Росія чи Європа?

Дмитро Донцов

Схід чи Захід? Тема стара у нас, але вічно актуальна. Від недавна вона не сходила зі сторінок великоукраїнської преси.

На чиїй творчості – Європи чи Росії – маємо виховувати молодь? В круг яких ідей маємо вводити молоді покоління – в російський чи європейський? Питання величезної ваги!

Але чи ж можна ставити так питання? Марксівсько-большевицька доктрина це заперечує. Немає, мовляв, осібного кругу ідей західної, а осібно – російської літератури; немає «психологічної Європи», ані «психологічної Росії»; є тільки класи і класова творчість: буржуазна, пролетарська, тощо. Отже, не на Європу, чи Росію має орієнтуватися наша духова творчість, лише – на буржуазію чи на пролетаріат.

Ця постановка не витримує критики. Література – це виражений в слові світ людських емоцій – гнів, ненависть, заздрість,любов. Чи їх не відчуває кожна людина, незалежно від класової приналежності? Такі емоції, як стремління до влади, боротьба з тиранією, однаково зворушать нас: чи коли це буде боротьба речника плєбеїв Катиліни, чи аристократа Брута.

Чи Луначарський не писав, що однакові «психічні настрої спалахують» в різних класах, що Шекспірів Брут, хоч чужий «класово» пролетаріатові, є йому рідний духом, як революціонер? [«Історія захід, літератури», стор. 165] совітська «Критика» (ч. VIII 1928 стор. 78, 84) не кличе большевицьких поетів вчитись в Лесі Українки «культу сильних почуттів» і «мужності», – дарма, що вона, як слушно завважує журнал, була «пророком буржуазно-демократичної і національної революції, (стор. 52).

Та ж маємо «феодального» короля Ліра (Шекспіра) і «буржуазного» «Батька Гopio» (Бальзака). Або тема прометеїзму, чи не вічна у греків, в лорда Байрона і селюха Шевченка?

Є, отже, нервові вібрації, що ними реагує на зовнішній світ література, – які грають відгомоном в душі читача, до якого класу він не належав би. З тої точки погляду нема літератури буржуазної чи пролетарської. Світ емоцій – один. Але трактування цих емоцій і проблем – різниться і є залежне не так від класової приналежності, як від тої культурної спільноти, з якої вийшов письменник. Такою культурною спільнотою є нація, або цивілізація, спільна кільком націям. Бо слідуючою над народами, вищою спільнотою не є людство, лише Європа, Азія, Євразія, або Росія…

Європа і Росія це два культурні континенти, розділені океаном взаїмного непорозуміння. Воно відбувається і в літературній творчості. Ось чому оправдано так ставити питання – з Москвою чи Європою, при чому під Європою розумію тут країни окцидентальної культури, отже й Америку.

Що таке Європа? Це континент, який в кількасотлітній війні відбив чужинецьку навалу і завоював три інші континенти цілком, а четвертий (Азію) в значній частині.

Це мусить бути, отже, незвичайна раса людей!

Що ж це за раса? Це та, для якої світ є гра пригод, безнастанний підбій. Для якої – найвищою цінністю є чин, а світ – спортовою ареною; якої великою тугою все була – каже Шпенглер – туга за великим призначенням.

І коли ми звернемося до літератури окциденту, то якраз в ній найдемо всі маркантні риси європеїзму. Чи то в постаті Дон Кіхота, Фавста, Дон Жуана, Чайльд Гарольда, Бранта, Валенштейна чи Макбета – і аж до Св. Йоанни Б. Шоу, до «одержимих» Бернаноса чи «десперадос» Ібаньєса, – скрізь найдете ви той дух героїзму, якого найпершою річчю на світі є – змагання, ріст і перемога.

До того стремить оавстівська людина. А зродитися могла її жадібна душа лише з цивілізації, витвореній історією Європи. Фавст вийшов з схоластики, що вигострила людський розум; Дон Кіхот з – лицарства; Шекспір і Рабле – з ренесансу; Вольтер з – феодалізму з його боротьбою проти тронів; Ібаньєс – з далекої луни хрестових походів; Верхарн і Бодлер – з європейського міста. Великі проблеми всесвітнього значіння ставляла ця література. Виробляла гасла, що організували людськість, одним ударом шпурляючи її на століття вперед; родила невтишну тугу, стиль, форму…

Чим була супроти цеї Європи Росія? Росія була провінцією, а її література – провінціяльною літературою. Ось що писав про це Бєлінській: «Росія жила ізольованим життям, чужа інтересам людськості», зв’язана з ними тільки «механічно». Народи гальсько-римсько-тевтонської формації мали «внутрішньо-історичне значіння, виражали своїм життям ідею». Турко-татари і Росія – цеї ідеї не мали, вони ділали в історії лише «силою свого тяжіння», масою: народи-номади! І тому – «світово-історичного значення російська література ніколи не мала» – каже Бєлінській.

«Байрон і Шіллєр займають певне означене місце в історичному розвитку людськості… А де місце Пушкіна?… Не менше від Байрона і Шіллера великий, він тим не менше міг би й не бути… а в історії людськості не повстало б через те ніякої вирви». Форма Пушкіна – без закиду. Але змістом… не дорівняти йому ні одному з світових поетів, що виразили собою момент всесвітно-історичного розвитку людськості. Бо «поетові належить форма, але зміст – історії і дійсності його народу». [В. Белінській – «Литературные мечтания, Русская литература в 40-х годах»]

Глибокі ідеї і глибину змісту відбиває лише суспільність з напруженим, барвистим, різнородним життям. Росія не була такою суспільністю.

В цьому змислі і говорив і Чаадаєв, що Росія не дала світові ніякої нової ідеї, нівчому не спричинилася до людського поступу. Та й як вона могла якусь ідею дати. Носієм всякої ідеї є свобідна індивідуальність. Свобідна індивідуальність була на Заході, але Росія не знала її.

