Мертвецький Великдень
Дмитро Донцов
(Від червоної звізди до чорної сотні)
Недавно писала совітська «Правда»:
«В Суздалі, на території бувшого Спасо-Єфимівського монастиря поховано славного російського полководця князя Д. М. Пожарського [що в «смутноє врем’я», перед вибором першого Романова врятував незалежність Московщини]… В 1885 йому поставлено там пам’ятника. Три роки тому, невідомо чому, пам’ятник Пожарського знищено».
Невідомо чому? Но, мабуть тому, що в пролетарській республіці не повинні стояти пам’ятники князям і царям. Тому, що герої імперіалістичної Росії не є героями нової Росії. Тому, що… Таких «тому, що» можна було б навести без кінця. Але – не в теперішній стадії «великої російської революції».
«Духмяна епоха» (бідний Хвильовий!) – відшуміла. Віддзвеніла романтика. «З’їли сукини сини революцію» – з’їли на приказ «улюбленого вождя народів». Зачинається «будівництво», а з ним воскресения мертвих. «Ночной смотр»: «із гроба встайот барабанщік» – старий довбуш Петра, Катерини і Миколи І-го. І під гуркіт бубна воскресають мерці: князь Пожарський, фельдмаршал Кутузов, якому ставляється пам’ятник на полі Бородіна і якого наказують славити майже на рівні з Леніном; встає Петро І, бо він же ж робив «спроби цивілізувати тогочасну Росію»; встає Іван Калита, бо – «великою помилкою є недоцінювати поступове значення збирання російських земель»; встає великий князь Александер Невський, що на Чудськім озері відкинув «від російської границі німецьких лицарів-«прохвостів».
Встають отці пустельники, що сіяли «дурман для народу», встають Гермогени й Филипи, бо християнство колись теж було «елементом поступу» і принесло Росії «високу візантійську культуру»; стає «тишайший» цар Олексій, теж заслужений для пролетарської вітчини, бо за нього «перейшла Україна під владу Росії [Постанови жюрі урядової комісії для конкурсу яа найкращий підручник історії CCGP для сер. школи. «Гудок» 22.VIII.1937].
Встає «великий історик» російський, звеличник князів і царів – Ключевський, якого «Курс», «яскравий вираз великодержавного націоналізму московської буржуазії», удостоївся за це поновного видання в СССР в 25.000 примірників [«Правда» 15.8.1937].
А за Ключевським – вже мерехтить тінь незабутнього Іловайського, другого цареславного історика, який затроїв душу неодного покоління росіян та «інородців», тромтадрацькою ідеологією московського імперіалізму. Встають мерці – контреволюціонери, буржуї, графи, князі – прості, «свєтлєйшіє» і великі, «царі і попи» і їх слуги; примари давнини вилізають з усіх закутий кремлівського палацу – і на помах чудодійної палиці Сталіна – громадяться довкола старого трону нового деспота.
Genuis loci старого Кремля без решти полонив мозок «геніального вождя пролетаріату», тягнучи на старі шляхи…
А до порожніх трун – складаються трупи нових мерців: старих большевиків-ленінців, героїв громадянської війни, мрійників-інтернаціоналістів. Спускається тяжке віко над ними і над давніми революційними божками, яким задекретовано спати непробудним сном: над Стенькою Разіном, над Ємелькою Пугачовим, недавними героями «рабоче-крестянської революції»; і над стрільцями Петра, бо їх «реакційні рухи» були направлені проти царату; над учасниками великих «неорганізованих визвольних рухів несвідомих селян»…
Революція вступила на нові тори. Регабілітується царська історія («сабіраніє земель»); реабілітується царський імперіалізм («цивілізаційна місія» Петра на Україні). Реабілітується царський націоналізм – під маскою «правдивого інтернаціоналізму», основаного на «гордості за свій народ». Реабілітується шовінізм російський і ксенофобія – тепер «священна ненависть до ворогів і палка любов до своєї батьківщини», єдиної і неподільної. Реабілітується «русскій народ», що як «совєтський», включає в себе всі інші «галузки» – від молдованина до фіна; який не «скорився нічиїм чужоземним силам ні порядкам», який «росшібал і атшвирівал ворожі полки і орди», який «жив всіма задумами передової людськості», який в усе «вносив своє рідне, органічне: розмах і напорістость [Промова В. Вишевського на II міжнар. з’їзді письменників, «Известия» 20.7.1937] – народ над народами.
Реабілітується апокаліптичний звір, що показав був свою огидну пащеку в останні роки царату, колишня царська чорна сотня небіжчика Столипіна. Підла і цинічна в задумах, галапасницька в звичаях, нікчемна в засобах, захланна в забаганках, нахабна в тактиці самозакохана в ідеології, труслива і зла в душі, туподумна, заздра і облудна. Встає такою, якою вона з’явилася – як відтрутка на революцію 1905 – в постатях Крушеванів, Пуришкевичів, в організаціях «Двуглавого орла», «Союза Русского народа» і т.п. Лише «на червоно».
