинцями), за що давали їм жалованіє, спочатку – грошима по кілька рублів, а наостаннє – по чарці горілки, з поздоровленням: спасибо – хохльонок!» (204, 205, 209).

Яка знайома нам градація нагород за малоросійську «самоотверженность» в службі цареві! Старалися галаганята: спершу – за кілька рублів, потім – за чарку горілки, нарешті – за спасибі…

А тепер? Коли їх було мало, нагороджували Любченків за службу самодержцеві посадами премєрів чи прокураторів «української республики», або послів в Європі від УССР… Стало їх більше – зіпхнули до підрядних «народних комісаріятів», або просто в «сексоти». Дальше – лише дякували їм, аж нарешті – казали їм собі дякувати!

5. Тим, хто не афішував московського патріотизму, але якому не можна було довести ніякого ворожого вчинку, – тим злочини видумувалися й пришивалися. Тепер за большевизму» такі фігурують як «вредітєлі» й «саботажисти». Отже і цю методу не большевики видумали, і тут вони показалися невільничими учнями царату… Коли – пише автор «Історії» – треба було ліквідувати таких мазепинців чи полуботківців, вини яких ніякими способами не можна було довести, їх в «ім’янним указі царськім, в Малоросії опублікованім», покарали за ординарне «вредітєльство», а саме: що «ті вівці й барани дорогоцінні, яких цар спровадив з Шлеську і роздав був на утримання й годовання на Україні, – що вони повиздихали, але не з своїх хвороб, лише від недбальства й лихих замірів» отих полуботківців, які не про трудящий люд думали, лиш про політику – «про свої сейми та вибори» (230).

«Хохлів»-саботажистів карали – крий Боже, не за те, що були українці, лише – за нищення сталінських тракторів в XX ст., і – за нищення царських баранів в XVIII ст. Подиву гідна тяглість імперіальних метод правління, традицій і політичної винахідливості.

6. Трагічніша була доля більш непевних, яких здушене завзяття ще не знати в який бік могло обернутися, якій енергії зараз треба було дати вихід, зв’язавши з собою злочином пролитої крові. І тут знову – несамовито однакова метода!

Хвильовий в «Я (Романтика)» – пише, що «єдина дорога до загірних озер» комуни – вела його героя через труп матері; лише піднісши на неї руку, міг український комуніст довести свою лояльність Москві… Той самий мотив у Сосюри, який мусить іти «на тихі води далекої комуни» не інакше, як «через кістки» свого народу… Так само українець-большевик в «Смерті» Антоненка-Давидовича:

«І тоді – звіряється – коли перед очима з’явиться їхня кров, коли кров повстанців… хоч раз впаде на мою голову, заляпає руки – тоді всьому тому кінець. Тоді Рубікон буде перейдено. Тоді сміливо, без вагань, можна буде самому собі сказати: – я большевик»…

Звідки ця потворна ідея настирливо повторяється у трьох таких маркантних совєтських письменників, а може і в інших? їх власна вона чи навіяна ззовні? Мабуть навіяна. І про це якраз свідчить автор «Історії Русов», – свідчить, що й тоді домагалася Москва таких самих доказів лояльності, свідомо ставляла недошлих хитливих галаганят якраз на таку пробу. Читаємо там, як частини українського війська, за шведчини, були післані в Роменщину для укарання прихильногошведам українського населення: «виправа на Роменщину мала дві політичні причини… одну покарати роменців за те, що приняли до себе на квартири шведську армію…, другу – випробувати, як на пробнім камені, вірність і ревність військ малоросійських», доручивши їм каїнову роботу.

«І ці війська, неначе приголомшені й обезумлені, з зажмуреними очима і з скам’янілим серцем руйнували… свою ж таки невинну братію» (213)…

Як матір або повстанців – герої совєтських авторів. Те саме вимагала від них за Полтави, що й від героїв Хвильового, Антоненка-Давидовича, Сосюри за наших часів Москва, і так само сьогочасні «приголомшені й обезумлені» цю роботу виконували. Чортівська метода Москви лишилася та сама, що двістатридцять літ тому. І та сама ціль: сплюгавити душу, оплювати її, спідлити – було в намірі Москви.

Не бачили тої методи представники теперішньої демократичної еліти, але так ясно бачили її мазепинці!

7. Яке мало бути відношення свобідного народу до цеї тиранії? На це автор «Історії» дає таку саму відмінну від передвоєнного покоління XIX віку відповідь. Супроти цих «кайданів рабства й неволі», «лучше – аніж їх зносити – бути нам у всегдашних бранях за вольность» (99). Це голос поколінь Орликів, Гордієнків, Полуботків і Кальнишевських.