«В найгірші часи європейської історії – пише Герцен («С того берега») – подибуємо деяку пошану до особистості, деяке визнання її незалежності, деякі права, признані таланам і геніям… Які нікчемні й не були тодішні уряди, але все ж Спінозу не відправили на заслання, Лесінга не били нагаями і не віддали в солдати (як це бувало в Росії)… В пошанівку не лише до матеріяльної, але й до моральної сили в мимохітнім узнанню особистості – одна з великих рис європейського життя… В нас немає нічого подібного. В нас особистість завжди була здушена, поглинена – державою, общиною, церквою, родиною»…

Тому на Заході витворився тип незалежної людини, в Росії ж, як каже Бакунін, – тип «раба й деспота» водночас. Прикмети москаля – підтверджує В. Соловйов – «проізвол і раболепство».

Якраз оцей тип і переважає в літературі російській.

Захід знає Дон Кіхота і Фавста, Росія босяка Горького і Іванушку Дурачка Л. Толстого, який втечею перед ворогом хоче зломити його волю. Типи, яких ніякий Діоген не знайде на Заході.

«Лицарськість і лояльність – пише Емерсон (Essays) – це головні прикмети англійської літератури… Характеризувати ці прикмети можна одним словом – джентельмен».

Літературним типом московської літератури був натомість бездумний бунтівник і бездумний раб, в обох випадках – хам: починаючи від приниженого і в його заголюканості ідеалізованого мужика і кінчаючи на хуліганських типах Єсєніна. Це ж він, Єсєнін, казав про себе: – «Я і в песнях сваїх хуліган!» Це ж в голові власної музи чувся йому «кабацкій звон гітари»!

Назагал тип пануючий в російській літературі це тип безвольної людини, а має він там невичерпаний запас нюансів.

«Російські класики – пише наш сучасник, російський професор Ященко, – в суті річи не класики, бо нездатні виховати сильних, енерїійних, морально здорових людей; що характеризує героїв нашої літератури? Моральна слабість і бажання виправдати цю слабість хибами самого життя… Мрії про будучність і повна нездібність здійснити ці мрії в теперішності, нездібність до чину, до творчої борні. Чацкій Грібоєдова, що втікає перед огидою життя… Рудін та інші Гамлєти Тургенєва, Обломов і Райскій Гончарова – безплідні балакуни й нероби, епілептики Достоєвського, звихнені істоти Чехова, «лішніє люді», ось типи російської літератури.

Це люди без власної волі, що без принуки ззовні «кроку не зроблять».

«Русскій челавєк, писав Гоголь в «Мертвих душах», не может без понуканія… Русскій челавєк какойто пропащій челавєк… Хочешь всьо сделать і нічево не можешь. Всьо думаешь, с завтрешняво дня начньош новую жізнь, с завтрашняво дня сядешь на дієту. Нічуть не бивало. К вечеру тово же дня так абєшся, что только хлопаєш глазами і язик нє варочаєтся – как сава сідішь, глядя на всех».

Ось влучна характеристика всіх Рудіних російської літератури. Багато хочуть і нічого не можуть. Непомірний апетит – і ніякої волі. Обнова цілого світу в проекті – і «хлопання глазамі» на ділі.

На Заході людина не шукала виправдання своїх невдач – поза собою.

В Шекспіра каже Касій до Брута: «Вина, коханий Бруте, не в плянетах, а в нас самих, що пасемо ми задніх»… Ця мужня філософія чужа росіянам. За всяку халепу невдачників робить російська література відповідальним середовище! Не карати недотеп, а жаліти їх треба – світогляд Чехова, Гончарова, Достоєвського. Всі точки над і поставив очевидно Лев Толстой. Він просто заперечує її здібність осягнути щось власними зусиллями. Герої Толстого – це негація самого поняття героїзму. Його ідеї, це неможливість, непотрібність безнаслідність і неетичність боротьби з світом. Активність в нього – від ємна риса, пасивність додатня.

І навіть тоді, коли ці «лішніє люді» зривалися до бунту, все кінчалося фарсом. В західній літературі бунт – яскравий і сильний. В російській – трусливий і скритий. Як каже Вс. Іванов, «рускіє бунтуют грязно, крававо і аднообразно. Даже убівають ілі із-за угла, ілі топят» [В. Іванов – «Голубые пески»]. Як Смердяков, як Раскольніков, як большевики…

На Заході бунт доцільний і яскравий. Візьміть сатанські постаті Барбей д’Оревільї, звіробоїв Монтерляна, візьміть Вотрена Бальзака або бандитів Меріме, – навіть в своєму грісі, ці особистості – непокірні до останку. Російські ж бунтівники, каже Достоєвський – «бунтовщікі слабосільниє», «собственнаво своєво бунта нє видєржівающіє»… Всякий раз, коли його перо малює ворохобників, доводиться їм покутувати свій бунт проти громади – добровільним терпінням або смертю (як от Раскольніков, Ставрогін, Дмітрій Карамазов). Вони заламуються під тягарем свого чину.

І улюблені герої Достоєвського – це не бунтівники, лише «уніжонниє і аскорбльонниє»; або «страдальцы», що потульно зносять незаслужене зло, що розкошують в терпінню (Макар Дєвушкін, Неллі, князь Мишкін). Не співчуття з героєм, лише з розчаруванням; не з його героїчною душою, лише з його мізерним тілом. Не звеличання чину, лише бідкання над поваленим. А головно – покута перед «народом», перед владою, Богом, все одно, аби не залишитися самому з своєю виною, на самоті з власною совістю. Потреба бути упокореним, висмаганим – характеристична для москаля.

В передмові до творів Достоєвського (вид. «Ниви»,) оповідає К. Случевський зі слів К. Аксакова:

«в нього сидів одного разу Достоєвський і вів розмову про царя Миколу І, про якого говорив з найбільшою пошаною. Увійшов Мекензі Уолес, знаний англійський письменник. Достоєвський говорив дальше про царя. Коли він пішов, Уолес спитав Аксакова:

– Чи це автор «Мертвого дому»?

– Так.

– Не може бути! Так він був засланий на каторгу?

– Був, ну і що з того?

– Та якже ж він може хвалити людину, яка післала його на каторгу?