Неначе по довгій пиятиці, большевики схаменулися, здивовано розглядаються по сплюндрованім льокалі і, зніяковілі, чухають потилицю. «Невідомо чому» – повалено пам’ятник Пожарському… «Невідомо чому» замість Пушкіна, поставили Маяковського. «Невідомо чому» – розторощено трон… Запаморочення минуло і ось перед нами встає – наспіх змонтоване – марево миколаївської, гоголівської Росії, з її Сквозніками-Дмухановськими, Аракчеєвими і фельдєгерами, з «благоденствієм» усіх язиків, з старим «вірую», що нам «доказиваєт ясно» – не конечність соціальної революції, а «нєабхадімасть самовластья і прелєсті кнута». Марево, здавалося б, навіки виригнуте з себе «новою Росією». Тепер вертає пес на блювотини свої. «Смутное врем’я» скінчилося. Росія знайшла нову форму правління, за якою тужила – нову чорносотенну конституцію, бо – «російський народ – писав Лермонтов – скоріше знесе жорстокість і пиху свого володаря, ніж його слабість… Він згоден служити, але хоче пишатися своїм рабством», своїм тираном.
Та слабість, а не що інше, коштувала трона останньому цареві. Скріпити центральну владу, а не робити пролетарську революцію – гадали большевики з допомогою нових сил, нової ідеї, нового патосу.
Але пафос видохся, ідея вивітріла. Не вдалося їй – як якобінцям чи гітлерівцям – надихати собою імперські партикуляризми, спрямувати знову до центру їх відосередкові сили. Поваливши Романових, большевики з жахом побачили, що повалили й їх діло – імперію. Прогнили її старі стовпи, думали її підперти новими. Прогнили нові, і ось, з історичного смітника знову витягають старі. Стинаючи голови учням Леніна, червоний синедріон рішив завернути назад.
Але рахунок був кепський. Можна було тиранізувати, заголоджувати людей і міліони слати на страту в ім’я – ще в 1917-20 грізного своїм розмахом і ідеологією комунізму. Але мордувати міліони чи тягти їх за собою, особливо ж «інородців», в ім’я князя Пожарського і Кутузова, в ім’я Іловського, в ім’я остаточно скомпромітованої формули – «православіє, самодєржавіє і (російська) народность»? В ім’я голої «напорістості», голих кличів – «расшібать» і «атшвирівать»? – це не могло вдатися. Із з’їджених молями реквізитів царату, що їх відсвіжує Сталін, не зробити плаща володареві, ні прапорів новій імперії. Це лиш матеріял на халати для блазнів або сорочки для божевільних.
Кожний обсерватор цього «ночного смотра», нічної дефіляди, мусить чутися як нещасливий Квітчин Нечипір, що з-п’яна попав на мертвецький Великдень у церкві, повній небіжчиків: куди не гляне – усе мерці, такі що недавно повмирали і такі, що він ще тільки їх зазнав». І замість Сталіна, Молотова, Кагановича – стирчать перед очима знані страхопуди – навіть не Кутузових, а героїв чорної сотні – Крушеванів, Савенок, Пуришкевичів, Столипінів. Ціле чесне товариство кричить, рухається, співає, і кадить собі взаїмно, робить віче, виголошує промови, відправляючи свою чорну мессу, але замість могутньої мелодії – чутно лише, як голови мерців «риплять на кістках, наче хвіртка на завісах».
Мертвецький Великдень кінчиться. Незабаром заспівають треті півні. А тоді – ніщо вже не стримає розпаду євразійського Китаю, що носить напушену назву – СССР.
Бернанос Жорж (1888 – 1948) – французький письменник.
Ібаньєс – Вісенте Бласко ібаньєс (1867 – 1928), іспанський письменник.
Барбей д’Оревільї Жюль Амадей (1808 – 1889) – французький письменник.
Мекензі Уолес Дональд (1841 – 1919) – англійський громадський діяч, автор двотомної книги про Росію (1876), написаної за враженнями від пербування в росії в 1870 – 1875 рр.
Apotheose der Verlausung – апофеоз вошей.
Еренбург Ілля Григорович (1891 – 1967) – радянський письменник.
Not zur Tugend gemacht – зробив з потреби чеснота (aus der Not eine Tugend machen) німецкий фразеологізм.
Джільс Флетчер (1548 – 1611) – англійський дипломат, посол в Московії у 1588 – 1589 р., лишив записки про це посольство.
Zauberberg – Зачарована гора, роман (1924) Томаса Манна (1875 – 1955).
Розанов Василь Васильович (1856 – 1919) – російський філософ.
Анненський Інокентій Федорович (1855 – 1909) – російський поет.
Брюсов Валерій Якович (1873 – 1924) – російський поет.
Толстой Олексій Миколайович (1883 – 1945) – радянський письменник.
Сологуб Федір (1863 – 1927) – російський письменик.