Проти кого мала вестися ця «всегдашня брань»? Ціла офіційна ідеологія драгоманівства уважала за недопустиму єресь – говорити про боротьбу з Московщиною, навіть у минулім. Добрий тон затрутого соціалістичним дурманом покоління позволяв говорити лише про боротьбу з царатом, з режімом. Борцем лише проти царату був Шевченко, борцем лише проти царату – був Мазепа…

Як же ж інакше задивлявся на це автор «Історії»! В уста Мазепинця Полуботка – в його позвах з Петром – він вкладає ціле політичне «вірую», яке міцно мусить шокувати недобитків демократичного століття. Коли пізніші демократи патякали про галузки одного народу, він говорить про «наш народ» і (до Петра) – про «твій народ». Коли демократи розводилися про вищість і висококультурність росіян, він свій народ ставляє далеко вище народу Петра, що «ледви вийшов з хаосу», «смутного времени», зі стану повного «нічтожества» і який він просто уважає за «мужиків» (229). А старшина у відповідь Мазепі (що відкрив їм свій намір спомагати Карла XII), заявила, що

«потрібна переміна їх положення і що не можна зносити призирство в землі своїй від народу, нічим від них не ліпшого, але нахального і скорого на всякі зневаги» (204)…

Мазепинці піднімали повстання не проти царя, а проти народу російського. Себе ж уважали не за касту лише, не за верству, але за народ, за pars pro toto, за аристократію, що представляла цілий народ, цілу націю, яку автор «Історії» відрізняє від люду. В їх очах їх боротьба з Росією не була – як політиків демократії – боротьбою верстви з режімом, лише нації з нацією, з яких українську – представляла козацька старшина, російську – цар. Не було в них теж і сліду «прометеїзму». Горді на чини своєї нації, вони погірдливо відкидали претенсії Москви «уважати козаків за щось рівнорядне з лопарями чи камчадалами».

І, треба завважити, ці слова не були лише словами. Хто уважно стежив за перипетіями полтавської епопеї, той знає, що за Мазепою була майже ціла – за малими виїмками – старшина козацька; хоч правда, з другого боку, що многі з здецидованих мазепинців цілим збігом подій (про які не місце тут говорити) були унерухомлені й перешкоджені виконати свій цілком виразний намір – піти за гетьманом.

8. І полтавський зрив мазепинців не був актом розпачу, ні необчисленим вибриком очайдухів. Хоч в їх споминах жила ще руїна, в яку попала Україна «від частих нашествій іноплемінників», ставши ареною «всіх родів губительства і всесожженія, обагрена й напоєна кровію людською і вкрита попелом», та все ж не відступали вони від думки «всегдашньої брани». З покоління Розумовського глузує «Історія» за те, що «спокійно доживало подій» або «обітовання Отчезвише»; зміну на Україні уявляє він собі не як еволюцію чи утопію-ідиллю, лише як день Божого гніву, як момент, коли кров проллята царем на Україні – «взищеться от рода сього», і просить, щоб «зілляв Бог чашу гніву свойого» на прокляту імперію (232).

Автор підводив підсумки Полтавщини, аналізував імперську політику Москви на Україні, її методи і «хвити», перспективу запановання над «вольним народом» нової орди, матеріяльної руїни і морального затруття, яке це пановання з собою несло. Формулював ряд постулатів української політики по-полтавської доби, підкреслював погорду представника цивілізованої нації – до петрівських зайд; означав боротьбу з ними як змаг народа з народом, змаг довготревалий, накликаючи Божий гнів і помсту історії за кривди і пролляту кров; регабілітуючи тодішню провідну верству козацьку від закиду вузького кастового егоїзму, доводячи – що ідучи за Мазепою вона «шукала лише свободи і ліпшого життя на власній землі своїй і мала про те задуми, властиві всьому людству» (213).

Скільки розуму політичного мали ті наші предки, поки не звиродніли і не обернулися в «малоросійське дворянство»! Скільки блискучої спостережливості! Скільки проникливості в осуді і оцінці з’явищ! Скільки гордості на свою породу і скільки погорди до «нижчої» породи насильників! Скільки аналогій має та полтавська епоха з епохою, що наступила по тім, як Україну прилучено до імперії змонтованої Леніном. Аналогій, що свідчать про однаковість і незмінність метод «розбудови» Петрової імперії і про неминучість змагу з нею, про неминучість гасла: «ми або вона».

З «Історії Русов» визирає думка, що такий змаг – як кожний історичний змаг кожної нації – має тоді вигляди на успіх, коли веде його народ – не в бакунінсько-драгоманівському сенсі «вільних громад» татарських людей, – лиш в сенсі активної провідної верстви, що його представляє; не тоді коли ця верства вироджується в демократичну юрбу, або в просто посідаючий клас, яка людей і багатства краю «на свою правоту употребляет», «в вєчноє і потомственное владєніє», думаючи не про націю, а про службу «благополучній державі царського Величества»… Лише тоді, коли ця верства сповнена тою блискучою думкою, тою волею і тим патріотизмом, які навіть чужинця змушували в козацькій старшині бачити постаті, подібні до постатей Лівія.

(Вісник 1939, кн. 7-8)

Примітки

Подається за виданням: Дмитро Донцов Росія чи Європа? – Лондон: 1955 р., с. 26 – 32.