– Вам, чужинцеві це тяжко зрозуміти, відповів Аксаков, але нам це зрозуміло, це риса цілком національна…»

Ось є генеза покаянників Достоєвського, «собственнаво бунта сваєво не видєржівающіх», лобизаючих руку того, хто їх катує.

Найбільш не терпить росіянин «нєраскаянності». «Что такое нераскаянность?» – питає Щедрін, і відповідає: це те, за що засилали на Сибір поміщики своїх селян.

«Сєклі їх значіт, ну, а ані замєст таво, чтоби благодаріть за науку, савсєм значіт нікакова чувствія… Ето било паслєднєє слово крєпастнова хіщнічества. Палучайтє в зуби і да вєлічіт душа моя! Ето вже паслєднєє слово хіщнічества саврємйоннаво». («Хіщнікі»).

Хижаки російські, пише Щедрін, інакші, як деінде. Вони спершу

«сєклі і істязалі, а вслед за тем заставлялі целовать істязающую руку. Прізнаюсь, ученіє, в сілу катораво істязуємий субєкт обязиваєтся не только с кротостью прінімать побої, но і праізводіть па етому поводу благодарствєнния тєлодвіженія, всєгда паражало меня сваєю смелостю».

Але ця «сміливість» характеристична для москаля, який передусім хоче зломити людину морально. Оце ж і є, між іншим, причина закоріненої в кріпацтві звички большевиків жадати покаянних листів від сміновіховців. Це та риса російської вдачі, що так вразила європейця Мекензі Уолеса в Достоєвськім; це ж є й психологічний підклад героїв російської літератури – що каються перед повією, що падуть долів перед некультурним мужиком, що в покорі схиляють голову перед брудом життя.

Гоголь [«Выбранные места из переписки с друзьями», письмо X] вже підглядів, що в російській літературі нема «нєнавісті к прєступніку, нєт даже донкішотскаво порива сделать із нєво гіроя». Є лише бажання – «утєшіть нєщаснєнькаво»: наставления сердобольних, але пасивних і морально зовсім порожних душ, що не в стані здобутися на активне, позитивне чи негативне, відношення до людей й до світа… «К добру і злу постидно равнодушии».

Мені скажуть: ви забуваєте про почуття милосердя, співчуття з приниженими і про те нове слово, яке принесла російська література! Але ж гуманність не є особливістю російської літератури! Чи Захід не знає Віктора Гюго, адвоката пригнічених, апостола братерства? Чи Захід не знає автора «Олівера Твіста» або «Хатини Дядька Томи»? Лямартіна? Або Золя?

Алев них, який же ж інший акцент! Емоції, що вони будять в нас – то емоції спочуття до бунтівника, помсти за кривду, або в кождому разі активного активне бажання її направити. В росіян – лише гіпертрофована перечуленість, і сентиментальна істерика. Ревний жаль над самим собою…

Щоби краще пояснити цю думку, зроблю малий відступ – в сферу лише позірно іншу. Ось що пише Ромен Ролан про наймаркантнішого представника окцидентальної культури – про Бехтовена (в книзі про нього):

«Бехтовен терпів на меланхолію, яка була для нього таким самим нещастям, як і його хвороба… Але ця меланхолія розплутувала в нім здібність зосереджуватися на одній однісінькій ідеї, – форма сутоєвропейської йоги, повна окцидентальних прикмет сили і жадоби панування. Слухачі ридали, коли він грав. Але коли він, скінчивши, споглядав на ці струмочки сліз, він знизував плечима, і сміючися їм в обличчя, мурмотів до себе: «Блазні… Теж мистецькі натури?! Митці палають, але не плачуть!» Він був повний погорди до сентименталізму: «Тільки без зворушень, казав він, розлучаючись з приятелем. Твердо і мужньо мусить людина глядіти в лице річам! Вона поконує їх, сміливо заглядає їм у вічі і вона сміється…»

Так пише Ромен Ролан. І ця окцидентальна риса є властива не лише музиці Бетховена, а й Расінові, Мольєрові. Цей бетховенівський сміх – серед найбільшого пригноблення – лунає у Верхарна. Чується цей непокірний сміх і в Бодлера, що гордив ласкою, а слабість волі мав за найтяжчий гріх. Сміється тим сміхом і Джек Лондон. Йому головне: «Не страшно вмерти, страшно дати скрівавленому тілові заволодіти душею», страшно скавучати і кричати, обнажати – з плебейською безсоромністю – свої тілесні або душевні рани перед юрбою («Бог його батьків»).

Героїня Джека Лондона «The little lady of a big home» Паоля каже про свого чоловіка: «Він такий твердий. Витримає яку хочете бурю… Його ніхто ще зроду не міг поставити на коліна… Я не хотіла б цього бачити. Я умерла б з сорому, коли б хтось пожалів Діка!»… Московські автори раз-у-раз ставлять своїх «героїв» на коліна і не соромляться того. Навпаки, думають, що сповняють тим якусь місію.

Змагатися з долею до білої крові, але не виказувати перед нею своєї людської слабості – ось психологічне наставления письменників окциденту винесене ними з бурливої історії їх континенту. І якраз цеї мужньої риси бракує письменству московському.

«Митці горять, не плачуть!» – повторяла за Бетховеном західна література. І тому видала стільки мистців, які змушують і нас не плакати, – горіти. Росіяни – першим завданням мистецтва – вважають «зворушити», витиснути сльозу, викликати пасивну симпатію до тих, що терплять – заводити разом з ними. Томуто в російській літературі багато крикливиць і – мало мистців…

Що найцікавіше, це те, що голосіння отих крикливиць лишилися безплідними, не були початком протесту. М. Горькій в романі «Серед чужих людей» оповідає про російську манію дискусій. Він чув, як люди довкола нього нарікали:

«Життя наше нічого не варте, ми повинні краще жити. Але рівночасно бачив я, пише він, що ця туга за кращим життям зовсім не спонукувала їх щось змінити в обставинах, серед яких вони жили… Дискутували про нове або про загробове життя, а жили в бруді і свинстві, пальцем не киваючи, щоб це життя зробити трошки зноснішим навіть там, де це було дуже легко зробити»…

Такий був тип росіянина в житті, такий і в літературі: перечулений словоблуд і нероба, «тряпічная душа». Той самий Горькій писав в іншому місці: «Росіянин любується енергією, але не дуже вірить в неї. Письменник активного настрою, напр., Джек Льондон, – неможливий в Росії».