Блок Олександр Олександрович (1880 – 1921) –поет, в основному російський, частково радянський.
Sünding, wie die Hölle, und rein wie der Himmel – Sunding як пекло, і чиста, як небо. Зудерман Герман (1857 – 1928) – німецький письменник. Sünder – грішний
Sünder wie die Hölle, und rein wie der Himmel
З. Лягарлеф – Лагерлеф Сельма (1858 – 1940(, шведська письменниця.
Арцибашев Михайло Петрович (1878 – 1927) – російський письменник.
Санін – роман (1907) Михайла Арцибашева.
Малашкін Сергій Іванович (1888 – 1988) – радянський письменник.
Маркевич Болеслав Михайлович (1822 – 1884) – російський письменник.
Успенській Гліб Іванович (1843 – 1902) – російський письменник.
ad fontes – до джерел.
Made in Moscow – московського виробництва.
Я – .
Катков Михайло Никифорович (1817 – 1887) – публіцист, видавець газети «Московские ведомости», навіть самими росіянами уважався за реакціонера.
Князь Мещерській Вододимир Петрович (1839 – 1914) публіцист, видавець газети «Гражданин», навіть самими росіянами уважався за реакціонера.
Флоринський Тимофій Дмитрович (1854 – 1919) – російський вчений-філолог та українофоб.
Струве Петро Бернгардович (1870 – 1944) – російський філософ.
Мілюков Павло Миколайович (1859 – 1943) – російський політик, лідер Конституційно-демократичної партії.
Юркевич Лев Йосипович (1884 – 1919) – український політик-марксист.
Могилянський Михайло Михайлович (1873 – 1942) – український літературний критик.
Кокошкін Федір Федорович (1871 – 1918) – російський політик.
Und bist du nicht willing, so brauch ich gewalt – цитата з балади Й. В. Гете «Erlkönig» (Лісовий цар, 1782) і ви не готові, я буду використовувати насильство. willing – willig
Дашинський Ігнатій (1866 – 1936) – польський політичний діяч.
Левинський Володимир Петрович (1880 – 1953) – український вчений і публіцист.
Князь Львов Георгій Євгенович (1861 – 1925) – російський політичний діяч, голова Тимчасового уряду (1917).
Керенський Олександр Федорович (1881 – 1970) – російський політичний діяч, голова Тимчасового уряду (1917).
Антонов-Овсеєнко Володимир Олександрович (1883 – 1938) – «український» радянський більшовик-імперіаліст.
Сталін Йоосип Віссаріонович (1879 – 1853) – радянський большевик.
Раковський Християн Георгійович (1873 – 1941) – «болгарський» радянський більшовик.
Мануїльський Дмитро Захарович (1883 – 1959) – «український» радянський більшовик.
ultima ratio – .
Трепов Дмитро Федорович (1855 – 1906) – російський генерал, заступник міністра внутрішніх справ. Наказав не шкодувати патронів під час розстрілу демонстарції в Петербурзі 9 січня 1905 року.
Шульгін Василь Віталійович (1878 – 1976) – російський політик, українофоб.
Князь Пожарський Дмитро Михайлович ,1578 – 1642) – очолював повстання проти законного уряду царя Владислава на користь незаконного уряду самопроголошеного «царя» Михаїла Романова, тому вважається в Росії національним героєм.
З’їли сукини сини революцію – .
Гермоген (1530 – 1612) – російський патріарх (1606 – 1602).
Филип – скоріше за все, Федір Степанович Количов (1507 – 1569), в ченцях Филип, московський митрополит (1566 – 1568), вбитий за наказом царя Івана Грізного. Тому в Росії вони обидва вважаються святими і національними героями.
Genus loci – Genius.
Столипін Петро Аркадійович (1862 – 1911) – російський державний діяч, прем’єр-міністр (1906 – 1911).
Крушеван Павло Олександрович (1860 – 1909) – російський чорносотенець.
Пуришкевич Володимир Митрофанович (1870 – 1920) – це один російський чорносотенець
Квітчин Нечипір – .
Примітки
Князь Пожарський Дмитро Михайлович (1578 – 1642) – очолював повстання проти законного уряду царя Владислава на користь незаконного уряду самопроголошеного «царя» Михаїла Романова, тому вважається в Росії національним героєм.
Гермоген (1530 – 1612) – російський патріарх (1606 – 1602).
Филип – скоріше за все, Федір Степанович Количов (1507 – 1569), в ченцях Филип, московський митрополит (1566 – 1568), вбитий за наказом царя Івана Грізного. Тому в Росії вони обидва вважаються святими і національними героями.
Столипін Петро Аркадійович (1862 – 1911) – російський державний діяч, прем’єр-міністр (1906 – 1911).
Крушеван Павло Олександрович (1860 – 1909) – російський чорносотенець.
Пуришкевич Володимир Митрофанович (1870 – 1920) – це один російський чорносотенець
Подається за виданням: Дмитро Донцов Росія чи Європа? – Лондон: 1955 р., с. 51 – 54.