Немає цього активного настрою і в самого Горького. Чуковський так пише про нього:

«Дивно, до якої чеховської євангельської тихості дійшов цей бурливий колись поет! Видно, що російський філософ, яким би ніцшеанством він не почав, яким би прокляттям і бунтом, завжди скінчить найбільш християнською жадісністю! Його (горького) цілий світогляд збудований на цім єдинім догматі: людина це істота вкрита язвами. Треба вилікувати ці язви, бо немає нічого ціннішого на світі, аніж оцей каліка, що плаче і стогне…»

Не колишній його бунтар «буревісник», а каліка… «Щастя тільки в жалості. Не судіть, а прощайте. Нам треба лікарів, а не суддів. Обвинувачувати не вільно нікого!» [«Речь» 12 і 15 VII 1911]

А ось що казав Достоєвський: «Я думаю, що найголовніша потреба російського народу це потреба страждання, скрізь і в усім». Потреба, скажу я, виставляти на показ свій біль, просити ласки, як підцерковні діди, що виставляють на показ свої скручені пальці і обрубані ноги. Та огидна потреба виплакати своє безсилля, що його так викпиває Бетовен.

Чехову найсимпатичніші були його невдачники, Гончарову – Обломови. Достоєвському – епілептики, Толстому – Іванушка Дурачок і Платон Каратаев, «бунтареві» Горькому – найцінніше на світі – це вкритий язвами каліка, що стогне. Що це є? Це – апотеоза каліцтва, це бунт нікчемного проти сильного, інертного проти творчого, виродів проти здорових, проти тих, які не каються і не гнуться, бунт хаосу проти упостатнення, смерти проти життя.

Героїня одного американського роману каже до своїх земляків:

«У вас м’язи й всі органи, як у хижаків. І філософія ваша така сама. Ви проповідуєте реалізм і переводите його в життя, спихаєте з свого шляху і топчете під ноги всіх дрібніших… Це й є причина, що ви проповідуєте євангеліє сили… Коли б ви були кволі, ви проповідували б євангеліє кволих. Філософія – те саме, що й релігія, така сама як і людина. Вона її творить на свою подобу». [J. London «Little Lady» etc.]

Отже, коли філософія москаля є філософією кволих, то це через те, що сама ця раса – мимо своїх періодичних пугачовщин – є раса кволих, народ-плебей, який ненавидить всіх сильних і все сильне. Для американця й європейця – подоланий це недотепа і боягуз, для москаля – це той, кого треба поставити на перше місце, «вивести на сухеньке» і патичками підперти, щоб не похилився.

Галягад цитує з «Війни і мира»:

«Князь Пієр дивився на мужика коло себе – його, того мужика розкуйовджена чуприна, що роїлася від вошей, виглядала тепер мов шапка… Пієр глядів на неї, на босі ноги мужика, на великі грубі і брудні пальці… і на його обличчю майнула усмішка веселого задоволення!»

Власники цих брудних ніг і цеї нечесаної чуприни і стали в російській літературі, а особливо в Толстого носіями всіх чеснот, великої правди життя, вони мали оздоровити світ, Росію, Європу! їх, ці нулі, протиставляв він великим одиницям – організаторам життя, Платона Каратаєва – Наполеонові: всім, що виділялися з отари, переростали її – інтелектом, характером, волею, чи – чистою сорочкою… Звідсіль його непротивлення злу. Маса нетикальна! Толстой не допускає навіть вжити морального примусу у вихованню, бо виховувати інших, значить намагатися зробити їх подібними до нас, а це деспотизм. Він відкидає всяку соціальну організацію, голосить культ – бездисциплінності. Він не допускає примусу навіть супроти пяниць і божевільних, бо мовляв християнин воліє бути забитим, аніж позбавити когось свободи. Хаосу не вільно рушати, ні надавати йому форми. Це перше!

Друге: все, що над тим хаосом підноситься, повинно бути знищене, коли не йде на користь загалові, на заспокоєння його найпримітивніших потреб і смаку. Через те глузує Толстой з хореографії, як безпотрібної штуки скоро перебирати ногами. Через те соната Бетховена для нього «нєпріятний шум», далеко краще – «Вніз па матушке, па Волге». Через те Венера Мілоська будить в ньому «законное атвращеніє перед нагатой». Але коли до його Катюші (з «Воскресения») назустріч з церкви вийшов «ніщий с красной зажівшей болячкой вместо носа», вона «пріблізілась к нему, і не виражай ні малєйшаво атвращенія, напротів, даже радостно, сіяя глазамі, трі раза с нім поцеловалась».

Перед безносим мужиком вже не було такого «атвращенія», як перед безрукою Венерою… Неорганізоване вище за організоване, безфоремна маса вища за упостатнення, матерія вища за ідею… З тих самих причин, що й Венеру, стягає Толстой з постументу й Шекспіра і Данта та інших.

Про Толстого каже Н. Бердяев, що

«качественность і лічность єсть для Толстого грєх… Во ім’я счастліваво, чісто жівотнаво устроєнія жізні, отвєрг он лічность», обернувши її «в атом, чтоби сделать патом частью безлічнаво колєктіва» («Руль» 14.2.1924).

Apotheose der Verlausung, ненависть до Венери мілоської – це і була між іншим частина загальної ненависті російської літератури до Європи. Так і Герцен не міг дочекатися того часу, коли напуватиме донський козак в Сені коня. Так Пушкін ставляв російського селянина-кріпака вище від англійського фермера, а Росію Миколи І вище від цілої Європи, що вийшла з революції… Так пише свої дурні й несмачні карикатури на Європу Еренбург… Так хотів спалити Шекспіра і Толстой… Тому хоче задушити її Блок, автор «Скитів»… Тому всі слав’янофіли прагнули її смерти, як країни з «пересаджено розвиненою індивідуальністю»…

Європа, як щось яскраве, вирізьблене, свобідне, непохитне, як країна пристрасної краси й яскравої індивідуальності муляла очі авторам Смердякових і Карамазових, безносих Месій і Горьківських «калік».

Масарик, що нераз зустрічався з Толстим, оповідає в споминах про нього (в Prager Presse 9.IX.1928):

«Толстой бачив у бруді певну заслугу. Казав, що християнство є і повинно бути завошіле (verlaust) та що завошіла людина була йому миліша від фізично чистої».

Коли взяти до уваги цілу толстівську доктрину асоціальності, то зрозуміємо тверді слова – зрештою не ворога Росії – проф. Неделя:

«Ціла Європа мусить тепер получитися проти Росії, яку нам віщує Толстой, бо звідти йде… загроза найсвятішим цінностям європейської культури». (Das heutige Russland)

П. Романов питався – звідки в московській літературі і життю така нехіть до чистого і гарного? Через що там

«заслужіваєт похвали только тон грубості, цінічной развязності, с попранієм всякіх сдєржівающіх правіл. Может бить его патому, что ми все – ніщая братія і нам нє на что красіво одєтся, паетому ми дєлаєм від, что нам і плевать на всьоето» («Право на любовь»).

Максималізм імпотента. Квасний виноград.

Not zur Tugend gemacht. Pendant до їх релігії жалості: Безсильні – вони проти релігії сили. «Ніщая братія» – вони вороги краси…

А за опростілим графом і інші… «Хто стоїть вище – питався Михайловскій – безграмотний хлопець Федько, чи Фавст? Хлопець Федько, бо Фавст це людина «із звироднілими почуваннями», а Федько – «людина гармонійна»…

Що важніше, питався Пісарєв – чоботи чи Шекспір? Чоботи, відповідав він, бо їх корисність очевидна… Так апотеоза маси привела до апотеози примітиву, некультурності в російській літературі. Не тягти масу вгору, а самому до неї знизитися. Наїстися, напитися, в лапті взутися – ось що єдино є на потребу. Решта ж – танці, Фавст, Венера і піраміди, чиста сорочка і кольонська вода і Наполеон – «буржуазниє прєдразсудкі»…

Москалі не люблять згадувати про свій Рим, про ставку Золотої Орди, звідкіль вони позичили свою політичну й духову культуру. Але шило все вилізе з мішка! Толстой не знав, що робити з Шекспіром, бо не можна було його ні з’їсти, ні ноги ним мов онучами обмотати. А ось що писав у XVI в. англійський подорожник по Росії Джільс Флетчер:

«Неякий Нога, татарський мурза в Казані – не хотів приняти подарунку з перел і клейнотів, що йому послав Михайло Палеолог, все питаючися, до чого ці річі мають служити: чи вони вхоронять від хвороб, від смерти або інших лих цього світу? Здається, – завважує Флетчер – що татари цінять річи лише відповідно до їх практичного вжитку і до практичних людських потреб, які вони задовольняють…»

Я думаю, що коли б цей татарський мурза був сучасником Толстого або Пісарєва, він так само поставив би кумис над Венерою, так само не визнав би Шекспіра, а визнав чоботи і з тих самих причин…

Західна література проповідувала самоутвердження одиниці, момент волі, чинного формування хаосу, стремління вгору, шляхотність і порив… Російська – заперечення волі, деперсоналізацію, загальну нівеляцію, примітивізацію потреб, хаос, нірвану без руху і бажань, без пристрастей…

В своїм Zauberberg-у писав Томас Манн:

«Хто хоче знищити пристрасті, той прагне Ніщо (das Nichts)… І дійсно, заперечуючи жадобу життя, росіяни кінчать проповіддю смерти. Бо в своїй підсвідомості вони ненавидять і бояться життя. «Я беру життя таким, яким воно є – писав Толстой по смерти брата – як найогидливіший і найбрехливіший стан, в якім усе є нісенітниця й обман»…

Про Толстого писав В. Розанов, що святість, яку проповідує автор «Крейцерової сонати», – це

«святость поблєкшіх щок, увядшіх мускулов, ідеал міра с вирваним із нєво хребтом, с потухшім взором», це – «паезія памєркшей весни», це «слепое вириваніє із міра ево всєожівляющаво нерва», це «необузданная словесная любовь – без любві реальной, радостной і свабодной». [«Религия и культура», Спб. 1889.]

Слідами старої російської літератури пішла нова. Передовсім та, що надавала тон російському духовому життю в перших роках нашого віку аж до війни. Анненскій, – в якого з’явища життя вкриті серпанком смерти; Брюсов, якому дійсність це сон; Ал. Толстой, що як Герцен гукає на гунів майбутнього, щоб обернути в безлад життя… Сологуб. Ніщо для нього найвище добро. «Життя? – питає він, це добра, гладка, рум’яна, але бридка жінка» («Мєлкій Бєс»). Вихід одинокий – смерть. Його герої гірші, аніж – «лішніє люді» Чехова. Вони нікого не люблять і нічого не ненавидять. Це сновиди, мертві душі. Як один з його героїв (Пєрєдонов) «он смотрел на мір мйортвимі глазамі». В Толстого «брудні пальці» – і «нечесана чуприна» мужика викликала «васторг»; а герой «Мєлкаво Беса» Сологуба «смеялся от радості, кагда прі ньом што нібуть пачкалі». Для нього – «нарядность і чістота билі протівни, духі казалісь ему зловонни».

Як Толстой над безруку Венеру волів безносого селянина, так герой Сологуба – «всякім духам предпочітал запах унавожоннаво поля, палєзний по єво мнєнію для здоровья». Толстой проповідував «нєдєланія», даючи філософськє грунтовання обломовщині. Герой Сологуба казав, що – «бить счастлівим значіло нічево не делать і, замкнувшісь от міра, ублажать сваю утробу»… Другий герой того самого автора «собірался апростітся – і с етой целлю прісматрівался, как мужікі смаркаються, чешут затилку… і сам на деле подражал ім інагда»… Старий ідеал російської культури! Ось репрезентативна постать модерної», російської літератури Пант. Романов, у вступнім слові до одного його роману так його характеризує критик-земляк:

«П.Р. – єсть творцем стіхійної нєподвіжності. І вся ізображаємая ім жізнь єво героєв… ix тайния душевния устрємлєнія – нєізмен – но несут на себе неістрєбімую печать какой то деревенской лєніу ісконного бєздєлія, нєізлєчімой пасівності, лєгкомислія, безпечності, чудовіщной нєумєлості і нєпріспособлєнності. І етот нєдуг… в канце канцов пєрєстайот бить чем-то індівідуальним, шірітся, виростаєт в какую-то общую русскую отравленность, всесветную обреченность, а кніга Р-ва представляет безконечную історію нєізлєчімой болєзні, поразівшей всю страну, єя народ, єя духовния корні і даже самую землю, не распаханную, слежавшуюся, нетварящую». [П. Романов: «Вопрос пола», вст. ст. П. Пільського, Рига 192?»]

Ось нарешті, останній з того періоду, предтеча революційного – А. Блок. Діяльна краса окциденту мучить його скитську вдачу, він прагне хаосу. Незадовго перед смертю пише він: в щоденнику: «З заходу гіркий запах мігдалу, зі сходу блаженний запах диму і згари». [«За Свободу», 22.IV.1928] Спрагненій хаосу і смерти його> душі – млавим запахом трупа гонило від буйного життя, а рідний сморід, дим і згар – були милі, мов опій для людини, що тратить притомність… Кудою йти? Це його не цікавить! Христос, який нібито провадив його дванадцять большевицьких «Апостолів», був «за вьюгой нєвідім». Але власне тому Блок йшов за ними, за тими «апостолами» руйнації! Лише «вюга», лише метелиця, лише російський хаос, де не треба ні рухатися, ні думати, де так приємно замерзається, де вмирає всяке особисте Я, куди можна скинути все, що пнеться до неба..

Звеличання хаосу, незрізничкованої маси, журба про злагодження лише її матеріяльної нужди, засадниче значіння, що надається питанню людського терпіння, покора безвольної людини перед силами ззовні – крайній деспотизм згори, як ідеал соціального устрою, біль тряпічної душі, знищення й упокорення особистості – ось ті проблеми й вартості, ось ті «ідеї», які принесла світові російська література, стара й новіша.

Коли б я захотів характеризувати двома словами цей характер російської літератури – я назвав би його антигероїчним. Бо лише там, де впав героїзм, де індивідуальне терпіння ставляється вище від морального наказу, який не числиться з болем чи радістю, – можлива така філософія життя…

З тої самої причини немає в Росії драми. Є драматизовані повісті, є романи в формі діалогів. Бо не може бути дії в літературі, яка найшляхетнішу акцію бачить в «нєдєланії». Героїв європейської драми можна подивляти або ненавидіти, над героями російської драми – можна лише плакати або сміятися. Одні трансформують емоції, що нас скріплюють, другі – емоції, що нас розслаблюють… Тому між іншим так мало в росіян повістей з займаючою й багатою фабулою.

Тому й нема в російській літературі й еротики. В письменстві західному пісня про ерос «повна чудес і дикого захвату»… Він не зітхає коло кохання. Він зовсім ніколи не зітхає. Він йде простим шляхом і про це сповіщає всіх»… Він, Ерос, є «гірський юнак», він «топче під ноги гори, а розлогі долини – розносять луною вісті про нього». Він «володар в своїм царстві весни». Еротика Лондона, як очі його героя – «вабила і наказувала, принаджувала і змушувала, й вимагала того, про що співала кров» [A «Little Lady» etc.]

Така сама мужня еротика є в Зудермана – Sünder, wie die Hölle, und rein wie der Himmel – гріховне, але не банальне, не вульгарне. Коли грішник має відвагу свідомо двигати на собі, мов Прометей, Боже прокляття. Такою є еротика С. Лагерлеф (Геста Берлінг), і цеї еротики не знає російська література. Вона визнає тільки зітхання Тургенєва і простацьку розперезаність Арцибашева, трусливу еротику Карамазовщини, яка – як бунту – і гріха свого витримати не може. Еротика фавстівської людини, еротика Дон Жуана є в засаді: posseder c’est peu des choses, c’est jouir, qui rend hereux (посідати не велика штука, щастя в грі).

І така еротика не могла зродитися в російському письменстві, де «ублажать сваю утробу» так чи сяк – це перший закон… Революція стала в Росії з боротьби за свободу – справою заспокоєння фізичного апетиту, голоду землі, еротика – стала справою заспокоєння сексуального апетиту. Славнозвісна теорія шклянки води… В західному письменстві ерос це щось гарне, чудесне, хоч і брутальне; активне. В російськім – щось брудне, простацьке, цинічне, неодуховлене вищим поривом, в найкращому випадку просто пасивне.

Тому не знає властиво російське письменство сатири й гумору. Москалі, які зі сльозами милосердя глядять на калік та дурноватих, не можуть сміятися з них. Там, де бруд викликає не глум, лише «блаженство», а чистість – відразу, там немає місця для свобідного сміху. Ніякий Мольєр неможливий в письменстві, яке вірить тільки в тіло і в його потреби, а з нечесаної голови робить не справу соціальної гігієни, чи предмет глуму, лише соціальну трагедію.

Хто думав би, що радикальну зміну принесла революція, помилявся б. В літературі по 1917 році бачимо звичайний реалізм, що нічим не різниться від буржуазного (Фурманов, Неверов), примітивний натуралізм, спізнені відгуки західного експериментального роману, фотографічний «битовізм»… Безрадні намагання дати тип сильної людини (Фадеєв і Левін), занепадницький настрій у ліриці, витончений песимізм В. Іванова і штучна бадьорість Маяковського.

Є й сильніші емоції, але вони підозріло нагадують викиненї на поверхню по невдалій революції 1905 р. Тоді з’явився один автор Санін, а тепер – ціла хмара Малашкіних, які навіть на думку совітських критиків тхнуть порнографією.

Є й ідеологія бунту! Але подібна до старих. Головний з них – це несподіваний чоловік Айседори Дункан, С. Єсєнін, що так передчасно і так трагічно покінчив з собою. Його бунт – це російське «азорство», «дебош». Не вогонь Прометея живе в його груді, не бунт Чайль Гарольда, лише – «задор дєрєвєнсткаво азорніка». Він хоче «калєном прідавіть екватор» і «папалам нашу землю матєр разломіть как калач» і аж «до Егіпта раскорячіть ногі». І все те «под гармоній пяной клікі»… Коли це Мойсей, то з дзвіночками на шапці, що кривить обличчя і висолоплює язик… Клоун!

Крімто го він зовсім не активний і несвідомий, власного бунту свого невитримуючий і не розуміючий. «Стою і мучаюсь, што нє пайму, куда несьот нас рок собитій». Дивуватися йому нема чого. Коли він сипле прокляттями, то це лиш бунт раба, якого серіозно ні він сам, ані ніхто не бере. Його протест це просто, як він каже, «півной скандал» хулігана, що упився самогоном революції без великої мрії… без перспектив. Він, як і йому подібні, лиш «тягнут в будущіє робкій взгляд».

Його творчість так виглядала, як і він сам: «Він має – пише його знайомий – такий непевний, нерішучий вигляд. Коли його гарненько струснути, він розвалиться… Дійсно, росіянин!…

Головне, основне в нім це безвілля. Здається, що з нього винято хребет» [«За Свободу» ч. 25, 1926], як і з Рудіних, з чехівських скигліїв, героїв «На дні» Горького. Ні стилю, ні вирізьбленності, ні свідомості свого я.

В однім своїм романі («Перелом») Маркевич, письменник доби Олександра III захоплювався твердістю і вирізбленностю контурів фізичного і духового обличчя англійця:

«Яка свідомість свого Я – розіллята в обличчю британця! Але це тому, що там вже сто літ по норманськім завоиованню не лишилося ніодного раба на всім просторі країни… Там, на Заході, зростали цілі покоління в свідомості своєї свободи і гідності. А в нас? Що могло вродитися в цій країні «чухонской помєсі, татарской плєті і масковскаво батожья»?

В країні рабства, де все залежало від пана і володаря, не могла зродитися віра в себе, у вагу власних зусиль, не міг повстати культ волі… Там все було настрій і примха. Рятунок – лише в покорі Толстого, або «півной скандал» Єсєніна. Або «опрощеніє», як ідеал, або «дайош Європу», аби, зруйнувавши Notre Dame поставити на її місці «лобноє место».

Ось ті риси, ті ідеї, які внесла російська література до скарбниці народів – в її пушкінський період, в горьківський і большевицький. Без змін. Серед тих ідей немає ідеї величного – є ідея безпосередньо корисного, немає ідеї краси – є ідея «полєзнаво», немає ідеї сильного – є ідея маси («колєктівнаво рила», казав Г. Успенській), немає ідеї пориву і чину для чину – є страх життя, «грусть-тоска».

Одиноке, що є велике в російській літературі, то це ідея месіанства. Але це є месіанство в ім’я лаптя, самовара і мужицького поту. Це месіанство на ноту Пушкіна – «іль мало нас?», або Блока – «Нас тьми і тьми!», поетицький варіянт старого «шапками закидаємо», месіанство грубої маси, сарани, народів яомадів, що ділають – не силою ідеї, а силою механічного тяжіння. Месіанство Блокового скита «с раскосимі і жаднимі глазамі», quaerens quem devoret, проти всього яскравого і гарного. Месіанство «ніщей братії», «па матушке па Волге» – проти Бетховена, Іванушкі Дурачка – проти Венери Мілоської… Бунт міліонів «званих» проти немногих «ізбраних», кількості проти якості. Народу-плебея проти народів-патриціїв, Федька проти Фавста. Філософія заздрих невдачників.

Цей скок від європейського імперіалізму в азіятське наїздництво – це є татарське в душі москаля, яке завважив знова Стефан Цвейг, що повернув з Росії:

«Ці контрасти… Йдете сто кроків вздовж якоїсь вулиці (в Москві) і Вам здається, що ви в Європі; та ледви скрутите в завулок, і ви чуєтеся перенесеним до Іспагану, до якогось татарського базару…» [Stephan Zweig «Reise nach Russland»]

І філософія, що глядить на нас з російської літератури, – понура філософія факіра. Ще автор «Мертвих душ» в листах з Риму подивляв «світлу, неудавану веселість італійського народу». Така радість, писав він, може бути лише у вільного народу, в іl ророlо, не в черні («Рим», отривок), і такої радості не подибував він в Росії, у москалів, що все були народом-черню.

Горький, що знав свій народ, зауважив, що «сміх (росіян) все боляче вражав його»… І йому ставало ясно, «що їм всеж таки ближче був сум, аніж радість. Радість вибухає в нашій країні не з себе самої, не міриться власною міркою, її треба щойно видобути зпід намулу; це засіб, щоби злагодити нашу нудну російську сонливість. Але ця укрита веселість не має власного життя, не існує для себе самої, от просто тому, що їй хочеться жити, лише виступає під тисненням печалі, має в собі щось підозріле, неприродне. Ця вимушена зовнішною понукою радість пригнітала мене… Я хотів свобідної, легкої, натуральної веселості» – і не знаходив її…

Це мабуть одна з причин, чому росіяни не можуть веселитися без горілки… Чому в них – як в того героя Сологуба – все радісне і світле мусить бути – «іспачкано»: любов, краса, сила, величне; чому замість буйної радості життя – поминаючи хвилини наркози й «півнова бунту» – є в них лиш страх перед життям. «Грусть-тоска»!

Можна бути прихильником мистецтва для мистецтва, можна любити ті або інші емоції, але не можемо йти вчитися до письменства, що пропагує культ безволі, що несе негацію самій засаді життя.

Коли наше письменство хоче видужати і сповнити своє завдання, мусить вийти з наслідувань провінції, виплисти на ширшу воду, ad fontes, до джерел великої культури окциденту… Лише в його письменстві знайдемо великі ідеї, в муках і боротьбі повсталі з великої історії, лиш там найдемо цікаві типи, займаючу фабулу, великі досягнення змісту і форми.

На Заході, в країні пристрасної краси, там де не в матерії бачиться суть життя, а в енергії, якою й є сама матерія, лише в формі спокою. В цій енергії є для Заходу вся поезія і смисл існування. Лиш в літературі Заходу найдемо не «грусть-тоску», а велику радість життя. Це життя є для Мопасана (Sur Eau) незримо жахливе, вередливе, похмурне, зрадливе й жорстоке… Але ми, хоч і боїмося його, кохаймо його!… Воно примушує нас думати про нього щохвилини, бо боротьба між ним і нами ніколи не устає… Вся наша істота напружується в цій битві, є на сторожі. Як в душі моряка містичний острах перед вітром і любов до нього – цього грізного бога, пана життя і смерти, і жадоба змагатися з ним, єднаються в одне, так живе в грудях європейця любов до змагання з життям…

«Мене обурює мізерність, всесвіту – пише Мопасан, – але я тішуся всім, мов той звір. Коли мій розум констатує нікчемність всього, то моє тіло пяніє від всіх насолод життя… Я люблю небо, як птах ліси, як гасаючий вовк скелі… Я люблю звірячим та глибоким коханням, зневажаючим і святим, все, що живе, що росте, все: дні, ночі, хуртовини, ранішні зорі, тіло жінок…»

Його «хвилює, що він віддається брутальним силам природи»…

Американському авторові знову – життя «це кров, перетворена на шампан»; це «булькотіння життя, збожеволілого від свідомості, що воно живе».

Що таке «Гомо Європеус»? – питав Валєрі і казав – «його не можна означити ні расою, ні мовою, ні звичаями, лише прагненням і розмахом волі»… Ось чого бракує нашій літератури – нашому життю, і чого даремно шукатимемо в письменстві Росії!…

Задалеко завело б мене говорити про чужі впливи в нашій літературі. Але – читайте біографії та автобіографії наших авторів, і чи не завважите ви, що найбільш оригінальними і здоровими з них саме були ті, що – передираючися через російський намул, веслували ad fontes західної культури: Шевченко, Коцюбинський, Леся Українка, Зеров, Черемшина, Рильський, Хвильовий… І вистане, з другої сторони, назвати ім’я Винниченка, щоб зрозуміти – як російська культура може вивалашити навіть великий талант.

Російська сирена грає на найменш відпорних струнах нашого серця. Вона небезпечна, гарна, зваблива – особливо для безхребетної слов’янської душі. Але недобре задовго лишатися в її обіймах: вони розм’ягчують мозок, знесилюють м’язи, обезвладнюють волю…

Наша література хвора. Нас довго годували своїм зіллям різні, часом великі, але все ж провінціональні знахарі з Москви і Ленінграду і замість вилікувати, викривили нашу психіку. Російське письменство з його культом безвілля і хаосу не дає в нас стверднути старому варязькому первневі, довкола якого кристалізувалася б сильна і відпорна на всякі чужі впливи душа нації. Коли наша література хоче цю душу оздоровити, мусить її перетопити в огні і залізі тої європейської культури, в якій виказувалася блискуча й міцна душа європейця, яка любить формувати життя по своїй вподобі…

Ця справа вже переступає вузькі рямки справи культурної, переходячи в питання нашого відродження, як нації взагалі. Погляньте на мапу, і вас здивує, що саме ті малі чи великі – все одно – землі відділилися від Росії і створили свої держави, в яких культури були зовсім чужі російській; Фінляндія, балтійські держави, Польща… Україна, де змагалися за впливи на нашу душу Захід і Схід, лишилася при Росії з карикатурою, замість «власної хати».

Не визволимося політично, поки не визволимося духово. Поки не відчепимо від себе слизьких лап того спрута, що зветься культурою Сходу, а який забиває в нас самий нерв життя, охоту до нього.

Друковано перед тим в ЛНВ 1929, І.

Примітки

Бернанос Жорж (1888 – 1948) – французький письменник.

Ібаньєс – Вісенте Бласко ібаньєс (1867 – 1928), іспанський письменник.

Барбей д’Оревільї Жюль Амадей (1808 – 1889) – французький письменник.

Мекензі Уолес Дональд (1841 – 1919) – англійський громадський діяч, автор двотомної книги про Росію (1876), написаної за враженнями від пербування в росії в 1870 – 1875 рр.

Еренбург Ілля Григорович (1891 – 1967) – радянський письменник.

Not zur Tugend gemacht – повністю: aus der Not eine Tugend machen – «зробив з потреби чесноту», німецкий фразеологізм.

Джільс Флетчер (1548 – 1611) – англійський дипломат, посол в Московії у 1588 – 1589 р., лишив записки про це посольство.

Zauberberg – «Зачарована гора», роман (1924) Томаса Манна (1875 – 1955).

Розанов Василь Васильович (1856 – 1919) – російський філософ.

Анненський Інокентій Федорович (1855 – 1909) – російський поет.

Брюсов Валерій Якович (1873 – 1924) – російський поет.

Толстой Олексій Миколайович (1883 – 1945) – радянський письменник.

Сологуб Федір (1863 – 1927) – російський письменик.

Блок Олександр Олександрович (1880 – 1921) –поет, в основному російський, частково радянський.

Зудерман Герман (1857 – 1928) – німецький письменник.

З. Лягарлеф – Лагерлеф Сельма (1858 – 1940(, шведська письменниця.

Арцибашев Михайло Петрович (1878 – 1927) – російський письменник.

Санін – роман (1907) Михайла Арцибашева.

Малашкін Сергій Іванович (1888 – 1988) – радянський письменник.

Маркевич Болеслав Михайлович (1822 – 1884) – російський письменник.

Успенській Гліб Іванович (1843 – 1902) – російський письменник.

Подається за виданням: Дмитро Донцов Росія чи Європа? – Лондон: 1955 р., с. 7 – 25.